Не вбивати на водопої

Нещодавно багато ЗМІ поширили повідомлення, що, на думку Ватикану, третя світова війна може початися через боротьбу за прісну воду.

Приводом став виступ представника Святого Престолу в Раді Безпеки ООН під час відкритих дебатів "Вода, мир і безпека", що відбулися 22 листопада з ініціативи Сенегалу, який головував на той момент. Загалом кажучи, це надто широка інтерпретація сказаного. Але дебати підтвердили, що проблема існує і, ймовірно, поглиблюється. Дискусія, що виникла під час викладу позицій між представниками України і Росії з питання забезпечення водою окупованих Донбасу й Криму, тільки посилила це відчуття.

Не тільки щоб пити

Питаннями доступу до прісної води як до найважливішого джерела існування людства вже не одне десятиліття стурбовані футурологи, вчені, міжнародні урядові й неурядові організації, не кажучи вже про різних інтерпретаторів біблійних пророцтв та опусів провидців. Багато дискусій спонсоруються бізнесом, який розглядає прісну воду як перспективний товар. Регулярні звіти про водні проблеми публікує ЮНЕСКО, світові "мозкові центри" складають рейтинги і карти ризиків та конфліктів, що пов'язані з водою. Період 2005-2015 років Генеральна Асамблея ООН проголосила десятиліттям дій "Вода для життя". Цього листопада, одразу після дебатів у Раді Безпеки, відбувся Водний саміт у Будапешті.

Офіційні оцінки свідчать про обмеженість доступних ресурсів прісної води. Незважаючи на те, що 70% земної поверхні вкрито водою, за даними ООН, тільки близько 2,5% її обсягу становить вода прісна. Її кількість розподілена так. Близько 70% - снігові покриви й льодовики Гренландії та Антарктиди. Південні льоди Антарктиди - головний світовий "склад" прісної води. Він поки що нічий. Північні льоди, крім льодовиків Гренландії, у своїй масі солоні. Ще близько 30% припадає на ґрунтові води. Річки, озера й болота містять усього 0,5% прісної води, причому з цієї кількості до 20% припадає на саме лише російське озеро Байкал. У різних дослідженнях цифри різняться, але їх порядок приблизно такий.

Алармізм навколо дефіциту води нагадує той, що останнім часом спостерігається навколо глобального потепління (з приходом у США адміністрації Д.Трампа він, імовірно, буде оскаржений прибічниками теорії "змови екологів"), і той, що років десять тому нагнітався навколо швидкого вичерпання запасів нафти (поки не почалася розробка сланцевої нафти). Втім, і "водні алармісти", і їхні критики визнають, що проблема прісної води існує. Її запаси розподілені нерівномірно. Збільшення населення Землі, зростання споживання, забруднення джерел води проблему лише поглиблюють. За оцінками ООН, на цей час п'ята частина населення Землі відчуває постійний або частий дефіцит прісної води. До 2050 року, якщо не буде вжито додаткових заходів, дефіцит відчуватиме чверть населення. Зараз 75% глобальної робочої сили помірно або сильно залежать від доступу до води і водної інфраструктури. Доступ до прісної води - це обов'язковий фактор світового сталого розвитку.

З іншого боку, дефіцит води не пов'язаний безпосередньо з її природною забезпеченістю. Третина світового водостоку припадає на Латинську Америку, чверть - на Азію, п'ята частина - на країни ОЕСР, по десятій частині - на СНД і країни Африки південніше Сахари, тільки по одній сотій - на Близький Схід і Північну Америку. При цьому дефіцит прісної води гостро відчувається в Африці на південь від Сахари і малопомітний у Північній Америці. Звичайно, водостік - тільки мала частина забезпеченості прісною водою, є ще ґрунтові води. У ЄС домогосподарства на 70% забезпечуються ґрунтовими водами, а в таких країнах, як Марокко, Туніс, Саудівська Аравія і Мальта, практично всю споживану воду беруть з підземних джерел. Але важливий сам факт невідповідності світового розподілу дефіциту та природної забезпеченості.

Проблема дефіциту значною мірою залежить від структури економіки, технологічного рівня і системи розподілу води. Основним споживачем прісної води є сільське господарство (70%), воно ж дає основну частину так званої віртуальної води, яку людина споживає разом із харчовими продуктами. Далі йде промисловість (20%) і тільки на останньому місці особисте споживання в домогосподарствах (10%). Таким чином, глобальна проблема прісної води полягає не стільки в тому, що її може не виявитися "у кранах", скільки в тому, що без неї не може розвиватися світова економіка. А от скільки кубів води йде на одиницю валового внутрішнього продукту і душу населення, залежить від технологій та їх доступності різним країнам, багатим і бідним.

Про що сказав і не сказав Святий Престол

Під час згаданих дебатів у Раді Безпеки виступ представника Ватикану, можливо, був гостріший, ніж багатьох інших учасників, але не настільки алармістський, як це прозвучало у заголовках світових новин. Було сказано, що в деяких місцях води бракувало завжди - через географічні фактори, але в багатьох інших місцях дефіцит виник через поганий менеджмент і неправильний розподіл водних ресурсів. Що ж до прісної води як можливої причини світової війни, то фраза звучала так: "Справді, водні експерти й адвокати зловісно пророкують, що третя світова війна може початися через воду". Цитата з виступу самого Понтифіка 2014 року під час його візиту до Продовольчої і сільськогосподарської організації ООН менш застрашлива: "Вода не є загальнодоступною, як багато хто помилково думає. Це важка проблема, яка може спричинити війну". На думку Ватикану, доступ до прісної води - ключовий фактор для здоров'я і благополуччя людей, її дефіцит має величезний вплив на питання справедливості й рівності. Зміст позиції Ватикану можна узагальнити так: дефіцит води і пов'язані з ним загрози не є Божим промислом, проблему породили діяння рук людських, і її цілком можна вирішити.

Можливість війни, яка виникла б виключно або переважно через доступ до водних ресурсів, залишається умоглядною. Один зі світових мозкових центрів, що вивчає проблеми води, - розташований у Каліфорнії Тихоокеанський інститут (The Pacific Institute) - у рамках своєї діяльності веде ретельний облік світових конфліктів, що пов'язані з водою, починаючи з біблійних часів. У більшості випадків це епізоди воєн і мирного часу, коли фактор води виявлявся важливим. Але ці епізоди не складаються в те, що можна було б вважати "війною за воду". 2003 року в рамках масштабного дослідження світових водних ресурсів, проведеного ЮНЕСКО, група вчених з Орегонського університету глибоко проаналізувала всі види інцидентів, що виникали навколо водних ресурсів, - усього 1831 - за попередні 50 років. Більшість інцидентів завершувалася кооперативним вирішенням проблеми. Жоден з них не був класифікований як війна за воду. Якщо зазирати глибше в історію, найближчий такий випадок, згідно з дослідженням, стався близько 4500 років тому в Межиріччі, між містами Лагаш і Умма.

Згадане вище дослідження на етапі публікації попередніх результатів розбирали на цитати без заглиблення в методологічні нюанси. Геополітично стурбовані дослідники, насамперед російськомовні, знаходили в цих цитатах кілька десятків збройних конфліктів через воду за останні 50 років. Насправді це інциденти із застосуванням зброї, які нижчі рівнем, ніж збройний конфлікт, здебільшого - навколо спільно використовуваних річок та озер в Азії й Африці.

Майже водні війни

Пам'ятаючи про гіпотетичність воєн за воду, все ж таки можна навести два приклади незавершених конфліктних ситуацій, у яких доступ до водних ресурсів відіграв і відіграє значну роль. Перший приклад - конфлікт навколо Голанських висот на Близькому Сході. Після закінчення колоніального періоду вони відійшли Сирії, але з 1967 року в результаті Шестиденної війни окуповані Ізраїлем. Обидві країни вважають цю територію своєю. Голанські висоти, за наявними оцінками, дають до третини використовуваної Ізраїлем прісної води. Доступ Ізраїлю до води з Голанських висот і з Західного берега річки Йордан, контроль над яким також був установлений у результаті війни 1967 року, є ускладнюючим чинником хронічного арабо-ізраїльського конфлікту.

Шестиденна війна не була війною за воду. П'ять арабських країн, включаючи Сирію, готувалися "скинути Ізраїль у море". Хафез Асад (батько нинішнього президента), на той момент міністр оборони Сирії, за його власною заявою, "тримав палець на спусковому гачку". Ізраїль завдав превентивного удару, знищив авіацію противника і в результаті військового наступу розширив свою територію. 1973 року, під час "Війни судного дня", уже Сирія завдала раптового удару, але Ізраїль відстояв Голанські висоти.

Нинішній сирійський конфлікт несе потенційну загрозу дестабілізації навколо Голанських висот. Прагнення уникнути такої перспективи, закріпити довготривалий контроль над цією спірною територією і витіснити проіранську "Хезболлу" з прилеглих регіонів Сирії і Лівану рухає Ізраїлем у його пошуку компромісу з Туреччиною і Росією щодо сирійського конфлікту.

Інший приклад - конфлікт навколо доступу до води річок Сирдар'я і Амудар'я в Центральній Азії. Обмеження їхнього стоку в результаті забору води на зрошення вже призвело до пересихання Аральського моря. Сирдар'я живить Ферганську долину Узбекистану, Амудар'я - його західну частину. Фергана, оточена з трьох сторін Киргизстаном і Таджикистаном, не є предметом територіального спору, за винятком кількох анклавів і ексклавів, хоча кордонів досі ще не делімітовано. Але наповнення середньої течії Сирдар'ї і Амудар'ї залежить від планів використання їхніх основних приток у Киргизстані й Таджикистані для виробництва електроенергії. У разі будівництва великих ГЕС циклічність наповнення й скидання води з гребель не буде синхронізована з циклами зрошення в Узбекистані.

Цей водно-електричний конфлікт був закладений іще в радянські часи. Тоді було створено взаємозалежну інфраструктуру зрошення, електро- і газопостачання. З Узбекистану постачалися електроенергія і газ у Киргизстан і Таджикистан, а також вода каналом в Ошську область Киргизстану. В Узбекистан з гірських масивів текли річки для зрошення. Усі роки після краху СРСР водно-електричний конфлікт отруював відносини між трьома країнами - дипломатичні демарші, перекриття газу, електроенергії і води, прикордонні збройні сутички, блокада прямого транспортного сполучення, запровадження візового режиму між Узбекистаном і Таджикистаном.

І все ж таки водної війни в повному розумінні не було. Ні Киргизстан, ні Таджикистан до останнього часу не могли знайти інвесторів для великих ГЕС. Росія давала обіцянки Киргизстану у зв'язку з його вступом до Євразійського економічного союзу, але не змогла їх виконати. Останнім часом з'явилися китайські й індійські інвестори. Нині, коли влада в Узбекистані змінилася, з'явився шанс врегулювати конфлікт. Політична напруга стрімко спадає. Почалося зближення і взаємний пошук шляхів розв'язання багатьох хронічних проблем.

Вода, Донбас і Крим

На дебатах у Раді Безпеки ООН 22 листопада основна увага приділялася не лиховісним прогнозам, а цілком практичним проблемам. Одна з них - дотримання норм міжнародного гуманітарного права щодо доступу до води під час конфліктів. Стаття 54 Першого і стаття 14 Другого додаткових протоколів 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року вимагають від сторін конфлікту уникати атак на інфраструктуру водопостачання. На це вказували доповідач від Міжнародного комітету Червоного Хреста, представники Бангладеш, Бразилії, Німеччини, Кот-д'Івуару, Марокко, Нігерії, Румунії, Японії. Багато йшлося про Сирію. Нещодавно світ спостерігав і навмисне, і випадкове знищення водної інфраструктури в цій країні, особливо внаслідок бомбардувань російською авіацією. Втім, називати винних у цьому конфлікті дипломатично уникали.

Українська сторона заявила про руйнування водної інфраструктури Донбасу в результаті зовнішньої агресії, але без згадування самого агресора. У свою чергу російський представник стверджував, що в руйнуванні винні обидві сторони і додатково звинуватив Україну в позбавленні води "російського Криму". Крим і Донбас до окупації значною мірою забезпечувалися водою через штучні канали, що йдуть від Дніпра. Тепер же канал у Крим перекрито, з водопостачанням Донбасу виникли проблеми через руйнування інфраструктури та ненадходження з окупованих територій плати за роботу водопостачальних підприємств України.

Росія намагається звинуватити Україну в порушенні міжнародного гуманітарного права в частині постачання води в Крим. Юридично це зробити важко. Положення додаткових протоколів до Женевських конвенцій забороняють навмисне руйнування водної інфраструктури у збройних конфліктах, але нічого не говорять про політичну й економічну мотивацію рішень, ухвалюваних щодо окупованих територій. Більше того, Україна спирається у своїх рішеннях на положення четвертої Женевської конвенції 1949 року, згідно з якою повну відповідальність за задоволення потреб невоюючого населення несе сторона-окупант, яка здійснює військовий контроль території. Інакше кажучи, якщо не можеш задовольнити потреби населення у прісній воді, нема чого заїжджати танками на суміжну територію.

До того ж у випадку Криму значне додаткове навантаження на водні ресурси спричиняє його стрімка мілітаризація. Якщо сільське господарство Криму, яке споживало левову частку отримуваної з континенту води, справді не має шансів поза українським правовим та економічним простором, то населення Криму, якщо звідти вивести російські війська, цілком може бути задоволене в його базових потребах у прісній воді навіть без поновлення постачання дніпровської води та без екологічно небезпечних проектів на кшталт опріснення морської води і зміни русел річок.

Можливо, ми спостерігаємо початок більш інтенсивного міжнародного обговорення проблем Донбасу і Криму не тільки в контексті агресії Росії, а й у гуманітарному ключі - зокрема доступу до прісної води. Проблеми легко вирішуються відновленням суверенітету України. Але, очевидно, доведеться докладати ще чимало зусиль, щоб ця проста думка стала міжнародною аксіомою.