Підтримати
В інтерв'ю DT.UA актриса Наталія Сумська поділилася спогадами про легендарну виставу "Біла ворона", яка цьогоріч відзначає 25-річчя; висловила своє ставлення до суспільних проблем та театральної реформи; відповіла на запитання історичної акторської анкети, сформованої ще в 20-ті роки ХХ століття.
Шість гучних репертуарних вистав. Сім головних ролей (у "Живому трупі" грає одночасно два різних образи). Фактичний статус першої актриси.
І це далебі не повний перелік звитяг народної артистки України Наталії Сумської, котра якось так, давненько-помаленьку, органічно увійшла у статус актриси-легенди. Бо що ж нам робити - час летить, а суспільству потрібні нові легенди.
На виставах з її участю - аншлаги. І кожен її теперішній сценічний образ - настільки особливий (і не схожий на інші), що провокує критика на спеціальний есей.
Але наразі не есей - а інтерв'ю. І, власне, формальний привід до розмови: 25-річчя рок-опери "Біла ворона" на сцені франківців. У цій постановці ще в березні 1991-го Наталя Сумська в центрі столиці (ще "до" Леоніда Кравчука) заспівала на повні груди про Свободу, Незалежність.
- Отже, "Біла ворона", чверть століття. А здається, ніби вчора. Тобто ніби вчора масовий ентузіазм глядача у скверику біля театру ім.І. Франка, намагання дістати "зайвий квиток" на виставу Сергія Данченка. І, звісно, ваше ім'я, яке постійно на вустах. Насамперед хотів би запитати про постановника. Може, мені здається, але до "Ворони" ви ніби й не входили в коло його найближчих лицедіїв. А "Ворона" вибухнула і дещо помітно змінила у вашій кар'єрі на початку 90-х.
- Можливо, ви й маєте рацію. Справді, я не була у близькому колі Сергія Володимировича. Очевидно, він вибирав яскравіших, виразніших, помітніших актрис? Хтозна.
Втім, я би ніколи не поскаржилася на відсутність ролей саме в той період, коли театром керував Данченко.
Стосовно "Білої Ворони" - певною мірою я сама й ініціювала цю роботу. П'єса Юрія Рибчинського і музика Геннадія Татарченка наприкінці 80-х торували свій шлях до українських театрів. Я дізналася про цей матеріал, загорілася ідеєю. Запропонувала цей твір театрові. Якось підійшла до Сергія Володимировича і розповіла про "Білу ворону". І згодом він сказав: мовляв, ну хай приходять автори - поговоримо!
Отож виявилося, що мені треба було звести авторів з режисером. І вони знайшли спільну мову. Тому що матеріал справді хороший.
Дуже вдячна Сергію Володимировичу, що він - і мені, і Анатолію Хостікоєву - безмежно довіряв у роботі. Під час репетицій, під час обговорень.
Деякі фрагменти "Білої ворони" ми репетирували самостійно, а потім показували їх режисерові.
А він - людина мудра. І відразу визначав, чи вартий уваги той або інший фрагмент.
- Постійно розповідають, що Сергій Володимирович був на репетиціях досить мовчазним, стриманим, давав акторові можливість для максимальної імпровізації.
- Взагалі, Сергій Володимирович не дуже любив так звані "муки творчості". Він цінував у театрі досконалість - у всьому. Пам'ятаю, під час репетиції однієї вистави, не витримавши млявих пошуків одного колеги, він сам, пояснюючи акторське пристосування, показав - "як" це можна зіграти. Чітко, виразно, зрозуміло і об'ємно.
- Тобто Сергій Володимирович був не тільки видатним режисером, а й приховував за своїм потужним спокоєм емоційне лицедійське начало?
- Саме так. Знаєте, тієї миті я, як актриса, навіть пожалкувала, що він лише режисер. А, взагалі, з Сергієм Володимировичем у мене зв'язок не тільки через київський театр ім. І.Франка, нас, безумовно, поєднує щось більше, в чомусь навіть щемливіше. Адже мої батьки тривалий час (майже 10 років) працювали у Львові, в театрі ім. М. Заньковецької. І Володимир Данченко, батько Сергія Володимировича, колись казав моїм рідним: "Ви попрацюйте! А вона нехай поспить у мене в кабінеті". Він брав візочок, у якому була я, ще маленька, і колисав, колисав…
З позиції сьогодення, повертаючись до "Білої Ворони", розумію, що Сергій Данченко, як головний режисер, вдало і стратегічно вчинив, обравши цю п'єсу для репертуару. Переповнений зал театру буквально скандував пісню про Свободу. Та вистава, на мій погляд, у чомусь була пророчою, випереджала час. Адже тема війни там також звучала потужно.
І вже сьогодні усвідомлюю, що то не була "випадковість", у тому, певно, велика художня інтуїція - авторів твору, режисера. І, сподіваюсь, усіх нас, акторів, котрі доклали великих зусиль до стрімкого лету "Білої Ворони".
Навіть тепер, у надзвичайно складні для країни часи, деякі люди просять аудіозапис композицій із тієї вистави. Уявляєте?
Отож, як з'ясувалося, історія Рибчинського-Татарченка не постаріла, не запліснявіла. І у чомусь звучить навіть пронизливіше - саме сьогодні, коли війна та інші випробування.
-Пам'ятаєте, скільки разів "Біла Ворона" пройшла на кону Театру Франка?
- На сцені нашого театру "Ворона" літала понад 10 років. А своє нове життя здобула у
театральній компанії "Бенюк-Хостікоєв" у 2004 р.
- Якось ви зауважили, що до "Ворони" у вас не було "порожніх" сезонів, але ж і головних ролей тоді було не дуже багато?
- В театрі я ще зі студентської лави. І навіть перші мої театральні гастролі (у Краснодарі) - то літо 1970-х, невикористана післяінститутська відпустка.
Стосовно рідного театру - звісно, в той період були різні ролі, "вводи".
Був, наприклад, епізод, коли я просто тримала свічечку в "Ярославі Мудрому" у масовці. І був мій дебют у великій ролі Вірки у виставі "Тил" за п'єсою М. Зарудного (ця п'єса свого часу обійшла майже всі українські сцени і навіть отримала Державну премію).
Розумієте, скаржитися на творчу долю з мого боку було би нерозумно. Тим більше що від початку роботи в театрі одразу ж з'являлися кінопропозиції. А це новий досвід. Як творити роль в кіно? А творити її треба не так, як у театрі, - тобто за сюжетом, сцена за сценою. А навпаки: сьогодні знімають фінал, через півмісяця - початок картини. Я відкривала для себе на зйомках у той період, що таке крупний план, як зіграти певний стан через один і той самий кадр разів 5-10. Дяка долі, що пощастило знятися тоді в багатьох українських стрічках: "Гори димлять", "Устим Кармелюк", "Злочин з багатьма невідомими", інших.
То все - досвід, досвід, досвід.
- Не дивуйтеся, що від високого, творчого, перейду до заземленого. Наприклад, до галасу довкола е-декларацій. З цього приводу лемент уже третій тиждень. Бо ж те, що "показали" можновладці, - українців шокувало. Особисто вас це шокувало?
- Шокувало, звісно. Знаєте, мене взагалі давно шокує ставлення до всього того, що відбувається в моїй країні. Бо ж у мені ніяк не вщухає біль, із яким живу всі ті роки, відколи почалася війна. Тобто відразу після Майдану.
Це ніби той ніж, який застряг у тілі, - і його не можна вийняти.
Мене шокують не тільки їхні є-декларації, мене шокує також постійний цинічний телевізійний регіт - без антракту. Та ще й так голосно. І саме в цей трагічний час. І вже так воно душу тобі шкребе…
Це не може не хвилювати, бо постійно повертаєшся думками - до втрат, до дітей, які на фронті.
І ось тепер, навіть у телевізійних новинах, дедалі частіше кажуть "втрати", а рідше - "військовослужбовці". Тобто з'явилося таке собі "узагальнення", відбулася якась різка і помітна підміна самих понять. І воно знову в тобі - шкряб, шкряб. І сльози - капають і капають.
Витримати все це важко.
Але й змінити щось поки що неможливо.
Навіть якщо я одна вийду на Майдан із певними гаслами? Хто мене почує?
Отже, мушу на своєму місці - як актриса, як жінка, як мати - переживати те, що переживає Україна. І допомагати - чим тільки можу.
Знаєте, недавно зачепив мою душу один "текст" Юрія Андруховича, який нібито радить молодому поколінню українців якнайшвидше втікати з країни…
Я тоді подумала: ну як таке можна казати? І сьогодні, і взагалі.
Як можна полишати батьківщину, який би період вона не переживала - чи то радості, чи печалі? У той момент, повірте, чомусь захотілося відсунути книжки Андруховича, які в мене є, трохи подалі з очей…
Ми ж були і на першому Майдані, і на другому. І виявляли своє ставлення до ганебних проблем та злочинів у країні.
Але більшою мірою виявили таке ставлення ті, хто поліг…
Тому, переконана: не можна жити так, як дехто живе - зараз. І Майдан новий не відразу вийде, бо немає вже того запалу - люди втомлені.
Та й невідомо, до чого це все призведе? Заявлять протест, але ж далі хтось конкретний має реалізовувати певну ідею, а не тільки говорити-обіцяти.
- Знаю, що ви часто відвідуєте військові шпиталі, дієво підтримуєте поранених воїнів…
- Мені здається, що маємо всі як один - кожен на своєму місці - допомагати їм. Це спільна праця і боротьба. Багато українських митців їздять на Схід України з творчими програмами. І я переконана, що туди має поїхати і наша франківська вистава, про що кажу вже давно: маю на увазі "Кайдашеву сім'ю", яку хотіли показати в Маріуполі.
- Але ж то густонаселена вистава: багато персонажів і не така проста декорація.
- Послухайте, ми спеціально все скоротили задля можливої поїздки на Схід. Десь до 30 чоловік. Навіть прибрали деякі сцени. Правда, не знаю, за чим наразі затримка, але вірю, що цю ідею реалізуємо - і будемо там.
- Буквально недавно ви очолювали журі одного українського кінофестивалю. Які враження? Чи вражає з екрану сьогоднішній кінодокумент? Чи варто конкурувати художньому кіно з документальним - саме в царині актуальності?
- Так, це був кінофестиваль короткометражних фільмів у Запоріжжі - "Запорізька синерама". Оскільки я головувала в журі, то переглянула всі фільми і якось одразу натрапила на потенційного переможця: документальний фільм "Брат за брата". І тоді справді зрозуміла, що сучасна документалістика помітно переважає ігрове кіно…
Взагалі, у темі висвітлення сучасної війни ігрове кіно дещо програє. Бо ігровому кінематографу поки нереально змагатися з кінодокументом, який скрупульозно й трагічно фіксує різні-різні больові епізоди. Коли воїни - живуть, а не "грають". Їхні вчинки, думки, їхня мотивація. Все це тут і зараз, це ятрить душу драматизмом, трагізмом.
Саме на цьому фестивалі я читала вірш Федора Млинченка, у якому є "діагноз" сьогодення. Ось буквально лише одна строфа:
…Нема більшого щастя,
мій сину, ніж почути,
Що в синочка мого
є вже доньки й сини.
Як же так, як таке може бути,
Коли тисячі гинуть, а кажуть: "..немає війни"?..
Знаєте, навіть зараз перед очима фрагменти з фестивальних стрічок: снайпери, постріли, різні сюжети й епізоди побуту та буднів батальйону "Азов", коментарі військових…
Вже у фіналі фестивалю бачила на сцені декого з учасників. Бачила, як вони виходили на сцену з паличками…
Причому то були різні воїни, люди різних національностей: українці, росіяни, естонці, фіни, білоруси, грузини.
Навіть постояти з ними поруч та заспівати для них пісню - для мене честь.
- Наталю, виключно на рівні вашої артистичної й жіночої інтуїції моє наступне запитання: як ще довго триватиме оце все - горе, втрати? Одні кажуть, що комусь це дуже вигідно (у плані бізнесу), інші кажуть, що поки нічого не можна змінити. Запитую про таке, бо ж іноді саме актрисі більше підкаже серце, ніж політику -розум.
- Мені страшно, коли говорять про затяжний воєнний конфлікт, такий, наприклад, як в Ізраїлі або ще десь. І мені тривожно, щоби те, що відбувається в Україні, - не переросло в таку собі "хроніку".
Бо ж як із цим жити далі?
Ніколи не була в Ізраїлі. І не знаю, як вони там живуть… Бо ж навіть ті, хто поїхав туди, не часто розповідають саме про війну. Інколи навіть умисне цю тему якось відтинають, не хочуть про це згадувати.
А в нас же це горе - на очах щодня. На телеекрані, по телефону, в новинах…
Й іноді навіть військовий речник на ТБ дивиться якось так убік, і ніхто не може толком пояснити: кому він це читає, чому він саме так промовляє певний текст?
І тільки окремі поінформовані люди, які справді побували "там", можуть щиро сказати (не відводячи очей), - про реальні втрати та про іншу біду.
Бо ж найстрашніша біда - втрачати найкращих людей України.
Інколи навіть думаю, що на цю тему могла бути якась потрясаюча п'єса…
- П'єси на цю тему, до речі, з'являються, але на них не завжди відгукуються.
- Може, тому, що "на замовлення" щиро й талановито не напишеш? Це має народитися - як крик душі, як небесний диктант.
- Не можу не оминути в розмові тему, яку активно дебатують українські театральні діячі. Так звана театральна реформа. У тому вигляді, в якому її маємо. Вам особисто краще живеться в пореформений час?
- Живемо з цим майже півроку. На жаль, досі ніхто не бачив навіть зразка документа, який називається "контракт". Щоби згодом можна було про це говорити по суті. А саме: на яких умовах я працюю в театрі, що театр має зробити для комфортної праці актора, що актор має робити для театру, аби тримати пристойний художній рівень?
На жаль, усе сконцентрувалось у фразі - мовляв, ви маєте "піти" з театру за власним бажанням, а потім "перейти" на контракт.
Що означає - "піти-перейти"?
Чого це я маю "йти" з театру - та ще й за своїм бажанням?
І, власне, де ж той контракт? Дайте його хоча б у руках потримати!
Взагалі, в самій цій реформаторській ідеї стільки недосконалості …
- З іншого боку, вибачте, не могло в театральній справі все залишатися таким, яким є. Адже багато репертуарних театрів - деградують, знайти толкового керманича хоча би в провінції - неможливо. Тобто реформа давно назріла.
- Я ж і не "проти" реформи. Я "за" конструктивні і корисні зміни в театральній сфері. І, можливо, саме з цього приводу і мав би відбутися серйозний референдум у театральному середовищі? І ми мали би це серйозно, докладно обговорити, внести пропозиції.
Але ж до нас так ніхто й не дослухався? Нашою думкою ніхто не цікавився.
Ось ви мені поясніть, чому долю найбільших і навіть стратегічних театрів в Україні має вирішувати така собі "комісія" з дев'яти осіб, які "виберуть" для того чи іншого театру певного керівника? А хто ж вони - ці дев'ять людей? Може, це якісь містичні прибульці? Три з вулиці, три з міністерства… Чи знають вони творче життя конкретного театру, його репертуар, його історію? Чи розуміють театральні проблеми?
На мій погляд, це - негатив.
І такий негатив насувається на професійний театр.
Тому що в подібній "реформі" непродумано все: від самого початку.
І ще: а чому, згідно з "реформою", влада в театрі має бути зосереджена в руках однієї людини? Вибачте, ми ж щойно, трьома роками раніше, вже побачили, до чого призводить зосередження влади в одних руках…
Можливо, ви читали недавній гіркий спіч Кості Райкіна про недопустиме ставлення держави до мистецтва театру? Бо ж театр - дзеркало і трибуна. Класики мали рацію і в цьому випадку. І як можна розчавити те єдине, що на художньому рівні іноді підказує суспільству - як жити далі?
- З чимось погоджусь, щось заперечу. Бо ж президентський указ стосовно теперішньої "контрактної реформи" з'явився майже рік тому. І лише сьогодні на цю тему багато людей вирішило заговорити. Чому раніше мовчали? Чому тоді проковтнули й погодились?
- Тому що в нашій театральній спільноті немає єдності, яка би людей згуртувала. І примусила відстоювати свої права.
- Тоді, можливо, тема театральної реформи, тобто тема контрактної системи, мала би стати темою позачергового театрального з'їзду?
- Можливо, треба негайно провести і позачерговий з'їзд театральних діячів, аби внести певні зміни-доповнення до тих документів, які є.
Будь що, а ситуація варта уваги. З іншого боку - а хто ж це робитиме? Молодь театральна - несмілива. Багато хто боїться, що їм просто не продовжать контракт або взагалі його не підпишуть…
- Бо молодь театральна (особливо актори), всі це знають, налаштована переважно на серіали, на певні фантастичні гонорари за один знімальний день.
- Але ж і власну позицію треба мати у театральному житті. Адже не тільки нам, а саме їм, молодим, доведеться жити-творити у просторі нового українського театру. Тому така реформа мала би не нищити його, а розвивати найкращі напрями.
- Ви самі знаєте, активна молодь, зі свого боку, часто закидає, що державні театри (сьогодні) - анахронізм, а мають бути проектні театри.
- А для чого вигадувати колесо? Є досвід Європи, тієї ж Франції. У Парижі, як відомо, є чимало театрів, котрі підтримує держава. А є театри, що існують завдяки спонсорам, тобто приватні театри.
Тобто в чому, взагалі, проблема? Світ театру - різний. І мають бути різні форми організації театральної справи.
Стосовно Національного театру - було би нісенітницею стверджувати, що хтось може розглядати його як "приватний", "проектний".
Інша річ, що до роботи в Національному театрі потрібно залучати талановитих режисерів. Потрібно шукати цікаві сучасні п'єси. Тобто Національний театр має бути не в ар'єргарді, а в авангарді сучасного сценічного руху. Я - саме за таку реформу.
- На відміну від багатьох своїх колег, ви все-таки часто відвідуєте столичні театри. І мені іноді цікаво: коли бачите ту чи іншу актрису у певній ролі - обов'язково приміряєте на себе чужий малюнок? Обов'язково вмикаєте в собі актрису-режисера?
- Ніколи, абсолютно… Жодних ревнощів-примірянь. Бо забуваю про такий стан, щойно переступаю поріг Молодого театру, Театру на Печерську або на Театру на лівому березі. І це далеко на всі театри, які відвідую, можна було б і більше - якби було більше часу.
Але ще й для того варто ходити до колег на вистави, щоби позбутися будь-яких акторських фобій. Щоби відчути себе звичайним глядачем в іншій людській ситуації. Тобто сприймаю на сцені персонажа, а не конкретного актора. І саме з таким настроєм сприймаю саму виставу.
- Знаю, що Анатолій Хостікоєв давненько зареєстрований у Facebook. А вас там нечасто зустрінеш. Хоча, можливо, ви й погодитеся - саме FB сьогодні вправно править світом: створює одні авторитети, а інші - розвінчує. Така собі нова реальність, у якій багато людей навіть не існує - а виключно живе.
- А я зареєстрована у FB. Вже майже рік. Але не вважаю за потрібне надто нав'язливо показувати, що я там "є". Тобто сьогодні на світлині я там "є" - в капелюшку, завтра - в яскравій хустині, потім - у модному платті, а пізніше - з котиком… Мені це якось соромно, незручно.
І мені це здається не дуже цікавим. По-перше, я, очевидно, забиратиму своїми світлинами чиюсь увагу. По-друге, ще хтось і матюкнеться - мовляв, вона краде мій час своїми селфі!
До того ж я не можу заприятелювати у FB з тим, кого взагалі не знаю.
Ну, а, з іншого боку, читаю ті пости, в яких є правда про події на фронті, про наших мужніх хлопців. Читаю також роздуми фахівців, авторитетних людей.
- Тобто все-таки у вас є відчуття, що FB "керує" світом?
- Знаєте, я можу взяти цікаву книжку, - і в тій книжці буде мій світ. А у FB можу не заходити кілька днів, розуміючи, що там справді якась своя країна. Але, знову ж таки, час - ось що найдорожче для людини. Для чого ж його так нещадно витрачати?
- Судячи з постів у ФБ, ваш син Слава вже активно знімається. Як сприймаєте його перші кроки у професії? Чи не розчаровує його ця діяльність?
- Свої перші кроки в акторській професії він зробив ще у п'ять років (він у театрі саме з цього віку). І потім - через певні проміжки часу - знову й знову грав на сцені ще дитиною. Згодом - стрибок у театральний університет. Нещодавно він з'явився на професійній сцені у ролі Ніколетто у виставі франківців "Моя професія - сеньйор з вищого світу".
І от зараз грає у виставі "Незрівнянна" роль піаніста Косме Макмуна. Цю роль грає в чергу з чудовими партнерами: Сашком Бегмою та Денисом Мартиновим.
Мені здається, йому дуже подобається такий ритм життя: навчання, тренування, кіно, театр.
Можливо, хтось думає, що це "світськість"? Але ж насамперед це - чорна робота. Важливо зорганізувати себе, тримати у формі. Бо ввечері - вистава, а вдосвіта забирає машина на зйомку.
І саме такий ритм життя - це здатність молодої творчої людини правильно "відформатувати" свій організм. І це насамперед - самодисципліна.
Отже, син втягується в такий ритм, йому подобається таке життя.
- Яким бачите його амплуа - в кіно, в театрі? Герой? Чи, можливо, в нього є вияви характерності?
- Слава Богу, Славчик - і герой, і характерний актор. Ще його дідусь, Вячеслав Сумський, говорив-учив, що будь-який персонаж повинен мати характер. Якщо це негативний персонаж - треба шукати, де він добрий. І навпаки.
Взагалі, я вдячна синові… Буває, він загоює наші рани, коли приходимо з Анатолієм з репетицій - стомлені, спустошені. А він починає жартувати, пропонувати каскад жанрових етюдів. Причому вдома, перед нами.
Він точно передає багато комедійних образів, бо свого часу був шанувальником телепроекту "Наш городок", у якому яскраво грали Стоянов та Алєйніков. Також є в його запасі домашні імпровізації та пародії.
Тобто є наш маленький домашній театр. І в цьому теж наша радість. Адже тримаємося разом.
- Тепер про вашу гучну "Незрівнянну", в якій граєте безголосу американську співачку Флоренс Фостер Дженкінс. Глядачі-слухачі щиро подивовані саме вашими сильними вокальними даними в цій ролі. Була спеціальна вокальна підготовка?
- Ні, нічого спеціального не було. Все мною вбиралося ще в інституті. Спочатку в Лідії Єременко, педагога з вокалу. І це було підсвідомо, звісно. Від свого батька, самородка, багато чого увібрала. Адже він від природи мав унікальний голос, у нього була чудова манера виконання.
Коли працювала над деякими виставами, то бігала до педагогів у консерваторію, зокрема до Любові Петрівни Крижанівської. П'ять уроків взяла. І згодом вона запитала: "А чого ж ви не працюєте ні в опереті, ні в опері?"
І самим запитанням вона зміцнила мою віру в себе, налаштувала мене співати на сцені. То був період постановки вистави "Пігмаліон" Б.Шоу.
- І все-таки глядач-слухач сприймає у "Незрівнянній" не лише акторську гру, а й ваш вокал, власне. Тобто вокал потужний, який ви ніби умисне "фальшуєте", створюючи пародію на власний голос.
- Це, до речі, надзавдання, яке ставив мій режисер і партнер Анатолій Хостікоєв. Щоби був баланс між хорошим співом і умисним "недотягуванням". Щоби глядач сприйняв Флоренс Фостер Дженкінс як жінку без комплексів, людину абсолютно вільну. І, сприйнявши її такою, якою вона є на сцені, той-таки глядач, можливо, зможе подолати і свої власні комплекси.
- Буквально декілька слів: як працювати в одній виставі з чудовою людиною, котра одночасно - і актор-партнер, і режисер, і чоловік? І, очевидно, така праця триває з ранку до ночі - у квартирі, на сцені?
- Можу годинами говорити про артиста й режисера Анатолія Георгійовича Хостікоєва. Принаймні я це щиро вилила на сторінки своєї авторської книжки "Головна роль" спільно з його творчим біографом Ганною Шерман.
Анатолій продовжує переконувати і захоплювати мене як режисер у наших спільно створених виставах. Вони йдуть і на Національній сцені, і в театральній компанії.
Його особливість як режисера в тому, що для нього найголовніший на сцені - актор. При цьому він дивовижно відчуває цілісність вистави, важливість усіх її компонентів. Принаймні якось він згадував вислів Костянтина Райкіна, якому ми симпатизуємо: "Режисура - це наука про те, як зробити виставу цікавою для глядачів. Усе решта - від лукавого".
І тому свою спільну працю з Анатолієм сприймаю не інакше як дарунок долі.
Намагаюся це берегти. І залишається лише вдосконалюватися в кожній ролі, зробленій спільно.
- Вашій популярній Кайдашисі на сцені франківців скоро 10 років. За десятиліття ця героїня внутрішньо-зовнішньо - для вас особисто - якось змінилась?
- Ну, а ось як "змінюється" ваша тітка або ваша мати? Як? Якою була замолоду - внутрішньо, - такою й лишається до старості. То руки стомлюються, то спина стомлюється. А характер - ні! Він лишається таким, яким і був.
Моя Кайдашиха і плаче, і вболіває, і своєю логікою свекрухи намагається якось достукатися до невісток, які також уперті. Тобто можуть змінюватися відтінки характеру в той чи інший вечір вистави, а сам її характер - ні.
- Бачив цю виставу під завісу минулого сезону і виніс трохи гнітюче враження: якби не Кайдашиха, то, здається, вистава розсипалася б ущент, розлетілася б на шматки. А чому нічого не рихтують, не оновлюють? Не підкручують гайки, коли насправді це потрібно?
- Але ж це запитання не до мене. На те є "політична воля". Якби я була постановником, та, була б моя воля, певні речі робила б. Але я на це не маю права. Вибачте.
- А було передчуття 9 років тому, що вистава за повістю Івана Нечуя-Левицького стане незбагненним касовим чемпіоном: квитків неможливо дістати навіть сьогодні?
- Завжди працюєш на певний результат. Хочеш, щоби вистава сподобалася глядачам. Тобто це не передчуття, а виключно професійне завдання.
- Колись, ще у 20-ті роки
ХХ ст., для видатних акторів підготували спеціальну анкету: професійні запитання про творчість. Якщо не заперечуєте, деякі вибрані теми з того історичного документа.
- Будь ласка.
- Отже, що у вас раніше виникає: психологічний, пластичний чи звуковий контур ролі?
- Виключно - психологічний.
- Якщо ви бачили ту чи іншу роль у виконанні іншої актриси, то це вам допомагає чи заважає?
- Намагаюся відсторонитись від різних вражень. І намагаюся не все дивитися, не все вивчати. Варто творити своє.
- Яку частину праці над образом проводите на репетиції, а яку - вдома? І яка з цих частин для вас найістотніша?
- На репетиції бажано працювати з повною віддачею. І для результату краще, якщо на репетицію приходиш підготовленим заздалегідь.
- Як готуєте роль - уголос, подумки, про себе?
- Мені насправді іноді цікаво, як це роблять мої колеги, котрих поважаю. Хтось із них народжує роль "вголос". Мені зручніше існувати в мізансцені, коли ти вкладаєш у новонароджений образ психологічну мотивацію. Тоді найкраще запам'ятовується текст.
- Чи доводилося, працюючи над роллю, користуватися суто науковими розвідками?
- Якщо працюєш над класикою, то вона має бути із сучасним обрамленням. Вона має органічно й живо сприйматися сучасним глядачем. Тому інколи наукові розвідки бувають і зайвими.
- Чи впливає на вашу акторську роботу характер мови п'єси, її ритмічність?
- Аякже. Наприклад, образ Гурмижської з п'єси "Ліс" був виписаний Островським дуже давно. А у виставі Дмитра Богомазова цей образ має бути ритмічним, музичним, сучасним.
- Коли граєте на сцені, чи завше відчуваєте настрій залу? І яким цей настрій частіше буває?
- Щоразу вистава - інша. Я часом навіть не знаю, які флюїди вмикаються, які потужності задіяні, коли вистава так чи інакше впливає на глядача. Але глядача завжди відчуваєш - особливо в тиші.
- Чи доводилося помічати в день вистави, що вже зранку ви - не ви. А відбувається послідовне перевтілення в ту людину, котра народиться на сцені ввечері?
- Таке буває. Принаймні треба відгородитися, відсторонитися від зайвого, аби налаштувати себе на той чи інший образ.
- Чи є пристосування, які вам допомагають викликати певні сценічні емоції?
- Я, як ви знаєте, не з плаксивих актрис. Сльоза має бути у глядача, а не в актора. Глядач має плакати. Хоча насправді складніше все-таки зробити хорошу комедію.
- Чи впливає на вашу роль особисте ставлення до партнера?
- Ні, цього не має бути.
- Чи шукаєте певні ролі виключно в самій собі, чи, можливо, знаходите їх у людях, які вас оточують?
- Персонажів довкола так багато, що, повірте, їх вистачить ще не на одну гарну виставу.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google