Наш біль. Від "А" до "Щ"

Йти додому одразу було несила. Хотілося негайно бачити їхні очі. Звірити годинник, намацати землю під ногами. Добре, що тут поруч. З кінотеатру - на Майдан.

Тут досі витає еталонне відчуття - як мало б бути. Як мало б бути зараз, якщо дивитися очима тієї зими. Зими, коли добро і зло мали чіткі межі, переконання були міцнішими за барикади, а правда - голою і безкомпромісною, як козак Гаврилюк.

Тепер фарби змішалися до каламуті. І ми дедалі менше говоримо про Майдан. Все, що ти скажеш, буде використано проти. Але й промовчати - зрада. Революція Гідності - тепер тема інтимна. З усіх історичних шарів ми лишаєм собі для аналізу найзручніший, особистий: так, я змінився, я відстояв, я був там, бо не міг не бути. Я і Революція. Ніби й не було "нас". Коли про "нас" говорить хтось третій - це велике полегшення.

Цього разу говорити взявся тричі оскароносний, легенда американської документалістики Марк Джонатан Харріс, укупі з українським режисером Олесем Саніним. Документальна стрічка "Переламний момент: війна за демократію в Україні" - однозначна, як і її назва. Не чекайте розслідувань і різночитань. Українці - герої. Крапка. Це відправна станція у фільмі і станція прибуття. "Саме таким був задум, - каже мені режисер Харріс після прем'єри. - Світ потопає у продуктах російської пропаганди. А от голос України чути недостатньо. Ми хотіли, щоб цей фільм став голосом українців". Він, американець, не уточнює - якої частини українців. Не зовсім "почути кожного". У запропонованій творцями фільму системі координат, українці - ті, хто обстоює державу й ідентичність.

Усі герої - патріоти, інших немає. Характери складні, а долі - не фатум, вибір.

З першої хвилини ясно: це кіно про вибір. "Ми - вимушені руйнівники", - каже доброволець Андрій Шараскін він їде на Схід України, бо "комусь треба робити цю роботу". У мирному житті Андрій - актор, засновник дитячої театральної студії. Він, як і інші герої фільму проміняв улюблену справу на війну за свободу. Ми бачимо військового лікаря, який під час Революції Гідності оперував поранених у Михайлівському Золотоверхому, а згодом рятував хлопців в Іловайську. І депутата Тетяну Чорновол - покалічену під час Майдану і овдовілу невдовзі після нього. Подружжя волонтерів, рабин - сотник єврейської сотні Майдану, який тепер займається авіарозвідкою. Історії усіх тягнуться з Майдану на Схід країни. Одна боротьба переходить в іншу. А вони невтомно пояснюють, чому роблять те, що роблять. Словами і діями. Собі і, найголовніше, іншим - тим, хто забув, тим, хто більше не вірить. Для чого я роблю це? Чому не здався? Де беру сили?

123

Ворог у фільмі не ефемерний, він документально доведений. З ким і з чим змагаються герої-українці, формулюють поважні історики і навіть дослідники пропаганди. "Ми вплели важливе дослідження, як працює російська пропагандистська машина, - каже режисер Марк Джонатан Харріс. - Це те, на що західний світ довго не звертав уваги, але це ті інформаційні виклики, які ми вже зараз, з перемогою Трампа, маємо в Америці".

Йдучи на прем'єру напередодні чергових роковин розстрілів на Майдані, найменше хотілося пафосу. Епічні батальні сцени, клуби чорного диму, людське море і море крові - документалісти вже не раз експлуатували і, здається, затерли ці образи. Творцям "Переломного моменту" вдалося інше - занурення. Ти не над Майданом, ти всередині. Тобі холодно й спекотно, тебе несе людський натовп, тебе штовхає "Беркут", дим виїдає очі, ти тягнеш поранених, відспівуєш, тримаєш опалений прапор. Філігранна робота зі звуком забезпечує повний ефект присутності.

Деякі використані у фільмі кадри досі не оприлюднювалися. Унікальне відео падіння "Боїнга" над Грабовим - з телефона місцевих мешканців, з їхніми ж коментарями. Кадри розстрілів на Інститутській…

Йти додому одразу було несила. Хотілося негайно бачити їхні очі. Портрети розставлено за алфавітом. Якщо йти алеєю вгору - від Арутюняна до Щербанюка. Я читаю прізвища. Несправедливо, що когось не знаю і досі. Дехто завжди на передньому плані. Цей кучерявий красунчик - Рома Гурик. І "блакитна каска" - Устимчик Голоднюк - татові сльозі. Саша Плеханов - скляні очі матері: "Янукович, Захарченко! Бажаю вам щодня ховати своїх дітей!" Вербицький, Жизневський, Нігоян - назавжди перші.

Хтось розставив їх за алфавітом.

Три роки. Портрети героїв - чи не єдине, що вдалося впорядкувати. Революція Гідності з колективної пам'яті ховається у пам'ять особисту.

Великий - спільний - Майдан упаковується в книжки й кіно. Стає епосом - і це, певно, єдиний природний спосіб зберегти його скарби від перетворення на попіл.