"Мильна" спецОПЕРАація. Серіал як засіб боротьби…

Днями в Міністерстві культури України відбулася закрита екстрена нарада. Тема: що робити, щоб кіно та бізнес в Україні полюбили одне одного пристрасно, а українські серіали дали фору британським, американським, аргентинським, мексиканським тощо? (У нараді, пропонуючи свої рецепти великого прориву, брали участь Роман Балаян, Святослав Вакарчук, Сергій Тримбач, Валентин Васянович, Пилип Іллєнко та інші.)

Мінкульт, як вартовий справжніх цінностей у такому ж справжньому мистецтві, не випадково вередить собі душу архіважливою серіальною проблемою. "Мильне" завдання уже відверто виходить на рівень державної ваги. Як нам реорганізувати "рабкрін", щоб нове, питомо вітчизняне, "мило" очистило серіальні сітки всіх національно-олігархічних каналів, змивши навіть змилки російського спецназу та інших агресивних узурпаторів?

Іронія в цій темі і в цій же проблемі, безумовно, сусідить і з вищеозначеною серйозною міною державної значущості.

Не випадково цього тижня саме ця загострена проблема - серіального самовиробництва - вкотре звучала і в парламенті. І не тільки тому, що, крім "мила", інших проблем у них немає. Одна абсолютно не заангажована жодними олігархічними групами, абсолютно не лобістка чиїхось партійно-комерційних інтересів, тобто абсолютно непідкупна "слуга народу" на всю країну знову заявила… Про те ж саме. Про безперервне засилля іноземних агресорів-спецназівців в українських серіальних лінійках.

Враження від виступу, звісно, двоїсте. Вочевидь саме ця "слуга" дивиться якісь інші канали якихось інших країн.

Оскільки на власному глядацькому досвіді можемо підтвердити: впродовж останніх місяців українські телеканали як могли "зачищали" свої репертуарні телеафіші. Відверто лютих людожерів-спецназівців знайти було неможливо - ні на СТБ, ні на "Новому", ні на "Інтері", ні на "плюсах". Виконавши наказ парламенту і волю народу, їх усе-таки списали в брухт або послали в запас.

Залишилися, правда, в телесеріалах "ззовні" якісь нахраписті слідчі й продажні прокурори. Але це не суто російське, а, їй-бо, якесь міжнаціональне явище: і в нас про таких негідників теж можна зняти сто тисяч мильних опер - були б гроші.

В іншому українські телеканали, дотримуючись заповітів воєнного часу (віддамо їм належне), все-таки намагаються (!) трамбувати свої ефіри гуманнішим "милом". І українським, і російським. Турки поки що відстають. А якісні американські або британські телеісторії, на думку окремих телеменеджерів, з ряду ментальних проблем, не викликають у нашого народу скаженої рейтингової ейфорії. Тому в репертуарі - близькі нашим домогосподаркам "лавсторі" про попелюшок, сімейні драми, костюмовані розваги та псевдоісторичні "на вербі груші".

У мережі бурхливо обурюються з приводу показу на ICTV вже бородатої російської "Бригади": навіщо нам "їхні" бандити? І справді - навіщо вони нам? Якщо про таких самих виродків можна весь рік знімати такі ж самі "бригади" - з ухилом у кримінальні 1990-ті сходу нашої країни (і з цим контекстом, на жаль, теж - міжнаціональна солідарність).

Недавня дискусія в Мінкульті про українські телесеріали (їх термінову потрібність і важливість) тим часом підвела до загадкового мотиву… Деякі (на вигляд розумні) художники починають розглядати цю проблему в контексті якоїсь "неораної цілини". Мовляв, в Україні треба починати все спочатку, все з нуля.

Погодитися з "цілиною" не можна. Бо за державу кривдно. Україна - як могла й наскільки їй це було дозволено - в різні періоди своїх історичних перипетій все-таки виробляла власне "мило". Різних сортів, різного хронометражу, різної якості. Отож стисла історико-біографічна довідка, очевидно, важлива.

Українські - радянські - (переважно міні) серіали в 1970-тих знімали найкращі режисери: Микола Мащенко, Анатолій Буковський, Григорій Кохан. У 1974-му вийшло шість телесерій екранізації революційної книжки "Як гартувалася сталь". У середині 1970-х величезний успіх мали українські міні-серіали про аграріїв: "Варчина земля" і "Юркові світанки". Той-таки Мащенко багатосерійно екранізував для ТБ твори Етель Ліліан Войнич та Івана Тургенєва. Наприкінці 1970-х у нас створили майстерний пропагандистський 10-серійний блокбастер про радянських ментів - "Народжена революцією". (Актори грали чудово, окремі живі образи гасять ідеологічний пафос сюжету). Згодом автор "Революції" - Григорій Кохан - зняв міні-серіал "Кармелюк"… І в Одесі, до речі, славному українському місті, наприкінці 1970-х вийшло не щось там, а "Місце зустрічі…".

У 1990-тих, у період набутків - і незалежності, і криміналу, - вітчизняний серіал на пострадянських телеекранах був представлений несміливо. На початку 1990-х як об мур головою бився, стверджуючи цей напрям, Олег Бійма. Він зняв "Царівну" і "Острів любові" (на основі хорошої української літератури) - швидше, для рафінованих естетів, ніж для домогосподарок із чебуреком у зубах. Хоча, за твердженням Г.Малкіна, "мильні опери тільки те й роблять що відпирають душі домогосподарок!" (Виробникам не варто забувати про це.)

У 1996-му основи національної репертуарної телеполітики потрясла "Роксолана" режисера Б.Небієрідзе. Ця сага складалася з трьох сезонів, загальною кількістю близько
50 серій. Попри бурчання критиків, "Роксолана" принесла всеукраїнську пошану Ользі Сумській та Анатолію Хостікоєву - талановитим акторам, які відповідально попрацювали над образами бранки й султана. Уже в "нульові" помітною серіальною розвагою національного масштабу можна було назвати "Лесю і Рому". Проект позиціюється як перший україномовний комедійний серіал (близько 130 серій). А 2010 р. "1+1" запустив (за румунськими лекалами) довгу оперу - "Тільки кохання". Рейтингові показники були неідеальні, однак прецедент україномовного стосерійного серіального прориву - важлива віха в жанровому напрямі.

А що ж далі? А далі - всі наступні роки (зі старту XXI ст.) - виробництво серіалів (довгих і коротких) в Україні передбачало важливий акцент - на прийменнику "в". Тобто "в" Україні серіали знімали так що аж гай шумів. Центральні міста й красиві наші хутори стали одним великим знімальним майданчиком - суто серіальної копродукції. Українсько-російської. Чимало продакшнів, народжених стихією вигідного спільного миловиробництва, вочевидь не були збиткові. Оскільки спільно зняте "мило" (різних форматів і жанрів) практично одночасно прокачувалося у двох країнах. Два потужних рекламних ринки давали можливість не тільки "відбивати" витрати, а й отримувати прибутки. Starmedia, Film.ua та інші компанії - українські виробничі лідери на ниві "мила". Зазвичай їхня продукція (рейтингова) і передбачає двоїстий родовід: Україна-Росія. Задайте, наприклад, у пошуковиках словосполучення "Українські серіали". Одразу й випадуть, наприклад, "Свати" - зняті в Україні, але з російськими зірками. Або "Будинок з ліліями" (Росія, Україна), "Поки станиця спить", "Острів непотрібних людей", "Смерть шпигунам". Навіть безглуздо все перелічувати, самі погугліть. Нам здається, сьогодні немає визначено-точної "статистики" - СКІЛЬКИ серіало-годин було знято в Україні - у рамках українсько-російської "мильної" дружби… Здається - ціла вічність.

Це, до речі, дуже підтримало у складні роки український акторський легіон. Отримуючи злиденні зарплати у своїх муніципальних театрах (стеля для деяких - 3000 грн.), відзнявшись у якійсь мурі, наш середньостатистичний (іноді кримінально-бездарний) артист розсікав по Хрещатику на новенькій "Ауді", добираючись до новопридбаного заміського "маєтку"…

Однак жорстокі обставини минулого 2014-го і нинішнього пекельного 2015-го, природно, диктують зовсім нові правила гри на арені серіального цирку. Ці правила - і репертуарні, і світоглядні, і політтехнологічні, і патріотичні, і економічні, і піар-стратегічні.

Чому така схвильована непідкупна "слуга народу", коли вибирає для себе на трибуні безпрограшну піар-фішку про серіали? Чому Мінкульт до 10-ї вечора не гасить світло в хоромах, терзаючись думами про майбутнє українського мила?

Тут, звісно, не тільки бізнес-інтереси якогось певного олігархічного клану, що прагне загребти й цю територію прекрасного під свій патронат.

Тут (пояснимо) проблема ширша. Переформатування аудіовізуальної серіальної "декорації" в загальнонаціональному прайм-таймі. Одного разу американський колективний ум точно позначив цю проблему: "Театр - це життя, кіно - мистецтво, а телебачення (серіал) - меблі". Отож, серіальні "меблі", які розглядає середньостатистичний наш громадянин, здебільшого передбачають топографічний, смисловий і ментальний "малюнок" іншої країни. Недавно визнаної агресором. Щовечірнє "всотування" цим самим громадянином виключно сусідської телекартинки (звичаї, побут, мова) - тепер не тільки "особиста справа" громадянина… Це - справа державної ваги. Назрілий суспільно-політичний поворот. Оскільки телевізійні "меблі" визначають свідомість електорату. Як у вигляді серіалу, так і у вигляді рекламних прокладок окремих безумних партій… Філософія життя, розумієш!

Тепер у задачці запитується: як зробити, щоб плани партії з перевиробництва українських телесеріалів (як засобу боротьби проти іноземної агресії) були реалізовані швидко, ефективно, бажано - якісно? Не варто марно чухати потилицю, намагаючись знайти відповідь. Нехай її шукають ті, хто зав'язнув у цьому бізнесі - вже дуже давно й помітно успішно.

Виробничо активний у цьому напрямі "1+1": він знову найрозумніший. Раніше за інших там відчули "неладне". І зафрахтували хуру з "милом" турецьким. Автентична "Роксолана" ("Величне століття") стала рейтинговим успіхом, з іншим продуктом фарт не склався. Проте, на думку генерального продюсера серіалів і фільмів "1+1" Олени ВАСИЛЬЄВОЇ, "уже впродовж року ми самі могли б доповнити наші лінійки суто вітчизняним серіальним продуктом".

Така пропозиція має під собою ґрунт. Як стверджує п. Васильєва, "уже 2015-го в нашому ефірі стартують вітчизняні телефільми - "Останній москаль", 60-серійний медсеріал "Центральна лікарня", 24-серійна мелодрама "Господарка", 4-серійний фільм "Все одно ти будеш мій", а також комедійний серіал "Кандидат". Усі ці проекти - наше власне виробництво. Заодно є плани співпраці з іншими продакшнами, але ця робота поки що на ранніх етапах". На "плюсах" також відзначають, що в ефірі каналу цієї весни - проекти українського "Кварталу 95": "Свати", "Любов у великому місті", "Між нами дівчатами".

На думку п. Васильєвої, українське ТБ практично повністю може саме забезпечити себе серіальним продуктом приблизно за два роки: "Телебачення - це бізнес, у якому неможливо зробити новий цікавий продукт миттєво. При цьому є питання не тільки фінансові, а й організаційно-кадрові…".

Дуже активним гравцем на полігоні місцевого серіального виробництва вважають Тетяну ГНЄДАШ, - генерального директора продакшн-компанії "Front Сinema". При цьому вона не тільки бізнес-вумен, а й творча особистість. Не покладаючи рук пише сценарії, переважно для "України". На основі її сюжетів раз у раз і виходять мильні опери Made in Ukraine: "Маруся" (аж 255 серій), "Катина любов" (180 серій), "Джамайка" (90 серій), "Нахаба" (лише 4), "Страшна красуня" (всього 2), "Дворняжка Ляля" (95 серій). Днями стартував нею же вирощений "Безсмертник" (100 серій). Нагадаємо, що Таня колись придумала і багато в чому реалізувала успішний український серіал для "Нового каналу" - "Завтра буде завтра", в якому чудово грали "наші всі" і "наше все": Богдан Ступка, Ада Роговцева, Тамара Яценко.

Ось що каже пані Гнєдаш:

- Україна у змозі забезпечити в повному обсязі національний телеефір суто власним серіальним продуктом - причому вже найближчим часом!

- І що для цього потрібно?

- Передусім бюджети. Причому не позахмарні, а реальні, необхідні для виробництва якісного контенту. Ці бюджети, до речі, цілком сумірні з бюджетами закупівель прав на показ російського контенту. Правда, така ситуація була на ринку наприкінці минулого року. А тепер усе стрімко змінюється.

- Що скажете про бюджетні діапазони однієї серіальної години, зробленої в Україні і для України?

- Серіали дуже різні. Вартість реалізації того чи іншого проекту продиктована особливостями жанру, сценарного матеріалу - насамперед. Але загальні правила на ринку відомі: чим більше серій у проекті - тим дешевше обходиться замовнику одна серія.

Як помічено багатьма, останнім часом досить активний у ніші внутрішнього серіального виробництва СТБ під командуванням Володимира Бородянського. Якісь проекти вони спочатку намагалися зробити для "тут і там". Але там купували далеко не все "наше". Проте канал не стоїть на місці. З цього приводу - розлогий коментар Максима ЛИТВИНОВА - директора компанії StarLight Films (яка й продукує серіали для СТБ).

- Наразі наша країна не готова до різкого стрибка, щоб повністю забезпечити себе серіалами власного виробництва, причому комплексно, на всіх фронтах, - каже пан Литвинов. - В Україні багато ефірних телеканалів. І, щоб постійно демонструвалися прем'єрні серіали, їх треба робити дуже й дуже багато. Тому зрозуміло, що в усьому світі телеканали купують іноземний телевізійний продукт. Адже телеглядач постійно вимагає нового контенту - 24 години на добу! Повністю перейти на самоокупне власне виробництво можна лише в тому разі, коли ці серіали будуть низької якості: тільки їх можна робити швидко.

Однак український глядач досить вибагливий. Він дивиться якісні закордонні серіали. І навряд чи прийме на ура такий "компромісний" контент. Як завжди (ви це чудово розумієте) важлива проблема в порушеній темі - фінанси. І річ не в тому, що в Україні не можна знайти бюджет для виробництва серіалу. Можна! Але чи окупиться продукт?

Очікується, що вже нинішнього року обсяг рекламного телеринку в Україні становитиме близько 130 млн дол. У перерахунку на серіальне виробництво це означає: щоб серіал окупився, він повинен коштувати 15 тис. дол. на годину, і це за умови, що він успішно пройде двічі у прайм-тайм на одному з каналів ТОП-6. 15 тис. дол. - це дуже мало. Якісний коштує близько 50 тис дол. на годину. Виходить, зараз ринкова ціна втричі нижча від собівартості виробництва.

Тому без спільного виробництва працювати збитково або дуже ризиково. Поки що цього уникнути вкрай складно.

Лише мегауспішний серіал може бути повністю самоокупним у нашій країні. І то за рахунок постійних повторів, які збиратимуть високі рейтинги. Приклад українського серіалу, що окупився, - "Свати". Але таких - одиниці.

Що ж до нашого телеканалу, то важливо мати на увазі - аудиторія СТБ не асоціює телеканал як такий, де сконцентровані самі серіали. Глядач звик, що в нас - кращі світові форматні шоу й програми, вироблені виключно силами власного продакшну СТБ. На телеканалі є серіальна вечірня лінійка, що з 2014 р. почала заповнюватися і власними серіалами, знятими StarLight Films та Vaverka Production на замовлення СТБ, - це медична екшн-драма "Швидка допомога" і комедійний скетчком "Коли ми вдома". І, що дуже важливо, завдяки цьому, внесок продукту власного виробництва в ефір СТБ становить понад 80%. Тобто майже весь контент ефіру вироблений в Україні силами телеканалу, що рідкість для українського ТБ.

* * *

Ось такий пасьянс думок на задану тему. Очевидно, важливо вже те, що виробничий серіальний бізнес в Україні - не фантом, а... бізнес. З усіма можливими застереженнями та ремарками. "Мило" Made in Ukraine - практично тисячі "серіалогодин". Очевидні лідери-продюсери вітчизняної виробничої лінії: Віктор Мирський (Film.ua), Влад Ряшин (StarMedia), Тетяна Гнєдаш (Front Cinema). Репертуарна палітра їхніх творінь, звісно, передбачувана: домогосподарці потрібні "меблі".

А що стосується домагань Мінкульту і "слуг народу" на посильну участь у цих серіальних перипетіях, то будь ласка - хай ініціюють і допомагають матеріально... Наприклад, серіальна ніша екранізації популярної української класики або сучасних читабельних творів не зайнята нічим і ніким! А потенційно успішні фільми на такій основі могли б обчислюватися десятками.

Що ж стосується "відпливу" російських зірок із українських серіалів - через "санкції", провокації, політситуації - то, на думку деяких експертів, у цьому немає трагедії. Оскільки гонорари російських зірок часто шалені: інколи близько 50% (!) сукупного бюджету всього телесеріалу (звісно, ці апетити роздуті й абсолютно драконівські).

Українська акторська серіальна ліга тим часом умовно розділена продюсерами на три групи. Є "топ-артисти": окремі з них за знімальну зміну отримують близько 1 тис. дол. Ми не наполягаємо саме на такій сумі, але до цього "топ" продюсери зараховують А.Роговцеву, Н.Сумську, А.Хостікоєва, С.Боклана,
О. Ступку, Л.Жураковську, О.Вертинського, В.Горянського, О.Сумську, І.Вітовську та деяких інших. Є просто затребувані артисти, яких цінують дешевше: близько 500 у.о. за знімальну зміну (афішувати їхніх імен не будемо). А українські актори-початківці або випускники вишів - зовсім інша цінова політика: близько 50-100 у.о. за знімальний день. (Та й це, уточнюємо, лише умовна статистика).

…І те, що держава (в особі окремих "слуг" та відомств) останнім часом так дуже полюбила "мило" - пояснюється просто. "Мильних опер не можна не любити: приємно бачити людей, у котрих ще більше проблем, ніж у тебе" (американська народна мудрість).

Р.S. 5 лютого Верховна Рада прийняла закон, який жорстко регламентує і обмежує показ кіно- та серіальної продукції РФ в Україні.