Київ втопили

Містянам політики не потрібні

Київ утопили в політиці. А жаль. Хороше було місто, може - найкраще у світі. Йому б розвиватися, ну хоча б зберегти те, що мало. Таж ні, топлять у передвиборних обіцянках. Ніби правильні вони - всі на благо. Але, як кажуть поляки, цо занадто, тего й свіня нє хце. Однак журитися не варто. Це як весняна повінь: минуть вибори, висока вода спаде, все вляжеться й повернеться на круги своя.

З легкої руки австрійського філософа К.Екартсгаузена політику часом визначають як мистецтво обману. Навряд чи кандидати в місцеві керівники, узявши голову в руки, просиджують у своїх штабах довгі осінні ночі в намаганні знайти для виборців якийсь свіжий лик чарівного обману. Напевно, ні. Люди вони зазвичай пристойні, варті кращої долі, а дехто з них навіть вірить у те, що зможе здійснити обіцяне. Втім, таку-сяку користь із таких придумок можна мати. Принаймні реперні точки позначити, коли заходить мова про проблеми міської інфраструктури (дитячі і спортивні майданчики, парковки, зелені зони, пляжі, під'їзди тощо)

Лихо в іншому: всі ці солодкі мрії, пардон - програмні обіцянки, виконують лише роль засобу для досягнення мети - на місцевих виборах вийти на кращі рубежі для своєї політичної сили. Столиця ж, знаєте. Тут влада осіла. "Отсель грозить мы будем шведу".

Такі очільники місту не потрібні. Зовсім. Місту в цій позиції потрібні люди, які його люблять. І це вище за все, тому їхня партійна приналежність не так критично важлива.

Поезія - мова, якою розмовляють із Богом. Із виборцем, звісно, воліють говорити мовою цифр та фактів. Але якби сублімовану суть, есенцію претензій на роль мера мого міста треба було висловити гранично стисло, я б задовольнився всього однією поетичною строфою:

Этот город под горою,

Вечереющий вдали,

Словно тонкою иглою

прямо в кровь мою ввели.

Кандидат із таким відчуттям міста готовий не тільки прикрити своїм тілом "родные камни мостовой", а й у суєтних мерських турботах вібрувати в унісон із турботами містян. Скажіть, ласкавий читачу, яка партія змогла б конкурувати з таким кандидатом?

Ех, Віталію, Віталію!

Останнім часом у виборчих баталіях телебачення явно програє зовнішній рекламі. Що вдієш, коли випало жити в епоху торжества картинки. Виборцю ніколи вникати в тонкощі передвиборних програм, а ось поглянути на білборд із постановочним фото кандидата час завжди знайдеться.

У процесі вибору розум усе помітніше поступається емоціям. Тепер кандидат повинен подобатися. У цьому сенсі в нинішнього мера були шанси. Мріялося: такий не побіжить щурячою риссю туди, де більше корму. А ще вірилося, що зразу після обрання він скличе віче й привселюдно позначить на карті міста "лінію Кличка", яка оточить неоціненну історичну забудову великого Міста, заявивши: "Той, хто перейде цю рису, матиме справу особисто зі мною". Зробив би він хоч такий крок - і йому вибачили б усе.

Найбільш відчайдушні кияни були готові до того, що він із їхньою допомогою знайде аргументи "переконати" Черновецького приїхати до Києва, встановить на головній площі міста трибуну і при скупченні народу примусить його публічно покаятися в дерибані київських земель та інших неподобствах, учинених "молодою командою" проти інтересів міської громади. Хто знає, може, і вдалося б дещо повернути, але головне - іншим не кортіло б.

Відповідати рівню таких очікувань, звісно ж, не під силу будь-якому громадянину. Але в пам'яті людей завжди залишалися ті, хто йшов далі своїх сил.

Не приховуватиму своїх симпатій до людини на ім'я Віталій Кличко. Він і тепер мені симпатичний. Як і не приховуватиму надзвичайно глибокого розчарування в мерові Віталії Кличку, який не вирішив жодної життєво важливої проблеми мого міста.

Почнемо з незаперечного. З повітря. Дихаємо ж ми без перерви. Київське повітря завжди становило об'єкт заздрощів інших столиць: його можна було продавати на експорт, таке воно було цілюще й неповторне (суміш хвойних ароматів, річкового бризу та настояних на ковилі південних степових вітрів). У серпні нинішнього року, вперше за всю історію вимірювань якості повітря, вона опустилася нижче допустимих меж. У Києві стало небезпечно дихати. "Легені міста", розміщені у Святошині, Пущі-Водиці, Ірпені, Ворзелі та інших хвойних масивах, що оточують Київ із північного заходу, продовжували знищуватися (подекуди з посиленою інтенсивністю). Ялини й сосни вирубуються під законні й незаконні забудови. Хвойні, як відомо, дихають через голочки й тим очищають атмосферу, а їх на кожній сосні, якщо викласти в одну лінію, набирається на 200 кілометрів.

Мер боксерських рукавичок не надягнув.

Вода. Всі ми п'ємо зазвичай по три літри рідини на день. Якщо з крана, то отруту. Віддамо належне: мер із цього приводу висловлював стурбованість. Певна річ, замінити на 80% зношені й заіржавілі водогінні труби з таким міським бюджетом не вдасться, та хоча б водозабірні комплекси привести до норми й закупити мінімум сучасних реагентів для очищення води можна було б і в режимі ліквідації техногенної катастрофи. Чи це не зона відповідальності мера?

В Омельченка склався образ міцного завгоспа, у Попова - паркетного чиновника республіканського масштабу, у Кличка поки що немає образу. В які б одежі не рядився мер, він перевіряється на простенькому випробуванні - чи допустить вторгнення приватних будівельних фірм на правобережні схили Дніпра. Це остання лінія оборони. Для більшості корінних киян поява на них будівельного крана рівноцінна смертному вироку. Це те, чого не можна допускати за жодних умов.

Будьмо реалістами: у битві з грошовим мішком жодному мерові встояти не дано. Особисто для мене, як і для всіх тих киян, котрі вважають Київ своїм гніздом, яке треба захищати, ілюзії щодо нинішнього мера розвіялися в той момент, коли він вибрав найближче оточення. Стало очевидно, що цей мер захищати місто як унікальну історичну цінність наміру не має.

Про міський транспорт, дороги, каналізацію, тарифи, комунальне господарство, життєзабезпечення мегаполіса краще й не згадувати. Краще поспівчувати. Жоден мер не впорається з вирішенням проблем міста, інфраструктура якого розрахована на 2,5 млн, а вимушене воно обслуговувати майже 5 млн людей.

Власне, конкуренти Кличка викидають в ефір такий обсяг викривальної інформації, що поширюватися на цю тему не має сенсу. Дехто з них, поставши у креативному образі київських носорогів, навіть позначає шляхи виходу з тупикових проблем. Чи поспішають кияни їм вірити? Вони пережили гіркий досвід, довірившись "щирості інтонації" Громадського активу Києва, який у результаті виявився лише ще одним технологічним проектом. Та й лідер ГАКу виглядав харизматичніше - прямо красунчик був і співав значно солодше. Втім, недарма прадавні говорили: вислуховувати треба все, але не поспішати з довірою. Хоча, з іншого боку, найбільш недовірливих найчастіше й обдурюють.

Якість життя? Коли при зустрічі мене запитують: "Як справи?", я волію відповідати: "Чого питаєш? В одній країні живемо". Але, попри все, у столиці завжди має житися краще, ніж в інших містах.

За версією нинішньої міської влади, краще життя швидше за все забезпечиш, перейменувавши вулиці. Принаймні так затверджено постановою Київради шостого скликання за №373/373 від 13 листопада 2014 р. Скажіть, ласкавий читачу, ви для того віддавали на міських виборах свій голос, щоб ваш обранець відібрав у вас місяць життя, додав мук і в так невеселе існування, та ще й заліз у вашу кишеню? І чи повторите ви свою помилку вдруге? Адже не менше місяця-двох "переназваним" доведеться простояти в тяжких чергах у казенні доми для обміну документів і отримання всіляких довідок. Паспорт, посвідчення водія, техпаспорт, свідоцтво БТІ, свідоцтво про реєстрацію фірми, податкова, банк, органи статистики, ліцензії тощо - все це доведеться переоформляти, вносити зміни і при цьому просити чиновників, принижуватися, терпіти й витрачати свої кревні, тоді коли в багатьох киян на молоко бракує: у гідри бюрократії голів за останній час додалося, і кожна вкусити норовить.

Про бюджет міста навіть не заїкатимемося, оскільки на очищення води (он у Бортничах понад сотню людей отруїлося, і це тільки перший дзвіночок), заміну прорваних колекторів, латання доріг і прибирання снігу коштів бракує. Місто брудне, занедбане стало. А наче ж у доглянуту, вилизану, затишну Європу прагнемо. Навіть за старими, довоєнними цінами перейменування кожної вулиці оцінювалося у 200-300 тис. грн (залежно від довжини вулиці), вийнятих із міської скарбниці. І це без наступних витрат на карти, путівники, довідники тощо. Всіма любимий, мною в тому числі, мер, схоже, прямий у щелепу пропустив.

Хіба в умовах війни, коли кожну копійку треба мобілізувати на відсіч агресорові, на підтримку міста й містян у боєздатній формі, в таких емпіреях витають? У таких обставинах громадяни мають бути ситими, взутими, з добрим настроєм, травленням і високим моральним духом, щоб достойно зустріти противника, звідки б він не виник. Ворог же в нас сильний, підступний і безпринципний, і сил на нього доведеться витратити чимало. А тут примушують у чергах кров проливати. Може, настав час киянам скинутися на мідну табличку з написом: "Місто - це не стіни. Місто - це люди". І нехай вона стоїть перед ним на робочому столі.

Суто київські проблеми

Так уже карта лягла, що єдиним мером-киянином був професор Олександр Оглоблін. Та й той обіймав цей пост зовсім недовго (з 21 вересня по 29 жовтня 1941 р.). Решта були люди сторонні. Може, з цієї причини, а може, і з якоїсь іншої, всі вони, без винятку, не завжди усвідомлювали, яким містом керують.

Серед усіх великих, та й середніх міст України в Києві виявилася найменша питома вага корінного населення. Основна маса нинішніх киян, власне арифметична більшість міського населення, взагалі народилася, пройшла свій життєвий шлях і навіть закінчила його вже в післявоєнний час. По Києву прокотилися три потужні хвилі припливу іногородніх: після війни відновлювати народне господарство прибули посланці з усіх куточків неосяжної радянської імперії. У хрущовські часи Київ увібрав у себе довколишнє сільське населення, яке будувало нові житлові масиви й тримало курей на балконах. Після масової еміграції євреїв на Захід на житлоплощу, що звільнилася, накотилася хвиля життєздатних громадян з інших регіонів.

За роки незалежності столицю затопили потоки нових містян, а зовсім недавно - переселенців і біженців із окупованих територій. Гріха в цьому немає. Є психологічний аспект персонального занурення в середовище проживання. Навіть неусвідомлений, він однак "дістає". Адже досі спостерігається різниця в архетипі поведінки, світосприйняття й ментальності спадкового, або, як нерідко кажуть, "корінного" киянина і нащадків приїжджих. Власне, це дуже близькі, хоча й досить різні, культури.

Щоб відчути київські вулиці, київські будинки, київську бруківку, київські схили своїми, рідними, мало в них жити й ними ходити, треба ще й звикнути дихати київським повітрям, навчитися злегка зневажати провінційний натиск і прагнення швидкого успіху.

Нині чимало неокиян хочуть стати киянами, і їх, швидше за все, більшатиме. Втім, і до цього неокиянам такі складні внутрішні процеси давалися важко. Що тут скажеш, вони неможливі без занурення в глибини міського життя, насичення геокультурною аурою міста, оволодіння його загадковим топосом і міфологією, як неможлива індивідуальність без органічного зв'язку своєї персони з навколишнім середовищем. Ну не буває особистість повноцінною без цієї компоненти! І нікуди від цього не подітися, бо людина існує в координатах часу й простору, де міська вулиця, площа, провулок, парк - основна молекула, відправна точка, образ на краю, образ ad marginem. Бо там і через них зіштовхуються, борються і взаємодіють способи життя, локалізовані в одному місці. Від міста, в якому ти живеш, нікуди не втекти. Або воно - твій корінь, або ти - гнаний вітром бур'ян, і тоді ти ніхто, і звати тебе ніяк.

Що може бути простіше - видавати масовим тиражем листівку з практичними порадами з прискореного інтегрування у столичне життя. У ній розкриватимуться таємниці топоніміки київських місцевостей, вулиць, провулків, площ; особливостей київської мови й словника; друкуватимуться історії з київського життя минулих періодів; і головне, що забезпечить активний читацький інтерес, - повідомлятимуться адреси, телефони і "явки" киян, які готові здавати житло, допомагати в улаштуванні на роботу, догляді за дітьми та доланні інших життєвих негараздів. Таке видання визиратиме з кишені кожного нового киянина і вже ж напевно приноситиме більше користі, ніж напівживі "Вечірній Київ", "Хрещатик" та інша комунальна преса.

А за великим рахунком місту ой як потрібен журнал "Київ і кияни", який витягне міську тему на нову висоту. Журнал яскравий, насичений сучасними ідеями, думками, творчими злетами, який покаже, що ми живемо не на хуторі й навіть не в селі з хмарочосами. Журнал New Yorker недарма найбільш снобістський у США, тому затребуваний і за межами "Великого яблука".

Переважно люди цікавляться життям свого покоління, місцем, де вони живуть. Так повелося здавна. Ще Генрі Торо казав: "Знайди, де твоє коріння, і не метушися стосовно інших світів". Хто як не київський мер повинен затурбуватися проблемами неокиян, допомогти їм швидше знайти ту саму батьківщину, без якої не буває впевненості, самоповаги, душевної рівноваги?

Для того, щоб узяти таку вагу, потрібен масштаб особистості, який би відповідав цьому завдання, мав особистий підхід до вирішення проблем. У мера Тулузи він є. Мер ризикнув і встановив пішохідні плити на тротуарах головних вулиць, наступаючи на які під час прогулянок, жителі його міста заряджають акумулятори, що забезпечують освітлення в нічний час. Хай поки що й нерентабельний проект, але це його особистий проект. Мер Нью-Йорка, бажаючи бачити своїх співвітчизників виключно стрункими, без надлишкової ваги, оголосив війну "джанк фуду" (дослівно - підприємствам швидкого, "сміттєвого" харчування). Хай йому йне вдалося, але це був його особистий проект. До речі, серед претендентів на крісло київського мера є успішний ресторатор. Може, у разі успіху він зуміє нагодувати киян якісною їжею? Але це екзотичний варіант, а в реальності, скільки не намагайся, та виявити сліди особистого підходу або принаймні власного погляду на міські проблеми нинішнього мера поки що не вдається.

Для того, щоб вдихнути в містян ентузіазм, якого катострофічно бракує, багато грошей не треба. Потрібне бажання, або, як тепер кажуть, політична воля. Наприклад, чого варто організувати день київського медика? Встановити, скажімо, на Софійській площі стенди з фотографіями абсолютно всіх працівників охорони здоров'я в Києві, дати їм трибуну, і хай виступають там із ранку до вечора. Або прикрасити портретами нині живих ста видатних киян корпуси тролейбусів і трамваїв. Та багато чого можна створити за дуже малі гроші, дивись - і настрій столичних жителів поліпшиться.

На перетині світів

П'ятсот років тому Києву було дароване повне Магдебурзьке право. Тоді ми й здобули шанс стати справжньою Європою. Флоренція та інші бурги тільки ставали гніздами, в яких висиджувалися демократія і європейська культура. Київські міщани дістали права, про які тепер можуть тільки мріяти київські торговці й бізнесмени. Обраному на конкурентній основі київському війту було значно легше, ніж його нинішньому нащадкові. Його обирали довічно, отож передвиборні обіцянки конкурентів взагалі виключалися, а для здійснення правосуддя в його розпорядженні були шибениця, кат і караючий меч.

У 1835 р. лавочку прикрили, впровадивши російську модель самоврядування (думу й управу). Ось тоді у наш двір і заїхала Азія й, схоже, виїжджати не збирається.

Видно, доля в нас така: Київ завжди перебував на порозі, а поріг - це місце перетину світів, зіткнення енергій. Нині ми увійшли в епоху змін, і трансформації на нас чекають ще ті. Але в еру лицемірства важливо пам'ятати, що вільний лише той, хто може не брехати.

Часто правдиві слова схожі на свою протилежність. У цьому сенсі все сказане можна сприймати і з оптимізмом. Місто, де відкритий канал спілкування з небесами, не може потонути. Його неможливо спотворити, як і вигідно продати його душу. Вже скільки століть намагалися. Але Київ - таке місто, що кісточки будь-якого супостата або кандидата в супостати пожує-пожує та й виплюне.