Катівський корпус України

Цей матеріал було здано до редакції 6 вересня. А 7 вересня герою публікації несподівано змінили запобіжний захід. З утримання під вартою на цілодобовий домашній арешт під особисту поруку народного депутата Георгія Логвинського.

У СІЗО без суду Вадим Репкін провів чотири роки й неповні три місяці. Але зміна запобіжного заходу одному підсудному зовсім не означає, що в Україні восторжествували закон і справедливість. Тому тема залишається більш ніж актуальною, і матеріал публікується без змін.

Те, що в Україні вже тринадцять років офіційно скасовано смертну кару, зовсім не означає, що наша пострадянська держава відмовилася від свого улюбленого "виду спорту", де вона значилася у світових лідерах.

Точніше, не сама держава, а ті її представники, які від імені України вершать правосуддя, стежать за дотриманням прав і свобод громадян і борються зі злочинністю.

Тобто судді, прокурори та інші слідчі. Не всі, але дуже багато хто.

Зрозуміло, що в потилицю в тюремних підвалах уже ніхто не стріляє. Якщо проводити історичні аналогії, то тут можемо говорити про такий китайський спосіб позбавлення життя, як лінчі. Тобто "страта від тисячі порізів". Яка практикувалася в Китаї до початку XX століття. Коли засудженому майстерно відрізали невеликі шматки тіла, не зачіпаючи життєво важливих органів. При цьому жертву лінчі не вбивали відразу, а підліковували у в'язниці, щоб знову й знову вивести на правіж. Тривати така страта могла до року.

В Україні XXI століття "тисячу порізів" замінюють "тисячі днів". Коли тисячам підозрюваним у скоєнні злочину відрізають шматки життя, змушуючи їх роками проводити в очікуванні суду в слідчих ізоляторах. При цьому доживають до суду далеко не всі.

"На діло" з в'язниці

"…Зараз я намагаюся врятувати людину, яка помирає в СІЗО. Вона мені написала звернення... - Про кого йдеться? - Його звати Вадим Репкін. Він бізнесмен. Уже чотири роки перебуває в СІЗО за підозрою в розбійному нападі на бабусю. Історія така: кілька людей увірвалися до неї в помешкання і вкрали радіотелефон. Але невинувата людина чотири роки сидить без вироку суду. Це порушення всіх міжнародних і національних норм, оскільки її провини не встановлено… Я запропонував урегулювати цю ситуацію законодавчим методом, щоб він звернувся до прокуратури, визнав вину і підписав угоду зі слідством. Тобто йому дають вісім років, відповідно наступного дня (за Законом Савченко. - А.К.) він виходить на волю. Людина в дуже тяжкому стані (адвокат телефонує щодня - переживає, що чоловік помре), лікарі констатували ішемічну хворобу, ситуація критична. Мене вразило те, що він відмовився. Сказав: "Я чотири роки домагаюся правди, мене жорстоко катували, я тримався і не визнав вини, щоб була можливість обілити своє ім'я. Навіть якщо я помру, це буде правильна ціна на доказ своєї невинуватості". Після цього я почав розбиратися у справі детальніше. Виявляється, цей чоловік сидить через те, що його впізнала бабуся. Вона такого комуністичного гарту, що ходить на всі суди, для неї цей процес - життя. Але є нюанс: після цієї історії її грабували ще двічі, і щоразу вона впізнавала Вадима. Тобто, на її думку, Репкін ночами тікав з СІЗО, грабував і потайки повертався назад. І це показання, за якими людину стільки часу тримають у в'язниці! За цим фактом було звернення Лутковської, що це жорстке порушення прав людини. Я теж так реагую, оскільки Репкін уже на межі, але якщо з ним щось станеться - це буде на совісті тих, хто його утримує. Думаю, їх потрібно буде притягати до відповідальності…" (з інтерв'ю народного депутата Георгія Логвинського інтернет-виданню "Цензор.нет" від 03.08.2016).

Трохи згодом ми довідаємося, що бабуся звинуватила Репкіна, який перебував у СІЗО вже півтора року, ще й в убивстві її чоловіка...

Чіпкі лабети батьківщини

Щоправда, чотири роки (а точніше, чотири роки й три місяці) без суду в СІЗО - це для України зовсім не дно нижнього пекла.

В опублікованому нещодавно дослідженні польської Фундації "Відкритий діалог", яке вийшло під егідою Асоціації юристів України "Роки за ґратами без вироку" наведено приклади й набагато триваліших судово-прокурорських катувань громадян України: п'ять, шість, сім, вісім і десять... Десять років... У СІЗО... Без суду...

Наведено в цьому дослідженні й розгорнуту статистику. Наприклад, зростання кількості "довгограючих" арештантів у слідчих ізоляторах за останній рік. Тобто вже після Революції Гідності. На активному, як нас переконує влада, етапі реформування тієї самої судової системи, за ґратами понад два роки перебувають 420 громадян, чиєї вини не визначено. Або, скажімо, збільшення за період 2014-2015 рр. в 1,6 разу кількості кримінальних справ, яких суди не розглядають більш як півроку: з 6015 до 10 037.

Тобто десятки тисяч осіб із жахом і надією чекають суду. Чекають рідні й близькі побитих і вбитих. Чекають пограбовані, зґвалтовані, ошукані й обікрадені. Чекають винні й ті, кого під прес каральної судово-ментівсько-прокурорської машини, як того ж таки Вадима Репкіна, кинула лиха доля. Чекають, справно платячи податки на утримання катівського корпусу. Отже, говорити навіть про тюнінг сталінської костоломної системи, чиї колеса ритмічно працювали всі 25 років української незалежності, особливого сенсу немає.

Вони живуть, щоб Кафку "сделать былью"

Скажіть, у вас не викликала подиву заява депутата Логвинського, що він намагається врятувати людину, яка гине в СІЗО? В українському, зауважте, СІЗО. Тобто рятує не заручників у Сомалі, не Сенцова і Кольченка з російського концтабору, а в'язня СІЗО №13 у Києві. СІЗО, підпорядкованого українському Міністерству юстиції. СІЗО, яке справно, як і вся пенітенціарна система, фінансується з бюджету. Як справно і по наростаючій фінансуються з бюджету суди, органи прокуратури та внутрішніх справ. З бюджету, який щорічно українські депутати спершу схвалюють. А потім мчать вирятовувати з СІЗО своїх виборців, бо вони там гинуть. Скажіть, ви почуваєтеся у своїй країні в цілковитій безпеці?

- Так, - можна почути звичну відповідь від влади, - усе це так. Але ми проводимо реформи, боремося з недоліками. У міру сил, як кажуть, викорінюємо важку спадщину радянського минулого. Самих лише пам'ятників Леніну за два з половиною роки знесли майже 1100 штук. А скільки вулиць і площ перейменували...

- А як у нас, вибачте, шановна владо, нині справи зі знесенням обвинувального правосуддя, що його, як і раніше, сповідують слідство, суди і прокуратура? Як у нас справи зі знесенням соцзмагань за зростання бравурних відсотків будь-якою ціною розкритих злочинів? Як справи зі знесенням катувань і сфабрикованих справ?.. Чи достатньо їх просто перейменувати на "розмірковування про те, що таке "розумні строки" тримання під вартою" та на "вперте небажання злочинців визнати свою вину під тиском незаперечних, на думку слідства, доказів"?

- Батя... тьху... народ... я стараюся, - відповідає влада, - вся сім'я, як можемо, стараємося...

Справа стратегічної важливості

Однак повернімося до Вадима Репкіна, чию справу Українська Гельсінкська група з прав людини (УГСПЛ), яка займається процесами громадян України проти свавілля своєї країни в Європейському суді з прав людини, позначила як стратегічну.

Як повідомив адвокату Репкіна виконавчий директор УГСПЛ Аркадій Бущенко, юристи УГСПЛ від імені Репкіна подали заяву до ЄСПЛ про порушення його прав. Від права не бути підданим катуванням до права на справедливий судовий розгляд. І ці юристи беруть на себе супровід справи до ухвалення рішення.

А програних справ в УГСПЛ ще не було. І це означає, що Україна отримає чергову чорну європозначку...

У чому ж стратегічність банальної, на перший погляд, давньої справи про дрібний грабіж? Чому, всупереч правилам, юристи УГСПЛ звертаються до ЄСПЛ до завершення суду в Україні? Чому персонально справою Репкіна займалися як депутати ВР, так і український омбудсмен Валерія Лутковська? Яка бомбардує листами у справі Репкіна генерального прокурора Юрія Луценка? Чому за Репкіна заступилися депутати Ужгородської міськради?

Дивний якийсь грабіжник виходить...

Відповідь на запитання можна шукати, по-перше, в тому, що справа Репкіна притягла до себе надто багато пороків вітчизняного правосуддя. А по-друге, у тому, що Репкін, будучи впевненим у своїй невинуватості, вирішив не здаватися.

У розмові з DT.UA адвокат Репкіна Аліна Самарець (що характерно, адвокат державний, тобто безоплатний) сказала, що вона ні за свою багату адвокатську практику, ні за десять років роботи секретарем у суді ні з чим подібним не стикалася.

Врозкид свавілля скільки завгодно. Але так, щоб стільки всього в одному...

Тут і викрадення (вивезення в Київ без обвинувачення, адвоката й у кайданках) в 2012 році міліціонерами процвітаючого бізнесмена Репкіна з його будинку в закарпатському місті Хуст. І обвинувачення у груповому пограбуванні в 2010 році літньої пари в Києві. Де здобиччю стали 2500 гривень і мобільний телефон. І триденне пресування Репкіна ще й як свідка у Дніпровському райвідділі. І відмова одного судді відправляти його під арешт через відсутність доказів. І перекваліфікація справи на більш важку статтю (з ч. 3 ст.186 на ч. 4 ст. 187) без допиту Репкіна і за відсутності адвоката. І "зговірливість" іншого судді щодо арешту. І поєднання двох різних кримінальних справ в одну. Коли Репкін познайомився з одним зі своїх "спільників" уже в СІЗО. І те, що Репкіна впізнала пограбована бабуся, а її пограбований чоловік не впізнав. І смерть бабусиного чоловіка. І смерть у СІЗО того самого "спільника", якого суд так і "не встиг" допитати. І заява бабусі (єдиного ключового свідка, 1927 року народження), що Репкін не тільки ще двічі вчинив наліт на її квартиру, а й убив її чоловіка. Хоча сам Репкін уже перебував у СІЗО півтора року. Зрозуміло, що одне з найважливіших запитань - як і чому у справі про дрібний грабіж у Києві опинився закарпатський бізнесмен, який ніколи до цього не мав проблем із законом? Його підставили, обмовили чи він справді винен? Відповідь на це запитання може дати тільки суд. Який, через більше ніж три роки після закінчення слідства, так і не розпочався.

Хоча суддя, ще до початку розгляду справи по суті, уже заявив адвокату, що виправдувального вироку не буде за жодних умов...

Суддя порожняку не жене

І судді складно не повірити. Бо суддя Дніпровського суду Сергій Федосєєв відомий не тільки тим, що відправляв за ґрати автомайданівців, а й тим, що не виносить виправдувальних вироків. Узяв, скажімо, і засудив у 2011 році за грабіж на 5,5 року такого собі Михайла Крамаренка, якого категорично відмовився впізнавати потерпілий. Оскільки нападала на нього людина худої статури, а Крамаренко важив майже сто кілограмів. На що суддя заявив, що то раніше Крамаренко був худий і невисокий, а вагу і зріст набрав уже перебуваючи в СІЗО...

Чи маємо дивуватися з того, що за три роки участі у справі Репкіна оплачена нами робота і судді Федосєєва, і його попередників зводилася переважно до подовження кожні два місяці тримання Репкіна під вартою. І повернень прокуратурі обвинувального висновку "для усунення недоліків". Але щоразу обвинувачення поверталося до суду без змін. Що може свідчити про проблеми з доказовою базою у прокуратури. І все знову йшло по колу. Оскільки судді відповідати за чужі проколи дуже не люблять. А за чотири роки у справі Репкіна змінилося вже 5 груп прокурорів і 9 складів суду.

Та й це не найголовніше. Суд узагалі не може розглядати цю справу. Бо проти слідчого, який її вів, - колишнього старшого слідчого з особливо важливих справ Київського слідчого управління (а нині юрисконсульта Приватбанку) Вадима Вижги, ведеться досудове розслідування. Оскільки апеляційний суд установив, що у справі Репкіна "слідчий свідомо порушив право обвинувачених на захист"...

Справу проти екс-слідчого було порушено за заявою Репкіна. Бо він вирішив захищатися до останнього. І сам, без адвоката і не будучи юристом, загинаючись у тюремній камері від стенокардії, ішемічної хвороби серця та ще цілого букета хвороб, які він, здорова на момент арешту людина, дістала в СІЗО, затіяв велику війну одночасно і з судами, і зі слідчим, і з прокурорами. Виступаючи в одній іпостасі безстроковим обвинуваченим, а в іншій - потерпілим. Вимагаючи притягти до відповідальності слідчого Вижгу, через якого в нього вкрали більш ніж чотири роки життя. І переміг. Вигравши проти міської прокуратури дев'ять процесів у Печерському суді. Бо прокуратура щоразу відмовлялася виконувати судові рішення. Але зрештою Репкін усе-таки змусив прокуратуру розпочати досудове розслідування щодо слідчого Вижги.

1 вересня Вадиму Репкіну виповнилося 50 років. Це був п'ятий день народження, який він зустрів у СІЗО, очікуючи суду.

Замість епілогу, або Україна йде в Євросоюз

У сюжеті ТРК "Україна" про долю Вадима Репкіна, що вийшов в ефір у грудні 2014 року, його дружина розповіла, як тюремний лікар у відповідь на скаргу Репкіна на те, що в нього зламався зубний протез і він не може їсти, відповів: "А ви не знаєте такого способу - хтось вам пережовує їжу, а ви її ковтаєте…"

Зубний протез, до речі, не полагодили й донині...