"Ігри великих": як Україні не загратися в гру, що не відбудеться?

"Мати гарні відносини з Росією - це добре, а не погано" - каже обраний президент США Дональд Трамп. "Бути суб'єктом міжнародних відносин - це краще, ніж об'єктом" - говорять українські експерти і політики. "Бути здоровим і багатим - краще, ніж бідним і хворим" - констатує народна мудрість. "Щоб продати щось непотрібне, треба спочатку купити щось непотрібне, а в нас грошей немає" - відгукується класика недавніх часів.

З легкої руки відставних американських стратегів та українських постолігархічних філантропів Україною котиться інтелектуальна хвиля - як би нам продати щось таке, що "сильні світу цього" захотіли б у нас купити і натомість гарантували нам мир? Мислевірус "великої гри" захопив експертів, журналістів і громадських діячів: одні виступають з амбітними прожектами нової "Ялти", інші таврують перших ганьбою і зрадою, треті хіхікають у кущах і насолоджуються вербальними поєдинками, де спалюються ідеї, прогнози і репутації "конкурентів".

Дедалі більше приймається на віру навіювана думка, що коли не за кілька тижнів, то вже точно за кілька місяців Трамп і Путін урочисто підпишуть (можливо, й у Ялті, адже традиція зобов'язує) всеосяжний пакт, який принесе Україну на тарілочці Путіну (а Сирію чи Іран, або й обох - Трампу).

Очікується, що угоду, звісно ж, буде укладено "за рахунок України і без України". Апокаліптичні передбачення роздуваються не тільки всеїдними соцмережами, а й цілком поважними виданнями, наприклад The Times, що надає образу змови довершеності й непереборності.

Постає природне запитання: "Як рятуватися"? І Україна очікувано ділиться переважно на два табори: на тих, хто пропонує "продати" суверенітет і власний історичний вибір в обмін на територіальну цілісність і відновлення законних кордонів (концепція "Захід нас не чекає"), і тих, хто виступає за "продаж" територій в обмін на суверенітет і реальну незалежність (концепція "відрізаного шмата"). Обидва табори мають серйозні аргументи і оперують переконливими емоціями.

Аргументований спір на тему життєвих питань - завжди добре. Та чи не передчасно відкрито торги? Чи справді покупці вже вишикувалися і чекають пропозиції? Чи справді ті, хто вишикувався, є добросовісними покупцями? Чи має продавець той товар, який пропонує на продаж? І чи не лукавить він надто нехитро перед досвідченими купцями, які розуміють більше, ніж здається продавцеві?

Для розуміння ситуації варто навести аналогії з минулого. А минуле свідчить, що всі значні своїм масштабом угоди досягаються "сильними світу цього" тільки на певних історичних траєкторіях, де взаємна довіра та інтереси, що збігаються, сягають рівня, де можливий big deal (велика угода).

Так трапилося під час Другої світової війни, коли в результаті спільного антигітлерівського досвіду та визнання ролі СРСР у перемозі над Гітлером "великі" домовились у Ялті й Потсдамі на лихо слабшим. Тоді "на тарілочці" Сталіну піднесли всю центральну Європу, де СРСР на 40 років установив свої порядки, позбавивши десяток націй Європи суверенітету. Це сформувало один з елементів тоталітарного травматичного досвіду, що змушує нас перестрашено "прокидатись уночі": чи не прямують літаки знову на Ялту?

Удруге так трапилось у Гельсінкі 1975-го - внаслідок багаторічної політики "розрядки", коли градус протистояння "двох систем" істотно знизився і було укладено Основоположний Гельсінський акт, що був компромісом, для багатьох болісним, але врешті допоміг зруйнувати тоталітаризм.

Утретє "велику угоду" неформально уклали Рейган і Буш-старший з Михайлом Горбачовим: це була справедлива "антиЯлта", коли СРСР мирно зобов'язався не чинити перешкод суверенному вибору вчорашніх "соціалістичних" країн Європи, якщо вони вирішать стати частиною "колективного Заходу". В останньому випадку "потепління" було особливо бурхливе і породило на Заході довготривалу ейфорію від "вітру змін", що линув тоді з Москви. Але ця, на наше відчуття цілком справедлива, "велика угода" породила травматичний синдром поразки уже на іншому фланзі геополітичної гойдалки - в Росії. І наслідки його ми збагнули тільки нещодавно, коли "брат" раптом прийшов у гості.

Чи нагадує нинішня ситуація в світі хоч віддалено один з описаних прикладів моменту, коли "велика угода" ставала можливою? Довіра? Винагорода за участь у спільній місії? Розрахунок на надійність партнера? Збіг корінних інтересів? Щира симпатія?

Нині серйозних передумов очікувати чергової "великої угоди" немає. Рівень довіри між Кремлем і умовним "колективним Заходом" - на нулі. Минулий рік, зважаючи на дії Путіна в Сирії, тільки додав проблем. За таких умов сторони можуть вступати у переговори, перевіряти одна одну, тестувати можливості, вирішувати деякі локальні справи - але до "великої угоди" не дійде.

Може виникнути запитання, а чи треба Україні ставати "штовхачем" процесу? Там, де немає довіри, - спробувати відновити? Там, де бракує спільного порядку денного, - спробувати запропонувати? Там, де панує стратегічна розгубленість і невизначеність, - запропонувати чіткий порядок дій? Відповідь може здатися парадоксальною: ні, не треба.

Україна не має ресурсу змодерувати злам нинішньої історичної траєкторії світу в кращий бік, а будь-які "вигідні пропозиції" видаватимуться такими тільки сторонам, що не зацікавлені у сильній, успішній Україні, яка усвідомлює свої цілі і послідовно намагається просуватися до них. Будь-які пропозиції "конструктивного порядку денного" по суті лише розмиватимуть контури слабкого ще, але таки помітного хребта тієї Нової України, яка щойно почала заявляти про себе після Революції Гідності.

Навіть коли припустити дуже мало реальну, але теоретично можливу "велику угоду" "сильних світу цього" за нинішніх історичних умов, то вона може відбутися тільки на умовах Росії, яка вважає, що вхопила Бога за бороду, а не на умовах Заходу, який перебуває у стратегічній фрустрації, і тим більше не на умовах України.

Відтак наше завдання - не дати такій угоді відбутися (благо, для цього є достатньо передумов) і тим більше не бути в числі її акціонерів. Бо неминуче програємо. Зараз не час для вигідних Україні угод, тому конструктивна стратегія полягає у відтермінуванні будь-яких спроб нав'язати нам гру у "велику угоду" ціною, як пишуть, "болісних компромісів", яких ніхто не оцінить.

Висунення умовної ініціативи "всеосяжного врегулювання" може зруйнувати Україну як ізсередини, так і ззовні.

Зсередини - бо не буде сприйнята активною частиною суспільства, нерв якого нині надто чутливий, щоб гратися з ним у "зраду" без ризику великого вибуху.

Ззовні - бо зруйнує хоч і не таке чисельне, як хотілося б, але помітне і впливове коло системних і ситуативних союзників у протистоянні з путінською Росією. Насамперед будуть демотивовані й деморалізовані ті партнери, які попри всі труднощі продовжують бачити Україну невід'ємною частиною європейського та євроатлантичного простору і підтримують її в інститутах ЄС і НАТО. Якщо Київ відмовиться від своїх далекосяжних цілей, ці партнери махнуть на нас рукою і якось проживуть. Але наївно вважати, що, втративши цих союзників, ми натомість отримаємо інших - тих, хто зараз не бачить в Україні особливої стратегічної цінності. Вони не бачитимуть її і надалі, хай як ми будемо намагатись адаптуватися до їхніх очікувань.

Безхребетна Україна, що торгує стратегічним вектором свого руху, - це не той товар, на який знайдеться покупець у нинішньому прагматичному світі. Хіба що піде "тушками" у відомому напрямку.

Ці аргументи можна було б вважати риторичними гаслами, якби ми не мали в зовсім недавній історії прикладів, які свідчать про несвоєчасність та нереалістичність сподівань на порозуміння і врегулювання у відповідь на висунення навіть "найконструктивніших ініціатив".

Нагадаємо не дуже відомий навіть в експертних колах досвід узгодженої ініціативи України і Європейського Союзу щодо відповіді на "стурбованість Росії" з приводу укладеної Угоди про асоціацію Україна-ЄС. Це трапилося 2015 року, коли декому здавалося, що достатньо сформулювати пакет раціональних відповідей на публічно артикульоване Росією "занепокоєння" - і конфлікт буде залагоджено.

Консультації тривали майже півтора року, під акомпанемент війни. Україна і ЄС запропонували покрокову відповідь на кожну із заявлених Росією "занепокоєностей" - з опорою на текст конкретних статей Угоди та відповідних тлумачень. У результаті в листопаді 2015-го російська делегація на чолі з тодішнім міністром економічного розвитку Улюкаєвим відкинула пакет як повністю неприйнятний. Контрпропозиція російської сторони передбачала фактичний демонтаж Угоди про асоціацію в цілому - тобто відмову України від адаптації європейських технічних регламентів і стандартів в усіх значимих сферах регулювання. Ілюзії розвіялися. Всі залишилися на вихідних позиціях.

Досвід тих переговорів мають вивчити всі, хто пропонує або пропонуватиме в майбутньому гарну модель "конструктивних домовленостей" у деталях там, де немає згоди домовлятись у принципі.

Так, нині пропонується знову спробувати продати Росії "нейтралітет" або "позаблоковість", відмову від наміру ввійти в НАТО або укласти будь-яку зобов'язувальну політико-безпекову угоду (а нейтралітет означає відмову від важливої частини суверенітету - права самостійно визначати союзників у сфері безпеки та оборони). Незрозуміло, чому така пропозиція має бути цікава Москві. Весь попередній досвід показує, що - не цікава. Ось тільки два історичні факти.

Перший. Станом на березень-квітень 2014 року Україна мала законодавчо закріплений "позаблоковий" статус і офіційно викреслила з усіх документів намір стати у майбутньому членом НАТО. І чим це допомогло Україні? Чи стримало РФ від анексії Криму і початку гібридної війни в Донбасі?

Другий. Молдова 1994 року конституційно закріпила свій нейтралітет саме в надії врегулювати Придністровський конфлікт, знявши побоювання Москви щодо дрейфу Молдови до НАТО. Ось уже 22 роки, як минуло: жодного істотного прогресу в політичній частині врегулювання. При тому, що майже чверть століття на Дністрі не стріляють, що лінію розмежування легко перетинають люди й автомобілі, що навіть проросійського президента в Кишиневі обрали - і не вперше. Але - жодних зрушень, і, гадаю, сподіватися, що вдасться зрушити з мертвої точки, не випадає. То чому ж ми маємо вважати, що в українському випадку буде інакше, коли напруження, рівень антагонізму конфлікту, кількість жертв і ставки у грі незрівнянно вищі, а рівень довіри між умовними "гарантами" набагато нижчий?

Чи не краще буде озброїтися іншою, більш реалістичною версією політичного реалізму і визнати, що конфлікт з РФ має фундаментальний характер, який зумовлений глибоким неприйняттям з боку РФ факту незалежності України (принаймні в її законних кордонах), а відтак не буде повністю розв'язаний протягом осяжного майбутнього (ймовірно, кількох десятиліть)?

Конкретні прояви цього конфлікту, такі як анексія Криму і де-факто окупація частини Донбасу, є лише проявами і не можуть бути надійно врегульовані окремо від своєї фундаментальної основи.

Чого реально можна досягти за належних зусиль у короткій перспективі? Спробуємо спрогнозувати на прикладі Донбасу як одного з "полів" конфлікту.

Гірший варіант: відносно стійке припинення вогню, обмежене розведення збройних сил без відновлення повноцінних соціально-економічних комунікацій через лінію розмежування, фактична ізоляція окупованої зони (пом'якшена версія карабаського сценарію).

Кращий варіант: стійке припинення вогню, вирішення гуманітарних проблем (повний обмін полоненими і заручниками), розведення озброєнь і часткова демілітаризація, відновлення вільного, але контрольованого руху людей, транспорту і товарів через лінію розмежування, певні кроки з відновлення довіри, легалізація економічних та соціальних зв'язків без повномасштабного політичного врегулювання (придністровський сценарій).

Обидва умовні сценарії окреслюють, на нашу думку, наявний коридор можливостей, що існує за чинного розкладу сил - як між Україною і Росією, так і загалом у світі. Будь-який вихід за межі цього коридора можливий лише за зміни нинішнього силового/політичного балансу. Підтримання балансу вимагає відповідних ресурсів і зусиль - принаймні симетричних зусиллям протилежної сторони.

Міркувати при цьому про формули повного врегулювання конфлікту не зашкодить, і зовсім не треба таврувати ганьбою такі спроби, однак практична результативність цих зусиль навряд чи вийде за межі результативності російського "Плану Козака" для Молдови і Придністров'я 2003 року, що провалився, маючи незрівнянно кращі передумови для впровадження, ніж будь-який із запропонованих сьогодні чи завтра планів урегулювання всеосяжного конфлікту між Україною і РФ.

Відповідальний вихід для української влади і суспільства - готуватися до затяжної гри, яка триватиме десятиліття. Ключовим сюжетом найближчого горизонту історії буде конкуренція цінностей, моделей урядування, економіки, форматів ідентичності. У своєму конфлікті нинішні Україна і Росія пройдуть вирішальний тест на життєздатність - як держави і як суспільства.

А остаточні контури майбутніх реалій, що зумовлять розв'язання фундаментального конфлікту між Україною і РФ, навряд чи належать до сфери компетенції нинішнього покоління.