Ганна Санден: "Я — минуле для цієї країни. Моя донька — майбутнє"

27 травня, 2017, 12:00 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Одного разу я зустріла у Фейсбуку Ганну Санден, і її розповіді мене затягнули. У минулому Ганна - випускниця музично-педагогічного училища. Потім - успішна бізнесвумен, яка спільно зі своїм чоловіком, продюсером Володимиром Яценком, із нуля створила продакшен-хауз Lime Lite і креативне цифрове агентство VGNC.

Ганна Санден: "Я — минуле для цієї країни. Моя донька — майбутнє"

Одного разу я зустріла у Фейсбуку Ганну Санден, і її розповіді мене затягнули. Більше року я спостерігала за фрагментами її життя - звісно, лише тими, якими їй хотілося поділитися на своїй сторінці. Мене захоплювали як її тонкі спостереження й глибокі роздуми, так і незвичайна зовнішність - поєднання простоти й елегантності, тендітності і внутрішньої сили. І, звісно, мені захотілося дізнатися про неї більше.

У минулому Ганна - випускниця музично-педагогічного училища. Потім - успішна бізнесвумен, яка спільно зі своїм чоловіком, продюсером Володимиром Яценком, із нуля створила продакшен-хауз Lime Lite і креативне цифрове агентство VGNC. Нині - людина, котра дозволяє собі розкіш просто жити, мріяти, зустрічатися з друзями, писати те, що подобається; робити те, що вважає важливим, - допомагати благодійному фонду "Таблеточки" та хоспісам; і пробувати себе в нових ролях - ведучої програми "Не за баром" на радіо "Аристократи" й Інтернет-TV-передачі Санден "Розмова без зобов'язань". Її низький хрипкуватий голос хвилює, як і її разюче вміння розкрити співрозмовника. Попросити інтерв'ю в такого сильного співрозмовника було хвилююче. Я довго шукала привід, поки нарешті не зрозуміла: для розмови з цікавою особистістю він не потрібен.

А ввечері, після нашої бесіди, я читала з донькою "Мері Поппінс" - розділ "Кішка, яка дивилася на короля": "…Кішка так і бродить по світу у своєму намисті й інколи зазирає людям у вічі. І той, хто чесно відповість на її погляд, дізнається, хто він такий".

Я подумала, що це… і про Ганну. Іноді її мотивувальні роздуми можуть здатися занадто мудрими та бездоганними. Насправді, думаю, вони далися їй усе-таки нелегко. Злиденне дитинство з уже старенькою бабусею та мамою, що страждала на швидко прогресуючу хворобу Паркінсона; відчуття безпорадності, оскільки ніяк не можеш цього змінити, - виявилися потужним стимулом для руху вперед і розвитку, в чому допомогло її вміння бачити багато.

Від'їзд із України в юному віці й тривале перебування у США розмили для Ганни відчуття батьківщини. Але вона намагається зробити так, щоб воно було в доньки Ривки - в майбутнього цієї країни.

"Це точно буде цікаво читачам "Дзеркала тижня"? - хвилювалася Ганна.

Я впевнена, що так.

- Ганно, моє знайомство з вами у ФБ розпочалося з мудрої й тонко описаної реальної життєвої історії - розмови зі сліпою жінкою в парку...

-Це не реальність. Але й не просто фантазії. Створювати щось із нічого я не вмію. Потрібен якийсь тригер, щось, що якимось чином стикується з тобою. У парку справді сиділа сліпа жінка. Але в нас не було діалогу, це - белетристика. Насправді жінка могла бути ким завгодно - пекарем, швачкою…

- Ваші історії не завжди реальність?

-Ні. Вони написані за її мотивами. Все плюс-мінус як було (інакше не буде тієї щирості), але з частою авторського домислу. Історії, мабуть, завжди з життя. Є люди, котрі придумують їх повністю з голови. Я поки що так не вмію.

- А в історіях про ваше життя є щось спільне з реальними подіями?

-Звісно. Але це не репортаж і не біографічно-хронологічні замальовки. Це - за мотивами.

- Чим відрізняється Ганна 1990-х - початку 2000-х від тієї, яку я зараз бачу перед собою?

-Нинішня Ганна просто доросліша.

У кожної людини є певний кістяк: по-перше, набір ДНК, по-друге - зовнішні речі, які впливали на неї (як, скажімо, культура, література, суспільство, люди). ДНК змінити неможливо. У різні періоди людина може відрізнятися від решти варіацій себе тільки декорацією (іноді - до невпізнанності). Але я все-таки не вірю у великі зміни. Вірю, що люди залишаються вірними собі. Вони можуть зламатися. Але це не зміни. Коли люди кажуть, що хтось раптом різко змінився, для мене це означає поломку внутрішньої системи. Я вірю в те, що можна видобувати свій потенціал, якщо в тебе є час і бажання з ним працювати, або ж користуватися лише тим, у що ти, образно кажучи, "одітий" - де живеш, із ким спілкуєшся, соціальним статусом.

- Тобто засвоювати уроки або ні?

-Стільки людей проходить по житті, як по прямій кишці, абсолютно без жодних глибоких висновків… Тому не знаю - уроки це чи ні.

Мені здається, просто хтось бачить більше, а хтось - менше, комусь дано розрізняти 119 відтінків блакитного кольору за Pantone, комусь - ні. Чоловіки, у принципі, бачать менше кольорів, ніж жінки.

Приблизно так я ставлюся до того, як люди проживають своє життя. Уроки чи ні - це тільки про те, наскільки люди можуть усе побачити, більше чи менше.

- Уже певний час я не бачу нових записів Інтернет-TV-передачі Санден "Розмова без зобов'язань". Щось пішло не так?

-Усе так. Просто тепер - перерва. Я не хочу зробити кар'єру ведучою. Я, в принципі, ніколи не ставила за мету стати бізнесвумен, провідним маркетологом, письменником, коучем, блогером або будь-ким іншим із тисячі ярликів, якими люди люблять обклеювати інших, щоб було простіше орієнтуватися, з ким ти говориш. Мені було цікаво, і я спробувала радіоефіри. Потім мені стало цікаво спробувати себе з камерою - вийшло дуже добре. Поки що все. Мені подобається те, що зроблено. Я вдячна гостям, котрі до мене приходили. Виходили цікаві розмови, які люди продовжують дивитися, і мені це приємно. Потім були дзвінки з телеканалів із пропозиціями. Але поки що - ні.

- Буде щось нове?

-Щодня, можливо, буде щось нове. Я не знаю, чи буде це радіо, телебачення, чи буде це взагалі програма.

- Ви пишете книжку. Про що вона?

-Я радо відповім на це запитання, щойно буде готовий продукт.

- Скоро?

-Хто знає? Хотілося б восени.

- Ваше життя було насичене подіями й несподіваними поворотами. Які три найяскравіших спогади підживлюють вас?

- Я люблю цитату з Джуліана Барнса: "Неможливе інколи стає можливим, але це треба бачити на власні очі, інакше не повіриш". Це я можу сказати про своє життя.

У мене було не три, а набагато більше подій, у які б я точно не повірила, якби мені хтось сказав. Але якщо три, то першим, мабуть, буде, як я шукала у Нью-Йорку роботу й паралельно готувалася вступати на МВА.

За чотири місяці я пройшла 71 інтерв'ю. 11 із них - в одному з найбільших міжнародних рекламних агентств, із людьми в серйозному віці (між 60-70 роками), відповідальними за величезні ринки з вражаючою кількістю цільової аудиторії, бюджетом тощо.

То було моє фінальне інтерв'ю. Я прийшла абсолютно готовою відповідати на всі серйозні запитання - резюме, послужний список тощо. А говорили ми про зовсім інші речі - про моє життя, про дитинство, про батьків, про якісь вирішальні моменти. Це мене трохи здивувало. Я попередила інтерв'юера, що паралельно готуюся вступати на МВА і не знаю, що виберу - роботу чи навчання. Це було чесно, але ризиковано, - ринок упав разом із вежами-близнюками. Я сказала, що не знаю, наскільки правильно жила, чи правильні рішенні приймала. На це інтерв'юер відповів, що не буває правильних рішень, бувають правильні рішення для тебе. Це для мене тоді було дуже важливо, і я це запам'ятала.

Друга історія трапилася в Ізраїлі. Цієї поїздки я дуже чекала. В юності моєю альтернативою пиву, сємкам і підворіттю були шабат, вино, гітара й маца. Я не була релігійною. Просто дозвілля інколи проходило у світських єврейських тусовках. Разом ми гуляли й робили справи. А потім вони всі виїхали. Я нудьгувала й дала собі слово добратися й зустрітися з кожним. У 22 роки я змогла собі це дозволити.

Із моїм другом ми поїхали на окуповані території - відвідати друзів. Через кілька днів поверталися. І спізнилися на восьмигодинний автобус: я раптом виявила, що забула гаманець. Виїхали через півгодини. А під'їхавши до Тахани Мерказит, центральної автобусної зупинки в Тель-Авіві, ми дізналися, що восьмигодинний автобус підірвав шахід, який перебував у ньому.

Я не вдаватимуся в подробиці, що кожен із нас при цьому відчував. Через певний час я ночувала в подруги в Єрусалимі (вона - філолог) і запитала її: "Як ви живете тут? То розстрілюють залишені пакети, то підривають автобуси…" Вона відповіла: "У російській мові є правило: після шиплячих ставлять м'який знак. Він нічого не змінює у звучанні слова, але він там є, і ми не можемо його звідти забрати. Це важливо. У нас є м'який знак, про який ми пам'ятаємо, хоч і не щодня. Це наш вибір - ми приїхали сюди й тут живемо".

І я подумала, що в умовах нескінченних воєн і терактів це - реальний вибір. Не замислюючись над цим, вони щодня вибирають свою країну.

Третя історія - майже хрестоматійна. У мене є близька людина. Наше знайомство розпочалося багато років тому, коли вона, маючи за плечима дві освіти, почала працювати в мене й мого першого чоловіка покоївкою. То був період, коли в Україні взагалі не платили зарплату. Одного разу вона попросила в мене допомоги, за її мірками - великої, і дуже переживала через це. Щоб її заспокоїти, я сказала: "Не переживайте. Коли-небудь, якщо опинюся в такому становищі, я звернуся до вас". Чесно кажучи, на той момент я навіть не могла собі цього уявити.

Минуло кілька років. Я виїхала до США і забрала її з собою. Знайшла їй роботу в сім'ї. А потім упали вежі-близнюки й почалася економічна криза. У мене були серйозні фінансові труднощі, а вона працювала. Настали холоди, і в мене не було грошей на тепле пальто. Випадково вияснивши це в розмові, вона купила його мені за свою тижневу зарплату. Стоячи поруч із нею на касі, я думала: найбільша дурість - це бути впевненим, що з тобою такого більше ніколи не станеться. Щойно ти починаєш забувати про те, що все навколо так само хистке, і тобі здається, що ти відбудував своє життя-фортецю, - ти моментально отримуєш потиличника. Це не означає, що цього слід боятися. Але, як із м'яким знаком, про це треба пам'ятати.

Ці три випадки не змінюють, але певним чином спрямовують фокус мого сприйняття життя.

- Ви неодноразово писали про убоге дитинство й про страх перед незабезпеченою старістю. На яких три найризикованіших вчинки штовхнув вас цей страх?

-Один із моїх улюблених американських письменників - Філіпп Ротт. Я на ньому формувалася. Він сказав, що дитинство закінчується тоді, коли чужі сльози стають нестерпнішими за власні.

У мене було непросте дитинство. Близькі мені люди страждали, і я не могла їм допомогти. Коли ти дитина, ти не боїшся злиднів. Спочатку було відчуття, а потім - страх безпорадності, що переслідував мене по житті. Чи фігурували в ньому гроші, соціальна незахищеність або хвороба - це визначалося страхом безпорадності, коли ти ніяк не можеш допомогти.

Мені здається, згодом боятися перестала. Ставши дорослішою, я зрозуміла, що якось упораюся. Але з появою в моєму житті людей, за яких я відповідаю, це відчуття десь тлом усе-таки є: таке може статися - чиїсь сльози будуть для мене нестерпнішими за власні, а я нічого не зможу зробити. Це як фантомні болі, шрам, що ниє на погоду.

Що стосується божевільних учинків. Я не з тих, хто йде на необдуманий крок або погано прорахований ризик, якщо того не вимагає ситуація, наприклад пістолет біля скроні. Навіть якщо може здатися інакше, для мене мої вчинки не були божевільними, безстрашними чи під куражем. Вони були певною необхідністю, щоби щось сталося.

Таким стрибком у нікуди було для мене прийняти у 23 роки пропозицію працювати маркетинг-менеджером на каналі "1+1", ще за Олександра Роднянського. Я вже працювала в рекламних агентствах, і мені здавалося, що я суперфахівець у комунікаціях і побудові комунікаційної стратегії. Тепер я розумію, що з моєю, тоді ще дуже невеликою, професійною вагою копатися в неповороткій структурі з понад 500 співробітниками було серйозним викликом. Повертаючись до себе тодішньої, я б такого не повторила. Але хотілося йти далі, пробувати себе. Знову ж, був хороший гонорар. І я вдячна за цей неоціненний досвід, який приніс мені як сиве волосся, так і хороший послужний список і в резюме, і в голові.

Ще один божевільний для мене вчинок я скоїла, навчаючись у Фордхемській бізнес-школі на МВА. Очікувати, що в наш кампус прийдуть зоряні роботодавці, не доводилося, - школа не входила в топ-20, на відміну від Уортон бізнес-школи у Філадельфії. Щоб потрапити туди, я підробила студентський і на ярмарку роботодавців для етнічних меншин, до яких стосунку не мала, познайомилася з представниками General Motors. Їм мій авантюристичний настрій сподобався, мене запросили на роботу з хорошим окладом, і певний час я там працювала. Тобто авантюризм - не завжди погано. Тепер я б цього не зробила. Чим старшими ми стаємо, тим менше таких вчинків робимо, розуміючи, що це неправильно й карається. Наші совість і внутрішні лінощі заповнюють ділянки, де раніше містився авантюризм із запитанням: "А чому б і ні?".

Третій випадок стався в період економічної кризи, що почалася після 11 вересня 2001-го. Страх безпорадності опанував мене тоді практично повністю. Повертатися назад я не хотіла і влаштувалася на різні роботи - прасувала речі в підсобці секонд-хенду, вигулювала собак, працювала офіціанткою. Багато різних навичок я тоді здобула.

Одного разу моя сусідка по квартирі - візажист і досить відома стрип-танцівниця - запропонувала мені спробувати танцювати. Я довго страждала, але зрештою погодилася й успішно пропрацювала у стрип-барі два тижні. Це були хороші гроші. І тоді я сказала собі: "Досить!" Я зрозуміла, що мій страх зрештою може поглинути все, з чого я складаюся, і моє вміння відсунути власне "я", пристосовуватися й випливати досить велике. Але це дало мені безліч історій і спостережень, за собою зокрема.

- Чим ви займаєтеся тепер?

-Живу. Тепер у мене є така можливість просто жити, без планів. І мені це дуже подобається.

У кожного своє поняття розкоші. Для мене це - мріяти. Бажання - це річ, яку ти хочеш і знаєш -або мусиш дізнатися, - як отримати. Мрія - зовсім не обов'язкове, її не треба прораховувати. Ти можеш мріяти полетіти в космос, наприклад. І ніколи нічого для цього не зробити. Мрія не потребує реалізації. Це якась далека точка.

У мене, наприклад, є мрія, щоб за моїм твором зняли кіно або короткометражку, спродюсовану моїм чоловіком, із першими особами акторського складу кіно (американського чи британського), і щоб ми отримали міжнародного "Оскара". Чи буду я там - не знаю Я просто пишу й відчуваю, що я поруч зі своєю мрією. Але я не роблю кроків, які б мала б зробити, аби це сталося.

Доки я активно займалася роботою, кар'єрою, вибудовуванням себе й компаній - від "зводити кінці з кінцями" до "робити лідерів індустрії", - ні часу, ні сил мріяти в мене не було. Мені завжди треба було розуміти, що це можливо реалізувати, адже ресурси не нескінченні.

Порівняно недавно в мене з'явилася можливість не думати про те, чи здійсненно це. Треба просто робити, і не страшно - вийде чи ні. Я мрію, пробую щось нове, пишу те, що мені подобається, зустрічаюся з людьми. Десь я, що називається, виступаю лайф-коучем, десь - бізнес-коучем, десь - просто хорошим другом із досвідом. Зараз це буває рідше. Емпатія й емоції - ресурс важко відновлюваний, а в мене все-таки є цей проект, який я називаю книжкою, і я хочу його закінчити.

Отож я не ходжу в офіс, не зустрічаюся з неприємними й нецікавими мені людьми. Найбільша розкіш для мене - просто жити.

- А Lime Lite і VGNC як існують без вас?

-Чудово існують. Від операційних справ я відійшла ще п'ять років тому. Моя допомога займає три відсотки мого часу. Зазвичай це якісь глобальні, стратегічні речі. Я, взагалі, людина, котра за короткий час устигає дуже багато, завдяки гіперактивності.

- Ваш чоловік, Володимир Яценко, - продюсер фільму "Ворошиловград" за книжкою С.Жадана. Ви до цього процесу якось підключені?

-Ні. Тільки як друг, партнер по житті й кохана людина.

- Як дві сильні особистості вживаються під одним дахом?

-Люди часто думають, що сильний - означає владний. Це два абсолютно різних поняття. Владним людям разом співіснувати важко - потрібно ділити владу. Сильним же ніщо не заважає, коли вони партнери. Ми з Володею не ділимо, а розділяємо наші життя одне з одним.

- Ну все одно в кожної людини, мабуть, є певний усталений набір звичок.

-У кожної дорослої людини він є. Взагалі, існують три найбільших помилки. Перша - це коли люди, знаходячи одне одного, продають не те, чим вони є насправді. Наприклад, ти - халва, а позиціюєш себе як мийний засіб. Людина тебе "купила", хоче вжити за призначенням, і в результаті дуже розчаровується. Треба все-таки перестати прикидатися, навіть коли дуже хочеться когось здобути. Чим ти з самого початку чесніший із людиною, з кожною - чи то жінка, чи чоловік, тим менше потім буде сюрпризів і розчарувань.

Друга - це лінь розмовляти. Часто люди вважають, що розмовляють, а насправді - видають якісь постулати. Розмова і памфлетна листівка - зовсім різні речі. Розмова передбачає запитання й відповіді. Памфлет - ні.

Третя помилка - намагатися змінювати людину, котра поруч. Треба дозволити їй бути такою, якою вона є. Більше того, це продукт, який змінюється. Не в тому сенсі, що я сама собі суперечу. Але в житті люди обростають якимись речами, змінюються камуфляж і декорації. Треба не забувати про ядро, про те, чому ти з цією людиною, і не намагатися це змінити. Мені здається, думати, що ти можеш змінити людину, - це гратися в бога, це маніпуляція.

Ми з Володею - самодостатні люди і завжди дозволяємо одне одному бути такими, якими ми є. Власні незалежність і свободу ми цінуємо буквально. Люди, знову-таки, сплутують ці поняття з байдужістю до іншої людини. Нам не однаково, як ми живемо, але ми поважаємо свободу іншої людини жити так, як вона хоче.

Я не знаю, чи можна цього навчитися. Мені здається, це має бути закладено.

- А ревнощі не виникають? Не обов'язково до когось. До чогось, у чому ти в житті близької людини не береш участі?

-Кажуть, прогрес рухають заздрість і марнославство. Тільки той, хто заздрить, ніколи не підніметься вище рівня сусіда.

Я людина марнославна, але ніколи не заздрила. Мені не хотілося мати те, що є в іншої людини, але з кожним роком я все точніше знала, що хочу мати для себе.

Що таке ревнощі, я теж ніколи не розуміла. Не бачу в цьому сенсу. Якщо тобі бракує часу з цією людиною, вияви ініціативу, не сиди й не чекай. Усе залежить від мети, звісно. Якщо мета - в чомусь людину викрити, то можеш чекати й накопичувати в собі негатив.

Я завжди поважаю почуття інших людей. Не всіх. Я - мізантроп. Але почуття людей, котрих люблю, для мене цінні. Є інший момент. Буває, приходиш до людини в гості, і вона не вгаває: "Слухай, ну чому ти не любиш рису? Це дуже смачна страва, покуштуй, як я чудово його готую". І одного разу ти перестанеш приходити в гості до друга, який постійно засмучується, що ти не їси його рис. У певний момент слід зупинитися. Я не та людина, котра вважає, що все мусить мати логічне завершення - від і до, і якщо ти з кимсь у житті зустрівся, то треба пронести це до кінця. Це не хрест. Люди сходяться й розходяться. Усе залежить від ситуації.

Повертаючись до себе: я не можу уявити, як можна ревнувати кохану і близьку людину до чогось. Якщо він задоволений - чудово! Я не розумію контролю, коли люди звітують одне перед одним. Хочеться поділитися - так, не хочеться - ні. Партнерство між людьми неможливе, якщо ревнуєш до успіху інших людей. Те ж саме і в роботі. Це ж спільна справа, одна сім'я. А інакше який у цьому сенс?

- Жаль, не всі це розуміють.

-Мені здається, це тому, що ми - занадто власники, і з самого початку налаштовані мати. А коли постійно хочеш щось мати, то починаєш і людей плутати з речами.

- А конкуренція?

- Я марнославна. І теж дуже конкурентна в роботі, з іншими гравцями. Мене інколи запитували, на кого я орієнтувалася, вибудовуючи свій бізнес. Ніколи й ні на кого на тому ринку, де була. Не тому, що немає інших талановитих людей. Я завжди вибирала з величезної кількості цікавих мені бізнес-моделей або гравців. Зокрема і як ведуча: в одного я черпала одне, в другого - друге, у третього - третє. І так у всьому.

- Я правильно розумію, що ви ніколи не ставили мети?

-Швидше, у мене були завдання. Не просто мета, а бізнес-план. Це підзвітне й розраховується. Це час, гроші, і, звісно, все це втілюється в абсолютно чіткі стратегічні й тактичні кроки. Але я не хочу, щоб таким було моє життя. Ніколи не хотіла. Щойно я отримала той набір, у якому щаслива, я сказала собі: досить. Підтримування - теж велика робота. Очевидно, я не настільки амбіційна людина. Мені не потрібне все золото світу, я можу в будь-яких речах сказати: "Горщику, не вари".

Можливо, це теж результат того, як я росла. Занадто великі ризики викликають занадто велику турбулентність. І далі ти вже замислюєшся, чи готовий втратити спокій, відчуття щастя, друзів, які в тебе є. Можливо, для когось це стагнація. Для мене це питання внутрішнього розвитку. За ці п'ять років я пройшла шлях неактивної роботи й стала для себе внутрішньо цікавішою як людина.

- П'ять років - це пов'язано з народженням Ривки?

-Частково, мабуть, так. Ще півроку після її народження я активно всім займалася, а потім зрозуміла: не хочу більше. Не зразу було зрозуміло, чи можемо ми це собі дозволити, - на мені лежав величезний шмат роботи в компанії. Ми з Володею розуміли, що на певний час втратимо в обороті, поки клієнти, заточені на мене, можливо, відпадуть і не підтягнуться нові. У нас дуже персоніфікований бізнес.

Але ми прийняли рішення. Був певний період падіння, потім усе налагодилося.

- Перед цим було ще одне важливе рішення - Ривка. Ви боялися?

-Мати дитину? Ні, ніколи не хотіла. Не було бажання продукувати себе, не було відчуття "мі-мі-мі" до всіх дітей. Можливо, покопирсавшись у моїй голові, психотерапевт сказав би, що це - мій страх перед відповідальністю. Можливо це так і є.

Ми з Володею дуже кохаємо одне одного. І в певний момент стало цікаво, що з цього вийде, хто буде та людина, котра частково складатиметься з нас. За ці шість років я облаштувала домівку так, щоб я з Ривкою робила тільки те, що хочу. У нашому спілкуванні немає обов'язкових пунктів. Ними займаються няні. Як казав Довлатов: ми не виховували, ми її любили. Я задоволена й ні на секунду не пожалкувала з приводу свого вибору.

- Із чого розпочалися ваші стосунки з доброчинністю?

-Я не люблю цього слова. Воно казенне й не викликає емпатії. Є багато людей, котрі просто хочуть допомагати. І я рада, що останнім часом дедалі частіше використовується просте й зрозуміле слово "допомога". Мені здається, у цьому є заслуга Ольги Кудіненко - засновниці благодійного фонду "Таблеточки". Вона ніколи не говорила "доброчинність". Її багатолітній постулат - "допомагати - просто".

На слово "допомога" люди почуваються більш причетними. А ось "доброчинність" із собою не асоціюєш. Люди не розуміють, що коли піднесли комусь сумку або запропонували розділити трапезу біднішому, це вже було доброчинністю. Через це слово люди думають, що в доброчинність треба ввійти на якомусь рівні - зрілим, заможним. Але якщо назвати це просто допомогою, то ти вже там, для тебе вже все почалося. Або ні.

Слово "допомога" зі мною, мабуть, із юності. Мені допомагали, я допомагала. Допомога - це далеко не тільки фінанси. Але якщо говорити про цілеспрямовану, а не хаотичну допомогу, то це почалося, коли в мене з'явилися вільні гроші. Досить давно, ще перед Нью-Йорком. Так сталося, що навколо мене завжди були люди, котрі мене потребували, - друзі або знайомі.

Допомога "Таблеточкам" почалася зі знайомства з Олею Кудіненко п'ять років тому. Я зрозуміла, що нам по дорозі. Згодом стала членом піклувальної ради, і досі ним є.

Є й інший напрям - хоспіси. Те, що в нас із цим відбувається, страшно. Ось уже багато років волонтер, котра займається хоспісами, дає мені список потреб. З усім я впоратися не можу - в мене обмежений бюджет, я ділю його між великою кількістю складових. Крім "Таблеточек" і хоспісів, є ще люди, які зі мною по житті, і я їм допомагаю. Вони не стають молодшими, і я не можу скинути їх із рахунків. Допомога має бути системною.

Згадуючи на Різдво про старих і сиріт, багато хто думає, що допомагає. Це добре, хай хоч раз на рік. Але для мене це така страшна штука, як купівля індульгенції, щоб рік ні про що не думати. Допомога - це не реанімація, а відповідальність за тих, хто на тебе розраховує. Мені б хотілося, щоби більше людей це розуміли і вчилися робити щось більше для інших, ніж для себе.

Якщо немає грошей, можна прийти допомогти, поспілкуватися, провести майстер-клас тощо. Можна вибрати щось маленьке, що ти можеш. І робити це постійно. Як тільки захочеш допомагати, а не належати до тих, хто допомагає й про кого говорять, - зразу з'явиться те, чим можеш допомогти.

- Армії ви допомагаєте?

-Цим займається Володя.

- Ви космополіт? Як ставитеся до слова "патріотизм"?

-Я ніяк не ставлюся ні до слова "космополіт", ні до слова "патріотизм". Я проти категоризації.

Та якщо вже ми говоримо про це (про Україну, про мене й мою сім'ю), то я - продукт свого часу. Я виросла в СРСР і досить рано виїхала з України, коли вона саме була в становленні. Величезний шмат часу я провела не тут. Це по-перше. По-друге, я, очевидно, та, хто я є. Мені плюс-мінус комфортно у будь-якій точці світу. Для мене країна визначається близькими людьми. В Україні - мої друзі. Тут - мій дім. Зараз. Бо я не знаю, де мій дім буде завтра.

Я не люблю слова "патріотизм". Воно носить для мене якусь дивну, памфлетну конотацію. Мені подобається поняття любові до батьківщини, якщо є поняття батьківщини. Любові до домівки, до друзів. Я б хотіла, щоб людям, які живуть тут і яких я люблю, було добре.

Але тут важливий такий момент. У мене є донька. І я б хотіла, щоб у неї було відчуття батьківщини. Це - Україна. Тому це - няні, які розмовляють доброю українською мовою, і культурні українські традиції. В мене цього немає. Але я б хотіла, щоб це було в моєї доньки. Щоб це відчуття не заважало їй вирішувати, де вона хоче бути, але щоб воно в неї було. Я - минуле для цієї країни. Вона - майбутнє. Ось так я до цього підходжу.

- Ви працювали раніше в Москві. Як ставитеся до Росії й росіян тепер?

-Я не та людина, у котрої є ставлення до назви. Мені пощастило: я практично не втратила нікого з тих, із ким дружила й дружу. У Росії я працювала півтора року. В мене немає ставлення до країни, є ставлення до людей, яких я люблю.

Телевізора в мене немає, але якщо я потрапляю на якісь посилання, перебрехану інформацію, мене це бісить, виникає агресивність, яку я в собі притлумлюю. На свій подив, я помітила, що коли чую якісь негативні висловлювання від людей, котрі мені не знайомі, але бували тут, хочу дати їм ляпаса. Такі відчуття бувають. Але це незнайомі мені люди. Вони для мене не стереотип росіян. Мені не потрібне відчуття ненависті до "там", щоб почуватися добре й любити тут.

- Давно були в Росії?

-Востаннє, мабуть, 2013 р., ще до війни. Я люблю комфорт. І витратити весь день на дорогу - для мене занадто. Багато з тих, кого я люблю, часто бувають тут.

За Москвою як містом я ніколи не скучала. Це не зовсім моє місце. Ми з Володею свідомо переїхали, щоб відкрити бізнес тут. Те, що там - не наш ґрунт, на якому ми хотіли виростати, ми зрозуміли ще 2004 р., коли в Україні відбувалася Помаранчева революція. Краники не те щоб уже почали закривати - це ще нікому не було помітно. Але з висловлювань, із того, як це висвітлювалося… Ми знали, що виїдемо звідти. Хоча потім я часто приїжджала.

- Яких п'яти речей в Україні ви б хотіли позбутися?

-Мені не сказати краще, ніж мій любимий письменник Філіпп Рот: "У країні й справді існує змова, і я без найменших труднощів перелічу сили, що входять у неї. Це істерія, невігластво, злоба, дурість, ненависть і страх". Ось цих шести речей я б хотіла позбутися.

- Ваш жарт у Фейсбуку після указу президента про заборону російських соцмереж і ПО процитували багато ЗМІ. Як ви ставитеся до таких заборонних заходів?

-Мені важко сказати. Ми живемо в часи, коли не все гаразд. Це як криза-менеджмент у компанії. Ось у тебе в бізнесі всі добре, а потім стається якась криза, і доводиться змінювати те, до чого всі звикли й на що розраховували, - скорочувати співробітників, урізати зарплати, забирати "печенюшки"… Одне слово, поводитися так, аби зберегти компанію.

Ми перебуваємо у стані війни. І робимо те, що у звичайний час, можливо, видавалося б абсурдним.

Я бачила висловлювання багатьох людей, що це зазіхання на свободу слова і що в нас є інші проблеми. У нас завжди є інші проблеми. Я намагаюся не оцінювати це ні в плюс, ні в мінус, тому що не управляю цією країною і тому що нині - неординарна ситуація. Не можна розглядати щось вирваним із контексту. Це відбувається в контексті.

- Ви одного разу написали, що у вас є 15 пунктів про те, чому ви вірите в Україну. Що це за пункти?

-15 пунктів я не перелічу. Тільки один - я вірю в людей. Знаю, як мінімум, 15 людей, котрі роблять цю країну кращою своїми починами. Це соціально орієнтовані люди, які найменше думають про прибуткову складову. Їх набагато більше, ніж 15. Мені пощастило, в мене дуже широке й при цьому не гомогенне коло спілкування. Це, звісно, не 42 мільйони. Але тих, хто потихеньку щось робить, і не має бути стільки.

Якщо від загального переходити до конкретного, а я так живу, то все значно інакше функціонує, - краще розумієш, бачиш причетність. Наприклад, віруючі, релігійні люди приходять у церкву, мечеть або синагогу, щоб бути ближче до бога. Так вони більше відчувають свою причетність.

Мені здається, щоб відчути цю причетність, потрібно щось робити для своєї країни, хай маленьке. Тоді не треба буде замислюватися про 15 пунктів, про те, куди все йде. Якщо ти вибрав якусь, хай невелику, справу й розумієш: те, що ти робиш, щось змінює, ти вже співпричетний - "ти ближчий до бога", ближчий до країни, тобі не однаково, ти краще розумієш, куди це йде. І в тебе більше позитиву.

Є держава, а є країна. Держава - це правління, чиновники, лад тощо. Країна - це люди. Я хочу мислити країною.

- Зараз з'явилося багато різних цікавих соціальних ініціатив. Чому, на ваш погляд, вони поки що не приводять до системних змін?

-Ну не все зразу. Я, за природою своєю, дуже нетерпляча людина. Але навіть я з часом зрозуміла - потроху. Щось здається наносним, здається, що змінюються лише декорації. Але навіть коли так, є безліч культурних починів, проектів. Вони змінюють щось усередині. Люди перестають жити в моральному й культурному убозтві, яке, взагалі-то, частково й призвело до того, що є зараз. Можливо, це відбудеться не зразу. Ми дуже молоді. Нам не 25 років, а, дай боже, три роки. Епоха змінилася з кінця 2013-го. Незрозуміло, що і як слід враховувати.

Related video

Так, ми корумповані. Можна весь час бурчати, жалкуючи з цього приводу, а можна допомагати реалізовуватися ініціативам, хай невеликим. Усі вони роблять свою справу - підтягують, налаштовують, живлять мозок людей тими речами, яких раніше не було і які потрібні тепер. Дають якісь перспективи. Можливо, ще немає критичної маси покоління. Я вірю в нове. Це наша справа, щоб наші діти стали тим правильним поколінням, із яким така кількість брехні й лицемірства вже не пройде.

Підготував/ла : Дмитрий Захаров
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК