Авдіївка. My education

Схоже на твір восьмикласника. Та ось вулицею йде жінка, і всі претензії на оцінку в кінці відпадають. У ній дивне все. Вона багато й гарно вбрана і зовсім не справляє враження неблагополучної людини, що себе занедбала. З іншого боку - зараз лише друга година дня, а вона вочевидь п'яна. Жінка спокійно говорить по телефону і рухається вглиб району, доки за двісті метрів потужно б'є міномет. Коли я побачив її, то подумав, що спокій і байдужість їй дає алкоголь. Не всі можуть жити в будинку, з вікон якого видно мінометну обслугу. Ми рівняємося з нею біля зруйнованого приватного будинку, де вчора загинула 78-річна жінка, і краєм вуха я чую, як вона каже: "Вони всіх нас повбивають". Хто ці вони - ЗСУ чи "ДНР", чий міномет стоїть посеред житлового кварталу, - так і не зрозуміло. Але тут, у Макіївці, чути Авдіївку: порожнеча вулиць, атмосфера депресії, страху і, звісно ж, міни, що зі свистом летять самому богу відомо куди. До Авдіївки звідси близько 12 км, і вся місцевість усіяна тут мінометами.

Як і будь-яка гаряча точка на карті, Авдіївка виходить далеко за межі своїх адміністративних кордонів. І починається так само раптово, як і закінчується. За цей тиждень Авдіївку можна було зустріти в Макіївці і Донецьку, на шляхах Харцизька з Шахтарськом, якими колонами рухалася техніка бойовиків, у місцевих тролейбусах та маршрутках, де люди на ранок обговорювали знесений вибухом донецький "Мотель". Можна було знайти її і в моїй ванні, де на мене посипався цілий сніп іскор від вирваної зі стелі лампи, доки зовні, на вулиці, стояло гудіння від БМ-21. Але найбільше Авдіївка проявилася саме тут, у невеликих шахтарських селищах Макіївки, звідки майже цілодобово били гармати і куди постійно прилітали снаряди від САУ. У таких випадках я завжди намагаюся бути десь неподалік. На перший погляд, це не так уже й складно: під час боїв бойовики ставлять гармати на кожному кроці, отож майже не залишається житлових кварталів, поруч із якими не було б чути гудіння ракет. І все ж таки війна очима із власних вікон відрізняється від тієї, яка "стоїть" біля мінних вирв.

Простуючи макіївськими вулицями у пік боїв, я вкотре переконався, що України тут немає. Це наша земля, і все ж тут немає України. Принаймні в її рекламній картинці. І річ зовсім не в "республіці". Важко собі уявити, щоб хтось тут надів вишиванку чи заспівав український гімн. Серед цих бетонних стін, колючих дротів автобаз, шахтних стволів та закіптюженого чорного снігу люди мусять ходити згорбившись, у старому потертому одязі, із запраним пакетом Marlboro, в якому лежить "сидір". А тепер, коли все це накриває мінометними залпами... Доки я намотував кілометри макіївськими вуличками, намагаючись добратися до зруйнованих уночі будинків, то думав: хто ж, зрештою, спускає курок? Може, це зробили дуже давно, непомітно помістивши нас у шахтно-бетонне гетто, де для мислення просто не залишається шансів вийти за рамки робочих годин?

Пройшовши всього кілька кілометрів однією з вулиць, я побачив, що сепаратизм тут повсюди. Ось тільки до "ДНР" він не має жодного стосунку. У кожному з цих будинків - своє життя, не пов'язане з життям навпроти. Прошитий осколком залізний паркан не має жодного стосунку до дірки, що зяє в бетонному паркані. Люди тут не українці, не росіяни і, вже тим більше, не "новороси". Це люди, чия ідентичність визначається шахтним стволом і наглухо зачиненими віконницями, які першими візьмуть осколки на себе. Такий собі Догвілль - подоба міста невідомо де, з лініями фарби замість бетонних стін.

Тутешнє з реальністю пов'язане мало. Офіційно лінія фронту проходить за 10 км від цих місць. Тут є магазини, працює транспорт, а де-не-де можна зустріти навіть дітей. На Чудській, заради якої я, власне, й приїхав, побачив одну таку дитину: поки фотографував згорілий будинок, а комунальники вигрібали попіл у під'їзді, ця дівчинка спокійно йшла повз, не відрізняючись від таких самих київських 10-літніх дітей. Різниця була тільки в одному: щоб вийти на трасу, їй довелося обійти двома метрами вище велику вирву, доки за заводом і далі бив міномет. Ця буденність і водночас нереальність того, що відбувається, спочатку збиває вас з пантелику. Здається, нічого їй іти до школи, - все одно все довкола зводиться до чисел 82, 120 і 122. Їх запам'ятати легко. Як і те, що треба ненавидіти "укропів". Не всі, але багато хто думає так. Адже ще один маркер місцевої реальності - цвинтарі, на яких лежать чиїсь брати, батьки, сини з фотографіями в камуфляжі. Оминувши ту вирву, років через 10 ця дитина може перетворитися на те саме "бидло", про яке так багато сказали, видаючи в Авдіївці гуманітарну їжу. Цілком може бути, що вона теж візьме цю кашу, проклинаючи тих, із чиїх рук приймає обід. Лінійність тут не працює. Логіка розбивається об плити могил. Утім, пізніше Фейсбук усе пояснить.

Багато хто скаже, що це невиправданий ризик. Що знімати там, де лягають снаряди, а українську камеру, м'яко кажучи, не чекають, - означає марно ризикувати своїм життям. Але перш за все я роблю це для себе самого. Звісно, це ще й моя робота, і такі фото й пости несуть мир війни у Київ, Одесу, на Волинь. Війна з'являється там в онлайн-режимі, у вигляді інтерактивної картинки, як пейзажі Самоа на заставці на робочому столі. І все ж насамперед я роблю це для себе самого. Це - my education, яке не купиш за жодні гроші. Втім і платити доводиться аж ніяк не грішми. За знімок вирви від САУ або застряглої ракети від "Граду" віддаєш щось особисте: стає дедалі складніше говорити про погоду й "панамські архіви". Перед очима з'являється сірість, яка вже не минає, хоч якими барвами перемог і прогресу ти її фарбуй. Стара банальна думка про те, що на війні немає переможців, стає тут на кшталт молитви. Втім, усе індивідуально, і багато хто спокійно переступає через довгий залізобетонний макіївський труп - і далі їсть суфле десь на Печерських пагорбах.

Але Авдіївка для мене тривала, і, проїжджаючи міст через Кальміус, я побачив, як на непорушній воді, прямо під свист артилерії, хтось катався по снігу, натягнувши подобу парашута над головою. Завдяки сильному вітру цей шаленець буквально літав по річковій кризі. І, хоча в самий центр снаряди прилітають не часто, проте від суцільних мінометних обслуг у Макіївці його відділяли якихось 15 хвилин на авто. 15 хвилин тому в маршрутці просили водія не зупиняти, щоб "від укропів не прилетів", - і ось людина, яка розкрила парашут. Що це? Бенкет під час чуми? Можливо. А може, ця людина просто зрозуміла, що у війні на Донбасі нічого унікального немає і цей конфлікт - всього один із варіантів людських стосунків. Варіантів, яких мільйон. Алеппо більше немає. Грозний не так давно стояв у руїнах. Менш відома Руанда, де за три місяці вирізали близько мільйона людей, - і всім було начхати. Ніхто не зміг нічого зробити. Донбас на їхньому тлі - подряпина. Одного разу мені сказали, що не треба думати, ніби тут - центр світу. І це справді так. Доки я знімав розбитий квартал у Київському районі Донецька і тут-таки, неподалік продовжували лягати снаряди від САУ, - велика частина України жила "Світським життям", кав'ярнями і збирала своїх дітей до школи. Війна з'явиться там ближче під вечір - із новим постом у Фейсбуці та випуском "ТСН". І це нормально: не варто тягнути цей попіл у мирне життя. Ті, хто кричить "усі повинні бути на фронті", навряд чи мають хоч якийсь стосунок до цієї війни.

Є такий документальний фільм - Human, прем'єра якого відбулася на Генеральній асамблеї ООН. У ньому немає нічого, крім великого плану 2 тис. людей, кожна з яких розповідає свою історію. Є там і розповідь палестинця, чию доньку вбив гумовою кулею ізраїльський поліцейський. А вслід за ним говорить ізраїльтянин, який втратив свою доньку внаслідок атаки палестинського смертника. Обидва вони запевняють, що відмовилися від помсти. Що думка, ніби смерть десятьох ворогів поверне доньок, хибна і ні до чого не веде.

Але я не вірю в Human. Я вірю в Авдіївку, де люди ненавидять "укропів" так само, як ЛОМи у Фейсбуці вчать ненавидіти цих людей. І якби смерть десятьох повернула доньку палестинцеві, він би вбив. Навіть не сумнівайтеся. Авдіївка вчить нас багато чого, як і загалом ця війна. Але головний висновок, мабуть, саме в цьому: війна не закінчується там, де замовкає гул ракет.