Купити цвіт яблуні

На початку кожної осені громадяни України спостерігають дивні змагання: виробники, посередники, торгівля поспішають підняти ціну на продукцію всіх видів, а центральна та місцева влада демонструють бажання пригальмувати цей процес. Як наслідок, ціни на товари і послуги таки істотно зростають. Не виняток і нинішній рік.

Ціна посередника

Як нещодавно повідомив інформаційному агентству ЗІК заступник голови Львівської ОДА Геннадій Дмитренко, «ціни на ринку не відповідають реаліям, котрі є на сьогодні. Тобто вони значно завищені. Це — ненормальні речі, тому ця ситуація стоїть на постійному контролі в органів влади, щоб не відбулося штучне підвищення цін».

Своєю чергою, начальник Державної інспекції з контролю за цінами у Львівській області Любов Висоцька додає, що найбільше зловживають цінами ті суб’єкти господарювання, які реалізують товар в оптових мережах. «Є велика кількість посередників на шляху просування товару від виробника чи сільгоспвиробника до кінцевого споживача. Виробник не подає товар прямо в роздрібну мережу. Завжди є оптова фірма, дистрибутори. Відповідно до доручення уряду, в обов’язковому порядку потрібно звернути увагу контрольних наглядових органів державної виконавчої влади на оптову ціну. Тобто на ціну посередника, де є найбільше зловживань».

Прагнучи убезпечити себе від головного болю через зростання цін, голова Львівської ОДА Василь Горбаль ще в липні ініціював підписання низки меморандумів про співпрацю між виробниками та реалізаторами хлібобулочних виробів, цукру та кисломолочної продукції. Їм було запропоновано не підвищувати ціни більш як на 15%.

Проте вже в серпні — перша цінова пожежа. З продажу пропав цукор. Згодом він з’явився, але вже за ціною 10—11 грн./кг. На початку вересня до переліку дефіциту на певний час потрапили гречка, борошно, макаронні вироби, масло, яйця.

Вирішувати нову проблему влада взялася з допомогою організації соціальних магазинів для незаможних. Перший такий магазин було організовано у Трускавці. Ознайомившись із його роботою, В. Горбаль дає вказівку поширити досвід на всю область.

Вказівку нібито виконали. Як повідомив Геннадій Дмитренко, нині у 75 магазинах Львова житній хліб продається за ціною 2,46 грн., пшеничний — 2,86 грн. Того ж дня я марно намагався знайти хоча б один такий магазин у Львові. Нічого не відомо про них і продавцям.

Зате в супермаркетах населення знову купує найдешевше — хліб, картоплю, крупи, макаронні вироби, «кильку в томаті». Як відзначають спеціалісти, сьогодні у Львівській області, як за радянських часів, на одну особу вже припадає 168 кілограм картоплі. Це перебір рекомендованої медиками фізіологічної норми на 60%. Збільшення споживання картоплі та хліба — свідчення того, що люди обирають найпростішу схему харчування.

Своєю чергою, підвищення цін призвело до зниження обсягів продажів. За дев’ять місяців поточного року продукція рослинництва в Україні подорожчала приблизно на 27%, а обсяги її продажу впали у середньому на 5%. На Львівщині цей показник ще більший — приблизно на 15%. Населення купує менше овочів, фруктів, риби. Велика проблема з реалізацією м’яса, молока. Споживання молока в Україні вже опустилося нижче рівня фізіологічної потреби.

Бажання регулювати завжди закінчується погано

Іван Стефанишин, експерт із агропромислових питань, вважає, що якихось істотних проблем із продуктами немає. Україна не належить до країн, котрі найбільше постраждали через погодні умови. Ажіотаж навколо багатьох продуктів створено штучно.

Але проблеми з цінами, як він вважає, все ж таки є. Проте керівними вказівками і заборонами в ринкових умовах ціни знизити не вдається. Регулювати ціни, на думку експерта, треба не тоді, коли вироблено готову продукцію, а на більш ранньому етапі. Намагаючись регулювати ціни, уряд запроваджує певні обмеження. На рівень рентабельності, на торгову надбавку, заборону на експорт зерна чи певних видів сільгосптоварів. Але правила гри такі, що якщо продукцію вже вироблено, то виробник витратив конкретні ресурси, і собівартість уже сформована. І якщо на етапі реалізації набирає чинності якась заборона, з її виконанням виникають проблеми. Виробник уперто шукає спосіб не лише повернути свої витрати, а й отримати прибуток. Якщо йому перешкодять це зробити, наступного року невигідну культуру селяни просто перестануть вирощувати.

Не вигідно — не виробляють. Так було з гречкою. Коли виникла проблема її дефіциту, влада взялася регулювати ціну і зазнала фіаско. Дешевшої, ніж по 13 гривень за кілограм, гречки у Львові не знайти.

Хто винен?

Площі під гречкою зменшувалися три роки поспіль, і ніхто цього не помічав. Малорентабельною ця культура стала три-чотири роки тому. Мало того що вирощувати її технологічно складно і не кожен виробник за це візьметься, а тут ще й у влади виникає бажання вплинути на її ціну. І нинішнього року її зібрали лише 160 тисяч тонн. Цього нібито й достатньо для споживання, однак немає можливості створити запаси. Чим вдало скористалися спекулянти.

Тепер, за словами І.Стефанишина, назріває проблема з житом. Площі під ним продовжують зменшуватися. Жита вже недостатньо. А ця культура незамінна для виготовлення соціально значимих сортів хліба. Проте у відповідному міністерстві відреагують, коли смажений півень у тім’я клюне. Тоді знову «закукурікають», однак житнього зерна в державних засіках від цього не побільшає.

Потрібне довгострокове планування

Щоб досягти успіху і мати справжній вплив на ціни, бажані показники слід озвучувати ще до початку виробничого циклу. Тобто сільгоспвиробники з осені мають знати, що треба виростити, якими будуть затрати і якою буде рентабельність. Інакше кажучи, і в наших ринкових умовах уряд повинен вдаватися до планування.

— Потрібне бодай середньострокове — на два-три роки — планування, побудоване на економічних важелях впливу — через систему державної підтримки, через інвестиційні проекти. Повинні діяти Агарний фонд, Державний резерв, товарні біржі, — вважає Іван Стефанишин.

При цьому, на його думку, планування треба ув’язувати з ресурсами, з їх вартістю. У нас ніхто не каже, що затрати на вирощування сільгоспкультур зростають. Наприклад, затрати на вирощування картоплі у 2009—
2010 роках зросли на 20%. Дорожчають пальне, добрива, засоби захисту. Сьогодні в сільському господарстві найнижчі зарплати, і їх доводиться підвищувати, бо з села втікають спеціалісти. Все це неминуче позначається на цінах, за якими сільгосппродукція надходить на реалізацію.

Проблеми виникають через відсутність системного планування. В ринкових умовах через фінансування певних програм також плануються мотиваційні моменти. У нас завжди масштаб великий, а конкретних рішень дуже мало. У Росії, наприклад, сільгоспвиробникам повертають частину вартості витрачених пального, добрив. Так само робиться і в країнах Євросоюзу. Відтак, насамперед завдяки системній дотаційній підтримці, їхня сільгосппродукція стає дешевшою, а отже — конкурентоспроможною на ринку України.

Це не означає, що держава мусить вкладати гроші в виробництво сільськогосподарської продукції. Але вона зобов’язана створити умови за рахунок державних програм у частині логістики — перевезення, зберігання та інших речей, які стимулюватимуть виробництво, дозволять формувати доступну для переробної промисловості ціну. І водночас такі дії влади робили б сільськогосподарське виробництво рентабельним, а отже — життєздатним.

Розповідають, що ще на початку минулого століття під час цвітіння садів селами ходив, висловлюючись сучасною мовою, інвестор. Побачивши гарний цвіт яблунь, він укладав із їхнім власником угоду і давав завдаток. Селянин усіляко дбав про наступний урожай. А коли восени плоди перекочовували в комору, наставав час повного розрахунку. Кожен отримував своє: селянин — гроші, покупець — якісний урожай.

— На селі є такі періоди в році, коли і продукції вже немає, і грошей ще немає, — зазначає Іван Стефанишин. — Тоді держава мусить допомагати. Наприклад, оплачувати сільгоспвиробникові хоча б 30—35 відсотків вартості наступного врожаю. Тоді, звісно, можна було б регулювати ціну на зерно. І вона б не стрибала до рівня 1600—1700 гривень за тонну, як було нинішнього року...