Кілька скромних побажань від імені "лісапетного бізнесу"

Тим, хто вже встиг забути, нагадуємо: матеріал є продовженням дискусії, започаткованої редакційною статтею про "лісапетну" Україну, що вийшла в DT.UA. у червні 2013 р. У порядку обговорення опубліковано багато повчальних матеріалів на теми давно відомих напрямів розвитку "громадянського суспільства", "ринкової економіки", "лібералізму" та "моральності". Хочемо внести кілька практичних пропозицій від імені такого самого "лісапетного бізнесу".

Побажання перше

З початку нинішнього року під егідою Національного банку (?!) реалізується проект централізації подачі електронної звітності касових апаратів. Очікуваний результат цієї кампанії з "освітлення ринку" все ще залишається досить туманним. Оскільки всі, хто хоче уникнути такого нагляду, давно знайшли у вітчизняному законодавстві свою нішу для роботи без касового апарата або віддають перевагу тіньовим розрахункам без посередників. Менш щасливі власники касових апаратів змушені миритися з правомірністю своєї діяльності, принаймні у розрахунках із покупцями. Централізація і деталізація звітності мало що змінять у цій розстановці.

Тому, якщо в Національного банку виникла певна ейфорія від розвитку сучасної електронної техніки, а також є вільні обчислювальні ресурси, чи не годиться йому подумати про щось ближче до свого профілю діяльності? Наприклад, про взяття під свою пряму відповідальність розрахункових рахунків конкретних підприємств.

Не поспішайте обурюватися. Йдеться про звичайні розрахункові рахунки, визначені законодавчо як інструмент повсякденної фінансової діяльності підприємств. Не про депозитні рахунки, не про кредитні розрахунки, не про блокувальні рахунки різного роду фінансових гарантій. Ідеться про те, що законодавство у директивному порядку запровадило жорстке обмеження на обіг готівки і приписало в обов'язковому порядку зберігати свої гроші в безготівковій формі (з жорстким лімітом залишку готівки в касі). Звеліла держава, а реалізацію цього припису віддано чомусь на розсуд комерційних банків, які не беруть на себе, незважаючи на диктат законодавства, жодної додаткової відповідальності щодо цих грошей на випадок свого банкрутства. Врегулювання "у порядку загальної ліквідаційної процедури". З урахуванням "ризиків підприємницької діяльності". А чому, власне? Це ж не зовсім комерційні відносини. Це всього лиш виконання законодавчого припису. Чи не надто велику роль відводить держава "уповноваженим фінансовим структурам" без достатніх для цього взаємних гарантій?

Доречно навести приклад депозитних рахунків. Для фізичних осіб - абсолютна гарантія збереженості суми в межах 200 тис. грн, мораторій на сплату податків з відсоткового доходу, робота з величезною масою клієнтів. Для підприємств - значно більші суми, оподаткування за загальними правилами, ніякого страхування коштів (накладних платежів у Фонд страхування вкладів). Відсоткова ставка для підприємств, як правило, нижча. Невже у них якісь гривні інші? Охочі коментатори можуть залишити під статтею свої варіанти пояснення того, що відбувається. З погляду рубрики "Банківський ККД".

Однак повернімося до звичайних рахунків операційної діяльності. Схильні наполягати, що банки мають переважно керувати грошовими активами та займатися відповідальністю (депозити, кредитування, банківські гарантії, застави тощо). Зловживання законодавчим приписом тримати кошти в безготівковій формі істотно підвищувати такий "банківський ККД" не повинно. Проведення посередницьких розрахунків (коштами підприємства і за його рахунок) у наш електронний час стає дедалі скромнішим видом заробітку. Однак в умовах "кредитів не беруть, а старих не віддають" банки дедалі більші надії покладають на це "стабільне обслуговування". Здерти три шкури за формальності, визначені від імені держави.

Більше того, за мовчазною корпоративною змовою, намітилася тенденція всіляко завищувати значущість такої посередницької діяльності. У автора цієї статті є раритет одностороннього банківського припису про підвищення плати за проведення платіжного доручення до 100 грн за одну операцію. Важко сказати, якої саме мети хотіло досягти керівництво банку таким розвитком подій: очистити баланс від недостатньо рентабельних клієнтів, викликати клієнта на плачевну розмову про знижки... У коментарях до цієї статті читачі можуть запропонувати і свій варіант, бо в автора публікації діалог на цьому скінчився. Точніше, після того, як юрисконсульт банку, анітрохи не зніяковівши, написав на екземплярі припису, що таке розпорядження цілком відповідає керівній політиці та чинному законодавству. Причому на даний час банк при доброму здоров'ї й навіть постійно претендує на скупку активів своїх менш успішних побратимів.

Національний банк неодноразово обіцяв привести цей ринок "стабільного фінансового обслуговування" у певні прийнятні рамки. Не дуже склалося. Принаймні стосовно "сильних світу цього". Інакше підприємства не тримали б до останнього свої кошти у банку "Таврика", що перебуває в умовах фінансового цейтноту. Зараз це багато хто пояснює "досить простим і зрозумілим порядком в обслуговуванні". Інакше кажучи, в обстановці скромних фінансових можливостей сторонам було властиво йти на взаємний компроміс. У формальностях та бюрократії. Але спробуйте того ж самого вимагати в банку "з солідною і непорочною репутацією"...

Зрештою, ми не жадібні й не зловтішаємося. Хай усі працюють. Ринок усе ж таки. Але на хвилі таких грандіозних успіхів обчислювальної техніки, що дозволяє навіщось щоденно збирати з усієї території країни касові чеки з точністю до індивідуальної купівлі туалетного паперу, хочемо натякнути: чи не можна банкам залишити їхні комерційний і депозитний ризики (а ще краще - ризик власними фінансовими активами), а решту ризиків звичайних розрахункових операцій передати на безризиковий сервер НБУ (або його уповноважених суб'єктів Національної платіжної системи)? Чи хоча б вийти на цей ринок зі своїми демпінговими пропозиціями скромного обслуговування? Тому що зараз єдиний варіант для "реальної економіки" - це вибрати надійний банк. Ще краще - зразу кілька, для єдино
дієвої погрози - "піду до конкурента!" Та ось проблема - рідне законодавство ми приречені любити від народження, а про прихильність комерційного банку доводиться домовлятися окремо.

Побажання друге

У країні показово започатковано масову фінансову самоорганізацію: Об'єднання співвласників багатоквартирних будинків і Лікарняні каси. Процес іде так-сяк. Загинається, його відновлюють. Добавками з убогого бюджету на рахунок "пільгових категорій обслуговування".

Загалом, не маємо нічого проти такої стимуляції зростання суспільної свідомості. Згодні з усіма раніше висловленими пропозиціями та зауваженнями. Хочемо додати тільки одне: будь-які громадські ініціативи, особливо у спільній підприємницькій або "неприбутковій" діяльності, мають, на жаль, украй швидкоплинний характер. Є достойний лідер - є результат. Немає на цей час кандидатури - є, у кращому разі, базар, а в гіршому - розруха. Ще Маргарет Тетчер мала необережність засумніватися в наявності такого організованого суб'єкта як "суспільство". На жаль, у попередній статті про "підприємницьку демократію" для опису цього погляду забракнуло місця.

А написати треба було про таке. У нас чудово практикується безвідповідальна демократія: мітинг закінчився - всі розійшлися. Хто хотів, провів потрібне для себе рішення. Не за рахунок когось конкретно, за рахунок "общака", з приводу податкового вилучення в який ніхто нікого не запитує. Всі змирилися. Зовсім інша річ, коли вимушене колективне рішення стосується конкретного об'єкта, на який грошей ніхто не дасть, але рішення треба приймати негайно. А благосна згода скінчилася. У приватному бізнесі на цьому зазвичай відбувається передача права власності та управління. А в "закритому демократичному колективі" вільних власників своїх "паїв"? Свідомі рішення зазвичай закінчуються на краю власного паю.

Тому різні громадські ініціативи не можуть бути елементом якоїсь жорстко визначеної державної програми. Тільки створення необхідних умов. Є взаємна згода в громаді - честь вам і хвала. Немає такого взаєморозуміння - життя мусить якось тривати. До кращих часів. Інакше все це скидається на колгоспи, в які партія чомусь підшукувала голів.

Така ініціатива була в Криму у перші післяреволюційні роки - на самостійне бажання, створювалися єврейські комуни. За десятиліття до організованого створення колгоспів. Створено було понад 30 одиниць. Претендували навіть на єврейську автономну область, яка житиме за новими порядками. Через кілька років не вижила жодна. Без державного тиску, з неповним об'єднанням власності. Вичерпався ентузіазм - і скінчилося самоврядування. Тепер на Землі обітованій комуни теж є, але тільки як приклад розмаїття в об'єднанні людських характерів.

Загалом, ми не проти побажань "колективно скинутися" в ім'я спільних інтересів. Однак наполягаємо чітко прописати порядок входу і виходу з цього процесу. Бо в нас є маса публікацій, як "вирвати у злобної влади" свій об'єкт і свої гроші, але зовсім немає порад, що робити, коли "у товаристві лад" скінчився. А в Росії вже існує маса полишених будинків, про які ніхто і ніяк не дбає. Що їх місцева влада, у повній відповідності до законодавства, зняла зі
своєї відповідальності.

Поки що все рухається цілком аналогічно тому, як ми 20 років реформували у бік спрощення порядок реєстрації бізнесу, і тільки потім зрозуміли, як складно його вести, а ще складніше - вийти. Якщо ж "у процесі" всі між собою ще й пересварилися - взагалі катастрофа: "рейдерство". Поняття, яке геть-чисто не згадується в законодавстві, але фігурує в повсякденному обігу. Здебільшого, у бік сусіда.

Альтернативний вибір, взагалі-то, невеликий: місцеві органи влади і кляті керуючі компанії. Вважаєте тарифи завищеними, а сили для самостійного ведення справ є - честь вам і хвала, дійте. Вичерпався ентузіазм - відійшли на раніше визначені позиції. Згадали, що організація життя на підвідомчій території - і є основне завдання місцевих органів влади. Вони ж мають достатню і безумовну наступність.

І ніяких державних приписів про пріоритетне створення місцевих громад, колгоспів, ОСББ, спілок взаємодопомоги. Умови для цього - так. Стартовий капітальний ремонт будинків - можливо. Принаймні все це має конкретну об'єктивну оцінку. Але викидати гроші на ще одну популяризацію проекту "давайте жити дружно" - несолідно через 20 років "біляринкової" економіки.

Побажання третє

Дивно, що через 20 років "податкових реформ" нарешті настає прозріння, що свої основні податкові помилки ми почали робити 1993 р. У Радянському Союзі панували податки з обороту й доходу, а тому займатися операціями "обготівковування" нікому на думку не спадало. У 1993-му відбувся перший похід у "цивілізовану Європу", після чого з'явилися податки на додану вартість та прибуток. Причому за цілком "європейськими" високими ставками. Ми ж країна "високих соціальних стандартів" (?!). Принципова помилка полягала у спробі нав'язати цивілізовану систему оподаткування нецивілізованій країні. Мовляв, виховаємо платника податків прогресивними методами. І виховали: фіктивне підприємництво та обготівковування коштів. А під час виховання народилися такі кричущі бюрократичні інструменти як податкові накладні та загальнодержавна база для їх реєстрації.

Через 20 років стійкого "реформування" з'являється ближча до реальності пропозиція про суміщення невеликого податку з обороту й таких самих помірних податків - на додану вартість і прибуток. Концепція тут-таки "не сприймається підприємницькою спільнотою". А чому вона має сприйматися? Це виховний захід. Нікому в дитинстві не подобалося, коли били паском і ставили в куток. Тут приблизно той самий метод батога і пряника: поступовий перерозподіл навантаження між "цивілізованими" та "нецивілізованими" податками. Доки тон задають "несумлінні платники податків" - спираємося на податок з обороту. Починають прокльовуватися ознаки цивілізації - переносимо увагу на додану вартість та прибуток. Головне - не відриватися у фантазіях від реальності.

Ось тільки починати це треба було 1993 р. А тепер, у момент підписання Угоди про асоціацію з Європою, ми даємо згоду на європейську систему оподаткування, в якій податки з обороту принципово заборонені, а базова ставка ПДВ має бути не нижчою 15%. Тому автори таких принципових податкових пропозицій чемно замовчують, що ж буде далі. Ми готові по-новому і хутко пробігти виховний шлях від податку з обороту до ПДВ і прибутку за перехідний період асоціації? Ми відстоюватимемо свій унікальний український шлях в оподаткуванні? Ми просто визнаємо, що, за результатами обговорення, "концепція податку з обороту не сприймається підприємницькою спільнотою", і продовжимо практику фіктивних підприємств? Проблема в тому, що ніяке підписання будь-яких договорів не змінює вмить підприємницьку культуру. А істотна різниця між прийнятими законами та практикою їх виконання принциповим чином підриває правову культуру. Тобто через 20 років "послідовних реформ" перед нами все той самий вибір 1993-го...

Побажання четверте

"Трансфертні ціни" як ще один "методологічний прорив". Загалом, такі новації в законодавстві можна вважати обґрунтованими. Нарешті ми переходимо від програмних заяв "ці прокляті офшори" до прагматичної тактики "живіть, як хочете, але не створюйте нам внутрішніх проблем". Тобто контролюємо на вході і виході.

Тут-таки береться до уваги специфіка, що вітчизняна підприємницька практика багата на "внутрішні офшори", а отже - поширюємо нагляд на внутрішні господарські операції. Де насправді давно й не менш успішно мають працювати положення про "звичайні ціни" та "пов'язані особи". І найбільш бюрократичний елемент звітності - єдиний реєстр податкових накладних. У останньому міститься все та ж інформація: номенклатура (включно з кодами товарів для автоматизованої обробки), кількість, ціна, сума. От здорово, ні в кого такої немає. Але стосовно трансфертних цін ми беремо за основу іншу, "відпрацьовану закордонну методику": обов'язковий аналітичний донос на себе за підсумками кожного господарського року. Чому саме таким чином? Бо так порадили закордонні податкові консультанти. Вони не поінформовані, що в нашій національній практиці накручено ще багато всякого? То це були інші консультанти...

Взагалі, у реалізації проектів за спонсорські кошти міжнародних фондів є маса позитивних моментів. Наприклад, якби єдиний сервер електронної звітності не створювався саме таким чином, нікому б не вдалося "зламати" опір послужливих компаній, котрі наживаються на електронному підписі. А так - перед закордонними контрагентами стало соромно за дрібну внутрішню скнарість.

Недолік у тому, що для закордонних консультантів Україна - одна з багатьох. Відтак, особливої наступності їхні дії не мають. Алгоритм контролю тих-таки трансфертних цін міг бути значно більш щадним. Зрозуміло, що контролюють здебільшого не всіх, інакше потік інформації перевищить усі можливі межі. Але якщо в наявному проекті пропонується вихоплювати господарські операції за їх обсягом, за кордоном склалася практика вихоплювати підприємства за рівнем рентабельності. В окремих країнах це практикується на основі офіційної звітності (у нашому випадку, наприклад, на основі тієї ж загальної бази господарських операцій - податкових накладних), в інших - на основі "непрямих методів". Надалі займаються саме такими підприємствами.

Зрозуміло, що пропозиція збирати за підсумками року окрему аналітичну звітність з усіх стане дійовим виховним моментом. У процесі створення такої звітності у кожного з'явиться можливість подумати: а чи правильно я поводжуся? З іншого боку, нашарування бюрократичної звітності з однаковими показниками ніколи не поліпшувало підприємницького середовища. Хоч би якими прогресивними самі собою такі рішення були.