"Готовий платити податків більше, але при цьому відповідати тільки за себе"

Однак у перебігу багаторічної суперечки всі сторони "законотворчого процесу" так довго й наполегливо маніпулювали своїми "інтересами", що, не приведи господи, всю цю систему просто зрубають під корінь із вигуком: "Так не діставайся ж ти нікому!".

Або, як написано в меморандумі України й МВФ, оприлюдненому на сайті Мінфіну: "Ми значно посилимо вимоги до режиму спрощеного оподаткування, який створює істотну прогалину в нашій системі оподаткування, з
1 січня 2018 року".

Перед самою кончиною (як заведено, помолившись) окинемо поглядом цей ненависний багатьом вітчизняний витвір з добрим народним назвиськом - "спрощенка". Він створювався колись із такими добрими намірами! Але ж творці… Одних уже нема. А ті - далеко… А ці, нинішні… то вже й не знають нічого.

Отже, народилася ця система далекого 1997 року. Коли гроші від приватизації вже практично закінчилися, а продовжувати гіперінфляцію стало вже ганебно. Сильні світу цього на той час практично облаштувалися, натомість усі інші - плебс - так і перебивалися з хліба на воду. І виникла така ідея. Мовляв, треба б цей плебс чимось зайняти. Бо держава перестала бути "загальнонародною", а отже - "самі тепер, самі".

І жодних тоді особливих завдань перед цією "спрощенкою" не ставили, тільки б народ трохи піднісся духом і повірив, що йому це до снаги. Без будь-яких державних "централізованих бухгалтерій".

Для фізичних осіб - підприємців (які тоді були ще як мурахи) ставку збору встановили цілком помірну. Мовляв, нічого від вас у вигляді податків поки що не треба, тільки б ви самі забезпечували себе. І то вже радість для державного бюджету.

Для "юриків" (які в "схемних рішеннях" тоді вже трохи набили руку), навпаки, ставку тоді встановили майже загороджувальну, - 10% від обороту. Багато, дуже багато. Аж із цікавістю дивилися: чи то рвонуть усі, чи то не прийде ніхто…

Причому початковий задум був такий: зібрати всі-всі податки в єдиний платіж. Такий, щоб заплатив - і спи спокійно. Та й сам платіж практично такий, що безумовно нараховується. Такий, щоб зайве голову над підрахунками не сушити, зате потім перевірок не боятися.

Запроваджували тоді цю не бачену раніше акцію як експеримент. Мовляв, важливо "навчити, підштовхнути, поквапити", а там уже подивимося, як діло піде, і відрегулюємо.

Та от накрила невдовзі країну підла геополітика. І зійшлися тоді багаті з бідними на такій соціальній змові: "вам - офшори, нам - єдиний податок". А тим, хто ще залишився на загальній системі оподаткування, - безмежну конвертацію за 3,5% від суми". Бо "якось воно буде, бо не може такого бути, щоб якось не було" - так і провисіло все те наступне десятиліття.

І сформувалися за цей час у вітчизняній підприємницькій спільноті дві самостійні традиції поведінки. Одна - на основі загальної системи оподаткування: "з вовками жити - по-вовчому вити". Даруйте вже за такий специфічний опис. Бо цілком і повністю на загальній системі оподаткування ти залежиш від своєї довколишньої "зграї товаришів". З якими обмінюєшся вхідними й вихідними "первинними документами". Вони - переводити в готівку, і ти туди само. Накрили всіх - ну, тут уже кожен за себе.

Осібно стояла тоді група "єдинників": "Змінити в бік праведності навколишній світ не можемо, але й брати участь у цих нескінченних схемах не хочемо. Згодні платити з усього свого обороту, але при цьому відповідати тільки за себе".

Не без того, що між цими двома світами намітився прошарок "добрих послуг": кому оприбуткувати щось із нізвідки, кому перевести в готівку чи кудись передати.

Тут саме слушно зробити невеликий логічний відступ. І сказати з усією відвертістю, що кожна система оподаткування підходить для свого рівня праведності суспільного середовища. У найпростіших спільнотах, де ніхто нікому нічого не винен, ніхто нікому не довіряє і, понад те, хоче обдурити, навряд чи варто підніматися вище за податки з обороту плюс податки на цілком відчутні матеріальні активи, від яких складно ухилитися. Навпаки, складні сучасні податки з поняттями "доданої вартості" і "прибутку" - це вже для усталених підприємницьких спільнот, у яких дорожать своєю репутацією, стабільністю й підприємницькими зв'язками. А далі, як сказано в одній церковній заповіді, "Боже, дай мені шанс подолати перше й утримати друге. Але найголовніше, дай мені розуму відрізнити одне від іншого". Бо зі своїми деклараціями й намірами ми завжди попереду планети всієї. Зате за суворими вітчизняними реаліями… переважно намагаємося одне одного надурити. Зокрема в "законодавчому порядку".

Та в цей момент з'явилася ще така собі влада "міцних господарників". А оскільки вчилися вони ще не в іноземних університетах, пізнавали цю вітчизняну специфіку власним чолом. І тому вирішили приводити до ладу кожну лінію поведінки саму по собі. Конверти для "загальносистемників" підім'яли під єдину владну ліцензію з подальшим наміром піднімати ставку "за послуги" аж доти, доки не стане вигідніше платити законодавчо встановлені податки.

Полюддя підприємців-фізиків практично не чіпали: "Не наш масштаб, натомість самі проблеми". Але утримувати робітничий люд має себе сам. А тому прописали йому внески на обов'язкове соціальне страхування… не менші, ніж з мінімальної зарплати.

Натомість єдинникам-юрикам подарували відразу кілька ставок оподаткування. Тобто коло більше не обмежувалося малими підприємствами. Ось тобі прогресивна шкала - розвивайся. Виріс? Більший оборот? Переходь до наступної групи, бери вищу ставку й плати. Принципово не хочеш і далі брати участь у цій всеукраїнській грі під назвою "система оподаткування на загальних підставах" - не треба. Плати зі свого обороту. Тим більше що у підсумку податкове навантаження виходить анітрохи не меншим, ніж після ігрищ із податковою оптимізацією.

Та тільки не зреалізували "міцні господарники" власних стратегічних намірів. Була така домовленість: доходи від ліцензованих конвертів перераховувати здебільшого в державний бюджет, а фактично пішов він в особисту кишеню. З обґрунтуванням "на майбутні вибори Баті". І тому перестали поважати "міцних господарників" та взяли й вигнали.

І прийшла їм на зміну когорта вихованців західних університетів, тільки дивним їм здався єдиний податок. Не викладали таких традицій місцевим аборигенам на заморських територіях. А самі вони через молодість душевну так і не встигли попрацювати ніде в реальному підприємницькому полі. Все: "МВФ порадив", "МВФ рекомендує"… Бо не пам'ятає з нинішніх уже ніхто, що це за система й для чого створювалася. Так і дійшла ситуація до свого нікчемного фіналу: "Та зрубати це все під корінь…"

Тим більше, що, як на теперішній час, у середовищі фізичних осіб - підприємців достатньою мірою перемішалися старі справжні "роботяги" і новоявлені "схемники". І всі вони разом здаються досить заможними, хоча перші так і залишилися досить скромними, а другим і справді фінансове море по коліно. Який тут може бути висновок на підставі загальної статистики? Повинні платити, платити й платити! І вдвічі більше платити - тільки тому, що ми так і не можемо втелющити їм ці касові апарати. А раз не виходить у такий спосіб "роботяг" відокремити від "схемників", то давайте хоча б піднімемо формальну мінімальну зарплату. Щоб у них бодай за цією базою зросли безумовні платежі. Загалом-то така логіка в старому доброму анекдоті звучала так: "Не наздожену, то хоч біжучи зігріюся".

Така от сумна історія вийшла про вітчизняну систему спрощеного оподаткування. Чи крутилися навколо неї весь цей час досконалі праведники? Здебільшого ні. Скоріше, всі грали в таку маленьку й підленьку гру в просування власних корисливих інтересів: підприємницьких, фіскальних і навіть політичних. Прикриваючи все це пафосними добрими намірами. І загалом довели ситуацію до тих самих картинок, у яких на тлі дій нинішніх "реформаторів" малюють тих самих попередніх "міцних господарників" із вигуком здивування: "А що, виявляється, і так можна було?!".

У такому разі як додаток кілька документальних замальовок з натури на тему: "А що, виявляється, і так можна було?!".

Отже, самий початок. Готуються нормативні документи зі спрощеної системи оподаткування. В останній момент група політиків, тоді ще молодих, але таких, що подають надії, вписує в неї профанаційну бомбу: дозволяється не вести жодної документації, бухгалтерського обліку і не користуватися касовими апаратами. Підносять як "дуже прогресивну й надзвичайно демократичну" пропозицію. Яка фактично руйнує основний принцип будь-якої системи оподаткування: не можна встановлювати податкові норми, якщо неможливо забезпечити об'єктивний контроль бази оподаткування. Яких об'єктивних свідчень можна домогтися від книги обліку, якщо в неї фактично дозволено записувати за бажанням? Однак автори-засновники (нині - "дуже заслужені й шановані люди") чомусь не червоніють і досі.

Зазвичай у цей момент з'являється глибокодумне відсилання до непрямих методів контролю оподаткування. Мовляв, кому дуже треба, той нехай якось і контролює. Хоча непрямих методів у законодавстві не легалізовано, практично не розроблено, зате їх заздалегідь гудять загальним підприємницьким криком: "Не дамо!". Та, власне, на них ніхто особливим порядком і не наполягає, бо трудоємність таких непрямих процедур для контролю малого бізнесу завжди за межею, а доказова база у результаті сумнівна. Загалом, нас із повним усвідомленням справи відсилають саме в те місце, куди дуже довго й нескінченно йти.

Та от були ще в часи товарно-касової книги такі податкові роз'яснення, що передбачають позначити сферу діяльності малого бізнесу маркерними прапорцями. За якими, за умовчанням, багато не заробиш і ешелонами не штовхнеш. Пам'ятаєте обмеження: тільки в межах ринків; тільки продукцією власного виробництва; тільки вирощене на власній присадибній ділянці; тільки власні послуги; торгове місце на ринку - це один погонний метр прилавка, й не більше; тільки для пересувних транспортних засобів, що не мають стаціонарного живлення; мала архітектурна форма вже не вважається торговим місцем на ринку… Що ми з усім цим зробили? Назвали "азаровщиною". А як треба? А ніяк. Треба - на довірі.

"На довірі? - І тут Петькові пішла в руки всуціль козирна карта". Ясно було, що прикінчать Петька рано чи пізно з такою манерою поведінки.

Та були в цій сфері й більш інтелектуальні маневри.

Почнемо все з тих-таки витоків. Коли податковою рознеслася глибокодумна адміністративна рекомендація - не дозволяти переходити на єдиний податок тим, у кого в статуті підприємства до переліку можливих видів діяльності про всяк випадок уписано різноманітні підакцизні товари.

Приходиш:

- Не дозволено!

Прохач:

- Розумієте, на той далекий момент, коли я тільки входив у справи підприємництва, цей статут готували мені такі дуже грамотні юристи, які порадили включити в нього перелік усіх можливих видів діяльності "про всяк випадок". Мовляв, підприємницька доля складна - хто знає, куди занесе.

Інспектор:

- Не знаю. У нас таке розпорядження. Ідіть видаляйте відповідні рядки зі статуту підприємства.

Прохач:

- Але ви ж розумієте, згодом я трохи юридично прозрів. І тепер розумію, що цей список можливих видів діяльності насправді не є ні жодною мірою зобов'язальним, ні жодною мірою обмеженим. Це всього лише декларація в статуті підприємства про наші можливі спільні наміри.

Інспектор:

- У керівництва податкової служби щодо цього свій особливий погляд. Ідіть виправляйте статут. Жодні інші запевнення, що "ми цим не займаємося і займатися не плануємо", до уваги не беруться.

Одні в такий спосіб удають, що займаються великою державною справою, інші вдають, що юридично розвиваються. Паралельно неухильно зрощується ВВП на основі послуг нотаріусів.

Далі, як пам'ятаєте, встановлюють єдину ставку податку для юридичних осіб у 10% від обороту. Казначейство автоматично розщеплює ці платежі за встановленими нормами, частину з них відправляє в соціальні фонди. У цей момент з'ясовується, що Пенсійний фонд не знає, як це провести. Бо в нього всі внески персоніфіковано. А тут приходить грошей більше, ніж передбачено за звичайними пенсійними звітами з формальною зарплатою. І ці отримані понадпланові суми Пенсійний фонд починає живими грішми… повертати. Платиш як єдиний податок, повертають як… переплату за пенсійними внесками. Бінго! П'ять років проіснувало таке "небачене рішення". На повне взаємне задоволення особливо юридично підкованих сторін. Тобто не для всіх. Нехай тепер хтось тільки заїкнеться, що в Пенсійного фонду намітився якийсь там дефіцит. Бо там переважно надмір бюрократизму. А дефіцит - розуму і совісті.

Так ми й підібралися до останнього грандіозного Рубікону "обов'язкове використання касових апаратів". Який пафосно заявила й так само ж пафосно провалила вже нинішня влада "нечуваної гідності". Бо, прости їх, Господи, вони майже не відають, що творять.

За весь той час, поки численна когорта "єдиноподатківців" плювала на ці касові апарати з високої дзвіниці, тема реєстраторів розрахункових операцій багаторазово технічно видозмінилася й ускладнилася. Оскільки переважно розвивалася за напрямом "Супермаркети". Обросла багатьма додатковими формальними вимогами й договорами на технічне обслуговування, від яких тепер неможливо відмовитися. І тут раптом виявилося, що звичайному підприємцеві теж непогано б мати подібний (достатньо спрощений) інструмент незалежного контролю. Але йому при цьому пропонують розщедритися на супутні витрати супермаркету. Причому - "Іншого не дано!". Тобто підприємець одним махом підписується на безліч прогресивних супутніх послуг, про які він загалом-то сам ніколи не просив. Що ви, зберігання кожного чека в єдиній національній базі даних - це чудово! Однак непогано б перед цим побудувати щось замість ґрунтової дороги до задрипаної сільської крамниці.