Біль і правда про Івана. Дружина Миколайчука згадала зігране і вимріяне її чоловіком

Івану Миколайчуку у червні виповнилося б 70. Видатний український актор і режисер назавжди увійшов у історію кіномистецтва фільмами «Тіні забутих предків», «Пропала грамота», «Сон», «Білий птах з чорною ознакою» (акторські роботи), «Вавилон ХХ», «Така пізня, така тепла осінь» (режисерські). В ювілейні дні про Миколайчука згадуватимуть - і в Києві, і в Чорториї (місце його народження). До столиці у ці ж таки миколайчуківські дні завітає Львівський театр імені Заньковецької з виставою «Небилиці про Івана», створеною за сценарієм Івана Васильовича.

Ще одна цікава річ. Коли Миколайчук був у тому ж таки Мар-дель-Плата, на прес-конференції зауважили: «Ми знаємо, що ви «підставний»…» І почали його перевіряти. «Ви кажете, що з села, а з якого села? А в такому-то й такому, як їхати на Вашківці, - яка дорога?» І він усе розказав - не проколовся. Був шквал аплодисментів.

- Пані Марічко, аби Миколайчук сьогодні жив на цьому світі, як гадаєте, яку позицію він зайняв би стосовно того, що нині відбувається з Україною?

- Правдиву позицію. Миколайчук ніколи не дружив з брехнею і насильством. Ішов напролом - тому в нього й були проблеми.

Єдине - тепер, можливо, йому б вдалося втілити задумане. Тепер немає такої цензури. Можливо, він би зробив і «Вавилон» по-іншому. Саме на цій картині помер його товариш - Василь Земляк. Ще й тому - в ім’я пам’яті Земляка - йому було так важливо зробити фільм достойним.

- Розвиваючи попереднє запитання: як гадаєте, Миколайчука сьогоднішня пропаганда записала б до «націоналістів»?

- Він був націоналістом, у хорошому розумінні цього слова. Тобто патріотом своєї країни, нації, землі. Що ж тут поганого? Він не був фанатом. Якщо співрозмовник не розумів української, Іван переходив на російську. Коли приходив на зустрічі в кінотеатрі, то запитував: «Якою мовою до вас звертатися?» Як правило, вибирали українську. Він тоді: «Дякую, що дозволили мені говорити моєю мовою!».

Одного разу Боря Брондуков привів до нас у гості дуже відомого режисера і сценариста. Не називатиму прізвище. Іван каже: «Поклади швиденько щось на стіл!» Я заходилася збирати на стіл, поклала все, що було в хаті. От сіли, Іван каже: «Ти, як господиня, говори…» Я підвелася й почала: «Мені б хотілося…» Навіть не договорила, як гість почав: «Ой-ой-ой, только не надо вот этих ваших наречий, я обожаю украинскую песню, но вот это ваше наречие не воспринимаю…» Іван підводиться: «Двері бачиш? На вихід! Щоб тебе я більше не бачив, якщо ти не зрозумів, куди прийшов!» А наш гість не чекав такої реакції. Та й Борис на нього накинувся: «Ти что, с ума сошел? Как ты можешь? А если бы тебе сказали, что ты русский шовинист?» Наш гість попросив вибачення. Іван сказав: «Сідай, будем пить…»

- Чим сьогодні наповнене ваше життя - що читаєте, що слухаєте, можливо, ходите в київські театри?

- Звісно, театр люблю, але тепер, у зв’язку з хворобою, не так часто в нього ходжу. Наразі зайнята підготовкою до ювілею Івана. Треба перечитати багато речей із написаного. Хоча в нього почерк і розбірливий, проте він часто вживав західноукраїнські слова, наші місцеві вислови. Проходить ретроспектива фільмів. Уявіть, після перегляду «Тризни» люди не хотіли розходитися. В Івана була така сила, що всі люди тягнулися до нього. Але він для мене й сьогодні живий, такі люди не зникають. Це ми їх не бачимо, а вони нас - бачать.

- Відчуваєте цей невидимий зв’язок?

- Звісно. Я з першого дня, як тільки побачила Івана, відчула, що він - моя доля. Уже перший погляд був вирішальним, хоча ми ще не знали одне одного. Між нами щось відбулося. Коли ми працювали в театрі і він вступив у театральний, я йому подарувала дві книжки: «Тіні забутих предків» Коцюбинського та «Художник» Шевченка. І вони стали знаком.

Одного разу мені наснився сон: начебто я прибрала в хаті, постелила ганчірку, щоб витирати ноги. А тим часом - стук у двері. До нас зайшов Тарас Шевченко… Іван лише посміявся, коли я йому розповіла цей сон. Сказав: «Яке спить, таке й снить…» І пішов на роботу - на студію. А ввечері приходить і каже: «Твій сон в руку! Мене затвердили на роль Шевченка!». Я знала, як він хотів і мріяв зіграти Тараса... Така близька була йому ця постать.

- У вас, як і в кожній сім’ї, бували конфлікти?

- Я на те не звертала уваги. У нас було заведено, що він - голова сім’ї. Ми ніколи не воювали за першість, про це навіть смішно було думати. Мені так жилося простіше, бо не доводилося вирішувати, вигадувати, що робити. Він на все давав установку. А тепер… складно, тому що нема його плеча. Минуло 24 роки… Однак гіркота втрати залишилася…

- Як часто ви буваєте на батьківщині свого чоловіка? Хто з його рідних там лишився сьогодні?

- З Іванових родичів залишилися три сестри, два брати. П’ятеро з десятьох. Втрати рідних важко переживати, я звикла, що родина дуже велика. Моє село від Іванового за 25 км. Ці два села Чернівецької області дуже схожі за ландшафтом, природою… Їдеш згори, а село - внизу. До речі, тепер у моєму селі печуть хліб для Іванового села. А моя рідня… Звісно, батьків уже немає. Нас було чотири сестри, лишилося - три.

- Яка риса найбільшою мірою визначала характер Миколайчука?

- Працездатність - головна його риса. Він віддавався кіно повністю. Якби на той час влада це розуміла, то, можливо, інакше б до нього ставилася. Думаю, все, що він написав, хотів би зняти. Працював у співавторстві з Іллєнком, Коротичем, Драчем, Балаяном… Був сценарій «Табула Раса», створений спільно з француженкою. Якби жив, то обов’язково відтворив би. А зараз я взагалі не бачу режисера, який би міг зрозуміти суть - те, про що писав Іван. Та й на студії Довженка майже не залишилося творчої інтелігенції.

- Він був віруючою людиною?

- Так. Він був глибоко віруючий чоловік. Звісно, не показово. Все залишалося при ньому, в душі. Інакше й бути не могло.

- А ви виступаєте тепер, як і раніше, у складі фольклорного колективу «Золоті ключі»?

- Тепер - ні. Так, якщо збираємося, то можемо поспівати, просто для себе. Тепер Ніна Матвієнко співає зі своєю дочкою. Ми сорок років активно виступали й гастролювали. Так, тріо «Золоті ключі» проіснувало сорок років. Нас і «винайшов» Іван. Попросив одного разу: «Дівчата, заспівайте…» Я затягнула, дівчата підтримали, ми й самі були здивовані нашим співом, хоча доти ніколи втрьох не співали. І ось Ніна Матвієнко - сопрано, Валентина Ковальська - перший альт, я - другий. Ми настільки були шоковані, що самі почали озиратися одна на одну. А Іван сказав: «Ну, дівки, тепер ви мої… Тепер уже не маєте права не співати втрьох, сам Господь Бог вам це підказує, а я допоможу з репертуаром». І справді - допомагав, неодноразово проводив репетиції.

Адже свого часу він учився в музичному училищі на диригента хору. До того ж грав і на цимбалах, і на баяні, і на скрипці. Розумів, що таке гармонійний спів… А як співала його родина! Колись Анатолій Авдієвський бував у нас удома - в селі в Івана. Запросили солістів, усі співали. А потім як заспівала родина! На чотири голоси! Анатолій Тимофійович був шокований, не міг оговтатися. Потім у колективі казав: «Ви чули, як співають Миколайчуки? Абсолютно без музичної освіти». Справді, у них так зливалися голоси, що виходила неповторна гармонія пісні.

- Сьогодні занадто складне життя, шалені ціни… Пані Марічко, як вдається виживати вам?

- Жити треба… Я працюю на Держтелерадіо - в об’єднанні «Музика». Є пісні, які співаю з оркестром, а є - які акапельно. У моєму репертуарі багато буковинських пісень, які мені подарував ще Володя Івасюк…

Але саме Іван допоміг мені зрозуміти пісню. Він втручався в розвиток моєї творчості. Все критикував мене, мовляв, хто так співає, як ви в хорі? Тоді я починаю співати йому по-своєму… Він каже: «Ну так це ж інша річ! І пісня звучить!» Перша наша платівка «Гігант» ішла через фірму «Мелодія». Ми відразу записали 24 пісні. Іван те послухав і сказав: «Дівки, то не пісні - то церква…» - так йому сподобалося.

- Івану подобалося жити саме тут - не в центрі, а на Березняках?

- Одного разу Іван приніс мені на день народження ключі від цієї квартири. Каже: «Знаєш, нам не дали зарплату і в мене не було грошей на подарунок… Ну хіба що…» І дзвенить ключами. Ми прожили тут дев’ять років. А спочатку наше помешкання було на Жилянській: одна, але велика - на 26 кв. м - кімната. Не уявляєте, скільки туди приходило людей! Могли завітати серед ночі, тоді в нас не було телефонів. Бачать, світло горить, - і йдуть. Оператори, музиканти, художники, одне слово - інтелігенція України. Ми ж тоді були молоді…