СОЛОДКІ ПУСТОЩІ

Дивно! Упродовж останніх років саме напередодні сівби цукрових буряків Верховна Рада мліла від «сирцевих» нападів: ввозити — не ввозити. І завжди перемагали ласі до цукрової тростини, чиї апетити важко назвати помірними. Діапазон ненаситності був досить широким — від 180 тис. тонн цукру-сирцю до аж за 500. А цьогоріч — тиша! Ніхто нічого не ініціює. Навіть при тому, що у держбюджеті на 2004 рік установлено тарифну квоту на ввезення в Україну 125 тис. тонн заокеанської сировини. Чому? Задіяні схеми, які не потребують законодавчої згоди. Ними напівлегально-контрабандно надходить набагато більше чужого цукру, ніж раніше.

Сіяти — не сіяти? Перед такою дилемою постали вітчизняні буряківники. Бо минулий, перенасичений солодким імпортом рік іще раз довів: влада не здатна захистити виробників традиційної цукросировини.

Про те, що криза у галузі досягла крайньої межі, свідчать і три наради урядового рівня за останні два тижні. Як законодавчо-виконавчо підтримати конаючий буряковий комплекс? В Олега ЮХНОВСЬКОГО, народного депутата України, секретаря комітету ВР з питань аграрної політики та земельних відносин, — власне бачення шляхів розв’язання нагальних проблем.

— Чверть віку минуло відтоді, коли Україна із 51 млн. тонн цукрових буряків зварила 5,6 млн. тонн кристалічного білого цукру. Я вже не кажу про мільйони тонн гички, жому — цінного корму для худоби, меляси — унікального продукту, із якого виробляють спирт, гліцерин і ще понад 20 найменувань продукції. У минулому національна краса й гордість України, галузь, до якої входили 192 цукрових і п’ять цукрорафінадних заводів, сім тисяч великих бурякосійних господарств, із 1,64 млн. га площ під цією культурою, понад 1,5 мільйона робітників, справді опинилася на задвірках. Який діагноз «цукрової хвороби»?

— Передусім — неувага виконавчої влади до проблем у цій сфері, які виникли не раптово, а згущалися роками. Практично всі країни, де виробляють цукор із цукрових буряків, постійно здійснюють державне регулювання шляхом квотування виробництва солодких коренів і цукру, встановлюють ціни (у тому числі мінімальні) на них, застосовують високе ввізне (імпортне) мито, надають пільгові кредити усім суб’єктам цього ринку.

Такі норми містить і закон № 758 «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру», прийнятий 17 червня 1999 року. Ним визначено правові, економічні та організаційні засади щодо виробництва, експорту, імпорту, гуртової та роздрібної торгівлі цукром. На виконання зазначеного закону уряд України щороку приймає відповідні постанови, які передбачають квоти на поставку бурякового цукру на внутрішній ринок (квота А), а також мінімальні ціни: закупівельні — на цукрові буряки і гуртово-відпускні — на цукор. Згідно з цими постановами встановлюється граничний розмір квоти поставки цукру на внутрішній ринок у період маркетингового року — із 1 вересня поточного року до 1 вересня наступного.

Якби спрацювали всі принципи базового закону, певен, результати діяльності бурякоцукрового комплексу були б набагато вагомішими. Але Кабінет міністрів реалізував лише одну-єдину норму, а саме — введення мінімальних цін. Вихоплена з контексту, без ув’язки з іншими положеннями, ця норма зі стимулюючої перетворилася у фіскальну. Чому? За умов розбалансованого ринку цукру почалася його реалізація за заниженими цінами, і ця норма здебільшого використовувалася для нарахування штрафних санкцій тим підприємствам, які продавали цукор за ціною меншою, ніж мінімальна.

— Тобто, Кабмін послуговується лише адміністративним важелем, не задіявши ні квотування оптової торгівлі цукру, ні її ліцензування. Нарівні із чітким визначенням квоти А, яка врегульовувала б ситуацію на внутрішньому ринку, уряд не повинен нехтувати і квотою В, згідно з якою мав би забезпечувати експорт певної кількості цукру, виробленої понад обсяги для внутрішнього споживання. Але другу літеру абетки аграрні чиновники не подужали...

— Нереалізованими залишилися кредитування виробництва цукру та цукрової сировини, визначення обсягів, які б закуповували для державних потреб, порядок формування цін та ціноутворення, майнові відносини між учасниками бурякоцукрового комплексу... Ще одна істотна деталь: закон відпрацьовувався для умов перевиробництва цукру. На жаль, мушу констатувати: нині галузь фактично не забезпечує обсягів внутрішнього споживання.

Отже, було б логічно на рівні законодавчому і нормативно-правовому внести певні корективи. Зі свого боку, я запропонував зміни до Закону України «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру», вичленивши їх в окремий проект закону № 3442. Але на пленарному засіданні 2 березня нинішнього року він набрав лише 164 голоси.

— А хто ж таку «крамолу» підтримає? Узяти хоча б «каральні» приписи законопроекту. Наприклад, пункт 3 статті 9 передбачає: «У разі реалізації цукру на внутрішньому ринку понад встановлену квоту або за цінами, що нижчі від визначених Кабінетом міністрів України, з суб’єктів підприємницької діяльності за кожну із зазначених дій стягується штраф у розмірі 30 відсотків вартості партії цукру, реалізованого із порушенням встановленого порядку. Загальна сума штрафу розподіляється порівну між продавцем — 15 відсотків і покупцем (покупцями) цукру — 15 відсотків вартості партії». Або пункт 4 цієї ж статті: «Суб’єкти господарської діяльності, які здійснили порушення норм даного закону, позбавляються ліцензії на право оптової торгівлі цукром терміном на два роки».

— Скажіть, на шкоду чи на користь діяла б норма закону, за якою Кабінет міністрів України цілком відповідав би за ввезення імпортної сировини? Коли обставини складуться так, що виробництво цукру з традиційної сировини в Україні не забезпечить потреб внутрішнього ринку, уряд встановлює тарифну квоту на імпорт цукру-сирцю за зниженою ставкою відповідно до Закону України «Про Митний тариф України». Необхідну кількість тростини або білого цукру визначає Кабмін чи уповноважений ним орган після завершення сезону переробки цукрових буряків, — листопад, але не пізніше 1 січня наступного року. Тарифна квота розподіляється між суб’єктами господарської діяльності шляхом продажу її на аукціонах...

Чому так багато противників законодавчо закріпити: «Відносини між цукровими заводами, бурякосійними господарствами та іншими суб’єктами бурякоцукрового комплексу здійснюються виключно за системою грошових розрахунків на основі господарських договорів, які укладаються між ними відповідно до цього закону»? Адже давальницькі схеми, за якими трудяться майже сто відсотків цукроварень, це — бартеризація, тінізація взаєморозрахунків, що аж ніяк не сприяє утвердженню стабільних економічних умов у галузі.

Взагалі, внутрішні і зовнішні проблеми класифікував за кількома категоріями. Перша — імпорт цукру, легальний і контрабандний, який зріс порівняно із 2002 роком ушестеро і досяг 1 млн. 567 тис. тонн; експортовано ж тільки 722 тис. тонн. Лише відповідно до угод про вільну торгівлю в Україну надійшло 123 тис. тонн білого цукру і 76 тис. цукрових сиропів, що становить 10% обсягів внутрішнього споживання і, зрозуміло, дестабілізує ситуацію на ринку. Основні постачальники — Росія та Грузія. Причому до останньої ми експортували 60 тис. тонн цукру, а імпортували звідти — 57 тис. Із країни, де відсутнє серйозне серійне цукроваріння! Звісно, такий «реверс» породжує певні сумніви: усе це зумовлене фінансовим зиском.

— Напрошується однозначний висновок: цукор білий, тростинний і цукрові сиропи вилучити з угод про вільну торгівлю в односторонньому порядку...

— Легко сказати... Навпаки, враховуючи останні політичні заяви щодо ЄЕП, із входженням країн у зону вільної торгівлі, перелік «дискримінаційних» товарів має поетапно скорочуватися. Тим більше що уряд України 13 листопада 2003 року підписав нову міжурядову угоду про вільну торгівлю з Республікою Молдова, звідки надходить чимало фальсифікованого бурякового насіння. І цією угодою взагалі не передбачені вилучення з режиму вільної торгівлі. Кабмін України 11 лютого 2004 року схвалив проект Протоколу поетапного скасування вилучень із режиму вільної торгівлі між Україною та Республікою Білорусь. Узгоджені також графіки скасування вилучень з режиму вільної торгівлі між нами і РФ.

Але це не означає, що український уряд повинен залишатися байдужим до цукрового пресингу. До дій його спонукає і прийнята 23 березня ц.р. постанова Верховної Ради «Про заходи щодо захисту внутрішнього ринку від імпорту цукру білого, цукрових сиропів та насіння цукрових буряків». Згідно з нею уряд повинен прийняти відповідну постанову про тимчасове вилучення означених товарів із режиму вільної торгівлі, навіть попри попередні домовленості.

Росія виявилася мудрішою: підписала протокол поетапного скасування вилучень із застереженнями щодо групи 1701 (код ТН ЗЕД СНД) — різних цукрів. Відтак, фактично цукор — сирцевий чи з цукрових сиропів, — завезений на територію України і перероблений, РФ не визнає істинно українським товаром. І він не може ввозитися на пільгових умовах. Росіяни ж вправі застосовувати до «іноземця» штрафні санкції.

Російська Федерація, яка імпортує понад 4 млн. тонн цукру-сирцю, із 1 січня нинішнього року замість квот запровадила гнучкі ставки ввізного мита. Дев’ять цінових інтервалів відповідатимуть на цінові коливання на цукор-сирець на Нью-Йоркській товарно-сировинній біржі. Крім того, північний сусід встановив ставки ввізного мита на імпорт білого тростинного цукру на рівні 340 доларів за тонну (упродовж усього 2004 року), а також на буряковий цукор — 250—270 доларів за тонну, залежно від півріччя. Ці заходи прийнято як в інтересах держави, так і виробників, власне ринку.

— То, може, й нам, Олеже Івановичу, перейняти їхній досвід?

— Саме так радить і Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України: «З метою удосконалення державного регулювання ринку цукру, захисту вітчизняного цукровиробника вважаємо доцільним доручити Державній митній службі, Міністерству аграрної політики... вивчити досвід Російської Федерації із зазначених питань та внести відповідні пропозиції». Але треба зважати на те, що Росія імпортує тростину протягом усього маркетингового року, і «плаваючі» митні ставки цілком виправдані. В Україні ж, якщо і виникає дефіцит, то лише у невеликих обсягах. Його можна спрогнозувати як у кількісному вимірі, так і ціновому. І робити це має Кабінет міністрів: окрім економічного, виконавча влада братиме на себе ще й політичне рішення. У такий спосіб ми убезпечимося від щорічних спекуляцій навколо поставок сирцю.

Одночасно з делегуванням уряду таких повноважень я пропонував би внести зміни до закону про митний тариф, які передбачатимуть для визначеної кількості цукру-сирцю знижену ставку ввізного мита: 95 євро за тонну проти нинішніх 300. За реалізації імпортних партій через аукціони ціна на цукор із тростини і буряковий врівноважиться.

Тому, як на мене, екстраполювати російський досвід на наші терени недоцільно. Аксіома для України: забезпечувати внутрішній ринок стратегічним продуктом із власної сировини — цукрових буряків.

— Але ж не тільки надмірний імпорт дестабілізує ринок. А всілякі контрабандні стежки-доріжки?

— Саме несанкціоноване ввезення на територію України цукру я відніс би до другої категорії проблем. Хоча контрабанда у загальному імпорті становить всього-на-всього 2—3%, одначе і цим зловживанням слід покласти край. Проникає вона із Польщі, Молдови, але здебільшого — із Росії. Залежно від цінових перепадів на ринку, відтік цукру відбувається у бік одного чи другого кордонів, знекровлюючи економіку обох держав. Росіяни, наприклад, шоковані зміною митних правил, за якими український турист нині може безмитно ввезти до Росії білий цукор на суму до... двох тисяч доларів. Це змусило асоціацію «Союзроссахар» звернутися до митників із проханням включити до списку товарів, які дозволено ввозити фізичним особам, обмеження по цукру.

Певен, у закритті лазівок зацікавлені обидва уряди, тому їх дії мають бути синхронними. Скажімо, Російський союз виробників цукру запропонував обладнати митниці приладами, здатними розпізнавати походження цукру: тростинний чи буряковий? До чого зобов’язує такий захід Україну? Гармонізувати власне митне законодавство щодо цукру. Тим більше, що Росія погоджується надати нам квоту на експорт бурякового цукру, але лише у разі стовідсоткового забезпечення ним власних потреб.

Третя болячка — операції з давальницькою сировиною. Найскладніша проблема... У такий спосіб в Україну «зайшло» 1 млн. 22 тис. тонн цукросировини і, згідно із законом, має майже стільки ж і «вийти». Насправді ж, за оцінками фахівців, із того обсягу на внутрішньому ринкові осіло 200—270 тис. тонн білого цукру. Вихід його із тростини — 96—97%. Щоправда, деякі заводи декларують до 16% втрат. Отже, навіть технологічно до 15% сирцевого цукру залишається в Україні, який є компонентом «мішки» — змішування із буряковим.

Як залатати цю «діру»? Нова редакція Митного кодексу посилює вимоги до переробки сировини на давальницьких умовах. Але якщо у РФ вона здійснюється під митним контролем, то в нас — поза ним. Є пропозиції на ці операції запровадити авальований вексель або фінансову (банківську) заставу, що зробить їх прозорішими. До законодавчого врегулювання проблеми пропоную тимчасово обмежити операції із «давалкою». Тим більше що, відповідно до закону про операції із давальницькою сировиною, уряд має повне право призупинити або взагалі вилучити певний вид продукції, якщо ті чи інші операції із нею шкодять економіці держави. Правда, не пам’ятаю жодного прецеденту, щоби Кабмін застосував цю норму.

І все ж таки кінцева мета — повна заборона операцій із давальницькою сировиною щодо цукру. Я не забув про цукроварні на півдні, які не мають власної зони бурякосіяння і працюють виключно на привізній сировині. Але, зрештою, ми мусимо перейти на грошові відносини: купив, переробив. Реекспортуєш — податків не сплачуєш.

— За прозорість міжгалузевих взаємин ратує дедалі більше цукрових компаній, яким остогиділи каламутні схеми. На біду, деякі з них, причому з лідируючої п’ятірки, не дочекавшись підмоги від влади, згортають свій бізнес, розпродують заводи. А оскільки серйозних покупців немає, то випадкові нові «власники» переймаються єдиним: якомога дорожче продати придбане на... металобрухт.

— Маєте рацію: тенденція загрозлива. У нинішньому сезоні працювало 122 цукроварні. Тобто 30 вже сконали під різаками й автогенами, ще 40 найближчим часом теж зійдуть із дистанції. Власне, для забезпечення внутрішніх потреб цукром достатньо і 50 цукроварень. Якщо не думати про експорт, то й решту заводських потужностей можна пустити під ніж. Але економічно-технічні проблеми блякнуть перед соціальними.

Цукроварні споконвіку виконували роль своєрідного магнето, яке живить соціальну інфраструктуру робітничих селищ. Зупиняється завод — чахне соціальна сфера у тій місцевості, множаться лави безробітних. Цілий згусток соціальних проблем, допоки не розв’язаних, законодавчо не врегульованих.

— Та й селяни не в кращій ситуації. Цукрові буряки — культура високотехнологічна, затратна, потребує якісного основного обробітку ґрунту, кондиційного насіння, щедрого внесення мінеральних добрив, засобів захисту. Натомість — примітивні технології, низькі врожаї...

— Відповідно, й низький вихід цукру із коренеплодів. А все починається із насіння, ринок якого потерпає від засилля фальсифікату. Виробничий потенціал вітчизняних насіннєвих підприємств дає змогу повністю задовольнити потребу країни у високоякісному насінні цукрових буряків. 2003 року виробили 3500 тонн та плюс перехідні залишки 2002-го — 2000 тонн. Загалом — 5500 тонн насіння цукрових буряків за внутрішньої потреби 4200. Водночас імпорт в Україну насіння становив 352 тонни. На долю Республіки Молдова, яка імпортує насіння, послуговуючись положеннями угоди про вільну торгівлю, припадає 42%. Найкомічніше те, що нам пропонують... наше ж насіння.

Але хоч яким би класним було насіння, виснажений природно-біологічний потенціал основних зон бурякосіяння не дасть йому достатньої снаги. Годі сподіватися на високу віддачу гектара, якщо замінералили його на 20—30% потреби, замість 50—70 тонн органіки внесли чотири-сім, пригнітили гербіцидами бур’яни на половині засіяних площ... А всі чинники сукупно і продукують мізерний урожай — 180—200 центнерів із гектара. І купують його у селян не за готівку, а за давальницькою схемою. Натуроплата цукром усім вилазить боком: піраміди мішків із солодким продуктом обабіч шосе деформують вітчизняну бурякоцукрову галузь, збивають цінову планку, встановлену Кабміном.

— Відсутність належних механізмів регуляторної політики в державі — чи не найголовніша причина занепаду галузі. Водночас нас постійно зомбують: облиште буряковий цукор! Переробляйте дешевий сирець — і клопоту не матимете! Голоси долинають із Заходу...

— Та тому, що Україна — серйозний конкурент ЄС, тієї ж Польщі. Настійні поради перепрофілюватися на цукор-сирець — не що інше, як заклик до добровільної руйнації бурякоцукрової галузі. Після її смерті вже нам диктуватимуть умови. А перспективи? Зайдіть у найближчий супермаркет: поруч із вітчизняним цукром — коричневий німецький. Півкіло — 28 гривень. Або за стільки ж — цукор рафінований, бундесівський, але розфасований у Росії. Ось до чого можуть призвести солодкі пустощі!