17 грудня в Москві Віктор Янукович не підписав нічого такого, що можна було б розцінити як затверджений проект будівництва Великої української стіни на кордоні з ЄС. Якби Путін захотів перефразувати Абалкіна, то вийшло б щось на кшталт: "Ми вам так допомагаємо, як ви відмовилися від Асоціації з ЄС: у розстрочку". Мільярди цідяться "у міру потреби", ціна на газ поквартально підвішується, інвестиції в підприємства - "у міру можливості". У принципі, нічого несподіваного - усе в рамках інформації DT.UA, яка надійшла з російської сторони після сочинської зустрічі Януковича і Путіна. Хоча повний обсяг сочинських домовленостей, де було визначено плату за провал Вільнюса і входження України в Митний союз (найімовірніше, після президентських виборів), практично нікому, крім двох президентів, повністю не відомий. На лляних серветках навряд чи зручно підписувати "понятійки", так само як і скріплювати підписом показання. Однак не можна виключати, що якийсь документ внутрішнього користування у південній резиденції російського президента таки підписали. Так чи інакше, але фішечка на ім'я "Янукович" радісно зробила свій хід у великій геополітичній грі Путіна.
Страх і жадібність - ось ті дві клавіші в душі українського президента, на яких його російський колега зіграв відбій українській євроінтеграції. Страх втратити у 2015 р. владу як захист. І жадібність до втримання влади як засобу примноження капіталу.
За великим рахунком, проблема, створювана російським лендлізом, навіть не в обміні тушонки на політичні поступки. Проблема в тому, що ця допомога в комбінації з неготовністю Януковича до реформ, стимулює деградування української економіки. Президент відмовився від пакета заходів, які були напрацьовані в уряді і дають можливість лікувати, а не заліковувати українську економіку. Непопулярно. Залатати бюджетні діри й начепити на латки популістські подачки пенсіонерам і трудівникам бюджетної сфери? Викачувати Податковою з бізнесу кров і очікувати при цьому економічного зростання? Силоміць вилучати у того ж таки бізнесу гроші у фонди оплати передвиборної піраміди архітектора Клюєва і при цьому розраховувати на збільшення надходжень у бюджет? Після такого господарювання йтиметься не про те, що українські холодильники купують тільки в Росії, а про те, де знайти "авоську", щоб зберігати дефіцитні продукти за вікном.
Ну а поки всього цього не сталося, розберімося в тому, як це починалося. Про плюси, мінуси і ризики основних міжпрезидентських домовленостей - у матеріалах журналістів "Дзеркала тижня. Україна"
Митний союз
Тетяна СИЛІНА
Договору про вступ України до Митного союзу Янукович у Москві не підписав. І до "окремих" угод МС не приєднався. Але враження початку повзучої "митнизації" України створив цілком виразне.
Після прем'єрських і президентських нарікань на те, як погано враховано інтереси України в Угоді про асоціацію з ЄС (УА), було ну ду-у-же цікаво вивчати, як же нашій владі вдалося обстояти національний інтерес на переговорах у Москві. Та ось хоча б при підготовці й підписанні значно меншого за обсягом і не такого складного, як УА, документа - Протоколу шостого засідання українсько-російської міждержавної комісії від 17 грудня 2013 р. Оскільки в розпорядженні DT.UA є затверджений 11 грудня Кабінетом Міністрів проект цього документа (причому з пропозиціями і коментарями української сторони (див. DT.UA №47), то процес звіряння двох варіантів протоколу виявився наскільки пізнавальним, настільки ж і сумним. Бо шість сторінок тексту досить наочно продемонстрували як бійцівські здібності вітчизняних "захисників" національних інтересів, так і справжні наміри російських "братів", котрі прийшли нам на допомогу у тяжку хвилину, як стверджує В.Путін. Очевидно, з почуття глибокої вдячності Кремлю цей протокол, що містить три десятки доручень урядам двох держав, і було вчисту "злито" українською стороною росіянам.
Затверджений у Києві текст зазнав у Москві істотних змін. Ні, звісно, українській стороні теж зробили приємно. Наприклад, таки "високо оцінили діяльність українського головування в ОБСЄ" (щоправда, високу оцінку його внеску "у підтримання стабільності в зонах "заморожених" конфліктів" росіяни з документа чомусь викреслили). Але ж що вписали натомість!
Добре, аби лише маячню про "взаємодоповнюваність інтеграційних процесів, здійснюваних у рамках Євразійської економічної інтеграції і Європейського союзу". Але в списку доручень урядам РФ і України з'явилися два зовсім нові пункти. У п. 4 тепер записано: "Урядам сторін забезпечити розробку і підписання в стислий термін Меморандуму про сприяння Російській Федерації у зближенні технічних регламентів України і Митного союзу". А в п. 5 сказано: "Урядам сторін підготувати пропозиції щодо взаємодії української сторони з Євразійським банком розвитку, антикризовим фондом ЄврАзЕС і Міждержавним банком СНД".
А як показово, можна сказати - з особливим цинізмом, змінили п. 1, у якому Україна передбачала, що заходи, які сприяють зростанню обсягів двосторонньої торгівлі та інвестицій у 2014 р., ухвалюватимуться на основі "принципів Світової організації торгівлі, положень Договору про зону вільної торгівлі від 18 жовтня 2011 р."! На пропозицію росіян, чия країна є як членом СОТ, так і стороною Договору про ЗВТ СНД, ці організації з тексту викреслили. І тепер вищезгадані заходи ухвалюватимуть "шляхом усунення технічних бар'єрів у взаємній торгівлі" на основі відповідної угоди Митного союзу, розробленої для держав - учасниць СНД, які не є членами МС.
З тексту протоколу в п. 2 - про сприяння подальшій лібералізації торговельних режимів у рамках СНД - також зникла українська пропозиція робити це "шляхом підготовки низки угод Співдружності, а саме: про торгівлю послугами, доступ до трубопровідного транспорту і скасування експортних мит". Зате залишилися пункт про "Внешэкономбанк" (який несе, на думку українських урядових експертів, можливі ризики) і пункт про рубль (що суперечить національним інтересам України).
Про щирість бажання надати "братню допомогу" й відновити "втрачені зв'язки" взаємної кооперації свідчать і численні зміни в інших пунктах протоколу, де конкретику і точні дати було замінено досить розпливчастими формулюваннями. Наприклад, Україна пропонувала "створити двосторонню робочу групу експертів з розробки Плану заходів щодо організації в Україні виробництва ядерного палива для реакторів ВВЕР-1000 за російськими технологіями", а також внести до 1 березня 2014 р. на розгляд глав урядів погоджений План з конкретними пропозиціями щодо фінансування проекту". В остаточному документі - формулювання, яке ні до чого особливо не зобов'язує. Київ пропонував підготувати "і у двомісячний термін внести на розгляд глав урядів конкретні пропозиції щодо організації фінансування проекту спорудження енергоблоків №3 і №4 Хмельницької АЕС". У Москві "конкретику" і строки викреслили. Українці хотіли "забезпечити завершення спільних державних випробувань літака Ан-70 до 1 лютого 2014 р.", росіяни переписали "до кінця першого кварталу". А пункт про АН-124 взагалі обрізали до невпізнання. Не пройшла російську "цензуру" не тільки пропонована дата 1 березня 2014 р., до якої, як пропонували українці, ДП "Антонов" і Об'єднана авіабудівна корпорація мали б внести на розгляд глав урядів пропозиції щодо вирішення питання про створення спільного підприємства для управління програмою відновлення серійного виробництва літаків сімейства АН-124 з двигунами Д-18Т (тепер сторони лише "активізують роботу" у цьому напрямку). Зник цілий дуже важливий для українських авіабудівників абзац про реалізацію угоди між КМУ й урядом РФ про реалізацію і заходи державної підтримки відновлення серійного виробництва літаків сімейства АН-124 з двигунами Д-18Т та їх модифікацій, на підставі якого українська сторона пропонувала "організувати спільне виконання робіт з модернізації, післяпродажного обслуговування, підтримання в експлуатації повітряних суден даного типу".
І ще один досить показовий приклад. Київ пропонував підписати міжурядовий Меморандум про співробітництво зі створення космічного ракетного комплексу надважкого класу. А в Москві підписали досить загальний Меморандум про взаєморозуміння між Федеральним космічним агентством (РФ) і Державним космічним агентством України щодо співробітництва в галузі ракетно-космічної промисловості.
Не дочекалася Україна особливих "подарунків" від росіян і в "гуманітарній" частині документа. Пункт стосовно міграційної політики обрізали до телеграфного стилю. Пропозицію провести спільне розслідування інциденту 17 липня ц.р. в Азовському морі (у результаті якого загинули українські рибалки) було відметено, як і пропозицію вирішити питання реєстрації організації всеросійського рівня - "Український конгрес Росії". Щоправда, підтримати вивчення й викладання української мови та літератури в школах РФ і відсвяткувати 200-річчя від дня народження Т.Шевченка не відмовилися…
Про що свідчать усі ці правки, внесені в Москві у документ у "найкращих" традиціях російської дипломатії - в останній момент і нахрапом?
По-перше, про те, що "відновлювати зруйновані зв'язки" й рятувати українські підприємства і, тим більше, цілі галузі, які "гинуть без співробітництва з Росією", у Москві аж ніяк не поспішають. Чи то в самих коштів обмаль (минулого тижня прем'єр Д.Медведєв заявив про погіршення всіх основних макроекономічних показників РФ за дев'ять місяців 2013 р.), чи то конкуренти їм не потрібні, чи то очікують більшого ступеня "митного братання" з Україною.
По-друге, про те, що в запевненнях Путіна після засідання міждержкомісії - "сьогодні ми з президентом України про Митний союз узагалі не говорили" - ключове слово - "сьогодні". Росіяни кують залізо поки гаряче. Раз не вийшло швидко змусити Януковича погодитися на Митний союз, Москва втягуватиме Україну туди помалу - по ще одній угоді, по ще одному зобов'язанню, - набираючи критичну масу. І хоча поки що нічого необоротного не сталося, і теоретично повернення України на європейський шлях досі ще можливе, щодня нашу країну намагатимуться дедалі більше скомпрометувати в очах Євросоюзу, викликаючи в нього дедалі більше розчарування і роздратування політикою офіційного Києва, змушуючи остаточно повірити - із цим президентом України Євросоюзу з приводу Асоціації говорити більше нема про що. А через два роки, як розраховують у Кремлі, про Україну Євросоюз муситиме говорити вже тільки з Москвою…
15 мільярдів
Юрій СКОЛОТЯНИЙ
Поки що про умови надання обіцяних 15 російських мільярдів відомо дуже мало. Зокрема, Росія збирається кредитувати Україну, вкладаючи кошти в суверенні єврооблігації, а не шляхом надання міждержавних кредитів. Основний масив фінансування - на 12 млрд дол. - має бути виділений упродовж наступного року кількома траншами, "з виникненням потреби". Нинішнього року (до кінця грудня) заплановано продаж росіянам дворічних євробондів на 3 млрд дол. через Ірландську фондову біржу. Причому випуск євробондів, як заявлялося, міг відбутися вже до кінця поточного тижня (однак на момент підготовки цього матеріалу ще не був здійснений).
18 грудня ц.р. Кабмін прийняв постанову №904 про випуск облігацій зовнішньої держпозики 2013 р. на 3 млрд дол. У документі визначено, що купон має становити 5% річних (як і анонсувалося в Москві), а погашення паперів припадає на
20 грудня 2015 р.
Купувати євробонди України у 2013 р. має "Фонд національного добробуту" (ФНД), що є "подушкою безпеки" для Пенсійної системи Росії й наповнювався свого часу за рахунок нафтогазових доходів. У 2014 р. свій внесок можуть зробити й інші російські фінансові агенти, хоча ФНД домінуватиме. Як зазначав, наприклад, глава російського "Внешэкономбанка" В.Дмитрієв, "ВЭБ" не планує купувати євробонди України, але додав, що може збільшити капітал української "дочки" - Промінвестбанку.
Переваги
5% річних - це нижча ставка, ніж ті, за якими Україна розміщувала на зовнішніх ринках свої останні боргові зобов'язання (під 7,5% у квітні та 7,625% у лютому поточного року). І вже тим більше нижча за їх дохідність на вторинному ринку, особливо до оголошення про виділення російського фінансування, коли вона іноді перевищувала 20% річних.
Тим часом ця дохідність вища за вартість ресурсу по кредитах МВФ, яка за останньою програмою співробітництва становила близько 3,5% річних.
Як підкреслював В.Янукович, під виділені Росією кредити не доведеться надавати заставу у вигляді майна або виконувати якісь додаткові умови. А міністр фінансів РФ А.Сілуанов, обґрунтовуючи вибір саме євробондів як інвестиційного інструмента, вказував на те, що він "більш захищений, ніж міждержавний кредит".
Звідки ця різниця в оцінках? Як пояснюють експерти можливий контекст слів російського чиновника, цінні папери, випущені через біржу, є ліквідним інструментом, - їх завжди можна продати, вони завжди мають свою ціну. Крім того, такий інструмент у принципі досить захищений з погляду міжнародних правових відносин.
Кредити на 15 млрд дол. можуть істотно поповнити схудлі резерви НБУ (на даний момент вони покривають лише трохи більше двох місяців імпорту) і полегшити виконання валютних зобов'язань уряду у 2014 р. (за різними оцінками, йдеться про 7-10 млрд дол.). Як підрахували експерти Fitch, на кінець наступного року золотовалютні резерви України можуть становити 25 млрд дол. (ефект не тільки кредиту, а й зниження ціни на газ).
Зниження на фінансових ринках дефолтних очікувань не тільки спростить доступ Мінфіну на зовнішні ринки, а й сприятиме зменшенню вартості гривневого ресурсу на внутрішньому ринку.
Недоліки та ризики
Серед найбільш значущих економічних ризиків російського фінансування необхідно відзначити непрозорість досягнутих домовленостей між В.Путіним і В.Януковичем, внаслідок чого виникають підозри в наявності у їхньому "пакеті" "таємних протоколів", які передбачають, зокрема, права на дострокове погашення чи штрафні санкції при невиконанні тих або інших умов, невідомих "широкому загалу". Ця закритість (на відміну, наприклад, від умов угод із МФО, які стають загальнодоступними) є тихим болотом, у якому можна сховати будь-якого чорта.
Дуже насторожує й короткостроковість позик (як мінімум першої тримільярдної ін'єкції). Це - додатковий важіль тиску Москви, причому вже не тільки на Януковича, а й на його можливого наступника. Адже наївно очікувати, що за передвиборний рік стан українських держфінансів кардинально поліпшиться (особливо судячи з того, як відразу ж після укладання московських угод українська влада кинулася роздувати бюджет і підвищувати соцстандарти). Швидше, ситуація розвиватиметься з точністю до навпаки. Отже, зобов'язання бере Янукович, а розплачуватися буде вся країна, причому не тільки грішми.
Тим часом Росія може сконцентрувати як мінімум 50% загального держборгу України - з усіма супутніми політичними наслідками для Києва. Причому значну його частину, не виключено, Кремль контролює вже сьогодні через афілійовані структури. Варто нагадати і недавню заяву Путіна, що українські позичальники вже заборгували кільком великим російським банкам 30 млрд дол. Заборгували, очевидно, в основному великі бізнеси, власники яких можуть впливати на політику Банкової та Грушевського.
Виділення ж кредитів порціями означає, що Кремль зможе постійно накладати вето на некомфортні для себе рішення України. Не кажучи вже про те, що у разі загострення макроекономічних викликів, які стоять сьогодні й перед самою Росією (на тлі сповільнення економіки, проблем у пенсійній системі, через які були "конфісковані" накопичувальні заощадження громадян, тощо), обіцянки можуть виявитися невиконаними.
Крім того, можливість покладатися на фінансову підтримку Росії дестимулює українську владу від проведення давно "перезрілих" непопулярних структурних реформ в економіці. Підкреслена Путіним "перевага" - що надання фінансування не пов'язане з умовами на кшталт заморожування пенсій чи зарплат, із явним натяком на жорсткість рекомендацій/вимог МВФ до України - насправді обертається для України "тортом для діабетика".
Поява значного валютного ресурсу у влади перед президентськими виборами робить гіпермалоймовірними як перехід до політики гнучкішого курсоутворення (що багатократно збільшує подальші девальваційні ризики), так і спроби розгребти завали в енергосекторі та комунальній сфері. Безвідповідальність у бюджетній політиці може тільки посилитися, особливо через необхідність загравання з електоратом.
Ці гроші, напевно спрямовані на консервацію статус-кво економічних відносин у країні, проїдання та підкуп виборців перед виборами, закладають дуже потужну девальваційно-дефолтну бомбу на 2015 р. і далі.
За підрахунками експертів, у разі випуску дворічних євробондів під Росію наприкінці 2015-го Україні доведеться виплачувати 5,4 млрд дол., - це рекордна сума для такого короткого відтинку часу.
Подальші коментарі, як мовиться, зайві.
Газ, обсяг і ГТС
Алла ЄРЬОМЕНКО
17 грудня 2013 р. глави "Нафтогазу України" і "Газпрому" Євген Бакулін і Олексій Міллер підписали додаткову угоду до контракту купівлі-продажу природного газу (від 19 січня 2009 р.). З відомих це вже 29-та додаткова угода.
Ціна
Особливо примітна ця додаткова угода розрекламованою ціною - 268,5 дол. за тисячу кубометрів. Нагадаємо, у четвертому кварталі 2013-го "Нафтогаз" платить "Газпрому" за газ по 406 дол.
Як і в базовому контракті 2009-го, ціна "газпромівського" газу для "Нафтогазу" коригуватиметься підписаною додатковою угодою щокварталу. З урахуванням коефіцієнтів, прописаних у початковому контракті. Але формула ціни газу в принципі не змінилася. Просто з 1 січня 2014-го діятиме додаткова угода від 17 грудня з ціною на третину нижчою за базову контрактну. Але як надовго встановлено цю ціну, мало хто ризикне припустити.
Інша річ, що тепер дуже багато чого залежатиме від біржових цін на нафту, зокрема російську. З доходів від її продажу якраз і формується стабілізаційний фонд РФ, з якого й планують виділити 15 млрд дол. "для Януковича".
Обов'язковий обсяг
Фішка згаданої додаткової угоди полягає в тому, що "Нафтогазу" доведеться купувати у "Газпрому" не менше ніж 32-33 млрд кубометрів газу на рік! Це вже з урахуванням 20-відсоткової нештрафованої частки. Причому аж до 2019 р., коли закінчується десятирічний контракт "Нафтогазу" з "Газпромом". Якщо, звісно, на той час не підпишуть чергової додаткової угоди, що скасовує підписану 17 грудня 2013-го. При оголошеній ціні 268,5 дол. за тисячу кубометрів 33 млрд кубометрів обійдуться "Нафтогазу" в 8,86 млрд дол.
Власне, такі самі умови - обов'язкової закупівлі 33 млрд кубометрів - прописано з січня 2009-го. Контракт на умовах "бери або плати". Тільки за базової ціни 450 дол. "Газпром" уже виставив рахунок "за недобір" контрактного газу в 2012-му - 7 млрд дол. І, мабуть, це стало ще одним спонукальним мотивом для Януковича і його прем'єрів та міністрів від газу, щоб віддати український ринок на відкуп "Газпрому", принаймні на найближчий рік…
Тільки за базової ціни "газпромівського" товару в 450 дол. за тисячу кубометрів в Україні вже мінімум три роки стали серйозно заощаджувати на енергоносіях, особливо на російському газі. Бо надто дорогий товар виходить для промислових енергоємних виробників. А комунальні платежі, у вартості яких значна частина енергоносіїв, змушують заощаджувати навіть найбільш марнотратних.
За останні три роки Україна вже скоротила споживання газу (всякого!) майже на 20%! Навіть при власному газовидобутку мінімум 18 млрд кубометрів на рік. У грудні, як правило, споживання газу зростає - зима. Але за минулі 11 місяців 2013-го вся Україна - і населення, і енергоємна промисловість - використовували всього 40,6 млрд кубометрів газу. Це з урахуванням запасів у підземних сховищах газу (ПСГ), який видобувається в Україні й імпортується, зокрема, з РФ, але не тільки.
Плюси й мінуси
Як уже було сказано, 33 млрд кубометрів газу навіть за стабільної річної ціни в 268,5 дол. обійдуться "Нафтогазу" в 2014 р. у суму близько 8,9 млрд дол.
Населення і підприємства теплоенергетики - основні клієнти "Нафтогазу" - за рік споживають усього 15-16 млрд кубометрів газу. Припустимо навіть поки що неможливе, що 15 млрд кубометрів для населення - "газпромівський" газ (що за визначенням і за законом неможливо до закінчення 2013 р.). Середня річна ціна газу - близько 400 дол. за тисячу кубометрів. Виходить близько
6 млрд дол. за рік.
Якщо врахувати, що населення і компобуд переважно використовують газ вітчизняного виробництва, який не те що в рази, на порядок дешевший для населення. І обходиться він за рік у 16-18 млрд грн. (!).
"Газпромівський" газ якщо й доводилося докуповувати, то для промислових об'єктів - наприклад, для державних енергогенеруючих компаній. Але останні не споживають і
500 млн кубометрів газу на рік.
Дмитро Фірташ закуповував "хімікам" газ у того ж таки "Газпрому" в середньому по 270 дол. за тисячу кубометрів. Співвласник "РосУкрЕнерго" (майже на пару з "Газпромом"), звичайно ж, хотів, щоб російський газ для його підприємств обходився дешевше, ніж продавав в Україні російський товар "Нафтогаз". І фірташівський Ostchem отримував "газпромівський" газ у 2012-
2013 рр. за значно нижчою ціною, ніж НАК. Навіть у грудневих (2013 р.) домовленостях Києва і Москви, а точніше, Януковича і Путіна, як мінімум на перший квартал 2014-го "Нафтогаз" і "Газпром" орієнтувалися на ціну російського газу, порівнянну з тією, за якою у росіян купував його Ostchem Д.Фірташа.
Виходить, що власники енергоємних заводів тепер отримають ціну, порівнянну з колишньою пропозицією Фірташа на українському газопромисловому ринку.
Втім, на його місце вже є кандидат, який доклав чимало зусиль, щоб усунути хімічного олігарха. І група компаній СЄПЕК створюється за образом і подобою холдингів Ахметова і Фірташа. Тільки реальні власники СЄПЕК публічності прагнуть ще менш охоче, ніж Ахметов і Фірташ.
До слова, про місце і, головне, роль "Газпрому" на ринку України. Кілька місяців, принаймні у першому кварталі 2014 р., "газпромівська", можна сказати демпінгова, ціна газу дозволить протриматися на плаву і далекоглядним промисловцям, і не дуже. Але за все доведеться платити. Ви думаєте, що не вам? А хто розплачуватиметься мінімум за 15 млрд дол. зі стабфонду РФ?
Проблема "газової" знижки глибша, ніж можна її окреслити. Адже її суть не в ціні і навіть не в обсязі "газпромівського" газу. Хоча й за це "демпінгове" задоволення нам доведеться заплатити. Не прямо - через комунальні послуги, то через товари й транспортні витрати.
Проблема ще й у тому, що в такий спосіб Україну не просто посадять на газову голку РФ, її відкинуть на багато років назад! Хто витрачатиметься на енергоощадні технології та модернізацію виробництва; кому потрібні будуть енергоефективні будинки, навіщо дорогі технології видобування "сланцевого" газу й відновлювані джерела енергії, якщо газ нібито коштуватиме на третину дешевше, ніж сьогоднішній "газпромівський" для "Нафтогазу"?..
Як довго триватиме така "благодать", скільки і чим ми за неї заплатимо?
Україна стільки років саме виборювала право бути рівною на ринку як покупців, так і транзитерів природного газу. 2013-й став випробуванням і для українських газотранспортників та покупців реверсного газу, і для європейських. 2,5 млрд кубометрів Україна вже отримала в реверсному режимі через Польщу й Угорщину. Стільки часу вели переговори зі словаками і в останній момент не поїхали на зустріч з ними…
Ну звісно - усе ж таки готувалися до поїздки в Москву і до майбутніх знижок "Газпрому".
"Золота" опція української газотранспортної системи
Безперечно, це підземні сховища газу. DT.UA розповідало про те, що українські ПСГ, особливо розташовані поблизу кордонів країн ЄС, - це не тільки вагомий аргумент України в переговорах щодо ГТС на найвищому рівні. Українські ПСГ - це 20% стабілізуючих потужностей усієї Європейської газотранспортної системи. Більше тільки в РФ. Але їхні "підземки" розташовані далеко від Європи (якщо не рахувати акцій, куплених підприємствами, афілійованими з "Газпромом". І саме ПСГ України в найближчій і навіть віддаленій перспективі цікавлять "Газпром" насамперед, тому що з їхньою допомогою можна регулювати сезонні й особливо добові "пікові" газопоставки, якщо в Європу раптом прийдуть небачені морози).
Після досягнення домовленості з Росією про зниження ціни на газ Янукович заявив, що "відкрилися нові можливості" для переговорів щодо газотранспортного консорціуму. Але не каже, з ким конкретно і про що конкретно. Втім, неважко здогадатися - з "Газпромом". Адже про третього потенційного учасника - Євросоюз навіть не згадують.
Хоча саме завдяки вимогам Єврокомісії та Європейського Енергетичного співтовариства Україна ухвалила закон про лібералізацію ринку газу, який зобов'язав владу розділити функції "Нафтогазу" на видобувну, транспортну і торговельну. Тепер газотранспортне підприємство НАК - "Укртрансгаз" є публічним акціонерним товариством. Правда, поки що лише формально. Але начебто ніщо не заважає створити на його базі "консорціум" з російським "Газпромом". Крім європейського законодавства, зокрема положень Другого і Третього енергопакетів, які так заважають "Газпрому". Не хочуть європейці в одній особі бачити і оператора ГТС, і продавця газу. Ну навіщо їм повновладна газова монополія?!
"Укртрансгазу" збільшення транзиту з нинішніх 75 млрд кубометрів газу на рік буде дуже навіть до речі. Але навіщо для цього "консорціум" із "Газпромом"? Працюють же оператори ГТС у європейських країнах без "консорціуму". І теж транспортують "газпромівський" газ. Але "Газпром", навіть володіючи частиною їхніх акцій, не може впливати на транзитерів. Принаймні так, як йому хотілося б.
На технічному й технологічному рівні "Укртрансгаз" як оператор української ГТС регулярно спілкується з європейськими колегами Європейської мережі операторів (ENTSOC).
Чому ж не обрати такий цивілізований шлях для української ГТС? І надійніше, і вигідніше, і безпечніше. Для всіх, хто не хоче перетворити Україну на окраїну імперії.
Літаки, космос, ОПК
Артур ЛАНТАН
Після зустрічі в Москві президентів України і Росії у зубрів оборонно-промислового комплексу, що дивом збереглися, виникла ейфорія. Преференції й унікальні замовлення, які нібито українським підприємствам дає РФ, казкові. А сама Росія на своїх потужних плечах фактично нестиме весь український високотехнологічний сектор. З'явилася інформація про готовність створювати з Україною спільні підприємства для активізації ВТС. Російська опіка має намір охоплювати три напрями: розвиток українського авіапрому, зростання можливостей національної ракетно-космічної галузі, пряму підтримку замовленнями підприємств оборонної промисловості. Однак варто розібратися, чи так усе смачно, як здається.
Авіапром: алгоритм
фокусника Рогозіна
Після візиту Віктора Януковича до російської столиці у Києві хутко підрахували: проект спільного випуску близько 80 літаків Ан-124 для Росії принесе Україні 12,89 млрд дол. прибутку. Справді, таких амбіційних планів авіабудівної співпраці ще не було. Розвиток цього давно виношуваного проекту може дати сплеск замовлень, і не тільки конструкторських: нині в Ульяновську є тільки робочі документи на виготовлення літака, при тому навіть хвостове оперіння "Руслана" робить Україна. Це ще й свідчення: без України реалізувати зазначений проект абсолютно неможливо. Навіть запланованої, з легкої подачі російського віце-прем'єра Дмитра Рогозіна, самостійної модернізації російського парку літаків Ан-124 свої ДКБ не потягнуть - немає кадрів, досвіду й необхідної документації. А вже відновлення серійного виробництва "Русланів" без КБ - розробника і українських двигунів - видається утопією. Двоякий і зворотний бік проекту: сьогодні Україна й РФ разом є світовими монополістами на ринку перевезень великогабаритних вантажів, і з розширенням російського парку Україна просто випаде з обойми лідерів (змагатися з російськими обсягами виробництва не вийде, та й російська сторона не допустить). У кожному разі, старт і успіх цього проекту аж ніяк не зв'язаний імпульсами філантропії адміністрації Путіна. Як не зв'язані й темпи інших проектів - виробництва для РФ Ан-70, Ан-148, Ан-140. Зазначені проекти розвиватимуться незалежно від політичного гарчання, бо в Росії немає альтернативи цим машинам. Затримка на кілька років можлива хіба що стосовно Ан-70 - до того моменту, коли він буде на ринку. Таким чином, покровительство Росії в цьому сегменті фіктивне, жодним чином не пов'язане з виживанням українського авіапрому. Нагадаємо: частка співпраці з російським авіапромом останніми роками не перевищувала 10% у загальних обсягах проектів українського літакобудування. Що ж стосується пропозицій, то вони відображають передусім бажання самої Росії, хоча, безперечно, вигідні й Україні.
Космос: орбітальна підміна понять
Ракетно-космічна галузь України, у хорошому сенсі, "зав'язана" на Росію. У хорошому сенсі тому, що проекти, котрі реалізуються спільно з Росією, або міжнародні, або потрібні самій Росії набагато більше, ніж Україні. У Державному космічному агентстві України (ДКАУ) зазначають: "На цей час РФ, поряд із Бразилією, КНР, США і Європейським космічним агентством (ЄКА), входить до числа основних партнерів України в космічній сфері". Відомо, що понад 60% продукції ракетно-космічної галузі України йде на експорт. Але і в самій частці Росії в загальному обсязі діяльності галузі проекти, знов-таки, ті, реалізації яких потребує сама російська космічна індустрія.
Може, хтось сумнівається, що підтримування у функціональному стані російських МБР, які перебувають на озброєнні у РВСП, більше потрібне Росії? Чи думає, що створення нової важкої МБР, про необхідність появи якої заявляв російський президент у листопаді ц.р., більше потрібне Україні? Є всі підстави стверджувати: без України успіх нової МБР буде ще примарнішим, ніж успіх ракети "Булава", яку все ще "допрацьовують". Чи, може, конверсія ракети SS-18 "Сатана" в комерційний ракетоносій "Дніпро" теж більше потрібна Україні? При існуючому графіку зняття МБР із бойового чергування. Відверто кажучи, в цьому є великі сумніви, навіть з урахуванням реальної вигоди конверсії та спільних робіт у рамках "Космотрасу".
Що стосується міжнародних космічних проектів, то частка Росії в них давно не є визначальною. ДКАУ серед основних називає спільний із Бразилією проект створення української ракети-носія та системи космічного базування у провінції Алкантара (Бразилія). Згадує також роботи в рамках запуску нової ракети США, в якій перший ступінь виготовлений українцями за українськими технологіями. Далі йде виробництво серійних двигунів для європейської РН "Вега", яке вже налагоджене, а поставку першого серійного виробу замовникові заплановано на початок 2014 р. Нарешті, міжнародний консорціум Sea Launch готує на 2014-2015 рр. п'ять пусків РН Зеніт-3SL із морського космодрому. Так, правда, що український РН Зеніт-3SL має 72% російських комплектуючих. Але Україна і РФ беруть участь у цьому проекті спільно зі США та Норвегією, отож заблокувати поставки комплектуючих міг би тільки безумець, що мітить у категорію ненадійних партнерів.
Ба більше, в самій РФ із космосом не ладиться. "Розклад пусків Sea Launch на 2014 р. набуває величезного значення для світового ринку пускових послуг телекомунікаційних супутників комерційних замовників у контексті невдалого запуску російської РН "Протон" 2 липня, а також невизначеності навколо комерційного дебюту вдосконалюваної РН Falcon 9 американської Space", - підкреслював цього року авторитетний тижневик Space News. А ось ще одне повідомлення, від
19 червня 2013-го: "НПО "Энергомаш" повністю заморозило роботи зі створення двигуна для перспективної ракети-носія "Русь-М". То хто кому більше потрібен?
Можна проаналізувати статистику за 2012 р. Тоді підприємствами космічної галузі було виготовлено шість ракет-носіїв "Зеніт", у т.ч. для проектів "Морський старт" (4 РН), "Наземний старт" (1 РН) і Російського космічного агентства (1 РН). У рамках реалізації програми США "Антарес" вітчизняними підприємствами космічної галузі виготовлено і скеровано в Центр космічних польотів американського космічного агентства НАСА чотири комплекти ступенів для ракети-носія "Антарес". На стадії завершення було ще шість комплектів ступенів, поставка яких планувалася на 2013-й. У рамках проекту з Європейським космічним агентством українськими підприємствами виготовлено і скеровано на космодром Куру у Французькій Гвіані два маршових двигуни четвертого ступеня для нової європейської ракети-носія "Вега". Для бразильського проекту було виготовлено ряд систем, вузлів, агрегатів ракети-носія "Циклон-4", у Бразилію відправили першу партію технологічного обладнання наземного комплексу.
З якого боку не глянь, роль московського покровительства, кажучи словами Марка Твена, дуже перебільшена.
Оборонна промисловість.
Хто в зоні турбулентності?
Якщо чесно, оборонки двох держав оформили розлучення так давно, що циклічні періоди зближення і розходження політиків уже мало впливають на ситуацію. Коли вустами президента Путіна Росія стверджує про наступне зближення з Україною і нові замовлення, вона турбується про зовсім інші речі.
По-перше, Росія всерйоз побоюється, що Україна налагодить у сфері оборони співпрацю із Заходом. Наприклад, почне брати участь у створенні протиракетної оборони в Європі. Адже певні замовлення Україна вже виконувала - зокрема у виконанні досліджень у рамках проекту НПРО США, про можливість протидії ракетам "Тополь-М". РФ справді побоюється зближення українських оборонних підприємств із західними компаніями. Останні до цього готові, що продемонстрували під час підготовки до реалізації проекту будівництва військового корабля класу "корвет" для ВМСУ: шість західних держав висловили готовність розміщувати ліцензійне виробництво на території України. Розпочалися спільні українсько-польські проекти в галузі розробок і виробництва високоточних засобів ураження та систем захисту проти високоточної зброї, а Польща закупила ліцензію на виробництво легкої броньованої машини "Дозор". З'явилися перші проекти закупівлі західними державами української продукції: Бельгія купила партію високоточних засобів ураження.
По-друге, українські оборонні підприємства давно цікавлять Росію з метою або приватизації, або виробництва того, чого самі технологічно не освоїли, або отримання безпосередньо технологій. Наприклад, Росія так і не змогла налагодити виробництво газових турбін для військових кораблів, які виробляє НВКГ "Зоря-Машпроект". Нагадаємо, саме такі підприємства відвідала делегація на чолі з Рогозіним 2-3 грудня ц.р.: ДКБ "Південне", ВО "Південмаш" (необхідні для створення нової важкої МБР), ДП "Антонов" (необхідне для оновлення застарілого парку військово-транспортної авіації), ЗМКБ "Прогрес" (необхідне для вирішення питань оснащення деяких типів вертольотів і літаків військового та спеціального призначення). Про НВКГ "Зоря-Машпроект" ішлося вище. А до згаданих підприємств ще можна додати АТ "Мотор Січ", та, оскільки воно приватне, Москва розраховує домовитися особисто з його власником В'ячеславом Богуслаєвим.
Якщо хтось сумнівається, що Росія співпрацювати тільки там, де їй вигідно або необхідно, хай запитає себе: "Коли РФ почне модернізувати українські бойові літаки і засоби ППО З-300 і ЗРК "Бук"? Швидше за все - ніколи. Бо це суперечить російським інтересам.
Третій інтерес РФ пов'язаний із нейтралізацією ряду підприємств-конкурентів. Так, в Україні досі існує цілий ряд заводів, які випускають більш якісну оборонну продукцію, ніж РФ. А саме, ДККБ "Промінь" (високоточні засоби ураження), ХКБМ (завод імені Малишева (танки та бойові броньовані машини), Конотопський завод "Авіакон" (ремонт вертольотів), ДП "Укроборонсервіс" (ремонт засобів ППО З-300 і ЗРК "Бук") та деякі інші. Ці заводи заважають РФ на світовому ринку озброєнь, і бажання контролювати або змінити профіль роботи таких підприємств навряд чи зникне.
Що стосується комплектуючих, то їх поставки, як і раніше, матимуть епізодичний характер. Вироби, яких потребує РФ, вона потихеньку замовляє незважаючи на політичну ситуацію. Наприклад, постійні поставки Росії йдуть із Черкаського заводу "Фотоприлад" (для бронетехніки й артилерійських систем). Так само Росія поставляла і відвантажуватиме комплектуючі до озброєнь, коли їй це вигідно. Як, наприклад, у 2012 р. вона поставляла комплектуючі ДАХК "Артем", яка виробляла ракети Р-27 ("повітря-повітря") для Індії. І так далі - прикладів вистачає.
Втім, різку зміну російської політики можна легко перевірити. Якщо з'являться проекти, що обслуговуватимуть інтереси України, а не Росії. Модернізація бойових літаків і вертольотів ЗСУ, модернізація ЗРС ІЗ-300 і ЗРК "Бук", поставки до згаданої техніки комплектуючих на пільгових умовах, контракти на ремонт військово-морської техніки в Україні або й закупівля деяких видів озброєнь, які явно переважають російські. Тоді з'являться підстави говорити, що слова підкріплені справами.
Отож російські обійми для оборонних і високотехнологічних секторів України, як бачимо, досить двозначні. Щонайменше, тут Росія намагається, як і раніше, грати, так би мовити, в одні ворота.
Рублеві розрахунки
Юрій СКОЛОТЯНИЙ
Попри попередню наявність в української сторони "серйозних зауважень", за підсумками зустрічі президенти Росії й України доручили урядам урегулювати питання щодо включення російського рубля до першої групи Класифікатора іноземних валют і банківських металів Національного банку України.
У протоколі шостого засідання українсько-російської міждержавної комісії є нагадування про раніше взяте Україною зобов'язання це зробити (згідно з дорожньою картою, виробленою на зустрічі прем'єрів двох країн у Калузі 15 жовтня ц.р.).
Чому цей пункт важливий і чим черевата його імплементація?
Нині до першої групи класифікатора НБУ входять вільно конвертовані валюти (зокрема долар США, євро, швейцарський франк тощо), а також спеціальні права запозичення МВФ і банківські метали (золото, срібло, платина, паладій).
Рубль же віднесено до другої групи, куди входять валюти, що широко не застосовуються в міжнародних розрахунках. Також, наприклад, Міжнародний валютний фонд не визнає рубль (як і юань) вільно конвертованою валютою і не включає його в оцінку золотовалютних резервів.
Класифікатор валют використовується НБУ для цілей валютного регулювання. Відповідно до нормативних документів, банкам, наприклад, заборонено проводити валютні свопи й форварди з валютами другої і третьої груп класифікатора. Також заборонено купівлю валют другої і третьої груп за валюту першої групи без наявності контракту. Інвестиції в Україну, згідно з профільним законом і "нормативкою" Нацбанку, робляться тільки у валюті першої групи.
Також банкам (і це - один із ключових пунктів) забороняється відкривати коррахунки у валютах першої групи в країнах, де засобом платежу є валюта другої або третьої групи, або в офшорній зоні (тобто український банк не може тепер відкрити, наприклад, доларовий коррахунок у Москві). Саме за цей пункт може йти боротьба, адже в разі включення рубля до першої групи класифікатора багато українських фінустанов (особливо "специфічні") переведуть обороти в доларах і євро до російських банків.
У 2011 р. вивчалася можливість проведення розрахунків України за російський газ у рублях (була навіть відповідна офіційна домовленість із Росією). Однак механізм повноцінно не запрацював. Два роки тому представники НБУ також повідомляли, що український центробанк аналізує можливість надання російській грошовій одиниці особливого статусу й виведення її в окрему групу, що дало б змогу насамперед банкам (переважно з російським капіталом) залучати кредити в рублях і конвертувати їх у гривню з допомогою своп-операцій.
На сьогодні, за різними оцінками, частка розрахунків у рублях в українсько-російській зовнішній торгівлі перебуває на рівні 30-40% (до речі, вимога НБУ щодо продажу 50-відсоткової валютної виручки стосується як валют першої групи, так і рублів).
Імовірні переваги для України від підвищення статусу й "операційних" можливостей рубля:
- збільшення припливу інвестицій у країну, що може сприяти економічному зростанню;
- підвищення ліквідності банківської системи України, пожвавлення кредитування;
- зменшення трансакційних витрат бізнесу, пожвавлення торгівлі з Росією тощо.
Ризики:
- посилення економічного й політичного впливу Росії на Україну (як прямого монетарного, так і через збільшення присутності російського капіталу у вітчизняній економіці);
- витіснення рублем гривні у банківських заощадженнях і тіньовому грошовому обігу (як це нині відбувається з доларом і євро);
- якщо рубль буде включено до складу золотовалютних резервів, це може підвищити їхню волатильність, враховуючи як залежність рубля від світових цін на енергоносії, так і загалом перехідний рівень розвитку російської економіки;
- ризики для банківської системи України в разі переведення їхніх оборотів з банків США і ЄС до Росії тощо.
Якщо підсумувати, ризиків усе-таки більше, ніж переваг. Їхнє кінцеве співвідношення залежить від формату підвищення статусу рубля в Україні. Він, наприклад, може бути прирівняний за статусом до валют першої групи, але без офіційного включення до неї, що може накласти й певні обмеження на використання рубля.
На динаміку й наслідки цього процесу впливатиме, звісно, успішність/неуспішність спроб РФ підвищити статус своєї валюти у світі загалом. Або принаймні на регіональному рівні.
Чорноморський флот
Олексій ЇЖАК
На зустрічі 17 грудня в Москві не було ухвалено революційних рішень щодо російського Чорноморського флоту. Але в Протоколі засідання українсько-російської міждержавної комісії питанням ЧФ Росії приділено велику увагу: у резолютивній частині російському флоту присвячено п'ять пунктів із 31.
Отже, сторони домовилися до кінця першого кварталу 2014 р. погодити пропозиції про збільшення участі Росії в соціально-економічному розвитку Севастополя і місць дислокації; прискорити роботи з інвентаризації об'єктів; завершити підготовку до підписання низки угод щодо функціонування ЧФ; урегулювати питання оподаткування й стягнення митних платежів; розпочати переговори щодо підготовки двосторонньої угоди про заміну озброєнь і військової техніки ЧФ. Терміни виконання в більшості випадків залишилися за кадром.
Раніше складалося враження, що питання ЧФ входять обов'язковим компонентом у пакетне рішення економічних питань (формула "газ-флот"). Тепер вони стали, скоріше, індикатором, за яким можна судити про рівень взаємної довіри й готовності сторін просуватися в розв'язанні інших, не пов'язаних із флотом, проблем. Рівень довіри, схоже, залишається низьким.
До підготовленого російською стороною проекту протоколу Україна внесла досить багато змін. На настійну вимогу української делегації в тексті протоколу було відображено питання соціально-економічного розвитку Севастополя й місць базування флоту, а також проведення його інвентаризації; відображено необхідність дотримуватися українського законодавства в питаннях оподаткування й митних зборів; звужено предмет ключової для Росії угоди про заміну озброєнь і військової техніки ЧФ (спочатку передбачалося ширше формулювання - "угода про модернізацію").
Назви угод, що готуються, наведено в протоколі з маленької букви, як імена загальні. Отже, текстів, близьких до остаточного погодження, немає. Інтереси сторін, якщо розглядати технічний аспект проблеми, асиметричні. Україна прагне інвентаризації, регламентування діяльності ЧФ, збільшення платежів, пов'язаних з його повсякденною діяльністю (податків, митних зборів і компенсації). Росія погоджується з необхідністю інвентаризації, схильна вважати наявні виплати різних форм адекватними й прагне максимально розширити можливості щодо модернізації й оперативного управління флотом.
Протягом останнього року представники російського міністерства оборони заявляли, що питання ЧФ є однією з основних проблем військового співробітництва двох країн, але вони не пов'язані з політичними розбіжностями, їхні причини - технічні. Україна цього не спростовувала. Але політичний аспект перебування ЧФ у Криму все-таки є.
На засіданні 17 грудня Володимир Путін казав про те, що Україна і Росія мають "щільніше взаємодіяти" у питаннях зовнішньої політики й безпеки. Прискіпливе прочитання цієї доволі довгої й туманно сформульованої заяви дає змогу зробити висновок, що Москва хотіла б, аби зовнішня політика Києва не заважала їй розпоряджатися Чорноморським флотом так, як вона вважає за потрібне. Росія готова обговорювати технічні питання, але політичні хотіла б просто зняти з порядку денного.
Якщо років десять тому бажання Москви зберегти ЧФ у вигляді боєздатної одиниці бачилося в нашій країні як "геополітична примха", то тепер Чорноморський флот став реальним компонентом зовнішньої політики Росії, причому таким, що далеко виходить за рамки вузького завдання підтримувати російську присутність в Україні. ЧФ нині - це реально діючий компонент Південного військового округу Росії, що є частиною механізму забезпечення її зовнішньополітичних інтересів не тільки в Чорному й Середземному морях, а й на Південному Кавказі й Каспії. Пов'язані із цим цілі Росії лежать переважно за обрієм зовнішньополітичних інтересів України. Зрозуміло, питання базування ЧФ саме в Криму має різний ступінь важливості для російської політики в різних регіонах. Але Росія передбачувано прагне максимальної свободи дій.
Підозрювати Росію в тому, що головною метою ЧФ у сучасних умовах є вплив на Україну, було б неправильно. Озвучені плани модернізації ЧФ за рахунок корветів проекту 1135.6, підводних човнів проекту 636, малих артилерійських кораблів проекту 2163.0, бойових катерів і суден забезпечення не дають приводу припускати наявність планів щодо розширення зони операцій флоту на територію України. З багатьох причин слід також відкинути міркування про бажання Росії повернути на флот ядерну зброю.
Проте ЧФ залишається важливим чинником, що впливає на внутрішню й зовнішню політику України. З його базуванням на українській території пов'язані істотні ризики. ЧФ глибоко інтегрований у цивільну структуру Севастополя. Він може слугувати базою для поширення російського впливу на внутрішню політику (хоча в базових угодах є положення, які забороняють це). Чимдалі ширше використання ЧФ на міжнародній арені може стати причиною втягування України в конфліктні ситуації з важко прогнозованими наслідками. Дана з легкістю згода "щільніше" взаємодіяти у військово-політичній сфері може запустити процеси, які лежать поза обріями українських інтересів, здатна втягти Україну в непотрібне міжнародне протистояння й повести в бік від вирішення першорядних завдань.
Порядок денний щодо ЧФ, погоджений у Москві 17 грудня, не дає відповідей, як нівелюватимуться ці ризики. Причому коло запланованих до підписання угод не повною мірою відбиває реалії нинішнього дня. Бажання максимально поставити ЧФ у рамки українського законодавства можна тільки вітати. Але воно не має зводитися до ідеї максимального збільшення податкових і митних зборів до місцевих бюджетів і розміщення замовлень на українських суднобудівних підприємствах (порядок питань, зафіксованих у протоколі, дає підстави запідозрити саме такий підхід. А недавнє відвідування російською урядово-купецькою делегацією миколаївських суднобудівних заводів і плани власників приватних суднобудівних підприємств "одержати від росіян замовлення на суму до п'яти мільярдів" - лише зміцнюють ці підозри). Тим більше, вирішення фінансових питань не має бути основою для поступок, здатних призвести до більшої інтеграції ЧФ у цивільну інфраструктуру Севастополя.
Бажання Росії вирішити питання модернізації - цілком природне, з огляду на завдання, що стоять перед флотом. Але карт-бланш з боку України тут недоречний навіть в обмін на істотні економічні бонуси. Причина - ризик втягування України в чужі для неї конфлікти.