Російський запит

Торговельна війна з Росією зайвий раз підкреслила вразливість української економіки. Обсяги торгівлі знижуються вже сьомий квартал поспіль. Якщо проаналізувати падіння торгівлі, то впадає в око пряма кореляція: Україна скорочує закупівлі газу й приблизно на цю ж суму зменшується експорт до Росії. У цифрах це виглядає так: середній обсяг експорту та імпорту з весни 2012 р. скоротився більш як на 4 млрд дол.

Причому Кремль у засобах не дуже соромиться - влітку доходило до прямого блокування поставок. З'явився навіть офіційний список із 40 "ризикованих" українських підприємств, вантажі яких російські митники почали поглиблено перевіряти та затримувати на кордоні. Часом ішлося про повну зупинку проходження кордону нашими товарами.

Певний час Київ намагався не помічати того, що відбувається. Напівофіційна версія пояснювала це "приватними рішеннями Федеральної митної служби Росії на рівні середньої ланки; особи з російської сторони, які приймають такі рішення відносно наших товарів, явно загралися".

Однак на початок осені валити все на середню ланку вже не виходило. Банковій чітко пояснили: те, що відбувається, прямо пов'язане з невступом України до Митного союзу і дрейфом у бік асоціації з Євросоюзом.

Як відомо, завдання зірвати підписання Угоди про асоціацію з ЄС вирішили, однак зі значно більшими втратами для відносин, ніж планувалося. Євромайдан у ці плани явно не входив, тож ідею Митного союзу також довелося відкласти.

Проте перший раунд Кремль вважає виграним - підписання асоціації поки що зірвали.

Майдан, який спочатку шокував Кремль виходом на вулицю сотень тисяч людей, перейшов у в'ялу фазу з хаотичним метанням керівної "трійки", з її явною нездатністю щось зробити. Тож Володимира Путіна він уже не лякає.

Євросоюз в умовах посилення боргової кризи жодної реальної економічної допомоги не став навіть обіцяти, звично обмежившись набором загальних фраз. Зі США привезли печиво...

Хоча за нейтралізацію Майдану росіянам усе-таки довелося заплатити. Ще місяць тому в "Газпромі" публічно відкидали можливість поступок (навіть тимчасових) щодо ціни. І раптом таки стався "аукціон небаченої щедрості". Але в Кремлі розраховують повернути витрачені гроші. Україна не Куба, і списувати 90% її боргів ніхто не збирається. Свіжоутворену заборгованість спробують повернути активами.

Ще на самому початку Майдану Путін нагадав про кредити державних і напівдержавних російських банків ("Сбербанка", "ВЭБ", "ВТБ" і "Газпромбанка"), які надали українським партнерам позик майже на 29 млрд дол. Скромно зазначивши, що "ми працювали й працюватимемо з Україною. Не на збиток собі, але працюватимемо далі".

Основна частина цих кредитів - із погашенням у найближчі два-три роки. На цей термін припадає і погашення обіцяної фінансової допомоги в 15 млрд дол.

З огляду на більш ніж скромні фінансові ресурси Києва, розрахунок очікується, скоріш за все, за "білоруським" сценарієм шляхом уступки частини ГТС і ліквідних підприємств, що залишилися, на кшталт Одеського припортового або аміакопроводу.

Власне, йдеться про повернення до схеми кінця 1990-х, коли Москва вперше спробувала отримати активи конвертацією боргу в них. Вона добре спрацювала у Вірменії (там за борги пішла навіть атомна станція), частково в Казахстані та Білорусі. Очевидно, що схему повторно запропонують Києву.

І отут виникають проблеми. Стиль і методи роботи російського бізнесу в Україні відомі та, м'яко кажучи, неоднозначні. Це й "щільна" робота з лобістським групами з вибиванням максимально пільгових умов, із наступним їх коригуванням у бік зменшення своїх зобов'язань.

Власне, найперший великий захід російського бізнесу - компанії "Татнефть" на Кременчуцький НПЗ, де великий пакет акцій поміняли на гарантовані поставки нафти й реконструкцію заводу, не дав ані регулярних поставок, ані реконструкції. Причому поставки згорнули задовго до початку корпоративних боїв за завод.

Приватизація росіянами Лисичанського й Одеського нафтопереробних заводів теж не додала оптимізму. Заводи, продані дешево під майбутні інвестиції та поставки нафти, не одержали ні того, ні іншого і в результаті були взагалі зупинені. Російським компаніям виявилося вигідніше завозити готові нафтопродукти.

З інвестиціями в наших російських друзів узагалі рідко виходить. Отут класичний приклад із Запорізьким алюмінієвим комбінатом, коли після серії перепродажів завод банально порізали на брухт, перетворивши на невелику дільницю з прокату російських алюмінієвих зливків.

Приватизація Миколаївського глиноземного заводу показала вмілу роботу з президентським оточенням, у результаті чого вдалося спочатку відтяти конкурентів, потім радикально зменшити інвестзобов'язання, викинувши план будівництва нового алюмінієвого заводу. На завершення там банально і зовсім по-жлобськи "кинули" кілька тисяч дрібних акціонерів.

Загалом для росіян характерне прагнення до максимально дешевих купівель із мінімальною подальшою модернізацією. Задля справедливості слід сказати, що поведінка росіян не надто відрізнялася від поведінки вітчизняних бізнес-груп. Але від приходу іноземного капіталу чекають усе-таки припливу свіжих грошей.

Щоправда, є сектори, куди москвичі охоче вкладають гроші, - багато ресурсів вкладено в розвиток мобільного зв'язку. Компанія МТС ("Мобільні ТелеСистеми") і "Київстар" ("Вимпелком") контролюють левову частку вітчизняного мобільного ринку.

Нині на тлі майже панічного відходу західних банків відбувається неухильне нарощування присутності російських. Київ уже щільно покритий відділеннями "Сбербанка России", активно працює й "ВЭБ". Причому часто незрозуміло, де закінчується комерційний інтерес банкірів і починається державна політика наших сусідів. Путін не даремно нагадав про їхні кредити.

Отже, політика Російської Федерації з освоєння та нарощування своєї присутності досить послідовна. Вона проводилася при Кучмі, активізувалася при Ющенку (тоді було в тому числі куплено кілька обленерго), триває й при Януковичі. Уже цієї весни росіяни відкупили в американців "Київобленерго" та "Рівнеобленерго".

Бувають і невеселі курйози. Наприклад, напередодні кризи російський "Евраз" купив в Ігоря Коломойського меткомбінати. Навіщо, нині не знають і самі покупці. Класична "валіза без ручки", причому куплена дорого, а продати нікому. Щодо програм розвитку підприємств промовчимо.

Успіхи українців у Росії помітно слабкіші. Як зазначалося, обсяги торгівлі падають. Причому проблеми збільшуються в критичних для України секторах машинобудування та транспорту (майже 7 млрд дол. у доекономічновоєнному 2012 р.). Це більш як половина обсягів продажів вітчизняного машинобудування та транспортних засобів. Попри інтеграційну риторику, росіяни жорстко здійснюють політику імпортозаміщення. Експорт тих самих залізничних цистерн і вагонів, де ще недавно наші позиції були дуже сильними, безперервно знижується. Не допомагає навіть те, що низка підприємств відійшла росіянам.

Класична історія з запорізьким підприємством "Мотор-Січ", яке виробляє найкращі в СНД вертолітні двигуни. Але росіяни вклали гігантські інвестиції в будівництво в Петербурзі виробництва-конкурента, яке й запустили минулого місяця. До цього запорожці продавали сусідам близько 250 вертолітних двигунів. Отже, нинішня обіцянка про участь у поставці двигунів для можливого виробництва в Ульяновську Ан-124 - поки що більше журавель у небі. А от синицю відбирають уже зараз.

Кілька років тому росіяни досить прохолодно поставилися до проекту спільного виробництва літака Ан-148, який на 70% складався з російських деталей і мав основне виробництво у Воронежі. Фаворитом призначали літак аналогічного класу "СуперДжет", який майже на 80% складається із західних деталей та в розробку якого довелося вкласти мільярди доларів. Про багатостраждальний проект виробництва Ан-70 уже, схоже, слід забути.

Причому справа зовсім не в Митному союзі, при вступі до якого обіцяють розв'язати проблеми. Білорусь до нього, як відомо, входить, при цьому Мінський автозавод увесь цей рік балансує на межі зупинки. Безплатний сир - зазвичай у мишоловках.

До речі, один із реальних прикладів успіху кооперації - створення українсько-російського заводу з виробництва ядерного палива - почав реалізовуватися тоді, коли на український ринок стало надходити конкурентне ядерне паливо від Westinghouse. У цілому - нічого особистого, лише бізнес.

Не варто думати, що підприємства, які хотіли б узяти росіяни (найшвидше, за майбутні борги), одержать доступ на російський ринок. За великим рахунком, нічого особливо понад те, що вже й так виробляє, скажімо, харківський "Турбоатом" чи миколаївська "Зоря-Машпроект", їм не потрібно. Загалом Росія чітко замикає ланцюжки там, де може, і збирається так чинити й надалі.

Україні рано чи пізно доведеться або випускати техніку, здатну конкурувати з західною на ринках третіх країн (автор дуже скептично ставиться до того, що нас допустять на ринок Євросоюзу), або перспективи наших машинобудівників туманні. Сильно сподіватися тільки на ринок СНД не варто, конкуренція на ньому зростатиме. Втрачати його теж не варто, це й партнери по кооперації, і сусіди, та й просто поруч.

І держава, і бізнес мають або вкласти ресурси в модернізацію, або думати про перепрофілювання. Тут і потрібна виразна державна політика (хоч би як іронічно за умов сьогоднішньої України це звучало).

Між іншим, формально великий вітчизняний бізнес в Україні відсутній узагалі. У списку власників наших компаній офшор сидить на офшорі та ним же поганяє... Кілька років тому Антимонопольний комітет озвучив інформацію, що дві третини наших компаній формально належать іноземним резидентам. Якщо додати, що близько половини з них кіпрські (з 2004 р. Кіпр член ЄС), то можна вважати, що країна вже перебуває в єврозоні. Отже, пропозиція Європі вкласти кошти на підтримку нашого бізнесу - це часто віддати гроші в компанії з євросоюзівською ж пропискою.

У Росії ситуація досить схожа. У Москві також неодноразово заявляли про плани щодо початку деофшоризації та настільки ж регулярно їх провалювали. Більш ніж скромні результати нещодавно визнав і Володимир Путін, заявивши, що цього року "нічого як слід у цій сфері не зроблено".

Через офшори чи напівофшори проходить мінімум п'ята частина російського експорту (110–120 млрд дол.). В офшорні зони пішла й половина московських інвестицій. Резонансний продаж російськими олігархами один одному ТНК-BP за півсотні мільярдів доларів (в угоді пройшов і український Лисичанський НПЗ, який простоював) теж пройшов повз бюджет.

Нині в Кремлі пропонують прийняти пакет антиофшорних законів. Деякі розробки знадобилися б і Україні. Зокрема, компаніям, зареєстрованим за кордоном, не можна буде користуватися заходами державної підтримки, включаючи кредити держбанків і держгарантії. Крім того, їм хочуть заборонити доступ до виконання державних контрактів і контрактів структур з держучастю.

В Україні ж, де проблема стоїть ще гостріше, нічого подібного поки що не передбачається. Не можна ж заважати хорошим людям. Антимонопольний комітет цілком щиро пишається тим, що спромігся оштрафувати офшори аж на 50 тис. дол. за рік.

Все це було б смішно, якби не було так сумно. По-перше, офшори зберігають корупційні секрети влади. І будьте впевнені: у разі купівлі росіянами в Україні великих об'єктів до угоди на "доляшку" причепиться і якесь Terrikon Ltd. По-друге, виведення центрів прибутку в далекі та теплі країни позбавляє українську економіку будь-яких перспектив на розвиток. Власне кажучи, вимиваються ресурси, і лише від доброї волі власників компаній залежить, яку частку пирога залишать "цій країні". А з наявністю такої волі явне напруження, та й часу вже втрачено багато.

І охочих працювати в країні, де багато чого вирішується по поняттях, небагато. Свого часу сюди приїжджали представники великої кількості західних компаній. З'ясовували питання, вислуховували від наших можновладців суми необхідних "комісійних" за сприяння та їхали. Більшість - назавжди.

Але тоді ще був час. Нині його вже немає. Зате з'явилося покоління чиновників, які твердо знають, як ділити, і паршиво - як множити.