2026 рік може стати переломним для української науки, яка десятиліттями перебувала на напівголодному пайку Після десятиліть хронічного недофінансування держава нарешті почала вкладати в неї помітні кошти: 3 млрд грн на додаткове фінансування наукових установ за результатами державної атестації, довгоочікуваний старт проєктної аспірантури з дуже пристойним навіть за західними мірками фінансуванням, запуск «Національної системи дослідників». Усе це має наблизити українських науковців до європейського дослідницького простору.
Однак тут неминуче постає інше запитання: як оцінювати ефективність цих витрат? Бо кожна гривня державного бюджету має працювати не лише на підтримку системи, а й на результат. Є кілька важливих нюансів, без урахування яких усі старання не приведуть до якісного руху вперед.
Важливо зазначити, що в результаті державної атестації всі сильні наукові установи отримали додаткове фінансування, яке в середньому становило 50% від основного бюджету, і це не може не тішити. Основними критеріями оцінки були: залучення установою додаткового фінансування від вітчизняних і закордонних замовників (коефіцієнт 0,5), розмір установи (коефіцієнт 0,25) і кількість молодих вчених (коефіцієнт 0,15). Тоді як на кількість статей у журналах першого квартилю (топ-25% у рейтингах наукометричних баз даних Scopus/Web of Science) припало лише 10% від оцінки. І якщо для університету такий розподіл має сенс, то для маленького науково-дослідного інституту, де публікації у високорейтингових журналах є ледь не єдиним результатом наукової діяльності, подібна система оцінювання вже не зовсім оптимальна. При цьому спостерігалися доволі комічні ситуації, коли мільйон гривень від юридичних осіб у госпдоговорах був фактично еквівалентним десяткам (!) статей у журналах першого квартилю (Q1), на виконання яких було залучено неспівмірно більше коштів іноземних донорів у рамках науково-технічної співпраці. Та оскільки ці кошти не заходили на рахунки установ, їх не було враховано під час державної атестації.
Тим не менш невеликі НДІ отримали реванш уже при розподілі державного фінансування, що вилилося у суттєво вищі показники щомісячних надбавок до заробітних плат (6500–8000 грн) порівняно з великими вишами, де через значну кількість оцінюваних підрозділів реальне зростання заробітної плати оцінювалося у скромніші 1650–2900 грн. Однак у всіх випадках, незалежно від розміру надбавок, наукові установи за результатами атестації вперше отримали від держави кошти на закупівлю наукового обладнання та, головне, на поточні ремонти інфраструктури, яка уже десятиліттями дихає на ладан.
Тому, якщо відкинути всі недосконалості процесу державної атестації, де-факто єдиною вагомою претензією науковців до профільних органів влади за її результатами є вічне питання «чому дали так мало грошей?!». З останнім тяжко сперечатися, адже гроші — це завжди дефіцитний товар, але у цій однобокій дискусії чомусь ніхто не хоче навести аргументи, чому нам, науковцям, Міністерство фінансів під час війни (!) повинно виділяти більше грошей.
Які ж КРІ дозволяють оцінювати ефективність наукової діяльності у ці непрості часи? На цю тему вже було зламано чимало списів і розказано ще більше байок про особливий шлях української науки, але у світовій фундаментальній науці цей критерій єдиний — статті у високорейтингових наукових журналах. Без них неможливо розпочати наукову співпрацю з іноземними партнерами та взяти участь у престижних конкурсах Horizon 2020 і грантах Європейської дослідницької ради (ERC). Тому будь-яке ігнорування зазначеного показника фактично ставить хрест на розвитку вітчизняної науки, хоч би скільки мільярдів гривень в неї вливало Міністерство фінансів.
Якщо ж перейти на мову цифр, то вартість проведення досліджень, необхідних для публікації статті у престижному журналі, що входить до топ-10% списку Scopus/Web of Science, за західними мірками, стартує від 200 000 євро грантового фінансування. В цю суму входять заробітна плата аспіранта (40 000 євро на 4 роки = 160 000 євро), видатки на реактиви (мінімум 40 000 євро), а також оплата за доступ до високотехнологічного обладнання у Сore Facility установи (аналог нашого Центру колективного користування науковим обладнанням) від лабораторії та ін. Сюди ж варто врахувати і різноманітні стипендії від приймаючої країни для приїжджих науковців з-за кордону (ідеальна можливість для наших вчених долучитися до виконання високоякісної статті), власні кошти установи на оплату праці допоміжному науковому персоналу тощо.
Звісно, що за кошти з державної атестації такі циклопічні за українськими мірками проєкти реалізувати неможливо. Але це і не є головною метою державної атестації. Її завдання — забезпечити сталу роботу наукових установ у критичних умовах, що дасть можливість науковцям зосередитися не на тому, як не змерзнути при +12 °С у лабораторії взимку, а на перевірці інноваційних ідей і підготовці грантових заявок на спеціалізовані конкурси, де фінансування на дослідження буде вже в десятки разів більшим, ніж за «зрівнялівки» при атестації. А далі все має вибудуватися у струнку та логічну схему, яка ідеально вписується у запропоновану Міністерством науки і освіти систему атестації.
Державна атестація à базова підтримка науковців à перемога у конкурсах вітчизняних грантових агенцій на виконання перспективних ідей à публікація високорейтингових статей у топ-10% журналів à перемога у конкурсах міжнародних грантів à суттєве розширення базового фінансування установи при наступній атестації і таке інше.
Однак ці кроки — вже парафія конкурсного фінансування, до якого Міносвіти і науки дотичне значно меншою мірою, адже тут основну скрипку грає Національний фонд досліджень України (далі — НФДУ, Фонд) із солідним бюджетом у майже 1 млрд грн, тобто 1/3 від базової підтримки установ від МОН.
І отут починаються найбільші проблеми. Перші конкурси НФДУ було запущено ще 2020 року, а всього його діяльність за шість років коштувала державі 2,7 млрд грн, але так і не призвела до якісного прориву у публікаційній активності українських науковців. Ні-ні, за кількісними показниками у Фонду все чудово: за результатами виконання численних конкурсів опубліковано масу статей у низькорейтингових журналах різного штибу, тільки, за влучним висловом персонажа Грегорі Хауза з однойменного телесеріалу, їх ніхто не читає, а отже, вони не становлять будь-якої цінності для міжнародної наукової спільноти. Або ж, що ще гірше, результати такої діяльності опубліковані у платних журналах «хижацького» видавництва MDPI коштом державного бюджету. Останні навіть частенько входять до першого квартилю, тому формально всі атрибути хорошої статті на місці, але, перефразовуючи дона Корлеоне, це однаково не викликає поваги на Заході.
А це серйозно псує реноме нашої держави серед редакторів солідних наукових журналів, ставлячи нас на один щабель із країнами-ізгоями третього світу та державою-агресоркою. Це дуже відчувається при подачі статей з виключно українським авторським колективом у наукові видання «першої ліги» — вони часто проходять значно більш прискіпливу рецензійну перевірку, адже міжнародні редакції намагаються мінімізувати ризики публікації слабких або потенційно недоброчесних досліджень.
Причини цього різні. Серед них — надмірно жорсткі вимоги Фонду до публікаційної активності вже на першому році виконання проєкту. На практиці це часто призводить до публікації напівсирих даних у слабенькому журналі або ж до… банального негативного відбору проєктів ще на етапі експертизи, де перевагу інколи отримують менш амбітні заявки, зате із щедрішими обіцянками щодо кількості публікацій.
Тож за шість років роботи НФДУ і при витрачених 2,7 млрд грн серед результатів проєктів Фонду відсутні публікації у журналах, що входять до топ-10% Web of Science. Для порівняння: саме такі публікації у більшості європейських наукових систем вважаються одним із ключових індикаторів міжнародної конкурентоспроможності досліджень.
Це породжує цілком логічне запитання: яку саме функцію має виконувати Фонд у системі наукового фінансування? Якщо його мета — підтримка штанів українських науковців, то для цього з 2026 року запускається новий механізм базового фінансування за результатами державної атестації. Якщо ж завдання Фонду підтримувати та стимулювати проривні дослідження, то очікуваним результатом мають стати публікації, здатні інтегрувати українські команди у міжнародні консорціуми та великі європейські грантові програми. З неякісними статтями нас ніхто туди не візьме.
Проблеми спостерігаються і в організації конкурсних процедур. Однією з них є дефіцит незалежних експертів, що призводить до затягування процедури оцінювання заявок. Наприклад, експертиза приблизно трьох сотень проєктів у деяких конкурсах Фонду тривала близько пів року. Для порівняння, два останні конкурси Міністерства освіти і науки, де оцінювали майже 900 заявок, було завершено приблизно за два з половиною місяці. І попри це, Фонд не погоджується об’єднати експертні бази МОН і НФДУ.
Крім того, у науковій спільноті тривалий час викликала дискусії практика відхилення заявок через формальні технічні помилки. Саме тому Міністерство освіти і науки нещодавно ініціювало зміни до урядового положення про НФДУ, які остаточно позбавляють Фонд права відхиляти проєкти за формальними ознаками та дозволяють конкурсантам виправляти такі помилки під час подання документів. Це має зробити процедуру конкурсів більш справедливою та зменшити втрати потенційно сильних проєктів.
Певні питання викликає і структура рейтингових оцінок претендентів на гранти. У верхній частині рейтингу значна частина заявок отримує майже однакові бали — близько 96–99%, що виглядає доволі незвично для процедур незалежної експертизи. Тоді як у конкурсах МОН за оновленими правилами 2024 року, які максимально наближені до конкурсів Horizon 2020, такого розподілу оцінок немає.
Також привертає увагу дотримання Науковою радою Фонду положень про наукову етику та запобігання конфлікту інтересів. Попри підкреслену принциповість Фонду щодо неприпустимості співпраці учасників конкурсів із представниками країни-агресорки та тимчасово окупованих територій, у відкритих наукометричних базах можна знайти приклади публікацій деяких переможців конкурсів у співавторстві з дослідниками з таких територій (наприклад, тут, тут, тут, тут, тут, тут). Водночас у наукових профілях деяких членів Наукової ради також присутні подібні колаборації з установами, що працюють у Донецьку. Ці факти порушують складні питання академічної доброчесності та репутаційних ризиків для української науки. І вони є безумовним порушенням Закону України «Про академічну доброчесність» (статей 9, 10, 11 та 17).
На окрему увагу заслуговує і структура управління Фондом. Через складну систему взаємодії його органів вплив держави на управлінські рішення фактично обмежений. У теорії це має гарантувати незалежність інституції (привіт наївним романтикам від науки з 2015-го, які створювали Закон «Про наукову і науково-технічну діяльність» і вірили, що незалежний статус інституції гарантує ефективність). На практиці ж виникає ризик формування замкненої управлінської системи, яка відтворює саму себе. Зокрема, ключові управлінські органи Фонду — Наукова рада та Науковий комітет — тісно пов’язані між собою інституційно. У результаті після завершення каденцій їхні представники нерідко переходять з одного органу до іншого, зберігаючи вплив усередині системи.
І ця проблема стосується не лише Фонду. Подивімося правді у вічі: всі без виключення наглядові ради державних організацій («Енергоатома», «Укрзалізниці», «Нафтогазу») продемонстрували свою недостатню дієвість у запобіганні корупції та/чи забезпеченні ефективного управління цими органами. Але, на відміну від НФДУ, у зазначених держмонополіях уряд може вольовим рішенням провести позачергову ротацію членів наглядових рад, що хоча б гарантує, що вони там не засидяться навічно. У випадку Фонду система цілком може взяти курс на самомуміфікацію.
Проте це вже питання до Міністерства фінансів і профільного парламентського комітету, які визначатимуть обсяги фінансування науки в державному бюджеті на 2027 рік.
Державні гроші на науку мають працювати завжди. У країні, що воює, — особливо. Усе інше — розкіш, якої держава собі дозволити не може. І тому ефективність інструментів державної підтримки науки має бути предметом постійної уваги.
Від редакції: Матеріал Ростислава Панчука «Фінансування науки: де незалежна система розподілу державних грантів дає збій», опублікований у ZN.UA, отримав відгук Національного фонду досліджень України. Наукова рада оприлюднила офіційну заяву, яку розмістила на сайті Фонду та надіслала до редакції ZN.UA. З огляду на суспільну важливість теми, редакція публікує як позицію Фонду, так і відповідь автора з його аргументами щодо порушених у заяві питань.