Освіта на понтонах. Чому стратегії «європейського майбутнього» вищої освіти тонуть у реальності війни

План Ukraine Facility — це програма фінансової підтримки ЄС, яка визначає умови отримання Україною коштів на відновлення та реформи. Освіта в ній — один із напрямів із чіткими квартальними зобов’язаннями.

Інтеграція нашої системи вищої освіти до спільного європейського простору — життєва необхідність. Але питання в тому, як це відбувається. Європейські практики потрібно адаптувати до наших умов, а не механічно відтворювати. Адже реальність українського освітнього ландшафту особлива. Вона не статична й не монументальна. Вона пахне дизелем генераторів, вимірюється глибиною сховищ і тишею в коридорах, звідки вимиваються кадри.

Тож когнітивний дисонанс між «стратегією перемоги», що живе у владних кабінетах, і «тактикою виживання», якою керуються на місцях її виконавці — ректори та викладачі, сягнув критичної межі. Ми намагаємося регулювати хаос інструментами стабільності.

І ця проблема виникла не сьогодні. 2012 року я вже звертав на неї увагу в публікації, присвяченій відтоку обдарованої молоді за кордон. Війна лише оголила цю інституційну ригідність — нездатність системи швидко змінюватися й реагувати на нові умови.

Це особливо помітно на прикладі тих управлінських механізмів, які сьогодні визначають правила гри для вищої освіти.

Коли стандарти не працюють

Приміром, вимоги до акредитації освітніх програм НАЗЯВО або Ліцензійні умови провадження освітньої діяльності чітко демонструють розрив між нормативною моделлю та воєнною реальністю.

Ніхто не закликає до анархії — запобіжники проти освітньої профанації мають працювати. Проблема в іншому: наші регуляторні документи описують ідеальний світ. Світ, де інтернет безперебійний, безпека є аксіомою, а завтрашній день прогнозований. Бюрократична машина за інерцією і далі вимагає «євроремонту» там, де вціліли тільки опорні стіни. Ми опинилися в ситуації тотальної імітації, де не лише суто формальні, а й цілком доречні для мирного часу вимоги перетворилися на пастки.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Європейська освіта в Україні: там, де директори бачать можливості, батьки школярів — труднощі

По-перше, вимога інклюзивності та безбар’єрності (пункт 39 Ліцензійних умов). Безперечно, це критично важливо для будь-якого цивілізованого суспільства. Але документ безапеляційно вимагає формального документального підтвердження доступності всіх приміщень «тут і зараз». В умовах, коли корпуси в Харкові чи Сумах посічені уламками, а заняття проводять у підвалах, вимога встановлювати пандуси та підйомники до аудиторій на третьому поверсі, що стоять порожні, звучить не як турбота про інклюзію, а як адміністративна абстракція.

По-друге, критерій «академічної мобільності» (Критерій 8 Положення про акредитацію НАЗЯВО). Експертні групи й досі запитують про показники виїзної мобільності викладачів. І це в країні, де більшість чоловіків-науковців законодавчо обмежена в праві перетинати кордон. Вимагати від завідувача кафедри в Запоріжжі звіту про стажування в Берліні, коли його реальна «мобільність» обмежується маршрутом «дім — укриття», — це виглядає щонайменше дивно.

По-третє, вимога прозорості та публічності (Критерій 10) — ідеться про обов’язкове оприлюднення на сайтах університетів повної інформації про освітні програми, кадровий склад, здобувачів освіти та внутрішні процедури. Безперечно, відкритість — це запорука довіри до інституції не лише всередині країни, а й із боку міжнародних партнерів, які мають бачити, хто викладає, над чим працює університет і якими є його академічні процеси та стандарти.

Але коли регулятор безальтернативно наполягає на розміщенні повних пакетів даних — від біографій викладачів до переліків здобувачів освіти, — він не враховує воєнного контексту. Для релокованих університетів або тих, хто працює в зоні досяжності ворожої артилерії, це питання вже не відкритості, а базової безпеки. Публікація персональних даних викладачів, які можуть перебувати на тимчасово окупованих територіях або мати там родичів, створює прямі ризики.

Через новий навчальний план для початкової школи якість освіти може знизитись – експертка

Логіка МОН і НАЗЯВО щодо вимог загалом зрозуміла: без мінімального контролю та системи координат українські дипломи миттєво знеціняться, а довіра міжнародних партнерів випарується. Проте нелогічно вимагати від викладача в Харкові, Запоріжжі чи Херсоні виконання абсолютно тих самих KPI, що й від його колеги в мирній Європі.

Це породжує інституційну імітацію: університети звітують про «відповідність ліцензійним умовам», розуміючи, що вона часто існує лише на папері. А система приймає ці звіти, бо інакше доведеться визнати: старі лекала більше не працюють, а нових ніхто не створив.

Окремим колом бюрократичного пекла стало функціонування Національного агентства кваліфікацій (НАК). Концептуально це абсолютно потрібна інституція, покликана розробляти адекватні професійні стандарти та забезпечити прямий зв’язок університетів із реальним ринком праці. Але імплементація цього задуму розбилася об сувору вітчизняну бюрократію. Замість живого діалогу з роботодавцями університети змушені займатися «паперовою алхімією» звітів під так звані професійні стандарти. Це перетворюється на абсурд, коли гарант програми з філософії чи культурології має вигадувати «трудові функції» та «професійні компетентності» для професій, яких немає в офіційному класифікаторі. Або підганяти живий навчальний процес під сухі, часто застарілі формулювання стандартів. І хоча до їх розроблення формально залучають представників роботодавців, на виході бюрократичний фільтр часто перетворює живий запит бізнесу на забюрократизовані конструкції, які катастрофічно не встигають за динамікою реальної економіки. Ми витрачаємо тисячі людино-годин на створення «матриць відповідності», яких ніхто, крім акредитаційних експертів, ніколи не читатиме.

«Понтонні стратегії»: хто насправді втримав освіту

Якщо вірити щорічним аналітичним звітам чиновників, підсумковим резолюціям серпневих освітніх форумів чи парадним презентаціям для міжнародних донорів, українську освіту врятували мудрі накази міністерства та стратегічні сесії. Але якщо спуститися на землю, в аудиторії (чи то пак — у Zoom-конференції), стає очевидно: систему втримали не вертикальні директиви, а горизонтальні зв’язки.

Врятували ті, кого за античних часів називали Pontifex — будівничі мостів. Тільки в наших умовах зводили не монументальні кам’яні мости, а гнучкі ситуативні «понтонні переправи». Це завідувачі кафедр, які в ручному режимі перекроювали розклад під графіки відключень світла. Це викладачі, які перетворили свої кухні на пункти незламності знань, читаючи лекції з мобільного інтернету. Це громадські організації, які, не очікуючи вказівок «згори», завдяки грантовій підтримці миттєво розгорнули програми психологічної підтримки й антикризового менеджменту для десятків тисяч учителів, коли державна система ще тільки оговтувалася від шоку.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Стандарт без ресурсу: що не так із новим навчальним планом для початкової школи

Іще один приклад — вступна кампанія. Як публічно визнав заступник міністра освіти Олег Шаров, 2025 року ЗВО задекларували готовність прийняти на навчання 429 тисяч осіб, тоді як реальна кількість вступників становила близько 200 тисяч. Тобто місць у системі вищої освіти щонайменше вдвічі більше, ніж тих, хто в принципі готовий вступати.

Тож вступна кампанія де-факто перетворилася на відчайдушне «полювання за головами». Тягар набору студентів ліг не на приймальні комісії, а безпосередньо на плечі науково-педагогічних працівників. Практично в кожному університеті діє неофіційний, але жорсткий ультиматум для викладачів: хочеш зберегти ставку й навантаження на наступний рік — приведи студентів на свою освітню програму.

Тож професори й доценти змушені перекваліфіковуватися на агресивних менеджерів із продажу, які 24/7 «прогрівають» аудиторію в Telegram та особистому листуванні, консультуючи абітурієнтів і вдень, і вночі. Ця гнучкість — не стільки прояв альтруїзму, скільки інстинкт самозбереження: наведення «понтонної переправи» для студентів стає єдиним способом не піти на дно разом із власною кафедрою.

Парадокс у тому, що держава досі сприймає ці «понтонні рішення» як тимчасове непорозуміння, відхилення від норми, що його треба якнайшвидше виправити й забути. Але правда в тому, що в умовах війни та невизначеності саме здатність швидко розгортати «понтони» стає головною цінністю, важливішою за залізобетонну жорсткість застарілих структур.

Пастка «Великої відбудови»: ризики механічної оптимізації

Вітчизняна мережа закладів вищої освіти об’єктивно роздута. В умовах екзистенційної війни та гострого дефіциту коштів утримувати відверто слабкі інституції, які часто просто демпінгують вступними вимогами заради виживання, — це неприпустима розкіш. Ресурси критично потрібні для відбудови зруйнованих корпусів і створення сучасних лабораторій. Тому оптимізація неминуча.

Радіти рано: Єврокомісія похвалила Україну не за реформи в освіті, а за створення можливостей для них

Проте вона має відбуватися не адміністративним котком, а на основі чітких, прозорих критеріїв. Оптимізація без зрозумілих правил гри перетворюється на механічну централізацію під гаслом економії.

Особливо вразливими за цих обставин стають невеликі та релоковані університети. Частина з них має потужні наукові школи й унікальну експертизу, попри скромні масштаби. Інші виконують критично важливу регіональну функцію — зберігають інтелектуальну присутність України на прифронтових і деокупованих територіях. Підхід «укрупнити за всяку ціну» ризикує знищити осередки, які мають потенціал до розвитку.

Теорія систем вчить нас: великі, жорстко централізовані структури менш гнучкі та вразливіші до зовнішніх шоків. Маленький «понтон» інколи буває витривалішим на хвилях, де величезний лайнер отримає критичні пробоїни.

Що робити? Стратегія виживання замість імітації євроінтеграції

Якщо ми хочемо зберегти вищу школу не як набір напівзруйнованих будівель, а як живу інституцію, необхідно змінити управлінську парадигму. Час переходити від стратегії «ідеального європейського майбутнього» (яке гарно виглядає у звітах для Ukraine Facility) до тактики «ефективного теперішнього».

По-перше, на нормативному рівні має з’явитися режим адаптивного управління. Йдеться не просто про спрощення процедур, а про перегляд і тимчасове призупинення тих вимог, які фізично неможливо виконати в умовах війни. Система потребує права на «воєнну похибку». Гнучкість має стати легітимною нормою, а не існувати у сірій зоні особистих домовленостей з експертними комісіями.

По-друге, держава має посилити суб’єктність викладача — фінансувати людей, а не лише штатний розпис. Бо загроза для системи освіти — не лише зруйновані корпуси, а й поступовий відтік викладачів, особливо молоді. Якщо держава не створить умов, аби їх утримати, після війни не буде кому «будувати нову освітню архітектуру».

У ситуації, коли університет не може гарантувати ні безпеки, ні стабільності, носієм якості освіти стає конкретний професор, а не бренд закладу. Саме тому підтримка має бути адресною.

Ідеться про створення механізмів персональної підтримки викладачів — індивідуальних програм, стипендій чи грантів, які дають змогу зберегти в системі тих, хто реально тримає навчальний процес і наукові школи. Гроші мають іти за талантом і компетенцією, а не розчинятися в утриманні великих, але напівпорожніх структур.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Реформа науки в університетах: від виживання — до співтворення майбутнього

По-третє, варто переосмислити принципи побудови системи вищої освіти. Рішення про її архітектуру мають бути виваженими та гнучкими. Система має вибудовуватись як мережа взаємопов’язаних, але досить автономних інституцій — із правом на розвиток, трансформацію та регіональну місію.

Ми не знаємо дати закінчення війни. Чекати на мир, аби почати «жити правильно» й будувати ідеальні стратегії за лекалами 2030 року, — управлінська короткозорість, яка коштує нам найціннішого ресурсу — часу.

Ми живемо на переправі. Освітній ландшафт сьогодні — це бурхлива річка, а не стабільний ґрунт європейського кампусу. Наше завдання — зробити цю переправу надійною та функціональною, а не вдавати, що вже будуємо гранітну набережну.

Час для архітекторів великих стратегій іще настане. Але сьогодні — час тих, хто тримає систему на плаву. Саме ці «понтонні» рішення і є зараз реальним фундаментом української вищої освіти. Не паперові візії, а жива стійкість.