Підтримати
Від початку повномасштабної війни в Україні за програмою релокації до безпечніших регіонів переїхали 840 підприємств, із яких 667 уже працюють на новому місці. Про це свідчать дані платформи Опендатабот станом на кінець вересня 2023 року.
Нині за урядовою програмою підприємства можуть перевезти виробничі потужності з територій, наближених або розташованих у зоні бойових дій, до шістнадцяти регіонів країни. Найбільше бізнесів для нового місця роботи обрали Закарпатську та Львівську області (120 і 199 компаній відповідно). Також найзатребуванішими в підприємців безпечними регіонами стали Чернівецька область (78 релокантів) та Івано-Франківщина (70).
Дніпро став другим домом для виробництва дитячих іграшок і одягу «Mari i Poll», яке понад п’ять років успішно працювало в Маріуполі. «Mari i Poll» відшивали відому Азовську чайку — символ міста. Втім, частина дорогого обладнання залишилася в окупованому Маріуполі, тому створення іграшок наразі на паузі, а війна підступно крокує за власницею виробництва Русланою Щербиною.
Українська альтернатива китайському масмаркету
«М’які іграшки — то моя любов і слабкість», — каже Руслана Щербина, авторка Азовської чайки. На її створення надихнув улюблений Маріуполь.
Руслана завжди мріяла про власну справу. І ще 2017 року вирішила відкрити виробництво дитячих іграшок, аби створювати для малюків милих і головне — якісних пухнастиків, які на 100% стануть крутою альтернативою китайському масмаркету. Тоді дівчина подалася на грант програми «Український донецький куркуль» і отримала допомогу на розвиток власної справи в розмірі 498 тисяч гривень! На перший транш вона замовила обладнання для набивання іграшок. Воно пів року їхало в Україну з Китаю. Коли Руслана вирушила до Одеси його розмитнювати, дізналася, що вагітна. Отже, сталося так, що одномоментно довелося розпочинати два «проєкти»: власний бізнес і материнство. Син фактично ріс на виробництві «Mari i Poll».
Над назвою компанії довго не думали — вирішили підкреслити любов до рідного міста. Так народилася торговельна марка «Mari i Poll». На кошти другого траншу гранту Руслана закупила швацькі машинки й тканину. Знайшла приміщення. Цікаво вийшло з командою.
«Коли ми заїхали в орендоване приміщення та почали його прибирати, встановлювати обладнання, підійшла жінка й запитала: «А що тут буде?». Я відповіла, що шитимемо іграшки. А жінка сказала, що вона — швачка. І виявилася суперфахівчинею.
Ще дві жінки жили поряд і прийшли подивитися, що відбувається поруч з ними. Так і залишилися. До початку повномасштабної війни наша команда налічувала майже десять осіб».
Маріуполь був ідеальним місцем для розвитку бізнесу
Вони розробляли дизайни нових іграшок. Шили різних тваринок. Були ведмедики, котики, сови, зайці. Тоді Руслана замислила створити символ міста. «Ми довго думали, вигадували, а потім прийшло розуміння — чайка! Азовська чайка, хто, як не вона, чітко презентує Маріуполь?».
Іграшки «Mari i Poll» дуже часто купували військові, які їхали через місто додому до різних областей України. Війна на сході країни триває з 2014-го, а Маріуполь був прифронтовим містом.
«Часто в нас забирали іграшки просто з вітрини. Це емоція. Уявіть, їде батько у відпустку. Вдома — син чи донька, яких він так рідко бачить, або кохана дівчина. Тому так хочеться зробити приємно близькій людині», — каже Руслана.
Траплялися й курйозні ситуації. Виробництво Руслани якось отримало замовлення — знов-таки від військових. Потрібно було пошити чотириметрового єдинорога. А потім попросили іграшкового бичка з певним нюансом. «Вони вирішили своєму керівникові подарувати м’яку іграшку — бика зі сталевими чоловічими причандалами, — розповідає жінка. — Ми створили такого! Подарунку тоді зраділи й замовники, й той, кому дарували. Ми ж опублікували фото іграшки в своєму Інстаграмі, ця модель стала досить популярною серед наших покупців».
У «Mari i Poll» чаклували над різними моделями іграшок. Вигадували цікавих героїв. Ще шили пледи, подушки. Часто дизайн розробляла сама Руслана. Показувала ідею колективу. Згадує: «Бувало таке, що дівчата бачили мої задуми й іноді казали: «Це щось шалене й нереальне». А я відповідала: «Нічого не знаю, треба робити!».
Коли почалася пандемія ковіду, клієнти припинили купувати іграшки, а магазини зачинялись. У «Mari i Poll» трохи розгубились і не відразу почали шити маски. А коли все ж таки вирішили відшивати власні з кумедними принтами, стало запізно — попиту вже не було. То була перша криза. Але опускати руки — це не про Руслану. Новий виклик — нові можливості. Руслана тоді вирішила: шитимуть дитячий одяг. І тут також зробили ставку на якість. Адже конкурувати з гігантами масмаркету важко, але одяг «Mari i Poll» обирали завдяки високій якості. І це був правильний стратегічний крок!
Виробництво нарощувало оберти, а прибутки зростали. Взимку 2022-го, перед повномасштабним вторгненням, «Mari i Poll» вийшли на чималий прибуток, адже іграшки були впізнаваними, а одяг продавали на «Розетці», «Касті» та через Інстаграм.
«Ми не вірили у війну»
Війна «висіла» в інформаційному просторі України, втім, ніхто в це не вірив. «23 лютого 2022-го ми з командою бурхливо обговорювали можливість війни. Все буде нормально. Наші захистять! Але в мене машина велика, хто захоче — може виїхати разом зі мною», — сказала тоді дівчатам Руслана.
А 24 лютого вона, як і вся країна, прокинулася в іншій реальності. Розбудив чоловік і сказав, що почалась війна. Сам поїхав на роботу, а Руслана стала збирати валізи. Жінка дуже вагалася, сумнівалася, чи правильно нині зриватись і кудись їхати з дитиною. Але коли неподалік від їхнього будинку впав снаряд, сумнівів не залишилося.
«Мирослав плаче, валізи напівпорожні, а я не розумію, що брати, кидала речі, яких не шкода, а дорогі залишала вдома… Чим я думала? Ну, я ж була впевнена, що повернусь або наймемо пізніше машину й мама все привезе. Взяла кілька синових машинок, а треба було просто вивернути всю його шафу до валізи, не думаючи. Бо син залишився фактично без речей та іграшок. Близько десятої-одинадцятої ми виїхали, дитина плаче, мене трусить, зачиняю двері в квартиру — й кидає в холод. Розумію, що це може бути востаннє, коли я бачу свою квартиру».
Речі зібрала за принципом «на кілька днів». Виїхала в пуховику... Те, що залишила вдома, потім розікрали… Родина Руслани виїжджала з міста 24 лютого вдень. Вже після 18-ї години місто було фактично заблоковано. Рушили через Бердянськ до мами на Закарпаття.
Дніпро — новий дім для «Mari i Poll»
Трохи поживши на Закарпатті в батьків, родина вирішила перебратися до найбезпечнішого з найближчих до Маріуполя міст — Дніпра. Чоловікові запропонували там роботу. Приїхали до міста наприкінці вересня 2022 року. Зупинилися в однокласниці Руслани та почали шукати житло в оренду.
Руслана ж мріяла поновити виробництво. Втім, зробити це в новому місті фактично з нуля було непросто. Але місцева влада відкрила програму з релокації бізнесу та запропонувала підтримку підприємцям, які через війну втратили можливість працювати на окупованих територіях чи там, де ведуться бойові дії. «Заступник мера збирав виробників і в кожного підприємця питав: «Що вам потрібно?». Я сказала: «Приміщення», — і вже за місяць у мене воно було», — згадує Руслана.
Так почалося відродження «Mari i Poll» у Дніпрі. Визволити своє обладнання з окупації — ця думка не полишала Руслану, й вона продумувала різні схеми, як це зробити. Жінка заплатила своїй робітниці, щоб та вивезла одну зі швацьких машин із Маріуполя (її вартість — майже 10 тисяч доларів). Окупанти перевіряли ціни й не випускали з міста те, що дорого коштує. «Ми поставили ціну — 30 тисяч гривень. Але російські військові все одно не хотіли віддавати, сказали, що це обладнання працюватиме на їхні потреби… Втім, робітниця почала викручуватися, казати, що апарат зламався від прильоту. І так якось умовила. Швацьку машинку смілива жінка довезла до Дніпра. Це була тоді для мене велика радість», — каже Руслана.
Втім, довідалася Руслана й про те, як виглядає її квартира. Будинок пошкоджений обстрілами та прильотами. Квартира вціліла, але… повністю розграбована.
«Я не знаю, що сталося з тими людьми, нашими сусідами, які залишилися в окупації, але в них вистачило совісті зняти наші вхідні двері з кріплень, увійти в квартиру й винести все цінне — від техніки до одягу. Моя робітниця сказала, що бачила сусідок, які ходять у моєму пальті, костюмах, носять мої футболки…» — Руслана не шкодує за речами, дивує людське ставлення — вкрасти, присвоїти…
Те саме сталося і з маріупольським приміщенням виробництва «Mari i Poll», розташованим у підвалі житлового будинку. Звісно, Руслана попросила робітниць, які залишались у місті, зняти замки та впустити людей переховуватись у підвалі, бо місто бомбили. Втім, згодом дізналася, що все обладнання, матеріали, речі звідти теж було викрадено…
Коло спілкування під час війни звузилося. З людьми, які залишилися в окупації, Руслана не спілкується.
В Дніпрі жінка спрямувала всі зусилля на відродження виробництва. Воно збіглося з другою вагітністю. До пологів залишався тиждень. За дивним збігом обставин Руслана з чоловіком були у ванній кімнаті, купали п’ятирічного сина, коли раптом пролунав вибух. Тривоги оголошено не було.
«Я сиділа на стільчику, бо стояти заважав уже дуже великий животик… і в одну мить двері ванної опинились у мене на голові. Син перелякався від гучного звуку. Чоловік подумав, що вибухнув котел у будинку. Та виявилося, що це пряме влучання ракети в дах нашого дому», — згадує Руслана події 28 липня 2023 року в Дніпрі. Тоді ворожа ракета влучила в будівлю СБУ та новий ЖК у центрі міста.
Народжувати жінка пішла з п’ятирічним сином і чоловіком. Усі втрьох тиждень жили в палаті пологового.
Руслана народила хлопчика. Згадує, що найстрашніше стало, коли оголосили тривогу й усіх жінок із немовлятами повели до сховища. А вона не мала сил після пологів і залишилася в палаті з синочками, плакала й молилася.
Тоді Руслана щодня казала чоловікові: «Дніпро — не моє місто». Після прильоту в їхнє орендоване житло вона відчула це ще більше.
Пошиття іграшок наразі неможливе
Одяг, який відшиває «Mari i Poll», купують мало. Вистояти на ринку нині важко, бо з’явилося багато українських виробників, які теж виготовляють дуже якісний одяг. Створити команду в Дніпрі Руслані виявилося складно. «Mari i Poll» — у постійному пошуку працівників через плинність кадрів.
Нині родина перебралася до Ромен Сумської області. Старший син вважає, що вони вдруге врятувалися від війни. Мирослав пішов до садочка. А меншому, Святославу, поки лише два місяці. Втім, Руслана налаштована на відновлення виробництва втретє. В містечку дешевша оренда і є потужний потенціал охочих працювати.
«Вже два тижні, як наша сім’я живе в Ромнах. Раніше не було досвіду життя в такому маленькому місті. Маріуполь був великим, красивим. Дніпро — також велике місто, але не моє, — каже Руслана. — Ми прожили в Дніпрі півтора року, й не було дня, щоб я не сказала, що це не моє місто. Можливо, це через те, що я думала: ми їдемо до Дніпра максимум на пів року — й усе, Маріуполь звільнять і ми повернемося додому. Не знаю… але я бачила тільки погане й навіть не намагалася полюбити це місто. А після прильоту в наш ЖК рахувала дні до переїзду. Мені було все одно куди, але з Дніпра й подалі. Щоразу, як поверталися з подорожей до Дніпра, я плакала, реально плакала, настільки мені було некомфортно. І ось коли чоловік сказав, що є можливість поїхати пожити в місто Ромни, я відразу погодилася. Зараз тут мені спокійно, мене не трусить під час тривог, ми не бігаємо в ванну чи коридор, я перестала сіпатися від гучних звуків, а Мирослав думає, що ми поїхали від війни й тут безпечно. Місто маленьке, але тут є все необхідне. І головне — україномовне, а це означає, що Мирослав швидше вивчить мову.
Так, я найгучніше за всіх кричала, що повернуся жити до Маріуполя. Але скільки ще чекати? Життя минає. Скільки ще жити на паузі? Я точно відновлю «Mari i Poll» у Маріуполі, але, найімовірніше, жити там не захочу. Не хочу ходити чужими вулицями рідного міста, не хочу, аби мої діти жили на суцільному кладовищі. Хоч як би це звучало, але це так. Йти і згадувати жахливі фото, де на цих вулицях лежали загиблі, я не хочу. Маріуполь повернеться додому. Я в це вірю. Але треба будувати життя зараз».
Руслану дуже мучить розуміння того, що «Mari i Poll» не може шити іграшки, адже обладнання для наповнення залишилось у Маріуполі. Станція, що коштувала три мільйони гривень, просто стоїть й іржавіє. Купити нову немає змоги.
«Єдина іграшка, яку ми й далі відшиваємо невеличкими партіями на замовлення, — Азовська чайка, бо це символ нашого Маріуполя», — каже Руслана. Й це дає надію на відродження її справи та її міста.
Текст підготовлено у співпраці з DATTALION (ГО «Датталіон»)
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google