Підтримати
В юності Любу намагалися оминати десятою дорогою на харківському «Госпроме» (народна назва району міста навколо Будинку Держпромисловості). Її вигнали зі школи, бо вона регулярно й далеко не дипломатично обстоювала справедливість, нагороджуючи кривдників синцями. Пацанка за духом, вона мала власний супержіночий бізнес із миловаріння, а з початком повномасштабної війни їздить на нуль, до хлопців. Купує автівки, дрони, гідрокостюми та решту потрібного, а ще рятує тварин. Історія бунтарки з великим серцем.
«Я збиралася поливати рашистів з даху свого будинку лужним розчином (це — не фігура мови, а мій реальний план!), який використовую для приготування мила. Робила б ту суміш відрами й виливала з даху на орків, доки мене звідти не зняв би снайпер. В мені вирувало стільки люті, що для страху місця просто не було», — каже харківська волонтерка Люба Орехова, згадуючи початок повномасштабного вторгнення в лютому 2022-го.
Неформальна лідерка без компромісів
Аби зрозуміти, хто така Люба, достатньо однієї історії з її юності. Кінець 1980-х, шкільне життя — часто боротьба за виживання у шкільних колективах. Складна підлітка, якої сахається пів району. Хтось наплював на голову єврейській дівчинці — однокласниці Олі Пекар. Люба відмутузила кривдника.
Встрягала в будь-яку халепу, але не була ні крадійкою, ні злодійкою. Просто по-своєму боролася з тими, хто був неправий, бо вважала, що діє чесно. В дев’ятому класі їхала на мотоциклі й впала, зламала ногу. До іспитів не допустили — запропонували залишитися на другий рік. Але хіба неформальна лідерка на таке піде? Директорка, аби не відраховувати Любу з довідкою, запропонувала її батькові полагодити дах шкільної будівлі. Той уже був готовий на таку угоду. Та Люба тоді заборонила батькові таке «корупційне приниження» й нагадала його ж формулу життя, на яку він навертав і доньку: «Людина, яка має совість, повинна жити так, аби їй не було соромно перед собою». Так і випустилася з довідкою. А далі — життя, самоосвіта, власний маленький бізнес...
Статус волонтера
У перші дні вторгнення Люба шукала, як бути корисною. Приходила до волонтерських штабів разом зі своєю великою псиною, бо залишати її вдома з рештою зграї було неможливо. Просила посадити її в куток, дати мішок картоплі чи цибулі. Бралася за будь-яку роботу — щось пакувала, носила, вантажила. Її брат відвіз дружину з трьома дітьми до Олександрії, повертався з купою гуманітарки.
«Любо, я везу харчі й мені потрібні десять людей для розвантаження й на перепакування…» — з цього й почалася Любина волонтерська робота без вихідних.
До робочої команди доєдналися син і друзі. За локомотив — Люба та її брат. Стукалися до європейських фондів. Тоді допомога лилася рікою: їжа, ліки, гігієна. Формували запити, приймали фури, буси, розвантажували, перепаковували за потребами й розвозили по всій Харківській, Донецькій області, гасали й до Херсонської.
«Нині статус волонтера дуже заплямований через тих, хто наживався, перепродував і крав… Нині з Європи допомоги практично немає. Немає довіри вже до українського волонтерського руху», — каже Люба.
Сьогодні вона сфокусувалася на допомозі виключно військовим. Її медіамайданчик — власна сторінка на ФБ, донори та постачальники — друзі. Її дописи гострі, колючі й правдиві. Люба не приховує власного обурення. Словом вона звертається по допомогу: «ВР схвалила добудувати музей Голодомору та видала на побудову ще 459 мільйонів гривень.
Я розумію, що вигораю та закінчуюсь. Я розумію, що в мене професійна деформація й таке інше. Я розумію, що волонтери, які їздять на нуль, сприймають життя геть інакше, крізь призму того жаху, який вони там бачать.
Я це все розумію й намагаюся мовчати, щоб не здаватися геть хворою. Але це…
В той час, коли хлопці виють від браку дронів, автівок, приладдя, коли ми втрачаємо найкращих, коли в мордорі будують заводи з виробництва дронів, ми шо? Правильно, будуємо музей!»
Дістати потрібне
В Люби — нескінченний запит. Так, для херсонських «котиків» діставала гідрокостюми, мотори для човнів. Абсолютно всім потрібні РЕБи, дрони, цей запит — як молитва на будь-якому напрямку.
Дощовики, засоби від комах, сітки, зарядні станції, «Старлінки», ковдри, консерви, чай, кава, вітамінні суміші, розкладачки натовські, термуха, дощовики — Люба перелічує це, як мантру.
А ще вкрай необхідна отрута від гризунів — просять військові, бо миші перегризають в автівках кабелі. Одна Любина подруга-військова поділилася власним болем: «Стригтимуся під нуль, бо мишачим гівном засипане все волосся після сну…»
Місця зустрічі з хлопцями — Костянтинівка, Дружківка, Краматорськ. Але часто хлопці не можуть виїхати, тож Люба жене до них на позиції, де до орків — чотири-п’ять кілометрів. Пише у Фейсбуці: «Сьогодні була чергова поїздка до хлопців. Складна, два напрямки — Авдіївський та Бахмутський. Нас трусило на розбитих дорогах, кутало туманом, чорні кракуни не боялися нас та не квапилися злітати з-під колес.
І хлопці втомлені такі, що на них боляче дивитися.
— Вам іще потрібні зігрівайки? — питаю я.
— Та ні, дякую. В нас іще ті є, нам стільки не потрібно. Немає вже кого зігрівати…»
Диво для згорьованої мами
Люба не має гальм, — кажуть про неї друзі. Тому якось гайнула до селища Залиман, що біля Лиманської громади. Тоді, коли там була зачистка після деокупації. Аби вивезти підлітка, який поїхав іще до вторгнення до бабусі з дідусем і застряг у окупації без зв’язку на пів року. Поїхала, бо бачила згорьовану матір, яка втратила квартиру на Салтівці через пряме влучання в будинок, яка півроку не мала звістки про рідну дитину. Хлопця Люба вивезла, хоча в успішність операції ніхто не вірив.
Брат
Брат Люби — багатодітний батько. Від початку вторгнення закрутився з волонтерством, у листопаді 2023-го не витримав — пішов добровольцем… а в січні 2024-го загинув. Сиротами залишилися троє синів… і Люба, адже їхні з Максимом батьки давно померли.
«Смертельний сум за цими очима та посмішкою.
Людина з такими очима не може померти!
Людина, яку люблять стільки людей, не може загинути, бо ця величезна любов її повинна зберегти!
Людина з такою посмішкою не може лежати в труні, бо ця посмішка — Сонце, а Сонце не гасне!» — написала Люба на своїй сторінці у ФБ після загибелі брата. Каже, що досі перебуває на стадії гострого заперечення, жодного натяку на прийняття…
Загибли три покоління
«Сьогодні були у брата.
Поруч із ним — нові могили.
Три покоління, від 20 до 60 років, лежать у землі.
Дідусі, які мали плекати онуків, читати їм казки, натягнувши на носа смішні окуляри; ходити зранку на базар за свіженьким сиром їм на сніданок.
Батьки, які повинні радіти за перемоги своїх синів, вчити їх рибалити та водити автівку, бути поруч, коли діти обирають свою дорогу. Бути силою, бути підтримкою.
Сини, які повинні привести до мами свою кохану, принести тортик, познайомити. Побачити трошки ревнощів у маминих очах і потім довго розповідати їй про те, яка смачна її шарлотка, а сама вона — найкраща в світі, й маму він любить усе одно більше.
Онуки, які повинні купляти діду стильні окуляри замість отих на ізоляційній стрічці, випивати з ним потроху, пояснювати, чим отой віскар відрізняється від дідового самогону, та залюбки слухати байки, знайомі з дитинства.
Три покоління чоловіків замовкли навіки.
Над кожним із них майорить прапор.
За кожним із них вмирають від болю рідні.
У кожного з них відтепер — жовто-блакитні крила».
Мильна крамничка
Люба й далі варить мило. Ця справа — велика віддушина й те, що допомагає не з’їхати з глузду. А ще дає змогу елементарно вижити й прогодувати великий зоопарк жінки.
Комусь видається дивним, але вона впустила в душу і власну велику квартиру старої харківської сталінки 18 котів і чотирьох собак. Ще над кількома тваринами має фінансове опікунство, тобто оплачує їм корм і медичний догляд.
Із сумом Люба ділиться, що двоє її улюбленців загинули через обстріли Харкова — в собак не витримало серце. Сама жінка має нервове безсоння: «Сплю уривками, але я вже давно втратила страх, я не хизуюся — це не поза, і я далеко не принцеса-воїн, адже боятися — це здорова реакція організму, просто злості й люті в мені більше, ніж страху».
Люба ділиться думкою, яка її рятує: «Коли ти приїжджаєш із нуля, лягаєш у чисте ліжко після ванни, в тебе є кава, бутерброд і навіть кіно на компі, то гостро відчуваєш полярність. Бачиш, як там живуть хлопці, і розумієш, що ти — в комфорті, навіть якщо прилетіло в сусідній двір.
Аби триматися, не аналізувати політичної ситуації, не занурюватись у прогнози військових експертів, я «вдягаю шори на очі» й роблю те, що можу, для хлопців на фронті. Щоб не зневіритись, як дівчата-колеги, які гасали й рятували, а потім вигоріли й виїхали до Європи».
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google