ЗОЛОТИМИ СХІДЦЯМИ БЕЗ ПЕРИЛ

Любов без радості була?

— Ви одружувалися з кохання? — уточнює суддя, і на їхніх обличчях проступає розгубленість. Вони не чекали такого запитання. Вони взагалі не дивляться одне на одного. Василь нервово бгає в руках кепку.

— Н-ну, як сказати... Зустрічалися рік, ну й вирішили одружитися... за взаємною згодою... — пояснює він, дивлячись кудись убік.

Ліля говорить рішучіше:

— З мого боку було кохання. До народження сина ми жили щасливо. А потім усе змінилося. І в мене зараз до нього немає ніяких почуттів.

Вони увійшли, сіли і тримаються так, наче не помічають одне одного. Хочуть, щоб швидше закінчилися «півгодини ганьби» і їх розлучили. Тільки за цим і прийшли сюди. Хоча ні. Заяву в суд подав Василь. Просить розлучити, розділити грошові заощадження і віддати йому на виховання сина.

— Коли ви бачили свого сина останній раз?

Василь довго згадує.

— Ви хоч прагнули його побачити? Адже він зовсім недалеко, в Ярмолинецькому районі.

— Я не знав, де він. Коли запитував, то вона не відповідала.

Він, вона… Їм неприємно сьогодні навіть назвати один одного на ім‘я. Невже вони колись були близькі й щасливо шаленіли навіть від згадки одне про одного? Невже можна повірити в щирість Василевого бажання забрати сина, коли він уже довгі місяці навіть не намагався побачити його, за півроку лише раз надіслав гроші (змусили), а всі інші місяці в день зарплати геть забував, що десь живе його кровинка, його Орест, і мама не має жодних прибутків, бо ще студентка? Здається, ні, не гризе молодого батька ця думка. Просто так благородніше — просити віддати сина. А заодно й гроші, що були в подружжя.

Спершу вони виглядали стриманими, ці молоді люди. Витримка зрадила, коли почалася розмова про ті конкретні гроші. Точніше — спогади про взаємні образи. Ліля розповідала про довгі місяці в лікарні (хворіла дитина), що чоловік не провідував їх, а треба було і на ліки, і на харчі, та й потім потрібно було за щось жити. Василь обурено перераховував недавні Лілині покупки — супермодні джинси, золотий ланцюжок — і так само з обуренням питав суддів, чи це такі вже необхідні для існування речі? І коли з‘ясувалося врешті-решт, що грошової суми, через яку і був ґвалт, уже давно немає, обоє знову розділилися глухою брамою.

...Після трьох «розлучних» судових засідань, які разом тривали близько години, суддя втомлено сказав мені: «Але ж і завдали ви мені сьогодні роботи!» І пояснив у відповідь на мій здивований погляд: «Я б їх усіх за десять хвилин розлучив. Це в нас поставлено на потік. Але ж ви попросили...»

Я й справді напросилася до нього на засідання «вивчити тему». І домовляючись, попросила «для газети» детальніше розпитати про причини розлучення, змусити згадати щось добре, що об‘єднувало ці пари раніше, ще раз попросити подумати про наслідки того кроку, який вони хочуть зробити. «Тільки ж ви не згадуйте мого прізвища в газеті, — неохоче погоджуючись, попрохав суддя. — Колеги засміють, що в такі дитячі ігри граюся. Це нікого не зупинить і не змусить відмовитися від свого наміру. Хіба, може, з часом життя змусить їх щось переосмислити».

Розлука, отже, без печалі?

У Хмельницькому протягом перших чотирьох місяців нинішнього року на 443 одруження — 403 розлучення. Співвідношення майже таке, як співалося про дещо інше у популярній колись пісні: на 10 весіль — 9 розлучень. Єдине, що ще дозволяє не грати інституту сім‘ї похоронний марш замість маршу Мендельсона — це надія на те, що до кінця року цифри трохи вирівняються, врівноважаться і традиційно зафіксуються в проміжку між 80 і 50 відсотками.

Але ж це не просто високі — вкрай небезпечні для сім‘ї показники. Згадаймо, як ми били тривогу в радянській ще державі, де розлучення у 80-х роках почали зашкалювати за 40%. Сьогодні в Хмельницькому врагсі, порівнюючи цифри й аналізуючи тенденції, як точку відліку беруть 1991 рік: 1064 розлучення — 43% від кількості укладених шлюбів. Приблизно в таких межах показник стабільно тримався все попереднє десятиріччя. Після цього, коли б ми зобразили кількість шлюбів та розлучень на графіку, то перша крива упевнено поповзла б униз, а друга натомість різко стрибнула б угору. Причому пік прийшовся б на 1994 рік, коли узи Гіменея почали тріщати по швах і остаточно розірвались аж для 1407 пар. Саме в цьому році хмельничани почали масово виїжджати на заробітки за кордон.

Останнє десятиліття значно урізноманітнило й без того дуже строкату картину причин, з яких розлучаються родини. Раніше формулювання «не зійшлися характерами» було універсальним і вбирало в себе багатющу гаму приводів: від того, що чоловік п‘є і б‘є — і аж до небажання дружини вставати рано й готувати сніданок годувальнику сім‘ї.

Звичайно, все це є і нині. «Ми жили дуже погано, — пояснює на суді Валерій, чоловік другого подружжя, що розлучалося в мене на очах. — Дружина несерйозно ставилася до сімейного життя, не хотіла вести домашнє господарство. Я їй допомагав, та, мабуть, вона хотіла, щоб я усе робив. Після народження сина наші стосунки ще більш ускладнились...» Дружина Галина, у свою чергу, стверджує те ж саме, але вже з вини чоловіка: «Повертався пізно, не допомагав мені ні в чому, через те ми й сварились».

Нині ж до старих бід додалися нові. Насамперед — матеріальна неспроможність чоловіка утримувати родину. Далеко не всі представники «сильної» статі, позбувшись роботи чи зарплати, зуміли переорієнтуватись і знайти нове місце під безжальним ринковим сонцем. А коли й знайшли — в буквальному розумінні на ринку, то дуже часто воно стало згубним для їхніх родин. Тому, хто був на війні, зрозуміла абревіатура ППЖ («походно-полевая жена»). Нині ж час вводити в обіг іншу абревіатуру — ДД, тобто — дорожня дружина. Бо історіями про «другі сім‘ї», котрі виникають під час безкінечних «човникувань» наших земляків по індіях-туреччинах-еміратах, можна заповнити цілі стоси по-сучасному легковажних, зате по-африканськи пристрасних «лав сторі» на книжкових розкладках. Правда, підсумки цих історій фіксуються не стільки врагсами (як засвідчують особисті спостереження, не так уже й багато «дорожніх» сімей наважуються узаконити свої стосунки в стаціонарному, так би мовити, житті), скільки міліцейською кримінальною хронікою: сімейні скандали, які теж почали йменувати «разбірками», все частіше виникають не лише з п‘яних очей, а й з отаких-от вогнищ невірності й обману.

Третя справа про розлучення виникла саме з цієї причини. До одруження Петро і Тетяна дружили чотири роки — ще зі школи. Правильніше — зустрічалися тоді, коли приїжджали на канікули з міст, де навчалися. Одружилися навесні, а восени Петро пішов в армію і вже там отримав з дому щасливу звістку про народження донечки. Та, видно, родинна ноша виявилася для нього непосильним тягарем. Після служби місцем його роботи став базар, а точніше — постійні поїздки за товаром. Протистояти солодким звабам тимчасових дорожніх забав він чи то не зміг, чи й не хотів. Виявилося, що шлюбна відмітка в паспорті зовсім не заважає холостяцьки-розгульному способу життя. Навпаки, сім‘я стала своєрідною віддушиною для молодого гульвіси, на якій скандалами і сварками можна було вимістити похмільну гіркоту. І заява дружини про розлучення була сприйнята ним з легкістю й без жодного каяття. Він переконаний, що його шлюб — просто помилка молодості. І, судячи з поведінки в суді, таких помилок на шляху цього чоловіка ще може бути предостатньо.

Та й тому-таки пияцтву базар сприяє надзвичайно. Особливо — жіночому. Чарчина «для зігріву», за вдалий день, за добру виручку, за день ангела сусіда по прилавку, день народження сусіда сусіда, свій власний, весілля сина, родини в доньки, приїзд кума... Іноді не треба й кількох років, щоб доглянута привітна молодичка перетворилась у брезклу тітку невизначеного віку з густим макіяжем на синюшному обвітреному обличчі. Поки вона ще втримується на базарі, дома її теж терплять. Коли ж остаточно пускається берега, то виявляється, що й домашні не хочуть зайвого клопоту з випивохою. І при розлученні всі співчувають чоловікові, який увесь цей час, можливо, лежав на дивані й чекав грошей, що наторгує на базарі його половина.

Ще одна причина, яка стала домінуючою в розлученнях останніх літ, — це «безвісти відсутні» чоловіки або й дружини, що свідомо чи з невідомих трагічних причин загубились у світах, куди виїхали на заробітки. Драматичні поневіряння цих людей залишаються за кадром судових постанов, які, згідно з заявою одного з подружжя за фактом тривалої відсутності іншого, визнають шлюб недійсним. Зрідка бувають зовсім несподівані фінали таких історій — коли «заочник» повертається і пред‘являє законні претензії на дітей, майно, квартиру.

Є в цьому ж ряду й інший «підвид» розлучних мотивів: ув‘язнення одного з членів сім‘ї. За злощасною 42 статтею тільки минулого року в Хмельницькому було подано 24 заяви.

А хіба менше страшної експресії в спокійних зовні розлученнях літніх людей, які почали переростати в незбагненну, як невивчена епідемія, тенденцію в 1998—2000 роках? Ця епідемія мала соціальну дефініцію — субсидія. Щоб отримати її і таким чином хоч трохи здешевити нелегке пенсіонерське буття, люди, яким упору святкувати золоте весілля, тремтячими руками виводили заяву на розлучення. Зупинити їх могла хіба що страхітлива легенда, що передавалася з уст в уста і переходила зі сторінок однієї газети до іншої — про несподівану смерть одного з таких престарілих «хитрунів», після якої його такого ж похилого віку половина опинилася без власної квартири, в якій прожила з чоловіком усе життя.

У цій статті свідомо не згадується про сторону, котра найбільше страждає при розлученнях: дітей. Це окрема й дуже болюча тема. Як відомо, врагс розлучає лише бездітні пари, які не мають одне до одного жодних матеріальних претензій. Всі інші розлучаються через суд. Співвідношення перших до других у Хмельницькому, для прикладу, приблизно 1 до 4,5. Потрібні коментарі?

Заради штампа в паспорті?

Звичайно, статистика не завжди враховує всі нюанси розлучень. Зате досвідченим працівникам врагсів — як, наприклад, «мамі» всіх хмельницьких молодожонів останнього десятиліття Валентині Орєховій — не так уже й важко пояснити деякі незрозумілі на перший погляд аномалії шлюбних і розлучних показників. Скажімо, в 2000 році розлучення в Хмельницькому склали аж 78% від кількості одружень. А в наступному — всього 56%. При цьому самі цифри розлучень різнилися не настільки кардинально: відповідно 1281 і 1122. А от шлюбів у 2000 році було укладено помітно менше, ніж в інші роки. І пояснюється це не якимись демографічними віражами в глибині минулих десятиріч, а всього-на-всього нашим марновірством: 2000-й рік був високосним, і багато молодят уперто відкладали весілля на наступний рік, щоб гарантувати від різного роду нещасть майбутнє подружнє життя. А «розлучникам» ніякі високосні роки не страшні. Хоч хтозна, чи вони так само благоговійно не ставилися до весільної дати — щоб не зурочити, не нашкодити...

А от чи присвячували вони цей «відстрочений» час справжній підготовці до сімейного життя — сумнівно. Я маю на увазі не таку популярну сьогодні «перевірку» почуттів, як цивільний шлюб, а — старомодне родинне виховання, коли у дітей поступово й розумно виховується усвідомлення важливості такого кроку, як одруження. Коли прищеплюється почуття відповідальності «за тих, кого приручив». Коли усім сімейним укладом, поведінкою матері й батька закладається почуття обов‘язкової поваги до свого обранця — наодинці і перед людьми. Можна довго перераховувати ті якості, котрі вкрай необхідно виховувати в дітях, коли ми хочемо, щоб вони стали хорошими подружжями й батьками для своїх дітей. Але оглянемося довкола: хто сьогодні займається цим? Незрілі й незміцнілі ще ні духовно, ні морально, ні матеріально служби в справах сім‘ї та молоді? Жіночі організації? Соціальні структури? Марні надії. Та й не на них, навіть коли б вони були і розвиненими, і досвідченими, і забезпеченими, споконвіку лежить цей обов‘язок. А — на тій же сім‘ї, яка сьогодні опинилася в нашому суспільстві в епіцентрі нещадних економічних буревіїв і соціальних потрясінь. Усе, про що написано вище, — хіба сприяє такому вихованню, хіба виховує священний трепет перед інститутом шлюбу, котрий, як вірили древні, укладається на небесах?

Втім, не треба риторичних питань. Досить звичайної розповіді однієї з розлучених пар — тієї, що перед одруженням зустрічалась аж чотири роки. «Петро і тоді погано до мене ставився, — пояснювала суду Тетяна. — Міг навіть вдарити». — «Навіщо ж ви вийшли за нього заміж?» — не зміг втримати здивування суддя. «А ми звикли одне до одного», — з дитячою наївністю пояснила вже далеко не юна жінка.

За радянських часів, дивлячись на загрозливе зростання «розлучних» цифр, найзапекліші атеїсти ні-ні та й казали (хоча б подумки): «Все-таки церква тримала сім‘ї надійніше, ніж партком». Але нині й церква не допомагає. Таке модне й практично обов‘язкове зараз таїнство вінчання, що відбувається (лише) після обряду у врагсі, зовсім не нагадує таїнство, коли шлюбить водночас кілька пар. А це — норма нині, а не виняток. Поставлені «на потік» обов‘язкові перед вінчанням сповідь і причастя стають звичайним обрядодійством. З них вихолощений глибокий смисл віри. І невтямки обвінчаним молодятам, що зрадити чи розірвати скріплений у церкві шлюб — то величезний гріх не лише перед подружжям, а й перед Богом. Та й сама церква, на превеликий жаль, не виховує цього розуміння й відповідальності. Більше того: загрузнувши у міжконфесійних чварах і дуже світських міжсобойчиках, деякі релігійні служителі переступають непорушні канони. Зокрема, «йдучи назустріч» проханням молодожонів і особливо їхніх поважних батьків, порушуються суворо визначені церквою дні, коли можна здійснювати обряд вінчання.

Який фундамент — такий і дім. Коли б графічно зобразити уявний дім сьогоднішньої середньостатистичної української сім‘ї, то ми б отримали ветхе й ненадійне пристановисько, в якому вже через десяток літ викришується стіна, а то й дві. Однак мовчки спостерігає цей процес суспільство. І вже зовсім байдужа до нього держава. Власне, вона взагалі не звертає на нього уваги. Може, хтось бачив серйозні соціологічні дослідження на цю тему, державні програми підтримки сім‘ї, підкріплені солідними фінансовими вкладеннями й перспективними напрацюваннями? Зникло навіть гасло, що колись висіло в усіх загсах: «Міцна сім’я — міцна держава». Мабуть, неактуальне.