Підтримати
| |||||
Зворотний бік прапора Запорізької дунайської флотилії |
У вересні 1771 року за височайшим поданням імператриці Катерини II Державна рада постановила відкарбувати 1000 срібних медалей із написом «За оказанные в войске заслуги, 1771». Довго вважалося, що ці нагороди призначалися російським солдатам генерал-майора Отто Вейсмана, котрі 20 жовтня, форсувавши Дунай, захопили фортецю Тульчу й відкинули 25-тисячну армію великого візира до Бабадагу. Але 1987 року російський фалерист В.Дуров, досліджуючи архіви, виявив, що медалі призначалися запорізьким козакам за зухвалий розвідувальний рейд по тилах противника біля північно-західного узбережжя Чорного моря й на Дунаї з квітня 1771 року. Так було засновано Запорізьку дунайську військову флотилію, що воювала з 1771 по 1774 рік.
Таємна місія
Російські генерали билися наосліп. Вони не знали театру воєнних дій у районі Чорного моря й на Дунаї. Тож 27 лютого 1771 року імператриця Катерина II викликала до себе в Зимовий палац генерал-прокурора князя Олександра Вяземського й наказала йому надіслати з гінцем листа на Запорізьку Січ кошовому отаману Петру Калнишевському. Щоб запорожці пройшли зазначеним маршрутом по Дніпру, Чорному морю й Дунаю та ретельно описали театр воєнних дій. Потім опис слід було надіслати в Петербург.
Імператриця попередила про найсуворішу таємність операції. Генерал-прокурор уважно вислухав, зробивши позначки, відкланявся. У своєму кабінеті викликав старшого письмоводителя та продиктував йому таке:
«Завдяки завоеванию в последнюю кампанию многих турецких мест є вельми зручна потребность сделать дослид: не можна из Сечи Запорожской, мимо Очакова и Кинбурна, пройти челнами в Черное море, а оттуда — в Дунай или хоть до Аккерману. Такой дослид не только много б дал нынешним военным операциям, а и на дальнейшее был бы для самого войска выгодным. Так как это действие потребует храбрости и мужества, то его светлость тем паче надеется, что в войске Запорожскому, ведомому отвагой и смелостью, быстро найдутся люди, которые за это дело возьмутся и удало смогут исполнить, тем надежнее, что все места по Днепру и его течению им до тонкостей известны, так и расстояние между Очаковом и Кинбурном настолько велико, что с крепостей перепону в проходе сделать никак не возможно».
Далі князь продиктував уже інший лист, таємний, із безпосередніми інструкціями.
Запорожці мали пройти Дніпром, а потім морем між потужними турецькими фортецями й увійти в Дунай. Зробити це треба було непомітно й водночас не занадто швидко, аби провести дослідження місцевості та клімату, замалювати береги й записати все у відповідний журнал. Кошовому було наказано спорядити пошук таємно, дібравши надійних людей, відрядити на кожну морську чайку по одному писарю, якому доручити під час руху розвідзагону щодня вести щоденник — морський часопис походу — й записувати в нього: як віяв вітер, сильний він був чи тихий, звідки, як часто змінювався; яка була відстань між селищами, містами й фортецями; чи глибоко біля них. Якщо буде можливість йти поблизу берегів, то описати також їх. Таким чином, князь Вяземський достеменно знав про те, що козаки — люди освічені й у морських справах обізнані настільки, що їм можна було доручити впорядкування лоції з відповідними замальовками та схемами.
У листі-інструкції генерал-прокурор наказував, що коли загін дійде до Аккермана або до Кілії, командир повинен зв’язатися з командуючим корпусом лівого флангу армії фельдмаршала Румянцева генерал-майором Отто Вейсманом і передати йому «оних» писарів із журналом, «самим на поштових прибути в Петербург» і з’явитися до нього, генерал-прокурора. Далі Вяземський писав: «Козаки та старшина залишаються на Дунаї і переходять під команду, що цей подвиг не тільки буде новим свідченням мужності й послужить іще більшій славі, а буде і приємним Її Імператорській Величності, а так само й самому Війську згодом принесе користь». А «для заохочення Козаків Її Імператорська Величність зажадала подарувати зі свого боку тим, хто піде з першим човном, 1000 рублів, із другим — 500 рублів, іншим по 300 рублів нагороди кожному, скільки їх буде в експедиції». І дата — 26 лютого 1771 року.
Десять днів спеціальний кур’єр проскакав без відпочинку, міняючи тільки коней і дозволяючи собі сон лише в кареті під час їзди. Й 11 березня кошовий Петро Калнишевський одержав термінового листа. Уважно його прочитавши, кошовий зібрав своїх полковників. Прийшли піхотний полковник Яків Сідловський, «морський вовк» полковник Іван Мандро, прозваний так за любов до мандрівок, і полковник Опанас Ковпак. Почалася нарада. Полковники висловлювалися не поспіхом. Кошовий, якому пішов уже 81-й рік, мовчки слухав, розуміючи, що відмовитися не можна, хоча почати цю справу важко: після перевезення Ногайської орди, що прийняла руку імператриці, і боїв біля Кінбурна морських чайок майже не залишилося. Він погодився на експедицію, вказавши при цьому на брак чайок. Але на початок квітня, написав він князю, будуть готові 20 човнів з екіпажем по п’ятдесят козаків з одним фальконетом на кожному, запасом пороху і продовольства на три місяці, а для страховки до Кінбурна буде послано ще флотилію з 1000 козаків, яка за потреби зав’яже бій і відверне противника від розвідзагону. Петро Калнишевський просив князя прискорити привезення на Січ готових сухарів із військових магазинів, бо там, де чайки зупинятимуться на днювання, варити на вогнищах не можна, щоб не привернути «увагу ворожу».
Почалася підготовка до походу. Своїх людей курінні знали, але, щоб зберегти похід у таємниці, козакам не відкривали мету експедиції. Говорили тільки, що буде морський похід і підуть лише «охочі» та «морські знавці».
Військову рада було призначено на 11 квітня. Командиром одностайно призначили «полковника піхотної команди» Якова Сідловського, «як людину заслужену і по цей частині відому». Потім почалося вантаження на спущені на воду довгі та присадкуваті морські чайки, борти яких було пофарбовано такою сумішшю, що в морі вода відбивала на них світло і в будь-яку погоду вони були майже невидимі. Сідловський мав пройти Дніпром, потім — між Очаковом, на Кінбурн, непомітно обминути його стороною та вийти до західного берега Чорного моря.
Морські чайки полковника Якова Сідловського вийшли з Січі в ніч із 15 на 16 квітня, але перед цим, 13 квітня, вийшов загін прикриття. У водах Дніпровського лиману він мав забезпечити прохід основного загону, що складався з 19 чайок. В Аккерман загін прийшов 29 травня. За півтора місяця плавання він нічим і ніде себе не виявив. Рухалися двома групами. На перших дев’яти чайках командував Дуплич, на решті — полковник Коленко. Таким чином, зведення, записані першою групою, доповнювалися другою, і лише після цього з чернеток вносилися в «Журнал», що був остаточно складений 2 червня, коли полковник Сідловський прибув у Кілію та відрекомендувався генерал-майору Отто Вейсману. 19 авторів під посиленим конвоєм, у закритих возах, вирушили в Петербург до генерал-прокурора князя Вяземського.
Герої
та нагороди
Знову, як і під час першої експедиції полковника Сідлецького, піхотні начальники просили полковника Мандра «позичити» для проведення операцій одиничного характеру то дві, то три чайки з десантом, і хоча в повітрі вже пахло мирними переговорами, запорожці зазнавали втрат. Так, до повідомлення від 29 червня, де командир флотилії писав кошовому, що база за вісім верст від Ізмаїла бойових дій не веде, було докладено поминальний список для Січової церкви, де називалися 26 убитих у боях козаків й імена 74, померлих від ран. Усього тільки за місяць флотилія втратила 120 запорожців. Це було більше, ніж 1771 року. Пояснювалося це просто — козаки потрапляли до російських піхотних начальників, а російські офіцери, більшість яких були навербованими іноземцями, солдатів не жаліли.
Практично весь 1772 рік минув у переговорах, і перемир’я то укладалися, то порушувалися. Полковник Мандро використовував перепочинок у боях для лагодження своїх чайок, йому вдалося замінити фальконети й поповнити запас «екіпажу» (так козаки називали екіпірування) й «амуніцію» (боєприпаси). Тоді ж у російській армії з’явилася, так би мовити, мода записуватися в Запорізьке військо «товаришами» в один із куренів. Полковник Іван Дупляк (Дуплич), який обійняв посаду полковника Мандра, до звіту кошовому від 14 жовтня доклав навіть список кандидатів, охочих потрапити в число запорізьких товаришів. Згодом у «січові товариші» було прийнято генерала Григорія Потьомкіна, якого там прозвали Грицьком Нечесою.
Восени 1772 року Запорізька дунайська флотилія (так тепер її можна було б називати) складалася вже з двох команд. Судячи з архівних матеріалів, першу команду очолював полковник Іван Дуплич. Полковник Мандро продовжував командувати другою.
У кампанії 1773 року армію генерал-фельдмаршала графа Румянцева було доукомплектовано до 50000 багнетів і шабель. Туди прибув із Польщі й Олександр Суворов. Імператриця вимагала дій рішучих, маючи на меті розгром армії великого візира, який стояв табором біля Шумли. Проте Румянцев, оцінюючи ситуацію реалістичніше, не вважав за можливе, обороняючи фронт такої протяжності, атакувати Шумлу, тож обмежувався окремими операціями. Це був набіг Отто Вейсмана на Карасу та дві розвідки Олександра Суворова на Туркутай. Обидві розвідки блискуче вдалися, й противник не виявив активності у відповідь. Тож Румянцев зважився на ще один крок. На початку червня 1773 року він із 20000 багнетів і шабель переправився через Дунай і спрямував удар на Сілістрію. У цьому бою брали участь обидві команди Запорізької дунайської флотилії. Командир першої полковник Герасим Коленко відправив кошовому звіт, датований 31 липня, 8 серпня ще й лист, а полковник Мандро надіслав лише один звіт, датований 9 серпня. Обидва полковники описали своє бачення бою, але Коленко писав стисліше, а писар у полковника Мандра був виразніший і давав деякі подробиці.
Операції запорожців під Сілістрією почалися діями першої команди полковника Герасима Коленка 26 травня 1773 року. Бій відбувся під час десантування запорожців на острів, де стояли батареї, що прикривали Сілістрію з Дунаю. Тоді був смертельно поранений полковник Іван Дуплич, і командування прийняв полковник Герасим Коленко. Другий бій відбувся 1 червня вище по Дунаю неподалік села Вітровці. У звіті на Січ від 8 серпня Герасим Коленко вказував на участь команди в бою безпосередньо під час штурму Сілістрії 18 червня 1773 року. До цього останнього звіту полковник доклав поминальний список на 43 козаків, які були вбиті у цих боях або ж загинули згодом від ран. У списку було й прізвище полковника Івана Дуплича.
Полковник Мандро, який водив у бій запорожців другої команди, безпосередньо брав участь у штурмі Сілістрії. Румянцев почав штурм 18 червня 1773 року, маючи тільки 20000 багнетів і шабель проти 30000 гарнізону. Судячи зі звіту Мандра, запорожці, залишивши охорону на чайках, висадили десант, наступаючи з боку Дунаю без підтримки артилерії, озброєні лише особистою вогнепальною та холодною зброєю, пройшли рів, вибили противника з шанців, зайняли дві батареї і прорвалися на форштадт. Під час десантування загинуло 7 козаків і поранено 22. Але запорожці старалися даремно: Румянцев, отримавши повідомлення, що в тил йому рухається корпус Нуман-паші з 30000 багнетів і шабель, швидко зняв облогу і перейшов на протилежний берег Дунаю. Ар’єргард його, яким командував Отто Вейсман, відійти не зміг. При Кайнарджі він із 5000 багнетів і шабель зустрів удар 20000 Нумана-паші й переміг його, але сам загинув у цій битві.
На правому березі Дунаю плацдарм тримав тільки Суворов із 3000 багнетів і шабель. Команду полковника Мандра було терміново послано йому на допомогу. Так уперше цей російський полководець зустрівся з запорожцями і, перейнявшись до них повагою як до воїнів-професіоналів, завжди віддавав їм належне, а при штурмі Ізмаїла, перш ніж написати диспозицію, радився з Чапигою та Головатим.
Одержавши наказ від Румянцева закрити доступ суднам противника біля Гірсова, полковник Мандро координував свої дії з російськими військами через генерал-майора Милорадовича. Противник вирішив скинути Суворова в Дунай і атакував його 10000 багнетів і шабель, але Суворов відкинув противника й зимував біля Гірсова. Там само зимував і полковник Мандро зі своїми запорожцями, а в другу команду флотилії на той час прибув із Січі Кіндрат Гук, тимчасово замінивши виконуючого обов’язки командира Герасима Коленка.
Фельдмаршалу Румянцеву імператриця наказала закінчити війну 1774 року вигідним миром. Для того, щоб протиставити противникові іншу стратегію й оперативне мистецтво, яке могло закінчити війну швидко й нестандартно, він розділив армію на чотири корпуси й резервну групу. Корпуси мали діяти цілком самостійно, виходячи з розробленого загального плану. Головна роль відводилася корпусам Каменського й Суворова. Третім корпусом командував Рєпнін, четвертим — син героя Кунерсдорфа, Салтиков. Обидва корпуси мали діяти проти Сілістрії, на Дунаї їх підтримувала команда Кіндрата Гука. Їхні дії сковували противника, а наприкінці квітня 1774 року корпуси Каменського й Суворова перейшли Дунай, очистили Добруджу від противника і 2 червня з’єдналися в Базарджику. Звідти з Суворовим в авангарді ця військова група рушила до головної турецької бази Шумле. 9 червня авангард зустрів основні сили противника і розбив його корпус біля Козлуджи. Суворов і Каменський, що підійшов із головними силами, блокували Шумлу.
Таким чином, у Румянцева були розв’язані руки, оскільки противник у Сілістрії вже не міг одержувати підкріплення, його базу й людські резерви було надійно блоковано в Шумлі. Румянцев перейшов Дунай, послав корпус Салтикова на Рущук. З корпусу Каменського було виділено кінну експедицію бригадира Забровського, яка рушила на Балкани. Там Забровський повів партизанську війну, яка мала перерости в повстання на землях, окупованих Високою Портою. Заворушення в Шумлі, оточеній Суворовим і Каменським, призвели до того, що великий візир просив у фельдмаршала перемир’я, але той відмовив. І в селі Кучук-Кайнарджи почалися мирні переговори. 10 липня було підписано мир, відомий в історії за назвою села.
Вдячність імперії
У цій кампанії Запорізька дунайська флотилія майже не вела бойових дій, а після укладання миру запорожці виявилися не при ділі. Румянцев наказав своєму заступникові Каменському відправити Запорізьку дунайську флотилію назад на Січ.
15 вересня 1774 року генерал-поручик Михайло Каменський, викликавши до себе командира першої команди флотилії Кіндрата Гука, передав йому розпорядження фельдмаршала й командуючого, в якому вказувалося:
«По получении сего приказа направляйся со всей запорожской командой на Сечь. По дороге встречным турецким войскам или купеческим судам, прибрежным жителям кривд и разору не чинить, а если будут от вас обиды и про это получим жалобы, то виноватые на смерть покараны будут, про это на все челны указать. По прибытии на Сечь явитесь до вашей команды».
Та й край! Так провели запорожців вищі чини російської армії. Куди поділися похвали, букети дифірамбів, прагнення наввипередки ближче познайомитися з запорожцями, першим зробити їм послуги, втертися в друзі, у «січові товариші».
Так без будь-яких проводів 17 вересня 1774 року Запорізька дунайська флотилія відійшла від пристані Гірсово і взяла курс на Січ. Дорогою запорожці втрапили в жорстокий шторм. Про це — у повідомленні командирів сказано так:
«Досягнувши миру у війні з турками, а потім, отримавши від командувача дозвіл рушати у зворотну дорогу і пустившись у неї вересня 17, мандрували Дунаєм і Чорним морем благополучно тільки до 21 числа. А против цього вночі від незвичайно сильного вітру розхвилювалося море на тривалий час і застало нас там, де було тяжко і майже неможливо знайти спосіб, аби не допустити розбиття суден. Тому несподівана загибель спіткала сім човнів з дев’ятьма гарматами і при них багато екіпажу (спорядження. — Авт.), що готівкою буде на 20.000 карбованців. Ми ледве порятувалися, артилерію зберігаючи, до єдиної опіки при цьому звернулися… При мені полковник Мандро з козаками продовжує шлях водою і румом (берегом. — Авт.). Була та мандрівка многотрудною і нещасливою, тож ми насилу прибули до Січі листопада 14».
Таким чином від Аккермана команди знову розділилися, полковник Іван Мандро йшов Дніпром угору на своїх чайках і прибув на Січ 14 листопада 1774 року, а Кіндрат Гук, отримавши 30 пароволових возів від аккерманського коменданта, завантажив на них продовольство, решту одягу, поранених і хворих, повів свою команду степом на північний захід, берегом Дністра, на Бендер. Потім запорожці повернули на північний схід, пройшли польською територією і там, перечекавши грудневі заметілі, нового 1775 року ввійшли в межі Запорізької Січі, а до 27 січня вони вже були на місці.
Ніхто з російської влади так і не подбав про тих, кого рік тому за хоробрість і мужність звеличували до небес, ніхто не надіслав жодного листа і ні копійки на відшкодування збитків, яких зазнали запорожці за три роки їхньої військової служби, втрату суден, майна й артилерії. Імператриця займалася іншою справою: вона готувалася розгромити Запорізьку Січ.
Після окупації Криму, виходу на Дунай російських військ і переходу Ногайської орди під руку російської імператриці Запорізька Січ втратила своє значення прикордонної варти Російської імперії, але продовжувала володіти своїми землями, не дозволяючи на них вести господарство, оселятися, а до порушників застосовувала силу. Запорожці справедливо вважали, що, оскільки вони підписали 1734 року договір з імперією на володіння цими землями, то на них ніхто не претендуватиме. Проте запорожці у своєму наївному невіданні не зрозуміли тієї віроломної політики, яку вела проти них Катерина. Імператриці потрібні були запорізькі землі. Тож дні Запорізької Січі були пораховані.
4 червня 1775 року Катерина II наказала знищити Запорізьку Січ, а 3 серпня було опубліковано її маніфест, який заднім числом ставив запорожців поза законом.
Такої «нагороди» удостоїлися запорожці за те, що вірою та правдою служили Російській імперії протягом останніх чотирьох десятків років.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google