ОРЛИК, СИН ОРЛИКА

08 листопада, 2002, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 43, 8 листопада-15 листопада 2002р.
Відправити
Відправити

Фантастичне життя розвідника й полководця Петра Григорія Орлика — сина гетьмана Пилипа Орлика, а...

Герб літовської гілки роду Орлик де Лазіскі із Польського гербовника XVIII століття
Григорій Орлик (фрагмент портрета Фрагонара)

Фантастичне життя розвідника й полководця Петра Григорія Орлика — сина гетьмана Пилипа Орлика, амбасадора козацької нації, графа де Лазіскі Дентевіль, лейтенант-генерала армії короля Франції,
члена «Таємного кабінету» короля Людовіка ХV, генерал-ад’ютанта короля Польщі Станіслава Лещинського, командира полку «Синіх шведів короля», кавалера ордена «Хреста Святого Людовіка», військового ордена «Меча Швеції», польського ордена «Білого Орла», — що був оголошений поза законом у межах Російської імперії і загинув за Францію в бою поблизу міста Міндена, на п’ятдесят восьмому році життя

Триста років тому, 5 листопада 1702 р., у соборі гетьманської резиденції міста Батурина хрестили дитину чоловічої статі й нарекли його Петром Григорієм. За прізвищем батька — Орликом. Хрещеним батьком був гетьман Війська Запорозького Іван Степанович Мазепа, хрещеною матір’ю — дружина генерального судді Василя Кочубея. Сам батько, Пилип Орлик, у церемонії участі не брав — мав нагальні військові справи.

Після хрестин життя немовляти було таким самим, як і в усіх дітей української шляхти. У жовтні 1708 року подружжю Орликів довелося залишити Батурин. Переправившись через Десну, вони пристали до гетьмана, який рухався з військами до шведського короля Карла XII. Наступного року, після поразки під Полтавою, під час важкого відступу до молдавських земель, Грицько їхав з матір’ю в обозі. Потім було життя в Бендерах.

Цар Петро I вимагав видачі гетьмана Мазепи й генерального писаря Пилипа Орлика, але султан йому відмовив. Тоді Петро, зібравши велике військо, вирішив узяти Мазепу й Орлика силою, та фортуна зрадила полтавського переможця: 9 липня 1711 року його армію оточили війська великого візира Балтаджі. Петро І послав до турецького головнокомандуючого дипломата Шафірова, і той домовився за хабар випустити московського царя з мишоловки, у яку останній потрапив. Царю довелося віддати візиру військову касу й коштовності всіх придворних дам, починаючи з фаворитки Петра — Катерини, майбутньої імператриці російської.

Було укладено Прутський договір, за яким Карл XII і гетьман Війська Запорозького Пилип Орлик (Мазепа на той час помер) мали залишити територію Молдавії. Їм давали «вільну дорогу» через усю Європу, у Швецію. Але Карл XII їхати відмовився. Тоді султан наказав татарському хану силою відпровадити шведського короля за межі Оттоманської Порти. Карл XII, забарикадувавшись зі своїми солдатами й польськими добровольцями, чинив опір недовго, — сили були нерівними. Короля заарештували. Настала черга українського гетьмана. Хан велів синові заарештувати Пилипа Орлика.

12 лютого 1713 року у Варниці татарська кіннота оточила будинок, у якому жив із родиною гетьман Орлик. Гетьману запропонували скласти зброю й вирушити під арештом до Бендер разом із сім’єю. Григорію Орлику виповнилося лише 11 років, але він, вихопивши свою дитячу шаблю з піхв, кинувся вперед і закрив собою матір та сестер. Татари схопили хлопчика, що шалено відбивався, і прив’язали до спини коня. Син хана Каплан Гірей і польський сенатор Сапега втрутилися і врятували життя сину гетьмана. Так закінчилося дитинство.

Життя в еміграції

Султан був непохитний: Карл XII із кількома охоронцями-брабантами таємно залишив Молдавію й вирушив до Швеції. Решта — залишки шведського війська й гетьман із родиною — виїхали пізніше, 23 вересня 1714 року. У Швецію вони прибули вже в травні 1715-го.

Білявий, блакитноокий, стрункий Григорій, якому йшов лише тринадцятий рік, був із батьком на прийомі в Карла XII, і той зарахував його фенріхом у гвардію. Невдовзі гвардія взяла участь в обороні фортеці Штральзунд, і там молодший Орлик уперше «понюхав пороху». Проте його батько був у боргах, служба сина в гвардії виявилася йому не по кишені. Річ у тому, що 1709 року Іван Мазепа дав Карлу ХII позику з військової каси; король віддати борги не відмовлявся, але війни, які він вів, вичерпали скарбницю королівства, грошей у Карла не було.

У травні 1716-го Григорій, залишивши гвардію, вступив у Лунденський університет, на кафедру професора Регеліуса. Це був досить престижний навчальний заклад, у якому навчалися діти з найвельможніших родів королівства, і Григорій здружився з багатьма з них, а особливо з сином канцлера Міллерна. Разом із Густавом Міллерном юний Орлик вивчав латинь, яка в той час була мовою міжнародного спілкування вінценосних осіб та дипломатів. Крім латини, Григорій вивчав філософію, військову справу, чудово фехтував, непогано малював і грав на музичних інструментах, але головне — багато читав. Цицерон, Юлій Цезар, Плутарх були його улюбленими авторами.

12 грудня 1717 року, коли Орлику пішов шістнадцятий рік, канцлер відрекомендував його королю. Знаючи про скрутне матеріальне становище родини, Григорій чудовою латиною повів із Карлом ХII розмову про те, коли ж український гетьман одержить обіцяні гроші в рахунок боргу. Але, як писав Міллерн, зробив це Григорій настільки делікатно, що король виділив сім’ї Орлика спеціальний пенсіон, а Григорія узяв на державну службу з пристойною оплатою.

Шляхом батька на все життя

Настав 1720 рік. У серпні Григорій іде з державної служби, а 10 жовтня їде з батьком у Європу, залишивши матері доручення, за яким вона 21 жовтня одержить гроші, що належали Григорію за службу королю. З цього моменту життя Григорія Орлика нерозривне з життям і справами батька, гетьмана Пилипа Орлика, і присвячене Україні.

Гетьман вирішив створити коаліцію проти Російської імперії і спробувати залучити до неї англійського короля, який був ще й ганноверським курфюрстом і перебував тоді в Ганновері. Туди й попрямували гетьман із сином. Подорож була небезпечною, бо Петро I наказав генерал-прокурору Ягужинському впіймати гетьмана і привезти його в Росію. Тому, коли 27 листопада 1720 року Орлики приїхали в Гамбург, одержувати гроші в міському банку пішов Григорій.

Так, таємно пересуваючись Європою, батько і син опинилися в Брунсвіку, де проходив міжнародний конгрес. Там Григорій знайшов представника Швеції, сенатора Веллінга. Сенатор увійшов у контакт із гетьманом, але конгрес відхилив меморандум Веллінга з «українського питання».

Московські розвідники йшли буквально по п’ятах за гетьманом та його сином, і 17 січня 1721 року їх мало не схопили. Небожа та спадкоємця Мазепи Андрія Войнаровського ще 1716-го викрали агенти Ягужинського в Гамбурзі, доставили в Москву в Таємний приказ до князя Ромодановського. Там його катували й допитували, а потім вислали в Якутськ, де він і помер 1740 року. Обережний гетьман, не знайшовши в Ганновері англійського короля, вирішив пробиратися через Річ Посполиту до Молдавії й шукати підтримку в султана. Батько з сином розпрощалися на довгі роки.

Подорож шведського капітана

Григорій Орлик залишився сам. Батько допоміг йому легалізуватися: гетьман написав саксонському канцлеру Флемінгу, і на початку травня 1721 року Орлика зарахували лейтенантом у кінний полк саксонської гвардії під прізвищем де Лазіскі. Проте в Саксонії московська розвідка була «як удома», — посол Петра I князь Долгорукий надав графу Флемінгу документи, з яких випливало, що у військах Саксонії служить син державного російського злочинця. Це сталося 1726 року. Флемінг таємно викликав Григорія до себе, виправив йому документи, й Орлик залишив Дрезден.

Прибувши до Бреслау (Австрія), він дізнався, що там його можуть заарештувати, і з допомогою австрійських Орликів виїхав із міста. Потім з’явився в Польщі, у 24-річному віці ставши ад’ютантом коронного гетьмана. На той час Петра I уже не стало, загроза арешту минула. Григорій утримував на свою платню сім’ю, бо батько, гетьман Орлик, був практично в полоні у Салоніках, де проживав під наглядом агентів султана.

Тим часом помер коронний гетьман, і його спадкоємцем мав стати Понятовський, людина профранцузької орієнтації та прибічник екс-короля Станіслава Лещинського. Так Григорій Орлик потрапив у сферу діяльності розвідки Людовіка XV. Король був одружений з донькою Станіслава Лещинського й вирішив відновити тестя на польському престолі. Григорій Орлик і гадки не мав, що вже задіяний у реставрацію Станіслава Лещинського, коли новий коронний гетьман Понятовський навесні 1729 року відпровадив його з Кракова до Варшави з рекомендаційним листом до французького посла.

Проте до посла Григорій потрапив не відразу: знадобилася й рекомендація шведського посла у Варшаві Густава Цюліха (Цюрліха). На перевірку Орлика пішло майже все літо, і лише в середині жовтня він одержав рекомендаційні листи. 28 жовтня в салоні французького посла Антуана-Фелікса маркіза де Монті відбулися «оглядини» Орлика, на яких були присутні Великий Примас Речі Посполитої, брат коронного гетьмана Теодор Понятовський та Київський воєвода, князь Йосип Потоцький. Обговорювалося питання реставрації Станіслава Лещинського, бо тяжко хворому королю Августу Саксонському залишалося жити вже лічені дні. Вирішили: щойно польський король помре, Григорій Орлик повинен терміново припровадити з Фонтенбло Станіслава Лещинського та два мільйони золотих для підкупу шляхти на виборах нового короля Речі Посполитої. Григорію підготували документи на ім’я Густава Бартеля, капітана гвардії шведського короля, і 9 листопада він із листом посла де Монті залишив Варшаву й відбув до Парижа.

Так, у шведському мундирі, під чужим ім’ям, Григорій Орлик розпочав кар’єру розвідника міжнародного класу. Під підкладкою його мундира були зашиті написані на шовку листи до міністра короля, кардинала, герцога Флері, до міністра закордонних справ, маркіза де Шовелена та командуючого збройними силами короля, маркіза Вільяра, маршала Франції.

27 листопада 1729 року капітан шведської гвардії Бартель в’їхав у Париж. Як було домовлено, зупинився в «Отель де Пост», обдивився в місті і 3 грудня з’явився в Шамбер із першим візитом до екс-короля Польщі Станіслава Лещинського. Там він пред’явив відповідні рекомендації й зазначив, що його участь у реставрації залежить від згоди Станіслава Лещинського відновити на гетьманстві в Україні його батька Пилипа Орлика. Отримавши позитивну відповідь, Григорій залишив екс-короля. З наступним візитом він з’явився 11 грудня: о четвертій годині пополудні його прийняв міністр закордонних справ, маркіз Шовелен. Візит тривав три години й закінчився для Григорія успішно, бо міністр погодився з можливістю створення коаліції Швеції, Речі Посполитої й Оттоманської Порти, за підтримки Франції, — проти Росії з відокремленням від неї України як незалежної та суверенної держави. Отримавши рекомендаційний лист до першого міністра, кардинала Флері, Орлик попрощався. А 1 січня 1730 року капітан шведської гвардії Густав Бартель уже був присутній на новорічній аудієнції кардинала Флері, де в прихованому від чужих очей кабінеті відбулася розмова, яка визначила подальшу долю Григорія Орлика. Тепер на все подальше життя він був пов’язаний із Францією, але поки що не знав цього.

Флері відпустив Орлика, і той вирішив відвідати вдруге Вольтера, в якого вперше був ще 29 грудня, за протекцією маркіза Шовелена. Вольтер цікавився долею України, її гетьмана Мазепи, — він писав у той час «Історію життя Карла XII», — і Орлик вирішив використати перо великого письменника для пропаганди «українського питання». А тим часом міністр закордонних справ Шовелен уже підготував йому документи для першої поїздки в Константинополь, організовувати «санітарний кордон» проти Російської імперії.

Подорож пана Хага

8 березня 1730 року Григорій Орлик одержав документи на ім’я капітана швейцарської гвардії Людовіка XV пана Хага, в яких зазначалося: капітан прямує до Стамбула, у розпорядження французького посла, і виїхав у Марсель. 12 березня він сів на корабель, а 15 травня був уже в Салоніках, де під «опікою» поліції султана жив його батько. Григорій кілька разів таємно зустрічався з ним, а 10 червня вирушив у Стамбул, куди прибув через тиждень. Російська розвідка зафіксувала появу у французького посла швейцарського капітана Хага. А Григорій уже акліматизувався в Стамбулі серед посольств різних країн, навіть обідав із російськими резидентами Неплюєвим та Вишняковим, відвідав Єрусалимського патріарха, який весь час запитував його про «рідну Швейцарію». Усі листи Людовіка Григорій через посла зумів передати за адресою, але тут у Стамбулі на престол вступив новий султан (великий візир, із яким співпрацював Орлик, залишався ще на своїй посаді). А ханський престол успадковував Каплан Гірей, той самий, що врятував колись хлопчика Грицька від татарської розправи. Необхідно було його побачити й вирішити з ним низку питань про коаліцію — але це пізніше. А місія капітана Хага успішно закінчилася, можна було вирушати до Парижа.

4 жовтня 1731 року капітан Хаг із листом посла Вільнєва до Шовелена залишив Стамбул і на британському поштовому судні прибув у Смірну. 9 листопада, вночі, бурхливим морем він на шлюпці наздогнав флагман французької королівської ескадри, лінійний корабель «Надія». Змінивши мокру форму, розмовляв в адміральському салоні з адміралом Гюї де Труеном. У судновому журналі о першій годині ночі з’явився запис: на борт узято офіцера Орлика, сина шефа козацької нації, який подорожує за дорученням короля.

1 лютого флагманський корабель «Надія» кинув якір на зовнішньому рейді військового порту й фортеці Тулон, а 2 січня 1732 року в Луврі на засіданні «Таємного кабінету короля» Григорій Орлик доповідав про свій вояж до Стамбула; після усного звіту він подав і «Меморіал». Ідею Орликів сприйняли прихильно: її підтримали Шовелен та державний секретар Гуксвіл. Проте кардинал Флері висловився за обережніше рішення: у той час відносини Франції і Росії не були напруженими, але це могло статися після реставрації Станіслава Лещинського, й ось тоді план Орликів слід було реалізувати. Тому план прийняли на перспективу, але деякі пропозиції підлягали впровадженню відразу.

Орлик уперше зустрівся з Людовіком XV. 1 березня 1732 року король надіслав відповідні інструкції з цього питання своєму послу в Стамбулі.

Зустріч старих друзів

Перський купець, який прибув у Францію для продажу прянощів королівському двору, 18 лютого 1732 року сів у Марселі на вітрильник, що вирушав у Смірну. Там «купець» оселився в готелі на Рю де Франс, де й жив, поки 31 травня не одержав інструкції від посла Франції в Стамбулі Вільнєва. «Купець» — а це був Григорій Орлик — мав іти з караваном через пустелю, дістатися до Мантаня, а звідти морем — у Стамбул. Посол також повідомляв, що резидент Неплюєв «розшифрував» капітана Хага, й нині російська розвідка «стоїть на вухах», аби впіймати мнимого швейцарця. Агент посла під ім’ям купця де Брусі мав супроводжувати караван.

Дорогою на «купців» напали розбійники, Григорій із де Брусі дивом урятувалися. Вони сіли на вітрильник, і 1 липня Орлик вже оселився в Стамбулі, у «Палас де Франс», де на нього чекала погана новина: султан усунув візира Осман-пашу, і все треба було розпочинати спочатку. Щоб не марнувати даремно час у Стамбулі, Вільнєв запропонував Григорію їхати до кримського хана в Бахчисарай.

У ніч на 12 липня від далекого причалу Стамбула відчалила фелука, в якій перебували лікар-француз Ля Мот, два яничари, капітан і два матроси. Григорій морем виїхав «у гості» до Каплан Гірея.

Двадцять днів пливла фелука Чорним морем, тримаючись східного берега, і пришвартувалася біля пірса в Кафі. Звідти «лікар Ля Мот» і два яничари попрямували до Бахчисарая й зупинилися в будинку французьких ченців. А наступного дня Каплан Гірей надіслав своїх охоронців і носилки. Григорій сів, засмикнув штору вікна, і кремезні носії-негри понесли носилки до палацу хана. Той радо зустрів Орлика і всі прохання та пропозиції сприйняв прихильно, причому Каплан Гірей обіцяв схилити нового великого візира до співпраці з французьким королем. На прощання хан подарував Орлику білого арабського скакуна й передав листа до короля, до гетьмана та до Станіслава Лещинського, зазначивши при цьому, що в разі потреби він, Каплан Гірей, сам, без наказу згори, вдарить ордою на росіян в Україні. Хан попередив, щоб Орлик не їхав у Стамбул через Молдавію, бо тамтешній господар — «московський собака», пов’язаний із французьким консулом Де Руфі, а той, своєю чергою, куплений Вишняковим, — і на Григорія може бути замах. Там же, у Бахчисараї, Григорій одержав листа з Варшави. Посол де Монті повідомляв, що домігся пенсіону для матері Орлика, що її надійно заховано, і про родину Григорій може не хвилюватися. 1 листопада 1732 року він залишив гостинного хана й вирушив до Стамбула.

Дорогою Григорій вирішив відвідати кіш запорожців під виглядом французького мандрівника. Він бачився з кошовим Іванцем, але російська розвідка йшла слідом: Вишняков підкупив циган і організував напад на Орлика під виглядом розбійників, та Григорій урятувався.

Реставрація Станіслава Лещинського

Польський король Август II Саксонський помер 1 лютого 1733 року, і всі, хто був зацікавлений у реставрації Станіслава Лещинського, почали діяти. Григорій уже 6 березня 1733 року був у де Монті у Варшаві. А 3 травня в кабінеті великого візира зібралися батько й син Орлики та посол Франції. Річ у тому, що реставрація автоматично вела до походу російських військ на Польщу для скинення Лещинського й «посадки» у Варшаві нового короля, угодного Петербургу. Аби цього не сталося, турецькі війська та кримський хан мали вдарити від Молдавії та Криму у фланг і тил російських військ, а шведські — на Петербург. Інакше реставрація не мала сенсу. Візир при обранні Станіслава Лещинського в сеймі мав попередити австрійського та російського послів, що в разі інтервенції їхніх військ на територію Польщі армія султана вирушить в Україну, а кримський хан піде на Астрахань.

9 червня 1733 року Григорій був у Луврі й розпочав доповідь королю. Уже світало, коли він закінчив говорити, і король відпустив його. У кабінеті залишилися Людовік, Флері й Шовелен. Вони вирішували питання гарантування безпеки доставки Лещинського й мільйона флоринів до Варшави. Вирішували аж до 21 серпня.

У ніч на 22 серпня 1733 року троє мандрівників залишили Париж, попрямувавши на Варшаву. Григорій Орлик за тиждень допровадив Лещинського та гроші у Варшаву, і ніхто не знав, як це сталося. Цю державну таємницю Франції «розкопав» на початку минулого століття український історик Ілько Борщак, працюючи в архівах Міністерства закордонних справ у Парижі.

Реставрація начебто пройшла успішно, Григорій повернувся до Парижа. Людовік XV нагородив його орденом, подарував діамант вартістю 10000 екю, наказав геральдистам підготувати графський патент на ім’я кавалера де Лазіскі, а придворний живописець Фрагонар одержав оплачене замовлення на портрет графа де Лазіскі. Цей портрет і гравюри з нього — єдине прижиттєве зображення Григорія Орлика. Треба підкреслити: перш ніж одержати патент на графське достоїнство, Григорію довелося таємно здійснити вояж в Україну, знайти в Батурині старого священика, який хрестив його сорок п’ять років тому, і взяти в нього виписку про народження з церковної книжки. Подорож ця була дуже небезпечною, але Орлик повернувся в Париж здоровим, не отримавши жодної подряпини.

Проте реставрація Лещинського, яка так добре розпочалася, обернулася повним провалом: російські війська ввійшли в Польщу, невдаха король утік, і Орлик на превелику силу врятував його, провівши у Францію. Війна, що спалахнула після реставрації, була безславною: Лещинському довелося назавжди відмовитися від претензій на польську корону. Як компенсацію він отримав у довічне користування Лотарингію, що потім увійшла до складу Франції. Людовік помирився з Росією. Король хотів призначити Григорія Орлика послом у Туреччину, але Петербург був проти. Орлик запропонував королю перевезти запорожців на Рейн, але проти виявився султан. 18 вересня в Белграді підписано мир.

28 травня 1742 року в Яссах помер гетьман Пилип Орлик. Син не зміг провести його в останню путь, бо на той час він уже не працював у зовнішній розвідці, був «невиїзним» і повністю присвятив себе військовій службі та своїй молодій дружині: одруження графа Григорія Орлика де Лазіскі й мадемуазель Луїзи-Єлени де Брюн Дентевіль відбулося 3 грудня 1747 року у Версалі, у присутності короля та двору.

Наречена була з давнього й багатого французького роду і купила чоловікові подарунок — драгунський кінний полк, куди записалися переважно шведи. Звідси і його назва «Сині шведи короля». У полку була також сотня запорозьких козаків, якою командував запорожець Кароль, особистий охоронець і побратим графа Орлика. Полк стояв у Комерсі, у Лотарингії.

Сам Вольтер подарував на одруження Орликів авторський примірник «Історії життя Карла XII», переплетений у червону шкіру з гербом графа та графині. Тоді ж увійшов у моду «судак Орлі», приготовлений за запорозькими рецептами.

Таємний радник Людовіка XV

Після весілля граф із молодою графинею оселилися в Комерсі, а в передмісті Парижа — там, де нині аеродром Орлі, — був паризький замок графів Орликів. Крім того, граф де Лазіскі мав свій будинок у Версалі, в якому він зупинявся, коли його викликав король. Одного разу влітку, коли Григорій снідав із графинею в Комерсі, слуга доповів, що графа просять прийняти їх двоє молодих дворян. Орлик наказав їх впустити й поставити ще два столових прибори. З’ясувалося, це були два його небожі, сини його сестри, яка вийшла заміж за шведського дворянина, полковника Штайнфліхта, героя Полтавської битви. Старшого назвали Пилипом на честь діда, молодшого звали Карл Густав. Обидва приїхали зі Швеції, щоб вступити в полк «Синіх шведів короля».

Григорій казав друзям: «Настала моя доба, щасливе, спокійне життя». Але насправді король не дав йому спокою, бо Орлик через свою українську, кримську й турецьку агентуру володів такою інформацією, якої таємні розвідники короля не мали. Орлик, як і раніше, залишався членом таємного кабінету «Таємниця короля», куди входили: принц Конті, граф Дізраєр, посол у Стамбулі Торсієр, міністр закордонних справ, граф де Брой. Для таємних послань кожен мав власний шифр. У шифрі графа Орлика Україна йшла під номером «12», запорожці — під номером «14», реєстрове козацтво — під номером «299», гетьман Разумовський проходив під номером «1017», а особистий номер Григорія, яким він підписували свої повідомлення, був «1265». Отож таємна діяльність Орлика в «Таємниці короля» тривала.

У цей час Людовік XV поставив перед Орликом завдання, яке той мав вирішити, не викликаючи невдоволення з боку Росії. Ще в листопаді 1741 року в Російській імперії стався переворот: на престол зійшла донька Петра I Єлизавета Петрівна. Вона відновила в Україні гетьманство, настановивши гетьманом брата свого фаворита — Кирила Разумовського, українського козака 24 років від роду, розумного, але дуже хворобливого. Людовік XV хотів знати: «Що робить це пташеня?» Королю здавався дуже підозрілим факт, що під час війни завдяки гетьману Разумовському жоден із козацьких реєстрових полків не потрапив у діючу армію. Король просив графа Орлика розібратися.

Посол у Варшаві граф де Брой пропонував підіслати до гетьмана співучня Разумовського по Берлінському університету, польського дворянина Станіслава Мокрановського. Проте посол не знав, що цей дворянин, давній французький агент, уже «на гачку» саксонської розвідки, яка тісно співробітничала з російською. Граф Орлик вирішив вчинити інакше. Знаючи про хворобливість Разумовського, він вирішив підіслати до нього лікаря, молодого француза Ле Клерка. Шляхом різноманітних комбінацій лікар і натураліст Ніколя-Гавріїл Ле Клерк виїхав 1755 року до українського гетьмана. П’ять років він прожив у палаці Кирила Разумовського в Батурині як домашній лікар, посилаючи в Париж інформацію. 1759-го Кирило Разумовський рекомендував свого лікаря імператриці російській, і Ле Клерк став особистим лікарем Єлизавети Петрівни. Можна лише припускати, якою цінною була інформація, отримувана від нього французьким королем.

Того ж таки 1754 року активізувалися резиденти Орлика: брати Мировичі й Нахімовський. Про їхню працю на користь козацької нації треба розповідати окремо.

Григорій Орлик був причетний до ще однієї розвідувальної операції: шевальє д’Еон відпровадили в Петербург під виглядом молодої дівчини. Він потрапив до Єлизавети Петрівни і зміг їй передати особисте послання від Людовіка XV, яке послужило зближенню Росії та Франції. А король Англії не одержав обіцяних йому канцлером Воронцовим 10000 молодих малоросів для його ганноверської армії. Мабуть, це була остання розвідувальна операція графа Орлика.

Воєначальник на службі короля

Розпочалася нова війна, і граф Орлик знову був у сідлі. Він одержав чин «маршала табору», став начальником армійського корпусу, бився під Росбахом у Саксонії, брав участь в облозі Астемберга й у штурмі Ганновера, воював поблизу Циммдергафена й Лютценберга, але жодна куля, жодне ядро не зачепили графа.

Настав 1759 рік. Війна коаліції проти прусського короля Фрідріха-II була в повному розпалі. На Новий рік французькі війська ввійшли у вільне місто Франкфурт-на-Майні. Армією командував маршал де Брой, брат французького посла у Варшаві. Корпусами командували: принц Субіз, син Лещинського, принц Камілл Лотаринзький і граф Орлик де Лазіскі. Воєнним губернатором Франкфурта призначили графа Теа де Торраса де Прованса. Він розташувався на вулиці під поетичною назвою «Оленячий брід», у будинку австрійського радника юстиції, доктора права Йоахима Гаспара Гете, батька майбутнього великого німецького поета Вольфганга Гете. Хлопчик бачив роззолочених генералів в орденах зі шпагами, блискучих ад’ютантів і згодом описав дні французької окупації, згадуючи принца Субіза, графа де Брой, принца Камілла Лотаринзького і графа Орлика де Лазіскі.

Батько «лінійної тактики», король Пруссії Фрідріх II, якого вважали майстром «стратегії непрямих дій», вирішив вигнати французів із Франкфурта. Проте сам він цим зайнятися не міг і доручив боротьбу з французами принцу Фердінанду Брауншвейзькому. 13 квітня 1759 року принц Фердінанд із прусськими й ганноверськими військами підійшов до містечка Берген, за два кілометри від Франкфурта. Він розгорнув полки для атаки французьких позицій, що захищали Берген.

Генерал граф Орлик був у формі «Синіх шведів короля» — блакитному мундирі з жовтогарячими вилогами, у трикутному капелюсі чорного кольору з білим плюмажем, при орденах. Його почет із запорожців та шведських дворян стояв віддалік, а Григорій спостерігав у підзорну трубу за рухом прусської піхоти, яка під артилерійським вогнем французьких батарей уперто наступала довгими шеренгами до центру французьких позицій. За прусською піхотою рухалися каре англійців у яскраво-червоних мундирах і чорна піхота ганноверців. Противник повільно йшов уперед, підставляючи свій фланг під удар графа Орлика.

На першу годину дня це стало настільки очевидно, що не можна було гаяти часу: Григорій, вихопивши шпагу з піхв, торкнув свого араба, подарунок Каплан Гірея, і кінь рвонув у галоп. За ним пішли в атаку запорожці в червоних жупанах та шароварах і високих чорних шапках із червоними повойниками, рвонули відразу й королівські драгуни. Знялася пилюка, і піхота ворога, не роздивившись до ладу, що атакує їх лише сотня вершників, зламала свій стрій. Слідом за графом Орликом та його запорожцями вдарила французька піхота з кавалерією на флангах, під білими королівськими штандартами з трьома золотими вишитими ліліями. Завершального удару завдав драгунський полк «Синіх шведів короля». Піхота Фердінанда Брауншвейзького не витримала флангового удару.

Згодом німецькі газети писали: французи найняли 5000 вершників турецької кінноти. Битву було виграно, противник втратив майже половину вбитими, пораненими та полоненими, відступив безладно. Усе було б добре, якби не поранення графа Орлика в голову. Запорожці привезли пораненого в будинок радника Гете. Кароль на руках вніс Григорія на другий поверх, де для нього підготували кімнату.

Принц Субіз послав гінця до Версалю з повідомленням про перемогу, в якому командуючий граф де Брой підкреслив головну роль графа Орлика де Лазіскі. Король, отримавши повідомлення, підвищив графа в чині: Григорій став лейтенант-генералом (або поручик-генералом — у різних джерелах цей чин називається по-різному, проте суть у тому, що наступний чин був — маршал Франції). Королівський патент на цей чин граф де Лазіскі отримав 25 травня, а 1 липня 1759 року, не залікувавши рану як слід, уже був у своєму корпусі, залишивши гостинний будинок радника Гете.

Принц Карл Брауншвейзький, оговтавшись від поразки під Бергеном, наприкінці липня знову розпочав наступ і 1 серпня атакував позиції французької армії поблизу міста Міндена. Тепер попереду в Карла була англійська піхота, що, вишикувавшись у кілька каре, рухалася Мінденською рівниною, підступаючи до центру розташування військ принца Субіза, за якими стояла головна французька батарея. Задум принца Карла не залишав сумнівів: він вирішив, незважаючи на втрати, прорвати центр французької позиції, заволодіти артилерією, а потім, розгорнувши фронт атаки на обидва фланги французьких військ, оточити й розгромити їх. Загроза поразки нависла над французькою армією, і врятувати її могла лише успішна кавалерійська атака з флангів на каре англійської піхоти, яка, обстріляна з фронту картеччю, втрачала цілі шеренги солдат, але щоразу змикала ряди й рухалася вперед.

Знову в атаку пішов драгунський полк «Синіх шведів короля», перед яким, разом із запорожцями, на білому арабському скакуні, з оголеною шпагою в руці, летів кар’єром граф Григорій Орлик де Лазіскі. Штуцерна куля англійського снайпера вдарила в груди графа. Кароль підхопив його в сідлі, повернув коня, і запорожці, оточивши пораненого, галопом вилетіли з бою. Французька армія зазнала поразки й відходила. Поріділий полк «Синіх шведів короля» відступав у її рядах, і серед синіх драгунів виділялися червоні жупани запорізької сотні. Серед них повільно котився візок, у якому помирав командир полку.

Запорожці поховали Григорія Орлика 14 листопада 1759 року на березі Рейну. Кароль і обидва племінники Орлика 27 грудня того ж таки року прибули до родового замку вдови Дентевіль і передали їй шпагу чоловіка, його ордени та бойового коня, а також співчуття короля Франції.

Людовік XV писав:

«Мадам!

Я втратив найдостойнішого дворянина Франції, сміливого й видатного генерала, чиє ім’я залишиться у славних анналах Армії. У безмежному горі, яке спіткало Вас, знайдіть розраду в цьому моєму визнанні, що пан граф Орлик помер, як слід умирати людині його роду і чину.

Людовік».

Єлена Орлик де Брюн прожила ще 16 років. Удруге заміж не вийшла. Корона платила їй 4000 ліврів пенсіону на рік. За три дні до смерті вона одержала від імператриці Австрії Марії Терезії орден «Висхідного хреста» — нагороду вірним удовам. Її не стало 15 грудня 1775 року.

У Франції Орликів пам’ятають досі. Хотілося б, аби про них більше знали й в Україні.

Уточнення

У статті Володимира Кравцевича-Рожнецького «Озброєна еліта нації» з технічних причин допущено прикру помилку. Наведена цитата з газети «Известия ВЦИК» належить начальнику штабу наркома з боротьби з контрреволюцією на півдні Росії В.Антонова-Овсеєнка М.Муравйову.

Related video

Ми перепрошуємо автора статті.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК
}