ПАСТКА ДЛЯ ОТАМАНІВ

Після того, як зазнав поразки рейд Тютюнника, повстанський рух в Україні не зник зовсім. Особливо неспокійно було на півдні Київської губернії та поблизу Чигирина, у районі, що отримав назву «Холодний Яр», — базі українського повстанства. Усі операції силами військовиків успіху не мали. Тоді українське ЧК вирішило застосувати метод, апробований зовнішньополітичною розвідкою. 80 років тому, 1922 року, чекісти розпочали операцію проти повстанської республіки.

Пролог

Усе розпочалося 27 вересня 1920 року, коли Головний отаман діючої армії УНР Симон Петлюра підписав наказ № 055, яким набувало чинності «Положення про проведення на Правобережній Україні повстання проти більшовицької армії та влади». Положення це розробив генерал-хорунжий Володимир Сінклер, що обіймав тоді посаду начальника Генерального штабу армії УНР.

Для проведення повстання всю територію України розділили на десять повстанських районів: п’ять — на півночі, п’ять — на півдні. Кожен район поділили на курені, а курені — на сотні. Загальне керівництво районами здійснював генштаб. План, викладений у «Положенні...», регламентував призначення, платню командирам, забезпечення зброєю, одягом і боєприпасами, зв’язок, агітацію, організацію розвідки й контррозвідки, перехід кордону з боку Польщі та Румунії. Загальні витрати на підготовку й реалізацію повстання оцінювалися в 51 млн. гривень та 15 тисяч румунських левів.

Усе було обчислено за кращими зразками російських штабних розробок (план складали офіцери колишнього російського генштабу, які раніше служили в імператорській армії), крім одного — на командні посади призначалися генштабісти з діючої армії УНР. Недавня кампанія виявилася для неї нещасливою: рейд генерал-хорунжого Юрія Тютюнника не вдався, армія пішла за Збруч. Повернувшись із рейду, Тютюнник продовжував підготовку повстання, знову-таки, роблячи ставку на командні кадри з армії УНР, а не на місцевих повстанських командирів. Новопризначені командири мали перейти кордон Польщі або Румунії і прибути в свої райони через територію України, контрольовану ЧК. Можливість успіху була дуже малою, бо в штабі Тютюнника працювали розвідники ЧК, що й інформували своїх начальників в Україні.

Приблизно через три місяці після виходу наказу № 055, 1 грудня того самого року, голову ЧК Фелікса Дзержинського викликали в Кремль, до Леніна. Стурбований зростанням повстанського опору в Україні й появою за кордоном центрів, які координують цей опір, Володимир Ілліч наказав голові ЧК у стислий термін підготувати план нейтралізації цих центрів. Через чотири дні Дзержинський подав багатоцільовий план дій: ним передбачалося формування спецзагонів з ліквідації лідерів, взяття заручників і операції з застосуванням агентів-провокаторів. «Для виявлення іноземних агентів на нашій території, — запропонував також Дзержинський, — необхідно створити несправжні білогвардійські асоціації». Ленін план затвердив, але реалізація його розпочалася лише після того, як із території країни було вигнано всі ворожі армії й відновлено кордон.

Найбільшими операціями ЧК за кордоном стали «Трест» і «Синдикат». Під час операції «Трест» було розгромлено організацію Бориса Савенкова «Народний Союз захисту Батьківщини та Свободи», а сам Савенков потрапив до рук чекістів. «Синдикат» розгромив «Вищу монархічну раду» в Берліні та «Російський загальновійськовий союз» у Парижі на чолі з генералом Олександром Кутєповим. Під час цієї операції захопили «суперрозвідника» Сіднея Рейлі, який свого часу добряче попсував кров більшовикам.

Завдяки ефективності таких контррозвідувальних операцій цей тактичний метод узяли за основу й у діях проти повстанського руху в Україні.

1922 року, 80 років тому, українська ЧК розпочала операцію проти повстанської республіки «Холодний Яр». Мета — заманити й захопити всю групу повстанських отаманів, змусити їх всенародно визнати радянську владу в Україні, дискредитувавши повстанський опір, а потім ліквідувати їх з допомогою вироку всенародного суду. Чекісти почали формувати механізм для реалізації поставленого завдання — пастку для отаманів «Холодного Яру», яку назвали «Чорноморська повстанська група».

«Чорноморська повстанська група»

Безпосереднім керівником операції був Є.Євдокимов, який після успішно проведеної операції проти рейду Юрія Тютюнника став начальником особливого відділу ВЧК. Наприкінці березня 1922 року розробку операції повністю завершили. Ідея була проста: під виглядом об’єднання повстанців створювалася «Чорноморська повстанська група» з командуванням і штабом для координації дій усіх повстанських загонів району. Вводилася дуже жорстка дисципліна, що передбачала у разі невиконання наказів жорстке покарання, аж до розстрілу. Причому повстанці мали самі знищувати своїх товаришів, котрі не виконували наказів «Групи».

Чекісти перехопили полковника Трофименка й сотника Терещенка, які прямували до «Холодного Яру» з Польщі. Трофименко свого часу був членом Військового комітету Центральної Ради. 1918 року його призначили військовим комендантом Єлисаветграда, під час повстання проти гетьмана Скоропадського він очолював повстанський загін, а потім працював у штабі армії УНР. Одне слово, авторитету йому було не позичати. З метою конспірації він став командувачем «Чорноморської повстанської групи» під псевдонімом «генштабу полковник Гамалія».

Начальником штабу групи чекісти призначили Терещенка, псевдонім — «сотник Завірюха». Історик Роман Коваль у своїй книжці «Отамани гайдамацького краю» зазначав, що Терещенка чекісти завербували ще в квітні 1921 року. З огляду на те, що в штабі Тютюнника було кілька українських офіцерів, котрі працювали на ЧК, зокрема Заярний, Снєгірьов, а можливо, і начальник особистої контррозвідки Петлюри полковник Чеботарьов (польська контррозвідка протримала його у в’язниці за підозрою у співпраці з ЧК), можна припустити, що й Трофименка та Терещенка завербували не в квітні 1921 року, а набагато раніше.

Так чи так, операцію підготували й інформаційно забезпечили настільки якісно, що ніщо не викликало ані найменших підозр ні в отаманів «Холодного Яру», ні в самих повстанців, — хоча дехто й сумнівався в достовірності «Чорноморської повстанської групи». Організатори «пастки для отаманів» були добре ознайомлені не лише з наказами й розпорядженнями штабу Тютюнника та Петлюри, а й із генеральною лінією Головного отамана на повстанський рух в Україні.

Петлюра у своєму наказі по партизанських військах УНР чітко вказав Тютюннику, що на території України створюються два типи організацій:

«1. Партизанські загони, які весь час активно борються з ворогом і тероризують його.

2. Повстанські організації, які тим часом ховаються пасивно, організовуються для всенародного повстання».

Якщо порівняти цей текст із наказом № 7 від 28.VIII.1922, підписаним «полковником Гамалією», то очевидна їхня пряма аналогія:

«Панове отамани, старшини і козаки, прийшов час, коли потрібно підрахувати всі наші сили. Кожен боєць повинен бути взятий на учет». Далі «командуючий» забороняв будь-які активні дії, посилаючись на наказ Головного отамана.

Згодом отаман Ларіон Завгородній посвідчив на допиті, що на початку вересня 1922 року він просив дозволу в «командуючого» зупинити пасажирський поїзд Ростов—Київ між станціями Фундуклеївкою й Цибулевим, щоб узяти взуття й обмундирування у військових, що їхали в поїзді. Гамалія дозволив, але заборонив входити у вагони, стріляти тощо.

Таким чином, чекістам Гамалії й Завірюсі вдалося з липня по жовтень 1922 року практично повністю припинити бойову діяльність холодноярських повстанських загонів, які підкорилися «Чорноморській повстанській групі».

Три версії арешту отаманів

Є три версії арешту отаманів «Холодного Яру». Одну з них виклав колишній повстанець, мемуарист М.Дорошенко у книжці «Стежками Холодноярськими», виданій у Філадельфії 1971 року; другу версію розповів історик Давид Голєнков, а третю — письменник-історик Юрій Горліс-Горський у своїй книжці «Холодний Яр».

За першою версією, арешт відбувся так. Під час одного з рейдів отаман Ларіон Завгородній провів днівку в Чорному лісі поблизу села Дмитрівка, у хаті лісника. Там він познайомився з сином лісника Сєлєвєрстова, курсантом військової Зінов’євської кавалерійської школи в Єлисаветграді, і з розмови дізнався, що в цій школі є підпільна організація й навчаються курсанти з тим, аби потім використовувати свої знання в боротьбі проти більшовиків.

Розмова ця відбулася вже після того, як на запитання сина, що за люди в нього ночували, батько відповів, що то були повстанці. Курсант розповів про це чекістам, і в тих відразу ж зародився план захоплення отамана. Чекісти продиктували лист отаману повстанців, що його мав передати Завгородньому лісник.

Отаман був людиною імпульсивною й довірливою. Зібравши своїх товаришів, він прочитав їм листа курсантів, а сам вирішив зустрітися з його авторами. Товариші, відчуваючи тут руку чекістів, вмовляли його відмовитися від затії, але отаман вирішив по-своєму. Курсанти тим часом провідали лісника Сєлєвєрстова й через нього домовилися про зустріч о пів на другу в Чорному лісі, поблизу Хіровки, на широкій просіці. Проте отаман вжив застережних заходів: ще вночі повстанці зайняли позиції навколо обумовленого місця. Отаман і курсанти зустрілися, поговорили, а насамкінець курсанти запропонували зустрітися ще раз, стверджуючи, нібито вже є домовленість, що на цю зустріч приїдуть Юрко Тютюнник, отаман Гонта, представник уряду УНР з-за кордону. Для підготовки такої серйозної зустрічі курсанти просили два тижні. Місце, куди вони покладуть повідомлення про те, що все підготовлено, нехай назве сам отаман.

Повстанці слухали ці розмови, по-різному на них реагували: хто довірливо кивав, хто просив отамана розібратися з курсантами-провокаторами по-партизанському. Проте Завгородній вирішив поїхати, поговорити з отаманом Гонтою та з Тютюнником. Він показав курсантам на дуб неподалік, — туди вони через два тижні мали покласти своє повідомлення про зустріч. Курсанти поїхали першими. Завгородній наказав зняти застави й відбув у табір, а за два тижні розвідники принесли йому короткого листа, в якому було призначено час і місце зустрічі.

У визначену для зустрічі суботу Ларіон Завгородній приїхав у Чорний ліс. Не всі повстанці поїхали з ним — багато їх вирішили не ризикувати. Але Завгородній був упертий. Першим попрощався з ним Гриць Довженко. Потиснув руку і тричі поцілував; точно так само прощалися й інші козаки та старшина. Отаман Ларіон насупився й крикнув на повстанців:

— Що це ви прощаєтесь, мовби на той світ виряджаєте!

— Так і є, пане отамане, на той світ проводжаємо!

Тим часом під’їхали двоє курсантів-провідників. Отаман махнув рукою, сів у сідло, торкнув коня й поїхав за ними. Близько десятка повстанців рушили слідом.

Далі Дорошенко докладно не пише. Він лише констатує факт: червоних було більше, ніж повстанців. Стало зрозуміло: їх зрадили. Почалася стрілянина, схопилися врукопаш, і майже всі повстанці загинули. Рештки загону, писав Дорошенко, розбрелися, а ядро — чверть сотні чоловік — ще воювало в лісах до 1925 року.

Письменник Юрій Горліс-Горський у своїй книжці «Холодний Яр» (Лондон, 1967 р.) пише приблизно те ж саме, що й Дорошенко. За версією Горліс-Горського, яку йому розповів співкамерник, коли він сидів у в’язниці у Вінниці, чекісти надіслали повстанцям зв’язкового начебто від Петлюри й Тютюнника. Було призначено зустріч уночі, у Чорному лісі, у будиночку лісника. У хаті з вечора засіли матроси. Кожного, хто входив, били по голові, відбирали зброю, зв’язували й затикали рота. Але один з отаманів вистрілив, побіг, кинув гранату. Уранці зв’язаних повстанців повезли до Києва.

Природно, те, що написали Дорошенко й Горліс-Горський, — не більше ніж легенда. Проте вона існує. За цією легендою, трохи зміненою, поставлено оперету «Весілля в Малинівці» та багато художніх фільмів на тему боротьби з повстанцями. Можна сказати, з’явився певний штамп. Можна вибачити таке в художньому творі, але цей штамп бачимо й у такій серйозній праці, як книжка Д.Голєнкова «Крушение антисоветского подполья в СССР, 1917—1925 гг.» (Москва, 1975).

За версією Давида Голєнкова, арешт відбувався так. Чекістам із Києва вдалося заслати в загін Завгороднього своїх розвідників. Вони ввійшли в довіру, і один співробітник ГПУ запропонував Ларіонову стати головним отаманом «Холодного Яру». Для цього він мусив зібрати всіх друзів-отаманів і влаштувати з’їзд у Звенигородці. Завгородній вирішив це зробити й розіслав своїх джур до всіх холодноярських отаманів. З’їзд зібрали на конспіративній квартирі ГПУ 28 вересня 1922 року. Ларіон Завгородній, Мефодій Залізняк-Голик, Денис Гупало, Компанієць, Ткаченко, Олексій Добровольський, Кость Здобудь-Воля і Леонід Мушкет приїхали на призначену квартиру, де їх чекали переодягнені чекісти. Розпочалася нарада, під час якої отаманів обеззброїли без жодного пострілу, причому особливо відзначився Іван Андрєєв, уповноважений Смілянського політбюро ГПУ, якого за цю операцію нагородили орденом Червоного Прапора.

Як бачимо зі сказаного вище, змінено лише місце дії, а все інше підігнано під звичний штамп. Немає й натяку на те, що було задіяно фіктивну організацію під назвою «Чорноморська повстанська група». Хоча під час написання свого фундаментального твору Давид Львович Голєнков, мабуть, мав доступ до таємних архівів КДБ. Можливо, він і знав правду, але чомусь її не оприлюднив.

Штампована інформація цих трьох версій поширювалася вісімдесят років, а правда, хоч і неповна, пилюжилася в таємних архівах. Лише небагато очевидців, безпосередніх виконавців або керівників цієї операції залишилися живими; а жертви її загинули першими. Проте збережені в архівах матеріали дають досить точне уявлення про те, як це було насправді.

Як це було насправді

В історії розвідок є сторінки, які можна прочитати лише через кілька десятиліть. Не лише тому, що вони містять інформацію про людей, котрі проводили таємні операції, а й тому, що самі ці операції є класичним прикладом нового підходу до вирішення традиційних завдань, заснованого на психологічному аналізі стану противника. Прикладом такого типу розвідувально-оперативних дій була операція з нейтралізації й захоплення холодноярських отаманів.

Вона відбувалася в три етапи: на першому — слід було ввійти в контакт з отаманом «Холодного Яру», який мав вплив на інших, і змусити його повірити в реальність існування «Чорноморської повстанської групи»; на другому — користуючись досягнутим, нейтралізувати дії повстанців і, посилаючись на наказ Петлюри, змусити повстанців відмовитися від активних дій; на третьому — заманити отаманів у пастку й захопити основні командні кадри холодноярської повстанської групи військ.

Реалізацію третього етапу операції чекісти розпочали в середині серпня 1922 року. Щоб остаточно приспати пильність повстанських командирів, командуючий «Групою» наказом № 7 від 28 серпня призначив на командні посади: Ларіона Завгороднього (начдив 1-ї кінної Холодноярської дивізії), Мефодія Голик-Залізняка (командир 1-го кінного полку цієї дивізії та начальник дивізіону бронепоїздів), командиром 2-го полку — Миколу Скляра («Чорний Ворон»), Дениса Гупала (командир 3-го полку), отамана Вороного (командир 4-го полку). Після цього наказу підозрілість минула й чекісти розпочали завершення операції.

У повстанських загонах було поширено наказ командира «Групи»
№ 10 від 16 вересня: «Панове отамани, старшини і козаки. Пробив час, коли ви повинні довести свою щирість в боротьбі за незалежність краю. На цих днях починається загальний рух. Як у вас, так і по іншим групам повинно бути вирішено, чи починати 29—30 вересня рух тут, чи йти підтримати прикордонну смугу, котра почне першою і на котрій лежить велика відповідальність. З oгляду на наступний рух, 30 вересня призначаю груповий з’їзд для вирішення плану руху та інших справ. Місцем з’їзду призначаю м. Звенигородку. На нараді бути всім командирам дивізій, полків і головам організації. В саму Звенигородку входити обережно, по кілька чоловік, щоб не викликати підозру. Командира кінної Холодноярської дивізії і отамана Завгороднього по указаному маршруту вести начальникові штабу сотнику Завірюсі. Подписал: Командуючий Чорноморською повстанською групою генштабу полковник Гамалія».

Чекісти продумали все таким чином, щоб в отаманів не залишилося ні краплі підозри: по-перше, у наказі зазначалося, що їхня акція — частина Всеукраїнського повстання. По-друге, що до групи входить не лише 1-ша Холодноярська дивізія, а й інші частини, а це означало присутність на з’їзді не знайомих отаманам людей, причому цих «незнайомців» було вдвічі більше, ніж повстанських командирів із «Холодного Яру». А по-третє, конкретно вказувалася мета з’їзду, що, по суті, було найслабшим місцем наказу № 10.

Здоровий глузд мав підказати Ларіону Завгородньому: як можна говорити про Всеукраїнське повстання, якщо отаманам дивізій і частин «Чорноморської повстанської групи» на запланованому з’їзді пропонувалося самим вирішити питання про те, розпочинати повстання в районі їхньої дислокації чи вирушати на допомогу повстанцям у прикордонній з Польщею та Румунією смузі. Така постановка питання означала: у Всеукраїнського повстання немає нічого — ані плану бойових дій, ані верховного командування, ані головного штабу для координації загальних бойових дій усіх повстанських формувань. Відповідь напрошувалася сама собою — ніякого повстання не існує, а повстанським командирам наготовлено пастку.

Проте за кілька місяців оперативної роботи повстанські командири настільки повірили чекістам Гамалії та Завірюсі, що пильність, обережність і здоровий глузд отамани втратили повністю, залишилася лише сліпа відданість «батькам-командирам». Отамани вірили у свою мрію про Всеукраїнське повстання.

Згідно з наказом № 10, 26 вересня 1922 року Денис Гупало, Мефодій Голик-Залізняк, Добровольський, Василь Ткаченко зібралися в отамана Ларіона Завгороднього, де їх зустрів його ад’ютант Тимофій Компанієць. Наступного дня прибув сотник Завірюха, що мав супроводжувати отаманів на з’їзд. Він запропонував їхати поїздом, але Денис Гупало, вказавши, що чекісти знають Завгороднього й Залізняка, запропонував їхати під виглядом червоноармійського загону, бо загін Завгороднього був екіпірований у будьоннівську кавалерійську форму, що не повинно б викликати сумнівів. Це було першим відступом від наміченого чекістами плану.

Переодягнений чекіст — сотник Завірюха — весь час просив їхати швидше, підкреслюючи, що інакше отамани не застануть на місці генерал-хорунжого Андрія Гулого-Гуленка, командуючого Південною повстанською групою військ, до якої входила «Чорноморська повстанська група» полковника Гамалії (на той час Андрія Гулого-Гуленка вже заарештували). Повстанці їхали швидко, під Журавкою їх почав переслідувати загін червоної кавалерії, але біля Товмачевського лісу вони відірвалися від погоні, а вночі вже були поблизу залізничної будки, місця зв’язку сотника Завірюхи, який їх супроводжував. Загін зупинився, сотник пішов у будку, і, найімовірніше, саме там він повідомив телефоном полковнику Гамалії, що запланована поїздка потягом не відбулася. Отримавши розпорядження, як діяти далі, чекіст вийшов із будки й сказав Ларіону Завгородньому, що треба їхати до Звенигородки, а на хуторах їх зустріне сам командуючий, полковник Гамалія. Повстанці з провідниками рушили до Звенигородки і поблизу хутора загін зупинився. Сотник Завірюха поїхав далі зі своїми супутниками у місто, а отаманів попросив зачекати. Невдовзі він повернувся з полковником Гамалією. Полковник привітався з отаманами і вручив Ларіону Завгородньому записку від генерал-хорунжого Андрія Гулого-Гуленка, який вимагав швидко прибути на місце зустрічі. Природно, отаман Ларіон Завгородній почерку Гулого-Гуленка не знав, але в чекістів була інформація про те, що на початку липня 1922 року Гулий-Гуленко був у Чорному лісі й там зустрічався із Завгороднім, Голиком-Залізняком та Денисом Гупалом (згодом, на допитах, отамани цього не підтвердили). Після знайомства отаманів із «полковником Гамалією» загін удень в’їхав у Звенигородку й чекіст запросив Завгороднього та Голика-Залізняка до себе додому, на обід. Помившись із дороги, отамани сіли за стіл. Потім, після обіду, Гамалія передав Завгородньому оригінал наказу про призначення начдивом 1-ї Холодноярської кінної дивізії й карту району дій. На той час уже запали сутінки й можна було вирушати на з’їзд. Поїхали на конспіративну квартиру, де нібито отаманів чекав генерал-хорунжий Гулий-Гуленко. Отаманів заарештували без жодного пострілу. Архівна справа Державного архіву Служби безпеки України 1136 зберігає й досі слідчу справу 446/7971, де зібрано унікальні матеріали цієї класичної контррозвідувальної операції, проведеної на всій території України. Холодноярська операція була лише її частиною. Річ у тому, що Євдокимов і Фріновський це завдання вирішували комплексно, й на початок 1923 року в Лук’янівській в’язниці, у двох її камерах, утримувалися 42 повстанських командири, чекаючи суду, зокрема й отамани «Холодного Яру».

Тим часом, склавши легенду про благополучну втечу, чекіст-«сотник Завірюха» з фальшивим повстанським загоном продовжував «діяти», збираючи туди повстанців, котрі залишилися після арешту їхніх командирів. У Державному архіві Полтавської області у фонді Р-7473 зберігається справа 119, в якій є повідомлення командира взводу Частин особливого призначення с.Кам’янки, де зазначено, що в жовтні 1922 року «... під найсуворішою таємницею вдалося з’ясувати, що банда Завірюхи є банда фіктивна, яка складається з червоних і діє під виглядом банди для остаточного виловлювання поодиноких бандитів, які залишилися від банди Завгороднього та інших банд». Як кажуть тепер, Завірюха здійснював остаточну зачистку території Чорного лісу та «Холодного Яру».

Останній бій повстанських отаманів

Суд над Ларіоном Завгороднім, Денисом Гупалом, Мефодієм Голиком-Залізняком, Трохимом Компанійцем, Василем Ткаченком, Костянтином Здобудь-Волею, Іваном Ляшенком, Григорієм Яковенком, Юрієм Дробатковським, Леонідом Мушкетом відбувся 2 лютого 1923 року. Усіх отаманів, крім Мушкета, засудили до вищої міри покарання, а Мушкет одержав десять років позбавлення волі.

Холодноярських отаманів та їхніх козаків утримували разом, у камері
№ 1 Лук’янівської в’язниці, на прогулянку їх не виводили, двері камери відчиняли нечасто, бо в ній були лише смертники.

Вранці 9 лютого, о пів на дев’яту, ніщо не порушувало порядку в Лук’янівській в’язниці: червоноармійці внутрішньої охорони розносили по камерах окріп для чаю. Здавалося, ніщо не віщувало того, що сталося за лічені хвилини.

Про останній бій повстанців у Лук’янівській в’язниці є два свідчення: рапорт начальника Лук’янівської в’язниці Ріхтера повноважному представнику І/Б України й начальнику Київського відділу ГІУ, начальнику ОАЧ Фріновському (його відшукав у Державному архіві Служби безпеки України історик Роман Коваль) та опис цієї події у книжці письменника-історика Юрія Горліс-Горського — «Холодний Яр»).

У рапорті, датованому 10 лютого, написано (текст подаємо мовою оригіналу — російською):

«В часов 30 минут 9-го февраля с/г кр(асноармей)цем внутреннего караула места заключения был подан обычный утренний кипяток в камеру № 1, где находилось 14 человек, приговоренных чрезвычайной сессией КГРТ к высшей мере наказания. Вырвав из рук кр(асноармей)ца кипяток, один арестованный облил им кр(асноармей)ца, завладел его револьвером и выбежал из камеры. Отступая, кр(асноармее)ц поднял тревогу». На цьому місці слід перервати текст рапорту, бо насправді повстанці, вирвавшись у коридор, захопили караульне приміщення зі зброєю, і начальник варти вистрілив у нападаючих, піднявши тривогу у в’язниці. «В это время остальные арестованные проникли из камеры в коридор, оттуда в канцелярию Тюрпода, где вооружились находившимися там 5 винтовками и открыли стрельбу из верхнего и нижнего этажа Тюрпода. Завязалась стрельбы между караулом, своевременно вызванным и злоумышленниками. Прибыв экстренно на место происшествия, мной был отдан приказ расстреливать арестованных при первой (же) попытке к побегу. Двое арестованных через верхние окна проникли во двор Тюрпода и бросились бежать, но были тут же убиты наповал. В результате перестрелки оказалось: убит кр(асноармее)ц Дивизиона тов. Абросимов и ранены кр(асноармей)цы того же дивизиона Лисин, Смедякин и Беспамятный. Ранен надзиратель ПП и КОГПУ тов.Щербак. Убиты следующие арестованные при попытке уйти из Тюрпода (дается перечень на 38 фамилий)».

Повстанці вирішили загинути в бою, а не від рук катів. Ті втрати, про які засвідчив у рапорті начальник в’язниці, не витримують критики, бо бій тривав чотири години, а повстанці стріляти вміли. Прорвавшись до виходу з в’язниці, вони наразилися на кулемет, поставлений біля дверей надвір. Тоді вони повернулися в камеру й продовжували вести вогонь, доки вистачало боєприпасів. Потім ті, у кого залишалося ще кілька патронів, за запорізьким звичаєм, вистрілили одне в одного, й шістнадцять тіл упало на підлогу камери.

Решта здаватися не збиралася: вони підпалили тюремні матраци, дим повалив коридором до виходу, де стояв кулемет. Прикриваючись димом, повстанці з гвинтівками без патронів пішли на кулемет. Але комендант наказав стріляти по ногах. Поранені повстанці повзли до виходу, заюшені кров’ю.

Про те, що сталося потім, у рапорті не написано, але про це написав Юрій Горліс-Горський у своїй книжці «Холодний Яр»:

«... пов’язали таки живими. Побили сильно. Увечері забрали до льоху. Оповідав потім дозорець, що сам Ріхтер повідрубував їм голови сокирою від дров. Вночі повезли yсіx і закопали... чи на Лисій горі — чи на Собачій тропі. І там, і там розстріляних ГПУ закопує».

Так загинули українські повстанці, які воліли бути вільними й померти в бою, а не від рук катів. Але не всім судилося померти в бою. Так розпорядилася доля.

Минуло чотирнадцять років, і Балицького, Євдокимова, Фріновського та Ріхтера розстріляли як ворогів народу: їх знищила система, якій вони так вірно служили.