ЗАБУТИЙ МІНІСТР ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО

Один із найгарніших старовинних будинків — Нацбанку України — був споруджений у Києві завдяки зусиллям його другого директора Георгія Омеляновича Афанасьєва (1848—1925). Про це недавно згадали працівники музею історії банку. Згадали про Георгія Афанасьєва (він працював в уряді Української держави) і фахівці Музею історії Києва, коли створювали зал гетьмана Павла Скоропадського...

За кордоном український історик відомий, і дані про нього ввела до свого реєстру авторитетна Українська енциклопедія під редакцією Володимира Кубійовича (Encyclopedia of Ukraine. Edited by Volodymyr Kubijovyc. Paris-New-York, 1955.) А ось на Батьківщині ім’я Георгія Афанасьєва фактично забуте. Причина того — радянська політика стосовно учених, кар’єра яких відбулася ще за царату, а також табу на особистість і діяльність Павла Скоропадського й нерозвиненість науки загальної історії в Україні. Час повертає з небуття імена багатьох діячів вітчизняної науки, культури, мистецтва. Настала черга і Г.Афанасьєва, адже він зробив значний внесок у вітчизняну та закордонну науку.

Студент Новоросійського університету в Одесі (спеціальність — загальна історія) брав активну участь у громадському житті. Разом із однокурсниками С.Южаковим та І.Карвацьким Георгій став керівником студентського гуртка. Хоча студенти переймалися суто ліберально-просвітницькими ідеями, їх вважали дуже «неблагонадійними», і цей факт згодом відіграв негативну роль у науковій кар’єрі Афанасьєва. По закінченні університету 1869 року його залишили в alma-mater на посаді приват-доцента кафедри загальної історії. Головним предметом досліджень молодого вченого була Франція. Окремим сторінкам її історії він присвятив свою магістерську та докторську дисертації (захистивши їх у 1884 і
1892 рр.).

Для жителя Одеси був цілком природним особливий інтерес до країни, з якою місто і прилеглі території півдня Росії пов’язували давні торгові й культурні зв’язки. У своїх дослідженнях Афанасьєв особливу увагу приділив такому важливому аспектові економічного життя будь-якого суспільства, як хлібна торгівля. Спочатку він вивчав хліботорговельні контакти в Чорноморському регіоні, потім — зв’язки з найбільшим портом Західного Середземномор’я Марселем. Він зібрав цінні матеріали в архівах Парижа. У процесі роботи Георгій Омелянович зіштовхнувся з загадковою історією так званого Товариства голодовки. У Франції була поширена думка, що уряд організував його зі спекулятивними цілями. Афанасьєв довів, що такої спеціальної урядової організації не існувало, а ось реальні факти спекуляції справді були. Ця можливість маніпулювати життям народу залежно від наявності/відсутності хліба, уміння/невміння вести хлібну торгівлю, виявлена Афанасьєвим, була важливим відкриттям дослідника (згадаймо, як страшно відгукнулося в Україні свого часу аналогічне «вміння» Сталіна і його кліки, в результаті чого у 1932—1933 рр. голодомор забрав життя від 4 до 8 мільйонів чоловік...).

Ознайомившись зі статтею Афанасьєва ще в рукописі, видатний французький історик Левассер доповів про неї на засіданні у Французької академії наук, і статтю відразу опублікували. 1892 року вийшла книга Афанасьєва обсягом 500 сторінок «Умови хлібної торгівлі у Франції наприкінці XVIII століття». У доповіді в Академії Левассер заявив: «Ця праця, виконана іноземцем ...робить велику честь її авторові і буде, безперечно, корисна всім тим, хто працюватиме над економічною історією XVIII ст.». Майже одночасно з російським виданням книга вийшла в перекладі французькою. Коли створювалася колекція «Історія Європи по епохах і країнах» у видавництві знаменитих «енциклопедистів» Брокгауза і Єфрона, Афанасьєву запропонували написати книжку «Історія Ірландії» (побачила світ 1907 року). Дослідження талановитий учений поєднав із читанням публічних лекцій на різноманітні теми.

Георгій Омелянович уже був доктором загальної історії, його знали в Європі. Але він так і не став професором кафедри загальної історії в Одеському університеті. Дамокловим мечем ще зі студентських років висіла підозра в «неблагонадійності», а за прогресивні погляди (дуже помірковані, до речі) попечитель Одеського навчального округу піддавав Афанасьєва цькуванню. Історик, який цікавиться переважно економічними питаннями, тобто «практикою» життя, водночас у публічний лекції говорив: історія вчить нас того, що «не хлібом самим жива буде людина» і що «економічний чинник не всесильний у житті народів», що поруч із народними масами окремі особистості і вся інтелігенція країни відіграють величезну роль і ще більшою мірою «творять історію», несучи відповідальність за кожен пережитий момент (не дуже все це збігалося з «небезпечною» марксистською теорією).

Окремі висловлювання ученого свідчать про те, що Афанасьєв задихався у лещатах поліцейського суспільства. Прочитавши про відому свободу італійських університетів, він у відгуку на статтю київського історика В.Піскорського писав: «Я думаю, що все наше вище просвітництво буде затиснуте в поліцейські лещата і на кілька років від науки буде тільки видимість» (9.03.1910).

Виступаючи з публічними лекціями, Афанасьєв вибирав сюжети, котрі якимось чином нагадували про стан справ у своїй батьківщині і могли пробудити громадську думку: «...читав я три публічні лекції про останніх Бурбонів у Франції, включно з червневою революцією. Прояви реакції 1815 року видалися занадто вже цікавими з їхніми погромами, військовими судами та виборчими хитрощами й ханжеством...».

1894 року кафедра загальної історії Одеського університету звільнилася, але й тепер маститого ученого, доктора загальної історії зайняти її не запросили. «Тоді, — писав він, — після 20 років наполегливого прагнення до професури (до університетської наукової діяльності. — О.Н.), я вирішив здатися і сказати собі: «насильно милим не будеш». Я пішов туди, куди давно мене вабила доля». Річ у тому, що відомий своїми економічними дослідженнями Афанасьєв давно вважався в Києві перспективною і бажаною кандидатурою на посаду директора (тоді «управляючого») конторою Державного банку (на той час — єдиний Держбанк Російської імперії з філіями у великих містах). Так наукові інтереси історика сприяли несподіваному повороту в його долі. Афанасьєв погодився і поїхав до Києва. Мабуть, це чи не єдиний випадок, коли фінансову установу очолив не професіонал-економіст, а вчений-історик.

Філія Держбанку в Києві відкрилася ще 1830 року, але спочатку розміщувалася у непридатних для такої установи приміщеннях. І тільки 1847 року, після ряду звернень його керівництва, за розпорядженням Миколи I, конторі відвели двоповерховий будинок на вулиці Інститутській (він і тепер стоїть поряд із Нацбанком України, але вигляд його дуже змінився). Ставши управляючим, Афанасьєв у цьому ж службовому будинку одержав житло. Будинок тоді був одним із найбільших, гарним (хоча зовні не справляв особливого враження), із вишуканими інтер’єрами, розкішним залом для прийомів та балів-маскарадів. І це заважало роботі банку, оскільки зал постійно «окупували» аристократи.

Георгій Омелянович почав активно клопотатися про нове приміщення для банку, бо не тільки «розвеселе» життя в його залі заважало працювати, а й «розгулялися» зсуви на прилеглій території. Міська влада грошей не давала, Петербург теж. Проте новий міністр фінансів Сергій Вітте дозволив спорудження нового будинку поряд. 13 лютого 1902 р. було закладено перший камінь у фундамент майбутнього банку за проектом архітектора Вербицького й інженера Кобелєва. Його фасад та інтер’єри прикрасили орнаменти і скульптури Еліо Саля. 13 серпня 1905 року будинок прийняв працівників банку. Так завдяки зусиллям доктора Афанасьєва і царського міністра Вітте Київ прикрасила чудова споруда, яка, на щастя, не постраждала в роки потрясінь, воєн, розрухи. Надбудова споруди для розширення банку була витримана в дусі задумів його архітектора.

Працюючи директором банку, Афанасьєв також очолив Товариство взаємного кредиту, відкрив у Києві комерційне училище, займався благодійною діяльністю, зокрема в галузі охорони здоров’я, про що свідчать документи Музею медицини в Києві.

Разом з істориком М.Молчановським Георгій Омелянович відкрив гімназію з новітніми досягненнями в галузі навчання. Але працювати все ще доводилося у складних умовах. Ту ж таки гімназію, наприклад, переслідував київський попечитель навчального округу, втручаючись у систему викладання, звільняючи вчителів. «Багато що зводиться нанівець із того, що навіть у дев’яності роки визнавалося необхідним. Так, нашому братові історику круто буває від усвідомлення, що нам уже не дожити до початку руху нашого життя шляхом прогресу. Навряд чи. Але це усвідомлення не заважає мені з колишнім завзяттям працювати, оскільки я можу, на користь загальну і почасти й на користь просвітництва», — писав Г.Афанасьєв. Попри величезну зайнятість, він примудрявся займатися науковими дослідженнями. 1907 року вийшла його книжка про Ірландію, згадана вище, 1908 р. — «Історичні й економічні статті» у кількох томах.

Георгій Омелянович із сім’єю були бажаними гостями багатьох відомих киян — батька і сина Житецьких, професора Київського університету ім. Святого Володимира історика І.Лучицького та його дружини, видатної перекладачки Марії Вікторівни Лучицької, у будинку яких бували М.Старицький, М.Лисенко, В.Станюкович, Ю.Тинянов та ін.

Георгій Омелянович і його дружина були затятими альпіністами. Одного разу у Швейцарії, перейшовши Чортовим мостом на перевал Сент-Готтард, пройшовши 22 км, 63-річний Афанасьєв відпочив півгодини і продовжив свій шлях... Доля завдала подружжю страшного удару. Від черевного тифу померла їхня дочка Ольга, поетеса. Під час сходження в горах загинув старший син Володимир. Усе це підірвало здоров’я Афанасьєва. Молодший син Ігор залишався єдиною втіхою батьків...

Георгій Омелянович був незмінним директором Київського банку до кінця 1918 року. Йому і його дітищу випало вирішувати надзвичайно серйозні економічні проблеми в роки російсько-японської війни, під час революційних подій 1905 і 1917 років, громадянського протистояння.

Коли в Києві після державного перевороту (29 квітня
1918 р.) і повалення уряду УНР було проголошено Українську державу, гетьман Павло Скоропадський запросив в уряд, що формувався, історика і фінансиста Афанасьєва, який із 3 травня 1918 р. увійшов до його складу державним контролером.

П.Скоропадський умів знаходити талановитих людей. Образ безпорадної маріонетки з роману М.Булгакова не в усьому узгоджується з об’єктивними фактами, із тим, як багато корисного за нетривалий період устиг зробити в Україні царський генерал, відданий українській ідеї. Досить згадати хоча б створення Академії наук, Української академії мистецтв, що зібрали видатних діячів науки та мистецтва — В.Вернадського, Г.Нарбута, М.Бойчука, братів Кричевських та ін. У листопаді 1918 р. Афанасьєва призначили міністром закордонних справ. На цій посаді він перебував недовго, до 14 грудня 1918 р. Ішлося до фіналу — союз із «білою» Росією підписав державі Скоропадського вирок.

Георгію Омеляновичу було вже 70. Людині, котра пережила зміну різних формацій, мінливості долі, знову потрібно було зробити вибір. Про вченого збереглося дуже мало матеріалів, і важко точно сказати, що стало поштовхом до рішення емігрувати в Сербію, одвіку дружню православну країну (тоді вже Королівство сербів, хорватів і словенців), посланці якої кілька століть тому були запрошені охороняти південні (українські) кордони Російської імперії. Багато хто в ті тривожні роки їхав до Сербії, зберігав там свої інституції, традиції, культуру, очікуючи скорого повернення на Батьківщину...

Історик Афанасьєв наприкінці життя отримав те, про що колись мріяв, — його обрали професором у Бєлградському університеті, де він працював до смерті 1925 року. Чи живі його нащадки і що сталося з сином Ігорем — невідомо.

Нещодавно працівники історичного факультету Бєлградського університету розпочали проект із вивчення життя та діяльності закордонних фахівців, які жили в Бєлграді і викладали в їхньому університеті. Серед них значиться й ім’я нашого співвітчизника Георгія Омеляновича Афанасьєва.