Життя на кладовищі

Як прояв ментальності українського народу привертає до себе увагу іноземців ставлення наших людей до пам’яті близьких і предків та особлива атмосфера на кладовищах. Приміром, у Берліні багато стародавніх кладовищ, вони вже давно в межах міста й навіть у центрі, але їх ніхто не знищував (як у Києві Аскольдову могилу) й не забудовував (як у Києві виросла Вища партійна школа, а нині Інститут міжнародних відносин) на кістках людей і на місці селекційного симиренківського яблуневого саду. На старих і нових німецьких кладовищах тихо, спокійно, і мало хто буває. Прагматично. Замість квітів на горбках висаджено вічнозелені рослини. Вони ж часто, замість огорож, відокремлюють могили. На кладовищах є доглядач, контора, де можна взяти лійку, купити квіти. І чистий туалет.

Іноземці завважують, як багато значать у нас для людей літніх і багатьох молодих відвідини кладовища, де спочивають близькі. Відвідати могилу - все одно що в церкву сходити. Для самотніх це також можливість поспілкуватися з іншими людьми, а для когось - також і близькість до природи, свій маленький клаптик землі, де можна висаджувати й вирощувати квіти. Хто роками буває на кладовищі - в обличчя знає тамтешніх робітників, а ті поважають людей, які доглядають свої могили. Відвідувачі теж згодом змінюють зужиту думку про робітників кладовищ як про хапуг і п’яниць, вникають у їхнє становище. Зарплата в них невелика, встановлювати важкі пам’ятники доводиться «на власному горбу». Взимку довбати ломом мерзлу землю під могили… І довго їм доводиться звикати до стогонів живих і вигляду померлих. Серед робітників трапляються люди з непростою долею, жертви обставин, також художники за покликанням. Багато хто сумлінно ставиться до роботи. У них є свій кодекс честі. Можуть безкорисливо зробити лавку біля могили для бабусі або бідним пофарбувати огорожу. Ці люди іронічно ставляться до «крутих». На невеликому стародавньому київському Звіринецькому кладовищі поруч із величезним простором безіменних скромних чернечих могил із білими залізними хрестами якийсь олігарх спорудив «саркофаг» матері й братові. Пан Черновецький для могили матері прихопив земельку за межею кладовища, проклав туди дорогу для зручності пересування. Працівники лише всміхаються: адже всі небіжчики подібні, всі помирають, усі мають однакові неприємні ознаки відходу з життя… Перед Богом же всі рівні, й осуджують олігархів за нескромність…

На київських кладовищах часто при вході сидять бабусі, які моляться за покійних і стають своєрідним центром, що зв’язує всіх відвідувачів. Таке «життя на кладовищі», комунікабельність людей, зав’язувані там знайомства дивують німецьких гостей. Їх шокують наші їжа й застілля на могилах предків під час релігійних свят, у чому вони вбачають пережитки язичництва. У них рідко хто з’являється біля могил рідних. І навіть завважено певне прагматичне ставлення до поховань останнім часом. На одному з мюнхенських кладовищ доглядач став помічати на просторих алеях городян у спортивних костюмах на ранковій пробіжці. Більше того, на галявинах перед могилами в спекотну погоду можна побачити розкладені скатертини з наїдками - це відпочивають молоді сім’ї з колясками й дітьми-пустунами. Враженому доглядачеві й викликаному операторові ТБ молода німкеня на камеру заявила: «А що такого? Я буду рада, якщо на мою могилу приходитимуть люди відпочити й повеселитися»…

Якось відвідувачі наших кладовищ збентежилися від чутки, нібито ручки ненаситних «нових хазяїв життя» простягнулися й до місць вічного спочинку із наміром їх «прихватизувати». Не секрет, що на деяких київських кладовищах є корупція. Недавно стався разючий випадок на рівні сільської влади. Киянин за заповітом тітки повіз ховати її в рідне село, де спочивають її батьки й сестра. Було й для неї місце. Голова сільради закрила перед його носом і труною тітки ворота, поки він не сплатить три тисячі гривень. Яке ще може виникнути самодурство, самоправність, свавілля у випадку приватизації? Звичайні громадяни шоковані чуткою. Борони Боже! В європейських державах кладовища перебувають у віданні держави.

А для охочих вести бізнес на цьому полі є багато цікавих можливостей. Вони можуть узяти в оренду або купити землю для приватного кладовища - якщо хочете, для так званої еліти, й використовувати європейські новинки в цій справі. Якщо на ділянці ліс, підходить нова європейська мода. В Німеччині є кладовища, де за бажанням людей після їх кремації урну хоронять у дуплі, а дерево обв’язують яскравою стрічечкою. Отаке злиття з природою. Можна, як в Італії або подекуди в нас, споруджувати помпезні пам’ятники й виставляти охорону від вандалів. Наймодніша новинка, що прийшла в Німеччину з Голландії, - встановлення за певною технологією на пам’ятнику цифрового пристрою, завдяки якому можна побачити картинки з небіжчиком іще в живому стані. Коштує дорого. Можна після смерті взагалі не розлучатися з родичем і не витрачатися на могилу. Є спосіб із праху вирощувати дорогоцінний кристал, вставляти його в оправу й носити такий рідний й оригінальний перстень… Є й ще одна прибуткова справа в ритуальному питанні. Недавно в Москві відбулася чергова міжнародна виставка похоронних послуг і моди. Демонструвалися різні труни, моделі чорних суконь, костюмів, капелюшків і сумочок для вбитих горем родичів. Нібито забули про парфуми на цей випадок, але все ще попереду… Тож людині з грішми, фантазією та відповідною клієнтурою є де розвернутися! Залишимо ж наші скромні кладовища нашим скромним небіжчикам і їхнім скромним живим родичам!

Питання глобалізації, комерціалізації людського горя, втрати традицій викликало свого часу до життя дослідження німецького професора соціології Райнера Гронемаєра з Гессена. З великим жалем автор констатував втрату похоронної культури й похоронних обрядів у Німеччині. Ще в середні віки тут існувало «мистецтво помирати». Раніше в кожному німецькому селі були власні обряди прощання з небіжчиком. Поблизу Франкфурта-на-Майні розбивали питні посудини (склянки, кухлі, чарки), якими користувався померлий. В інших місцях молодятам дарували савани (!), а коли людині виповнювалося 50 років, вона замовляла собі труну. У студентські роки, коли була на практиці в російському селі, я чула, як у хаті за стіною літня жінка казала доньці: «Клавко, знеси з горища труну й розтопи нею піч. Холодно. Потім справимо нову». Й у всіх жителів у селі були заздалегідь приготовані труни й похоронний одяг. І в німців, і в слов’ян є образні вислови з приводу смерті. У нас, наприклад: «наказав довго жити», «віддав Богу душу» тощо. У німців: «віддати ложку», «вкусити траву» (у старі часи, помираючи, воїни кусали траву)…

У своїй книжці «Померти в Німеччині» професор зазначав, що раніше людина вмирала в рідних стінах у колі священика й рідних (і про таке мріють 80% сучасних німців). А нині стільки ж німців умирають у лікарнях, хоспісах, притулках для немічних, куди їх завчасно поселяють працюючі прагматичні діти (де стареньким зручно, але страшенно самотньо). І поруч із помираючим - доглядальниця, лікар або медсестра.

На відміну від країн Латинської Америки й Африки, в індустріально розвинених країнах процес розставання людини з життям має більш медичний, технологічний характер. У деяких німецьких сім’ях родичі покійного намагаються дешево, комфортно для себе й швидко провести процедуру прощання. В інтерв’ю професор Гронемаєр навів мудрі слова Лютера про те, що перед смертю людина повинна поставити собі два запитання: «Кому я ще не пробачив у цьому житті?» і «В кого ще я повинен просити пробачення?».

У нас похоронні обряди й ставлення до померлих мають більш традиційний і духовний характер, що притаманно також і польській культурі й ментальності. Недавно мені довелося побувати у Варшаві на стародавньому Повонському цвинтарі при костьолі. Під час Другої світової війни повстанці тримали тут зброю, поблизу йшли бої. На пам’ятниках - сліди куль. Але немає занедбаних могил. Широкі алеї між ділянками розчищено, вдень багато робітників, які впорядковують територію. Я була вражена, побачивши могилу прадіда, який помер 113 років тому, з уцілілими у плині часу пам’ятником і портретом на порцеляні в золотій облямівці. Можливо, все тому, що поляки набожні, а директор контори при цвинтарі ксьондз?

От і на нашому скромному київському Звіринецькому кладовищі, щойно директором призначили колишнього робітника з багаторічним стажем, відразу ж розчистили забуті могили видатних діячів науки та культури, які колись перенесли з закритого Аскольдового кладовища. Важливо знати свою справу, мати совість і шанувати традиції…

А соціологові з Гессена я хотіла б заперечити: німцям, за всієї їхньої прагматичності й холоднуватості, теж притаманне почуття поваги до пам’яті померлих. У них є Народний союз, волонтери якого доглядають могили німців у себе й за кордоном, не забувають безіменні могили й поховання іноземців, котрі почили на німецькій землі. Довгі роки за підтримки держави вони доглядають могили радянських солдатів і пам’ятники Радянському воїнові. У дні 8 і 9 Травня багато німців приносять сюди квіти. Це ті, напевно, хто пам’ятає слова Лютера…