«Скільки до Сіріуса? — Недалеко...» Півстоліття сім’я київського художника Костянтина Піскорського берегла в «підпіллі» його картини, далекі від канонів соцреалізму

Доля і творчість українського художника Костянтина Піскорського (1892—1922) — маловивчена сторінка вітчизняного мистецтва 20-х років ХХ століття. Його картини багато в чому відбивали тенденції та явища художнього життя Європи тих років. Він прожив недовго — у 30 років помер від тифу. Трагічна епоха, здавалося б, стерла і його життя, і твори. Та все-таки...

Сімейний портрет в інтер’єрі

Вражає, скільки встигла ця людина у відпущений їй строк. Вона зуміла прожити звичайне життя й водночас створити «іншу» духовну сферу існування, яка допомагала переживати незгоди.

Піскорський здобув юридичну освіту в Казанському та Київ­ському університетах. Працював у банку, служив в армії. Викладав у сільській школі. І все життя малював. Збереглися його нотатки та статті — роздуми про Божест­венне начало, Христа, релігію, космос, науку, музику. Талант художника розкрився в графічних композиціях з аквареллю, бронзою та сріблом у стилі сецесії, футуризму та абстракції.

Костянтин Піскорський народився в Києві на Фундуклеївсь­кій, 88, у сім’ї приват-доцента університету св. Володимира В.К.Піскорського і вчительки З.З.Піскорської (уродж. Андрієнко). Згодом його батько став професором ряду вищих навчальних закладів і своїми працями з всесвітньої історії (особливо Іспанії) став відомий у Європі. Він був обраний членом-кореспондентом Королівської Барселон­ської академії наук та образотворчих мистецтв, членом багатьох історичних товариств. Мама Кості, Зінаїда Захарівна, десятки років працювала бібліографом у київському університеті. Костя зростав в інтелігентному середовищі людей благородних і порядних. В їхньому домі бували
Г.Афанасьєв, Житецькі, Лучиць­кі, А.Ясинський. Хрещеним батьком Кості став Є.Ківлицький, редактор «Киевской старины», директор ВБУ. Костя з дитинст­ва увібрав дух демократичного світогляду цих людей.

Батько художника походив зі стародавнього польського роду, мама — з козаків Андрієнків, які здобули дворянство за героїзм у Полтавській битві, і кріпаків. Ба­буся по материнській лінії, Ганна Хомівна, прищепила Кості любов до українських пісень, віршів Т.Шевченка, який бував у її батька Хоми Колишева. У дитинстві Костя то бігав босоніж у селі на Пе­реяславщині з сільськими при­ятелями і вільно говорив «по-ихнему», то їздив із мамою до батька за кордон — жив у Парижі та Мадриді.

От така суміш станів, спілкування з підлітками — сільськими і городянами, життя у великих містах вдома і за кордоном, занурення в сільський побут, зустрічі з розумними та освіченими людьми, читання Діккенса й Толстого, Шіллера та братів Грімм, класична музика, знайомство з трудами Канта та стародавньою філософією, міфами, космогонією, картинами Білібіна etc формували внутрішній світ і смаки юного Піскорського.

Чи була зустріч із Булгаковим?

1910 рік приніс нові потрясіння — смерть кумира Льва Толстого і смерть улюбленого батька. Його сім’я так і не оговталася від цього горя.

Закінчивши університет, Костя мріяв вести адвокатську діяльність, захищати пригноблених. Та ще за студентських років він мав репутацію неблагонадійного і не зміг розпочати кар’єру. Став банківським службовцем за пропозицією друга батька, історика Г.Афанасьєва, директора банку. З початком Першої світової війни Костянтина призвали на військову службу, але за станом здо­ров’я він не був зарахований до діючої армії. У Києві К.Піскорський улаштувався санітаром у лазарет №6, закінчив короткострокові курси при Київсь­кому військово-окружному інтендантському управлінні, діставши звання чиновника резерву. З 1 квітня 1916 р. він уже служить в Управлінні інтендантської армії Південно-західного фронту в Бердичеві, у 1917 р. — в Управлінні зв’яз­ку в Кам’янці-Подільському. Водночас з’являються графічні роботи К.Піскорського. У лис­тах тих років відчувається туга, усвідомлення жаху, безглуздості війни й відчуття того, що це війна не остання, що наступна буде ще страшнішою. Все це відбивалося в його картинах. Проте уважне око художника помічало й кра­су навколишньої природи.

Буваючи в службових відрядженнях, Піскорський оглядав місцеві визначні пам’ятки й описував звички та настрої людей. Багато читав. У той час у Кам’янець-Подільському в госпіталі служив і М.Булгаков. Не виключено, що вони зустрічалися у вузькому колі. Погляд на безглуздість війни поєднувався в Піскорського з розумінням потреби зміни устрою суспільства. Він виступав за вибори в Установчі збори, вів активну пропагандистську роботу серед солдатів, причому знайомив їх з юридичними поняттями прав людини, устрою держави, армії, про що свідчать начерки лекцій у записних книжках.

У січні 1917 р. Піскорського перевели на військову службу до Києва, а в березні 1918 р. за станом здоров’я комісували. Костянтин знову повернувся на роботу в банк. Роки ці були тривожними, влада в Києві змінювалася, настрої інтелігенції теж. Костянтин дедалі більше заглиблювався в духовне, художнє життя. 1917 р. ознаменувався створенням великої кількості композицій, назви й зміст яких свідчать про вагання духу художника. Тут радість сусідить із медитацією і скорботою, зіставленням світів, надією на краще, але в якомусь іншому світі («Мрія»), і сподіван­ням на Бога. Тоді ж було створено знакову роботу «Цивілізація» («Техніка»), яка ввійшла в багато каталогів зарубіжних виставок українського авангарду (знаходиться в зібраннях Націо­нального музею українського мистецтва). Тут у колі, яке символізує земну кулю, розміщено птаха — символ людини, яка поглинається молохом технократії (на зад­ньому плані — рейсшини, вишки), перебуває в ланцюгах неволі. Зауважимо, що композицію створила людина, яка не мала спеціальної художньої освіти, — самородок, який блискуче опанував графічну техніку. Картина «Мечі» (1918 р.) символізує криваву битву різних сил, «Тривога» (1919 р.) — стан звичайної людини, яка прагне врятуватися, вижити в цьому жаху.

«Усвідомлюю себе покаліченим і скованим»

...Костянтин ходив на роботу до банку (дуже далеко) пішки. У міс­ті стояли черги за хлібом. Коли починалася стрілянина, Піскорські збиралися в одній кімнаті, щоб, коли раптом залетить куля, померти всім разом. Мати Кості писала в органи радянської влади прохання не забирати останні в домі стільці, оскільки вона з дочками працює в бібліотеці на держслужбі, молодша дочка навчається в художньому інституті. На роботі Зінаїда Заха­рівна не знімала пальто через холод... Сидячи за столом, працівник банку, юрист і художник Піскорський у вільну хвилину писав: «В обстановці трагічній, тому що вона мене гнітить, тому що в ній я усвідомлюю себе покаліченим і скованим (...) Як шкода себе (...). Чи встигну до смерті розгорнути свою душу у всю широчінь її мрій, злетіти на небеса на легких білих заповітних крилах, заритися в хмару, що клубочеться, щоб потім виплисти з неї на вільний ясний простір і нестися швидко над морями і землями. Скільки до Сіріуса? — Недалеко. Ту­ди, куди ми прагнемо, — незрівнянно далі. Там непогано, досить своєрідно.

Привіт тобі, Вічний За­кон Буття! Як безмірно ти різ­ноликий у своїх проявах! А крім тебе, Вічний Закон Буття, чи немає ще інших законів? Є, є — за тобою виднішає ціле пасмо цих законів, вони покриті якимось милуватим туманом (...) А де ж межа їх? Їхня межа — та змерзла, сіра, непомітна фігура, яка строчить це писання. Фігура жалюгідна, вона несміливо водить пером, озирається по боках і, взагалі, начебто сама визнає себе підневільною твар’ю» (7.11.1919 р.)...

Творець «Біометра життя»

Навчаючись в академії, Піс­корський, аби врятувати своїх трьох дітей від голоду, став працювати вчителем у селі Совки під Києвом (1920—1922 рр.). (Водночас через ті самі обставини вчителював у Боярці художник О.Богомазов.) Викладаючи арифметику, читання і письмо дітям, Піскорський читав лекції з мистецтва, всесвітньої літератури їхнім батькам, відкрив театр і студію образотворчого мистецтва для селян, організував товариство «Просвіта» ім.Т.Шевченка. Він фактично став просвітителем. Історія, культура, пісні та традиції України були близькі Піс­кор­ському. У березні 1918 р. він розписував писанки; сюжети його картин навіяні піснями «Ой на лузі та при березі червона калина», «Пливе човен, води повен», поемами Т.Шевчен­ка («Ка­терина», 1919). Завісу театру в Совках прикрасив його «Козак Ма­май» із написом «Слава Україні». Діти в школі влаштовували ялин­ки, декламували вірші. Це яскрава сторінка для істориків педагогіки в Україні. Для театру Костян­тин Володимирович писав п’єси. Пізніше його призначили й інст­руктором з малювання. Працювати доводилося в найтяжчих умовах: холодно, голодно. З Совок летіли прохання надіслати олівці, папір, гас. Це була ще одна смуга життя, коли Піскорський виявив себе вже в новій іпостасі — активного громадянина та педагога.

У 1918 р. художник записав до щоденника завдання — створити «Карту індивідуального людсь­кого життя». За цим пішла теоретична філософська роз­робка про співвідношення переживань, станів і творчості людини з буттям — «Біометр життя». Тут багато поживи для розуму тим, хто цікавиться розвитком інтелектуальної думки початку ХХ ст. Костянтин Володимирович писав: «У незбагненній живій нескінченності буття суть незбагненні центри. Людська особистість подібна тому центру — серед єдиної речовини, що рухається»...

Піскорський сам став таким центром, до якого нині привернено увагу багатьох. На жаль, напружена праця, перенесені незгоди, голодування підірвали його здоров’я, і тиф переміг. Дивно, що якось раніше художник намалював дивовижну птахоподібну істоту, назвав тифом і сказав, що помре від тифу... Він був, зрозуміло, незвичайною людиною, самобутньою та обдарованою. 9 березня 1922 р. у віці 30 років Піскорський помер від тифу в київському шпиталі на вул.Воровського (Буль­варно-Кудрявській).

Сестри Костянтина Ніна та Олена, випускниці Вищих жіночих курсів, піддалися репресіям за дворянське походження і нібито причетність до СВУ (Союз визволення України), хоча політикою вони ніколи не захоплювалися.

У 60-ті роки ХХ ст. художниця Єлизавета Піскорська показала роботи брата одному зі своїх колишніх вчителів у КХІ —
В.Касіяну. Він розумів їхню цінність, але про виставку не могло бути й мови. У квартиру №3 по вул. Воровського у Києві до Піскорських приходили подивитися картини художника тільки люди, яким довіряли. Одна з дочок К.Піскорського — Зінаїда Костянтинівна в той час працювала редактором журналу, який видавався Інститутом ботаніки Академії наук. У редакції трудилися молодий Евген Сверстюк, бували Іван Дзюба, Василь Стус. Сама Зінаїда Костянтинівна писала і перекладала вірші (О.Блока, Г.Гейне), що були опубліковані. Вдова К.Піскорського Надія Василівна, бібліограф, також перекладала поезію з французької мови. Дочка Олена Костянтинівна стала геологом, вона знайшла в Україні ряд цінних мінералів, захистила кандидатську дисертацію. Син Костян­тина Володимиро­вича молодим пішов на фронт ще у фінську війну, а під час Другої світової став розвідником, про якого писала фронтова газета. Загинув у 23 роки на Ленінградсь­кому фронті. Таким чином пряма чоловіча лінія Піскорських обірвалася трагічно рано: у 43 роки від нещасного випадку на залізниці загинув професор Піскорський, у 30 років від тифу помер Костянтин, його син був убитий на фронті в 23 роки...

Сім’ю Піскорських багато хто пам’ятає дотепер. Іван Дзюба та Євген Сверстюк із повагою відгукуються про Зінаїду Костянти­нів­ну. Її умовляли виступити в суді з доносом на них і осудом їх як українських націоналістів. Вона відмовилася, за що була звільнена з роботи.

Проте події в Угорщині відгукнулися неможливістю показати символічні, а не соцреалістичні роботи К.Піскорського киянам на виставці в Будинку літераторів. Лише через 50 років справедливість восторжествувала — Піскорський двічі побачив світ в експозиції КХІ і ЦДАМЛІ України. Туди Н.Піскорська передала велику частину колекції К.Піскорського (показово, що картини, які свідчать про антибільшовицькі настрої художника в 1919 р. — «Козак» і так звана «Біла гвардія» — зберігалися вдовою вдома). Потім його роботи експонувалися на першій зарубіжній виставці українського авангарду в Загребі в 1991 р. і були опубліковані в кількох виданнях. Завдяки видавцю «Родовіду» Л.Лихач у 2006 р. уперше було опубліковане повне зведення картин, розписів по дереву К.Піскорського, біографічні та науково-дослідні матеріали. У цьому видавництві, до речі, вийшло багато альбомів забутих або маловідомих на Батьківщині чудових українських художників. Отже, час писати або доповнювати нову історію українського образотворчого мистецтва.

Дослівно

Піскорський, напевно, із тих людей, які самі притягають свою долю, і взагалі важко уявити його живим і активним у розквіті радянського часу. (Джон Боулт).

У творчості Костянтина Піскорського дивовижно переплетені символізм і футуризм, космічна безмірність і енергія вольового художнього жесту, архаїчна містика та новітній європейський раціоналізм. (Дмитро Горбачов).