Який корінь, така й крона

Відповідальність

Коли мама ще була жива, то обходила всю родину на цвинтарі: могили батьків, дідів, прадідів. Білила перед Великоднем старі плити, фарбувала хрести - і все смикала мене: «Та ж замов таблички до хрестів, аби знала, хто де похований! Помру - то ви ж і стежку сюди забудете».

На старому зіньківському цвинтарі справді знайти чиюсь могилу - то треба бути добрим слідопитом. Увесь порослий чагарниками і деревами, він перетворився на лабіринт, де серед старих перекошених хрестів і ледь помітних горбків збереглися лише ті могили, за якими хтось доглядає. Тільки торік, нарешті, почали розчищати ці нетрі - й ураз стало видно, що й інші гроби цілком іще можна підновити й упорядкувати. Аби ж справді знаття, де хто похований… 73 роки радянської влади, котра воювала з церквами, а заодно - так уже наче само собою сталося - і з цвинтарями, куди в поминальні дні ходити забороняли, а якщо просто так туди ходити, то коли (і з якими думками) будувати комунізм? - вичистили з людської пам’яті предків, а з совісті - якісь зобов’язання перед ними: хоча б той-таки догляд за могилами.

Три роки тому, коли мами не стало, ми й справді почали уточнювати в родичів імена померлої рідні і місця її поховання. Не те щоб не знали (мама власноруч понаписувала, що треба викарбувати) - просто краще сім разів перевірити, перш ніж нарешті замовити таблички. «І чому, коли мама жила, я цього не зробила?» - дивувалась я сама собі, аж поки не збагнула: поки вона була жива, то вся відповідальність лежала на ній. А тепер перейшла на мене. І мені більше немає на кого її перекласти.

Коли прийшло це розуміння - табличками не обмежилися. Скинулися родиною, щоб довести до пуття всі могилки. Біля своїх - прямого роду аж до п’ятого коліна - опорядили місця останнього спочинку інших родичів, за якими теж доглядала мама. Тепер ці півтора десятка могил уже точно впізнають наші діти: за табличками, хрестами, плитами. Та головне - вони цупко тримають нашу родову пам’ять: як корінь дерева, що живить і стовбур, і крону.

Культура народу пізнається на сільському цвинтарі

Але добратися до старих могил знову важко. Ще навесні - можна. А влітку, коли все позаростає… Після позаторішньої чистки чагарники забуяли ще дужче, і тепер, наче просіку в джунглях, треба прорубувати проходи.

На новішій частині цвинтаря, де почали ховати з півсотні років тому, ще такий-сякий лад. Та й то враження порядку підтримується за рахунок доглянутих могил. А так - чимало занедбаних, покинутих надгробків, а то й порожніх місць, залишених кимось із родичів «для себе» і з часом забутих внаслідок якихось обставин.

Мій сусід по селу, що, як і я, приїжджає до батьківської оселі тільки час від часу, розповів нещодавно, як він із чинним сільським головою розшукував могилу їхнього товариша по сільській футбольній команді - вже на новому сільському цвинтарі, якому всього років п’ятнадцять. «Ледве знайшли. Такий безлад довкола. Поляки (поляками в нашому селі називають католиків, таких самих корінних подоляків, як і православні українці; але на цвинтарях у представників цих релігій різні сектори поховань, бо православні могили розташовані з півдня на північ, а в католиків - із заходу на схід. - Авт.) свою частину прибирають, капличку збудували. А в нас… Ми пам’ятник Юрі вирішили поставити, бо хто йому поставить? Коли закінчили - гордість таку відчули! А за стан цвинтаря сором аж пече».

Така картина типова для сіл Хмельниччини. Відповідальність за стан цвинтарів, які перебувають у віданні місцевої влади, зазвичай обмежується обліком померлих і відповідальністю за стан дороги, що веде до місця останнього спочинку. Для систематичного догляду і бодай якогось благоустрою потрібні кошти - бодай на зарплату прибиральникові. Проте в більшості сільрад про це навіть не мріють. Та й, коли чесно, і не морочать цим собі голову.

Залишається покладатися на совість громадян. Проте в нас чомусь не заведено говорити про відповідальність живих за місця поховання мертвих - ні в сім’ях, ні в школах, ні - до останнього часу - у храмах, що за радянської влади тільки дивом збереглися де-не-де. Коли ж релігія повернулася в наше життя - католицькі частини цвинтарів змінилися на очах: догляд за ними став одним з доказів істинної віри людей. Православні ж кладовища залишилися в такому ж стані, що й раніше. У церкві говориться тільки про те, що не слід їсти-пити на могилах у поминальні дні. Що ж до іншого… «Я вам не могильний! - обурювався якось сільський батюшка прихожанами, що, облаштовуючи цвинтар, послалися на його авторитет. - Моє діло - покійника відспівати і труну запечатати. А з іншим до сільради йдіть!».

Словом, крайніх немає. І, судячи із запустіння, що панує на багатьох сільських цвинтарях, совість живих теж спить непробудним сном.

«Хто часто буває серед мертвих - більше думає про живих»

Цей афоризм належить начальникові Хмельницького спеціалізованого комунального підприємства «Хмельницька міська ритуальна служба» Зої Пархомець. Вона цілком серйозно радить: «Частіше гуляйте на кладовищах: там думається про вічне». Сама в цих прихистках наших предків - а у Хмельницькому 11 цвинтарів загальною площею у 150 гектарів - буває щодня. Не заради філософських міркувань, звісно, а для організації дуже буденних і насущних питань: благоустрою та прибирання. Та ця схильна до мудрих узагальнень жінка вміє переплавляти в конкретний результат і будь-які поточні справи. Бо за всіма похоронними клопотами бачить живих людей, які зазвичай приходять до неї в горі. І знає, що найбільше допоможе їм не зітханням і співчуттям (хоч уміє і вислухати, і розрадити), а чітко організованою роботою ритуальної служби.

Саме з її приходом у 2003 році служба почала реорганізовуватись і осучаснюватися. Підприємство з традиційними 200 тисячами збитків поступово ставало прибутковим. Його «транспортний парк» - одна вантажна і одна навантажувальна машини - виріс у рази. Служба працює без вихідних: за потреби її агенти виїжджають додому до клієнтів, допомагають організувати весь похоронний процес. Гарантований мінімум поховальних послуг у Хмельницькому не перевищує півтори тисячі гривень - тобто цілком покривається державною соціальною допомогою в розмірі двох пенсій небіжчика. 74 співробітники служби - це чемні, уважні, чуйні до горя відвідувачів службовці в уніформі з бейджиками (така-от ніби дрібна, але дуже показова деталь). Хоч фінансування з боку міста практично не змінилося і обмежується 80-90 тисячами гривень на місяць: суто на витрати, пов’язані з прибиральною технікою, та оплату 18 робітників, які займаються благоустроєм цвинтарів.

Крім чіткої організації повсякденної роботи, начальник служби взялася за непідйомну, здавалося б, і в Україні практично не реалізовувану, справу: інвентаризувати хмельницькі кладовища. Тобто підрахувати кількість похованих людей, переписати могили, визначити вільні і залишені місця, впорядкувати сектори тощо. Ця титанічна праця здійснюється за рахунок і силами будинку траурних обрядів. Результат уже є: люди, що організовують похорон, їдуть оформляти могилу із зареєстрованим у ритуальній службі свідоцтвом про поховання, де вже вказано цвинтар, сектор, ряд і місце для могили. Це не лише зберігає час і нерви й без того згорьованих родичів, а й практично унеможливлює грошові побори на цвинтарі.

Та інвентаризація вважатиметься завершеною лише після паспортизації кладовищ, а це поки що не передбачено законом. Усе, що можна вирішити на місцевому рівні, працівники хмельницької похоронної служби намагаються передбачити в розробленому ними Положенні про надання ритуальних послуг на території міста Хмельницького, який, сподіваються, невдовзі ухвалять депутати міської ради. Хоча законодавство може не лише полегшити, а й ускладнити їхні клопоти: новий Податковий кодекс, скажімо, позбавивши їх можливості співпрацювати з підприємцями на єдиному податку, створив купу проблем на рівному місці - навіть виробників вінків треба шукати на загальній системі оподаткування.

Всі рівні перед смертю, але…

Звісно, міські цвинтарі більш упорядковані і виглядають краще, ніж сільські. Та їх об’єднують спільні проблеми, що існують і, на жаль, роками не вирішуються у похоронній справі України. Бо держава фактично самоусунулася від цієї галузі, до якої рано чи пізно доводиться звертатися кожному: на Хмельниччині, до прикладу, тільки минулого року пішли з життя 17439 осіб. Добре, хоч ухвалили 2004 року Закон про поховання та похоронну справу. І хоча він нагально потребує внесення доповнень, усе ж таки є бодай правове поле для роботи.

А сама робота - цілком на відповідальності тих, хто безпосередньо її робить. У населених пунктах Хмельницької області, скажімо, є 1575 цвинтарів, із них 1489 діючих. На їхній благоуст- рій торік було виділено з місцевих бюджетів 2103800 гривень. Тобто на кожен - не смійтеся - неповні 1336 гривень. На рік. Ясна річ, що такий арифметичний підхід насправді не відповідає дійсності: ще так-сяк фінансується догляд за кладовищами в містах, у селах же - люби, Боже, правду - вони в буквальному значенні заростають травою забуття. Такий уже менталітет у наших людей: ніхто не питає і, тим паче, не карає - то нікому й не треба.

Втім, донедавна був хоч якийсь контроль: працюючи над цим матеріалом, у кабінеті начальника Хмельницької міської ритуальної служби я зустріла з перевіркою начальника державної житлово-комунальної інспекції у Хмельницькій області М.Голуба. Та, зателефонувавши йому через кілька днів, почула: все, нас уже скоротили. А участь у справі обласного управління житлово-комунального господарства наразі обмежується суто статистичною функцією посередника між місцевою владою і міністерством, тобто складанням лаконічного річного звіту про надання ритуальних послуг і їхню вартість. Проблеми, які побіжно згадуються у звіті - якість послуг, створення конкурентного середовища в цій галузі, розвиток нових напрямків поховання, відсутність уваги до поховання самотніх громадян, тих, від кого відмовилися рідні, осіб без певного місця проживання тощо, - повторюються з року в рік, бо ніхто ними не займається.

Що вже казати про глобальні, так би мовити, питання - поширення нових технологій поховання, розробка концепції розвитку кладовищ, урахування екологічного аспекту, створення й налагодження системи оплати за утримання цвинтарів і догляд за могилами, - коли ця надважлива сфера людського буття досі не має в Україні навіть системи підготовки фахівців: ні у професійній, ні у вищій школі. Добре, що хоч церковна традиція встановила поминальні дні. Та й то - переважно в храмі; безпосередньо на цвинтарі - тільки після Великодня.

Може, тому й живемо ми не так, як інші, багатші й могутніші країни - бо не відчуваємо відповідальності перед предками навіть за їхні маленькі могили на нашій великій землі?!