«Я ПРИЇХАВ В УКРАЇНУ ЖИТИ І ПРАЦЮВАТИ, А НЕ ДОЖИВАТИ ВІКУ…»

Яким мені бачиться проект, який я умовно називаю «нариси в діалогах»? — Це розмови з людьми (як з українцями, так і громадянами інших країн), які люблять Україну не вербально, маніфестуючи свій патріотизм доречно й недоречно, по-справжньому. Тобто, це коли їхня любов — тиха, не галаслива і не плакатна — реалізується в конкретних справах на користь українцям і во славу України.

Якщо у читача виникла думка, що автор поставив собі за мету спорудити іконостас з блаженними ликами своїх героїв, то така думка буде хибною. Не надто складно виліпити образ ідола, якому будуть поклонятися невибагливі душі, чим і займається новоспечене плем’я піарників. Моє завдання інше — показати, що, добуваючи хліб свій щоденний, ми часто не помічаємо поруч себе людей, які, на відміну від нас, не забули, що не хлібом єдиним… Вони різні, але всі з плоті та крові, а отже без німбів і крилець, з гріхами і цнотами, як і всі ми, але зуміли реалізувати в конкретній справі кращі свої якості, добрі поривання душі. Я ніколи не назву їх героями. Бо бути чесним, правдивим, працьовитим, незрадливим — це просто нормально. Як нормально любити матір свою, свою дитину, свою Вітчизну.

Власне, кожен може стати героєм рубрики за умови відсутності національної ущербності і маючи справжню любов до Вітчизни. І чим більше буде претендентів на участь в нашому проекті, тим швидше закінчиться епоха «маємо те, що маємо», і ми станемо жити по-людськи. І для досягнення мети цієї треба не так багато зусиль — замести свою хату і власні душі.

Сьогодні мій співрозмовник пан Осип Зінкевич. Громадянин Америки за паспортом і українець душею. Про господаря багато говорить його оселя. Звичайний будинок неподалік Московської площі в задрипаному провулку вражає, заледве ви переступите поріг. І не так легко відразу відповісти, чим саме. Ніякого надвишуканого дизайну чи суперновітньої техніки, ніяких фальшивих усмішок секретарок і референтів. Не побачите ви й імітації напруженого ділового ритму. Все це вигідно вирізняє його з американізованих київських офісів з їхньою вульгарною вторинністю, і ви починаєте розуміти: те, що вас вразило — це робітня. Я не дуже люблю це слово, та саме воно, як на мене, передає найкраще дух цієї оселі, яка створена для праці і де людина, прийшовши вперше, відразу ж починає почувати себе як у домі старих друзів — їй тут раді, її тут вислухають та зрозуміють, і що тут не можна грати, фальшувати. Не знаю, чи це господар цього дому, директор видавництва «Смолоскип» пан Осип Зінкевич сам створив таку оазу, чи йому допомагали його співробітники-однодумці, чи, можливо, добрий і мудрий домовичок (особисто я схиляюся до останнього варіанту), але з тим, що це вдалося, погодяться й недоброзичливці. І вельми жаль, що десь за місяць цього дому не стане, і буде він знесений, уступивши місце холодній бетонній брилі псевдобілдингу. Лишається сподіватися, що домовичок переселиться в нове приміщення «Смолоскипу» поблизу Контрактової площі.

М.М.: Ви, пане Осипе, людина інтегрована в західне суспільство, людина заможна, вчений-хімік з вагомим ім’ям в наукових колах, вчинили дивно на думку багатьох — замість того, щоб їхати у вилизану до знемоги Флориду з її пальмами і підстриженими газонами, як це роблять заможні американські пенсіонери, зокрема, й українського походження, приїхали в постколоніальне пустище, коли не згарище. Навіщо вам хамство знахабнілих чиновників, навіщо вам спілкування з «правозахисними» органами, які керуються не правом, а «понятіями», навіщо вам запахи смітника, в який ми перетворили Україну? Невже запахи флоридських троянд вам не миліші?

О.З.: Коли я вийшов на пенсію, багато хто з моїх знайомих переконував оселитися у Флориді, де існує вже чимало поселень українців. Мені казали: навіщо ти їдеш у той Київ? У Флориді будеш спокійно доживати свого віку. Я навіть кілька разів їздив у Флориду і прицінювався до хатів. Та серце виявилося сильніше за практичні міркування, і я поїхав в Україну. Я приїхав після довгої розлуки додому. Не хотів доживати, хотів жити. Коли б лишився у Флориді, то без роботи не протягнув би довго…

М.М.: Врізали б дуба?

О.З.: (Щиро сміється.) О, так — врізав би дуба. Я не зміг би жити без праці для України, а тепер міг їй нарешті присвятити весь свій час і досвід, бо, вийшовши на пенсію, вже позбувся проблеми добування хліба і міг робити те, чого все життя прагла моя душа — працювати вдома, у своїй Вітчизні.

М.М.: Мені особисто і, гадаю, читачам теж цікаво прояснити таке питання: чому навіть ті українці-політемігранти, які зберегли українську автентичність в країнах поселення, не кажучи вже про економічних емігрантів, так швидко розчаровуються по приїзді в Україну і від’їздять в свої європи-америки з гірким присмаком у душі? Невже ми такі бездарні, жалюгідні, що нас, тубільців України, треба соромитися?

О.З.: Це досить легко пояснити. Всі емігранти, в’їжджаючи до США, підписували документ, де давали зобов’язання, що мета в них одна — стати добрим порядним американським громадянином. Я теж підписував такий документ. І скажу вам, пане Миколо, що коли робив це, в мене рука затремтіла. Розумів, що може вперше в житті чиню нещиро. Я знав, що буду дотримуватися неухильно американських законів, поважати звичаї країни, яка мені надає притулок, але ніколи не стану американцем. Адже багато людей, підписуючи, взяли це коротеньке зобов’язання за ціль у своєму житті і стали американцями, англійцями тощо, хоч і зберегли ностальгійний національний декор. До цього слід додати емігрантську пресу, яка вчила любити не реальну Україну — голу, голодну, деморалізовану — а вимріяну: всю у вишневих садочках, калині, чорнобривцях. Тому й не дивно, що, приїхавши у Край, не лише нащадки емігрантів, а й уроджені в ньому перебували у шоці, — звідси гіркота й розчарування. Я і мої побратими по олімпійському рухові, по «Смолоскипові» ніколи не втрачали зв’язку з Україною — регулярно передплачували уересерівську пресу, читали книги, видані в УРСР, не втрачали жодної нагоди зустрітися з людьми, що приїздили з Батьківщини, — тому у мене склалося адекватне сприйняття. Тож розчарування не могло бути, бо я ніколи не почував себе відірваним від України. Триста років російської окупації… — чи могли ми бути іншими?

М.М.: Процес асиміляції — закономірне явище і старе як сам світ. І все ж дивно, що політична еміграція надто швидко вдовольнила свої патріотичні потуги кущиком калини біля свого котеджу чи вишиваним рушничком. Не мені її судити, але щось я не бачу у Києві надто багато осипів зінкевичів, які б закачали рукави і взялися до праці, зате не бракує тих, хто менторськи повчає нас, як і що нам треба робити і втовкмачує в наші голови, які ми незугарні і як не вміємо працювати.

О.З.: Коли вплив американської чи канадської асиміляційної машини на вас і на ваших дітей зумів спрацювати до кінця — тоді Україна стає чужою. Якщо ви зуміли поставити цьому заслін, тоді ви у ваших відчуттях, почуваннях залишаєтеся українцем. Добрим канадським чи американським громадянином, але українцем у душі. Коли я в 90-му році купив собі помешкання на Русанівці, мені важко було звикнути до величезних куп сміття, до гастрономів з їхніми порожніми полицями, безкінечними чергами озлоблених людей… Важко було звикнути навіть до того, що хліб мацають руками, а оселедці загортають у газети. Та мене це не шокувало, і я зрозумів, як багато доведеться докласти праці, щоб хоч якийсь лад навести і розчистити ці авгієві конюшні. І я залишився, твердо сказавши собі, що флоридські пальми якось переб’ються і без мене. Інші ж повернулися, почуваючись ображеними в душі — Україна не виправдала їхніх сподівань, бо замість Едему побачили нормальну колонію з відсталою економікою, деформованим суспільним життям, деморалізованим народом.

М.М.: Що вам найбільше не сподобалося тоді?

О.З.: Не сподобалося і не подобається те, що породжене комуністичним вихованням, а частково, можливо, нашою ментальністю. В демократичному суспільстві партії розколюють і на їхньому місці виникають дві чи більше, чи навпаки зникають — це абсолютно нормальне явище, природно, що лідери новоутворень стають противниками, опонентами. В Україні ж відбувається інакше — вчорашні соратники, розійшовшись з ідейних, тактичних чи інших міркувань, стають затятими ворогами…

М.М.: Даруйте, пане Осипе, але ж нам з піонерського віку й до останніх днів втовкмачували щоднини, щогодини: «Тот, кто не с нами, — тот против нас». На цьому законі трималася червона російська імперія, а ми її «народонасєлєніє»…

О.З.: Бачите, пане Миколо, на Захід я потрапив дитиною і світогляд мій формувався там, і мені важко було збагнути, як люди сьогодні, образно кажучи, йдуть у бій пліч-о-пліч, а назавтра хапаються за ножі і йдуть один на одного — бо ж затятішого ворога немає… Сьогодні, проживши понад десять років на Батьківщині, я розумію, чому так стається, як і знаю сірих кардиналів, які нацьковують брата на брата. І ми повинні докласти всіх зусиль, щоб викорчувати це ганебне явище нашого суспільно-політичного життя. Не шукаймо ворогів серед братів на втіху ворогам. Вороги в України є, вони згуртовані, економічно потужні, адреса їхня всім, хто при тямі, відома — тож є до чого докласти зусиль.

М.М.: Скільки сліз розчулення, скільки маніфестації любові до отчого краю з боку еміграції, але еміграція реально не допомогла втілити в життя навіть такий простий проект, як видання української (підкреслюю, української) масової газети, доступної по ціні кожному. Ті патріотичні малотиражки, що видаються нині, мають пропагандистський характер, невисокий професійний рівень. Аргумент, що читач не буде читати по-українськи, виходить з Луб’янки чи Кремля і повторюється тут п’ятою колоною. Останні дослідження говорять, що 80% молоді Києва (практично в побуті російськомовної) висловилися за те, щоб TV в Україні було виключно україномовним. Розвію й інший міф, що, мовляв, українська еміграція бідна і ледь не з торбами поневіряється — в травні ц.р. канадець Мельник купив хокейний клуб НХЛ за 76 млн. дол., а Юрій Чопівський — «Замок Ричарда» на Андріївському узвозі за скромненьку суму. Може я щось не розумію, за американським поняттям людина, що має мільйони доларів, бідна як церковна миша? Інакше не можу пояснити платонічний характер цієї емігрантської «любові»…

О.З.: Українська західна і в якійсь мірі десятимільйонна східна діаспори могли б відіграти набагато більшу роль у становленні Української держави, ніж вони виконують де-факто. Я навіть колись вийшов на люди з такою думкою, що в Києві повинно бути своєрідне посольство української західної діаспори, яке б стежило за тим, що тут діється і лобіювало б окремі справи, перебуваючи в Україні постійно, а не наїздами, вони б глибше розуміли суть наших проблем, могли б визначити напрямки необхідної допомоги, проконтролювати, щоб кожен емігрантський долар йшов на розвиток культури, економіки, на допомогу вкрай нужденним і немічним. І немає чого емігрантським діячам розчаровуватися — живучи тут, вони б зрозуміли, що той стан, в якому перебуває нація, не повинен викликати песимізму, а навпаки — велику віру у талант і силу духу українців. Хай хто назве інший народ, який би зумів вижити, переживши три штучних голодомори, дві світові війни, розвинутий соціалізм з перебудовою і, нарешті, «розбудову держави» провінційними колоніальними чиновниками.

А вже підростає покоління, яке «не мало щастя» пройти комсомол-партію. Покоління незакомплексоване, з гідністю. Та добре освічене. Це дійсно правдиві нові українці, яких я бачу щороку на семінарах в Ірпені. А цих, сьогоднішніх «розбудовників» змиє хвиля часу, і стане іншим життя в країні. Комуністи, які і сьогодні стоять при владі, поволі починають відходити…

М.М.: Дозволю собі репліку, що вихованці комсомолу, які вже обійняли деякі державні посади, очолюють бізнесові структури чи настирливо пропонують себе як лідерів патріотичної опозиції, як на мене, не суттєво відмінні від старої гвардії.

О.З.: Я згоден з вами, але етап комсомольської генерації, на жаль, не проскочиш. І лише третя генерація, котра знатиме про комунізм з підручників чи кошмарних снів, зможе навести лад у державі. Ці діти 18—20 років, які збираються з цілої України, в тому числі і російськомовних регіонів із російськомовних родин, почуваються українцями. Вони вільні духом, інтелектуальні і не збираються нікуди виїздити у пошуках кращої долі і великих грошей. Кращу долю вони збираються будувати в Україні своїми руками, не озираючись ні на Схід, ні на Захід.

Ми маємо 600 стипендіатів, видаємо книги. Хотілося б робити ще більше, але сили людські — як і кошти — обмежені. Можна і треба ходити на мітинги, можна потренувати свої вокальні задатки, викрикуючи «Геть! Геть! Геть!» Та тим, кому адресоване це «геть», від того ні холодно, ні гаряче. На мітингах не роз’яснити народові, що настав час єднання. Це копітка щоденна праця, яка неминуче досягне успіху, і тоді народ скаже «ні» безладдю, корупції, свавіллю чиновників; скаже «ні» — спокійно і вагомо — тому, кому це «геть!» найбільше адресується. І будьте певні, що слова «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці» є пророчими.

М.М.: Ви вірите, що сучасні мерседесні лідери опозиції спроможні згуртувати народ, що люди підуть за ними?

О.З.: Мені хочеться вірити, що лідери другої хвилі, вихованці комсомолу, як ми їх з вами визначили, будуть ліпшими, і стан справ в Україні зміниться на краще.

М.М.: Під час попередньої нашої розмови ви з гумором розповідали, як до вас в офіс напочатку приходили сивочолі патріоти з набором банальних патріотичних фраз і… пляшкою самогону. Ви, як людина, яка фактично не жила в Краї за комуністів, ніяк не могли зрозуміти їх. І це вам боліло дуже. На відміну від вас, я добре знаю таких патріотів (вживаю слово без лапок, хоча, можливо, вони були б доречними). Це моє покоління, якому замолоду підрізали крильця і яке неспроможне злетіти. Це скоріше їхня біда, аніж вина, і спів патріотичних пісень під чарку — це їхня стеля. Шкода лишень, що вони заважають працювати тим, хто на це здатен… Та моє запитання не про те, а про вашу співпрацю з молоддю. Які вони, молоді, котрих реклама називає «поколінням, що обирає пепсі»? Чи оберуть вони Україну?

О.З.: Однозначно — так. Не всі, звичайно. Але найрозумніші, найталановитіші оберуть Україну. Бо це настільки природно, як любити батька-матір, любити брата-сестру. Це патологія, коли чужого дядька-тітку люблять більше за тих, хто дали нам життя. І те, що зараз багато хто з українців любить чуже східне більше, ніж своє рідне, є результатом тривалого панування колонізаторів, особливо їх червоного різновиду. Вбивствами, голодом вони створили такі умови українцям, що для того, аби фізично вижити, люди змушені цуратися свого. По інерції процес цей продовжується й понині, але вже видно йому кінець. І саме спілкування на семінарах, конференціях, диспутах з молодими вселяє в мене цей оптимізм. Дехто зневажливо називає ірпінські зібрання «патріотичним гетто». Мене те не ображає зовсім, навпаки, я вірю, що вся Україна стане єдиним українським гетто, кажу з гумором, звичайно. А серйозно: Україна стане українською. І, — як казав світлої пам’яті Станіслав Людкевич, здається, — немає на те ради.

М.М.: Чи не відчуваєте ви психологічного бар’єру, спілкуючись з молоддю, як це було при спілкуванні з «пляшконосіями»? Різниця у віці, відмінний життєвий досвід…

О.З.: Жодного. Я формувався як особистість на заході, а теперішня молодь мислить західними категоріями. Тому мені легко їх розуміти. Їх оминула східна нетерпимість, догматичність мислення, схильність до авторитаризму тощо. Це люди, з котрими можна робити справу, на відміну від попередніх поколінь, сформованих за комуністів, з останніми, за незначним винятком, можна лишень говорити про справу і не більше.

М.М.: Чим ваші семінари у Ірпені відрізняються від тих, що влаштовують партії, громадські організації для молоді?

О.З.: У наших семінарах може брати участь кожен, хто почувається українцем, незалежно від поглядів. Нинішнього року, наприклад, були крайні націоналісти і соціалісти. Вони палко «чубилися» в дискусіях, як то і годиться молодим, і по закінченні суперечок сідали одним гуртом і пили каву. І саме це нове в українському суспільстві — ми маємо різні погляди, різні смаки, але ми всі українці. І це нас єднає. І різниця в поглядах для молодих не є підставою для ворожнечі. Старше покоління мало б повчитися в молоді…

Ми творимо українське середовище. Я проти організації нових партій, спілок, бо маю достовірну інформацію, що відповідними структурами створено досить досконалий механізм, як розколювати партії чи організації і з вчорашніх приятелів робити непримиренних ворогів. Окрім того, партії продовжують «славну» комуністичну традицію — рядовий член партії перетворюється на гвинтика, від якого абсолютно нічого не залежить, а служить об’єктом маніпуляцій для партійних отаманів, вождів. Ми створюємо умови для формування автономної, ні від кого не залежної в ідеологічнім плані особистості. Ми формуємо лідерів, але не вождів. Лідерів, які будуть рахуватися з думкою тих, кого вони зуміють залучити під свої знамена.

М.М.: У серпні буде збиратися СКУ (Світовий конгрес українців). Особисто у мене алергія на всілякі з’їзди, конференції, симпозіуми та інші збіговиська, але читачеві, напевне, буде цікаво, про що там будуть гомоніти.

О.З. У програмі, яка буде запропонована учасникам зібрання, буде таке питання: «Чим бідна на сьогодні українська держава мала б допомагати Східній і Західній діаспорі… Але там я не побачив жодного питання, чим політична західна еміграція буде допомагати розв’язувати ті безліч проблем, які накопичилися в Україні і які ні партії, ні громадські організації самі не можуть розв’язати…

М.М.: І все ж — ви залишили за собою громадянство США. Це що — запасний аеродром на про всяк випадок чи щось інше?

О.З.: Так, «це щось інше». І пояснюється воно дуже просто — американський паспорт надає мені змогу поїхати в справах у будь-яку країну, не витрачаючи намарно часу і колосальних психічних зусиль на долання чиновницьких бар’єрів. Українцем, патріотом можна бути, залишаючись з ділових, сімейних чи інших міркувань громадянином іншої країни. Ми живемо в динамічному світі і кордони у наш час річ вельми умовна.

М.М.: Іншими словами, ви стверджуєте, що можна бути добрим українцем і робити корисні справи для України, перебуваючи у джунглях Амазонки чи то «джунглях» Нью-Йорка, і бути ворогом України та її народу, сидячи десь на вулицях Банковій чи Грушевського?

О.З.: Так і лише так! Україна повинна бути в серці, а коли її там немає, то хоч які обладунки напни — чи то українського міністра, чи українського депутата, або обвішай усі груди орденами «за віддане служіння», «за заслуги», «героя України» — ти будеш стерегти лише свої інтереси.

P.S. Поїхав би пан Осип до Америки і привіз ще кількох подібних на себе, бо нива велика, а женців мало.