АТЕНА ПАШКО: «Я НЕ ПОЛІТИК, Я ПРОСТО ПАТРІОТКА»

11 липня, 2003, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 26, 11 липня-25 липня 2003р.
Відправити
Відправити

Моя співрозмовниця знана і шанована в Україні жінка — вона дружина й однодумець Вячеслава Чорновола, багаторічна голова Союзу українок, відома поетеса, вірний товариш українських дисидентів 60—80-х років...

Атена Пашко
Атена Пашко
Атена Пашко

Моя співрозмовниця знана і шанована в Україні жінка — вона дружина й однодумець Вячеслава Чорновола, багаторічна голова Союзу українок, відома поетеса, вірний товариш українських дисидентів 60—80-х років. Пані Атена Пашко і сьогодні, після всіх житейських випробувань, знаходить у собі сили плідно працювати для України. Своїм громадянським обов’язком пані Атена вважає донести до читача весь творчий доробок Чорновола. В публікаціях, що з’являються про неї, в основному розглядається тема «Пашко — дружина Чорновола», тому я спробую змалювати інші грані цієї талановитої, непересічної жінки, яка зуміла зберегти свій автономний внутрішній світ і не перетворилася на бліду тінь свого чоловіка. А це було нелегко, з огляду на магнетизм постаті Вячеслава Чорновола. Звідси логічно випливає запитання:

М.М.: Як вам це вдалося?

А.П.: Чому це мені мало вдаватися чи не вдаватися? Я була собою, і Вячеслав це сприймав як належне, з його боку не було жодного тиску. Ми були в житті партнерами і обоє цим пишалися.

М.М.: Пані Атено, я згадую ті часи, коли ви ще не були дружиною пана Вячеслава, але належали до руху опору і мали сформовані національні погляди. Я пам’ятаю, як ваша мама клопоталась на кухні, щоб гідно прийняти «київське панство» в моїй особі. У мене склалося враження, що мама не була радикальною націоналісткою. Які основні чинники привели вас до усвідомлення необхідності спротиву існуючому режиму?

А.П.: Я виросла в родині галицьких інтелігентів, учителів, які походили із заможних селянських родин. Коли я згадую своїх дідусів-бабусь з обох сторін, то найперше, що спадає на думку, — це доброзичлива щира атмосфера, яка панувала в родинах. Саме такий дух панував і в нашій сім’ї. Внутрішня інтелігентність була не набутою, а вродженою рисою. Родина була релігійна, свято дотримувалася народних звичаїв. Виховуючи моїх батьків, а згодом онуків, вони керувалися золотим правилом української народної педагогіки — виховувати дітей не словом, а власним прикладом. Закладені таким чином духовні і моральні вартості стають визначальним стрижнем людини і залишаються на все життя, попри обставини. А останні часто заганяють людину в глухий кут, коли питання стає руба: або-або. Спокуса порушити моральні табу така зваблива… Та це стає неможливим, коли ти усвідомлюєш, що зобов’язаний передати духовну естафету від дідів-батьків дітям-онукам.

Та коли людина живе в тоталітарній країні, вже саме дотримання моральних і духовних цінностей розглядається як непокора владі, як злочин. Я свідомо й органічно стала на шлях опору комуністичній системі. Такою мене зустрів Вячеслав. Ми відчули, що нас єднає спільність поглядів, що ми дві половинки одного цілого. Так і йшли поруч до однієї мети. До того трагічного дня…

М.М.: Стаючи супроти влади, дисиденти важили долею своїх дітей. Найтяжче було матерям. Пам’ятаю, які тяжкі випробування лягли в 70-х роках на дитячі плечі вашої доньки Ірини.

А.П.: Це був найболючіший удар по найдорожчому. Адже лише за переконання батьків дітям перекривали всі шляхи — до вузів, доброї праці, кар’єри. Моїй доні пропонували піти від матері, повторити «подвиг» Павлика Морозова… Мовляв, лише за цієї умови вона зможе отримати вищу освіту. Та в наших родинах виховували дітей із самостійним мисленням і відчуттям справедливості. Я не пригадую випадків, коли б діти дисидентів заради вигоди зрадили своїх батьків.

М.М.: Ваша мама, делікатна інтелігентна жінка, як вона переживала переслідування своєї доньки, онуки?

А.П.: Тяжко, але гідно. Пригадую один випадок, коли їй було особливо важко, принизливо. Під час одного з обшуків вона була змушена за вимогою працівників КДБ розкривати рота, щоб вони перевірили, чи немає схованого папірця… Шукали заяву-скаргу мого чоловіка.

М.М.: Потік західної маскультури, в першу чергу на ТБ — всі ці блокбастери, трилери тощо розхитують традиційну мораль, нав’язують культ сили, моральної вседозволеності. Як прищепити молоді несприйнятливість до цієї антикультури? Адже самими заборонами можна досягти мінімального ефекту.

А.П.: У першу чергу отримати імунітет проти антикультури дитина повинна в родині. У школах теж має бути програма виховання несприйнятливості до нав’язуваних духовної і моральної ницості. На жаль, так не є сьогодні. Союз українок докладає всіх зусиль, щоб захистити незрілі дитячі душі. Жаль, що наші звернення до влади про заборону, обмеження брудного потоку антикультури залишаються без відповіді.

М.М.: Десять років ви очолювали Союз українок. Це одна з багатьох жіночих організацій нашої країни. У чому її відмінність від решти?

А.П.: Союз українок — всеукраїнська громадсько-просвітницька організація, яка налічує на сьогодні 15 тисяч членів. СУ є спадкоємцем однойменної організації, що діяла на теренах Західної України з 1917 р. по 1939 р. Відновлена на установчому з’їзді у грудні 1991 р. Основними завданнями СУ є об’єднання жінок для відродження демократичного жіночого руху, утвердження історичних святинь, національних ідеалів, виховання нової генерації української молоді, здатної будувати українську правову демократичну державу.

Діяльність СУ багатогранна, якщо кількома словами — це створення недільних шкіл, проведення конкурсів та фестивалів, праця з дошкільними закладами, надання стипендій, культурологічна і матеріальна допомога військовим… СУ бере активну участь у житті держави, звертається до парламенту, Президента із заявами з приводу різних подій політичного, економічного і соціального плану.

М.М.: Я не великий знавець поезії і тому не зможу кваліфіковано поцінувати ваш поетичний доробок, але мені відомо, що ваші вірші знайшли свого вдячного читача. Остання збірка вийшла майже десять років тому…

А.П.: Вперше мої вірші сприйняв і поцінував Б.Антоненко-Давидович на початку 60-х років, знайшовши в них іскру Божу. Згодом дуже позитивну оцінку їм дав В.Чорновіл. Так уже вийшло, що він був моїм першим читачем, критиком і популяризатором творчості. Його думка мала для мене велике значення. Одного разу він сказав мені: «Ти навіть не уявляєш, як багато втрачаєш, відкладаючи поезію на другий план, виконуючи в першу чергу громадські і людські обов’язки».

Кілька моїх віршів за радянських часів були надруковані в «Жовтні», «Літературній Україні», але збірки я не видавала принципово — через свої переконання я не могла написати першого «паровозного» вірша, який давав зелене світло до її видання. Перші мої збірки вийшли за кордоном: у видавництві «Сучасність» в 1989 р. збірка «На перехрестях», у «Смолоскипі» в 1991 р. — «На вістрі свічки». І лише в 1994 р. у видавництві «Український письменник» вийшла збірка «Вірую». Багато моїх віршів чекають своєї черги… справді не знаходиться час на підготовку їх до друку.

М.М.: Відомий львівський журнал «Ї» присвятив один з номерів обговоренню питання про «галицький сепаратизм». Висловлені pro і contra. Запам’ятався один з «аргументів» апологета «самостійної Галичини»: «Вони там на Сході під час голодувань займалися людоїдством, тож нам із ними жити в одній державі не годиться…»

А.П.: Журналу «Ї» не читала й не бачила, але від доньки чула, що цей часопис користується великою повагою серед інтелектуалів. У ньому висловлюють думки, світоглядні позиції люди різних поглядів та переконань. Що ж до від’єднання Галичини, то мушу сказати, що саме в Західній Україні були найбільш популярними соборні тенденції. Галичани шанобливо називали Східну Україну — Великою Україною.

М.М.: Як ви ставитеся до того, що дехто з колишніх політв’язнів приймає з рук теперішньої постколоніальної влади посади, нагороди, почесні звання, а то й цілком матеріальні коржики?

А.П.: На мою думку, українські патріоти, у тому числі й колишні дисиденти-політв’язні, можуть приймати нагороди, бо вони не від існуючої влади, а від української держави. Врешті-решт, це особиста справа кожного, і на це в кожного є свої аргументи.

М.М.: Насамперед перепрошую за велику преамбулу до запитання, але уникнути її не вдається, оскільки це принциповий момент і він підтверджує розбіжність позицій. Кажуть, що Мао Цзедун, готуючись до війни з Радянським Союзом, обрав таку тактику — масово здаватися в полон. 300—400 млн. китайців здадуться, і потреба в бойових діях відпадає сама по собі. Цій тактиці судилося втілитися в життя в Україні. Коли на початку 90-х років український народ почав підводитися з колін, то з крамниць геть зникли жовта і синя фарби — майже всі з 1,5 млн. комуністів одномоментно стали «патріотами-самостійниками». Коли ворога не можна здолати — його треба очолити, сказали маоцзедуни з ЦК КПУ. Те, що ошукати народ допомагали штатні патріоти, не дивує, треба ж відробляти хліб із маслом. Але як сталося, що дисиденти, старі зеки повірили казочці в патріотичний порив комуністів і сприйняли зміну декорацій за зміну суті, давши використати себе в ролі національного декору? Дотримуючись послідовно лінії жорсткої опозиції, патріоти не втратили б популярності в народі…

А.П.: Я не погоджуюся з вашою точкою зору і вважаю, що українські патріоти повинні були входити у владні структури, щоб впливати на прийняття рішень і віддавати всі сили на розбудову держави і в жоднім разі не займати позицію стороннього спостерігача, яку зайняли ви, пане Миколо, та багато інших. Треба входити у владу, щоб перетворити нашу державу з «де юре» на «де факто». Не маємо права віддавати на відкуп долю України людям, яким байдужа національна ідея.

М.М.: Одне запитання таки буде стосуватися пана В.Чорновола. Його ніяк не оминути. У близькому оточенні лідера Руху були люди, які потім відійшли або стали противниками… Невже пан Чорновіл не розумів, що із «зайцями» йти воювати на «лежбища вовків» на Банковій і Грушевського — це приректи себе на поразку?

А.П.: Ні, несправедливо буде звинувачувати Вячеслава Чорновола в тому, що він не розбирався в людях. Ті особи, яких ви маєте на увазі, спочатку щиро і віддано взялися до праці на благо України. Та йде час, з’являються нові обставини, люди виявляють свою справжню суть. Деякі не витримують випробувань на порядність, чесність, вірність, і над ними беруть гору корисливі інтереси. Гірко про це говорити, але, на жаль, не всі здатні витримати ту самовіддану напругу боротьби, яку запропонував Вячеслав. Зрештою, це не проблема Чорновола, це проблема тих людей. Чорновіл своїм життям довів, яким має бути лідер.

М.М.: Чи зможуть колись об’єднатися ті кілька десятків партій, які називають себе національно-демократичними, і нарешті взяти владу в свої руки?

А.П.: Я не політик, і мені складно давати якісь оцінки і складати прогнози. Та мушу зауважити, що фактор особистих амбіцій, а почасти й матеріальних інтересів для багатьох лідерів часто є визначальним. Я б хотіла, щоб згинув розбрат, — про це мріяв і за це боровся В.Чорновіл, — але теперішня реальність далека від мрій. Я не впевнена, що цей розбрат вдасться подолати на наступних виборах Президента, що ситуація 92-го року не повториться і свій не буде затято боротися зі своїм, куючи перемогу представникові партії влади.

М.М.: Не за горами наступні президентські вибори. Особисто я не бачу серед ймовірних претендентів постаті, якій би довіряв повністю і, голосуючи, не керувався б принципом меншого зла.

А.П.: На противагу вам, я вважаю пана Віктора Ющенка достойним кандидатом і буду голосувати за нього.

М.М. Готується до друку багатотомне видання доробку В.Чорновола. Особисто я несхвально ставлюся до повних чи академічних видань. Їх, як свідчить практика, прочитає не більше десятка вузьких фахівців. Видавати, як на мене, необхідно найбільш значущі праці, інакше якісь потічні або слабкі твори зможуть деформувати образ автора.

А.П.: Можливо, в якихось інших випадках ви й мали б рацію, пане Миколо, але у випадку з виданням доробку Вячеслава Чорновола ваша позиція хибна. Я переконана, що всі його твори мають непересічну цінність. Я вважаю своїм моральним обов’язком як дружина, як громадський діяч, як однодумець підготувати і видати всі праці В.Чорновола. А це буде десятитомне видання. Готує його редколегія із дев’яти осіб, до якої входять сестра Чорновола Валентина, знаний літературознавець Михайлина Коцюбинська та інші. На сьогодні у видавництві «Смолоскип» вийшов перший том, підготовлено до друку наступні. Впевнена, що творче надбання Чорновола завжди буде актуальним, а його духовний вплив зростатиме з часом.

***

Нелегко складалася наша розмова з пані Атеною. І в цьому немає нічого дивного, бо хоча мета нас об’єднала багато років тому, але шляхи ми всі обираємо різні. Головне — не замовчувати розбіжностей, протиріч, а намагатися якнайбільше узгодити позиції. Брак саме цього найбільше відчувається в суспільстві. А вже час розпочати суспільний діалог, без цього ми так і не виберемося з болота, в якому погрузли.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК