Війна з Росією: як дати роботу біженцям і що робити після

18 березня, 2022, 08:30 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Спроба оцінити масштаби та визначити першочергові дії

Війна з Росією: як дати роботу біженцям і що робити після
© Depositphotos/halfpoint

За найскромнішими оцінками, з десяти областей активного воєнного протистояння (Вінницької, Донецької, Запорізької, Київської, Луганської, Миколаївської, Сумської, Харківської, Херсонської, Чернігівської) виїхало 7 мільйонів осіб. За даними прикордонників, з 24 лютого до 18 березня перетнули державний кордон приблизно 2,7 мільйона осіб (переважно мами з дітьми), а ще понад 4 мільйони (і в складі цієї групи доволі багато чоловіків) перебувають у західних областях.

Більшість з них виїжджали практично в чому були, і на перший час їх прихистили в місцевих громадах — обігріли, нагодували, поділилися одягом, засобами гігієни. Значну частину біженців розмістили в спортивних залах, виставкових центрах та інших нашвидкуруч пристосованих великих приміщеннях — по кілька десятків, а іноді навіть сотень жінок, дітей, чоловіків, хворих і немічних, з домашніми улюбленцями, виснажених і страшенно знервованих. Звісно, вирвавшись з-під обстрілів, з підвалів і бомбосховищ, люди радіють і такому прихистку. Але жити в таких умовах, особливо з маленькими дітьми, довго просто неможливо: психологічне навантаження перевищує запаси витримки.

Винаймати житло більшість не в змозі, та й вільну квартиру або навіть кімнату знайти вкрай важко. Тобто попит на житло в західній частині України надзвичайно високий. З іншого боку, людям потрібна робота, бажано, оплачувана. Це їх відволікатиме від гірких думок, дасть можливість відчувати свою значущість. Особливо важливо це для чоловіків, яких у складі біженців сьогодення набагато більше, ніж серед тих, хто виїжджав із Донбасу в 2014–2015 роках. До речі, необхідність забезпечити роботою біженців прекрасно розуміють європейці, які йдуть шляхом не грошової допомоги, а працевлаштування (допомогу сплачуватимуть тим, хто надаватиме житло нашим громадянам).

Однак Західна Україна традиційно потерпає від нестачі робочих місць, — саме це спонукало її жителів виїжджати на роботу за кордон, до Києва, Харкова, Одеси, Дніпра. Розраховувати на те, що якимось дивом з’являться робочі місця для біженців, немає жодних підстав. Наразі влада звертається до всіх із закликом ставати до роботи, відкривати/переводити в безпечні місця бізнес. Але ж не будь-який бізнес може бути прибутковим у регіонах концентрації біженців: сукупний попит населення на побутові послуги і навіть харчування (йдеться про кафе, колиби, ресторани) наразі дуже низький, принаймні з боку біженців.

Навіть у Києві, де більшість жителів, які залишилися, зберегли роботу, а значить, і доходи (хоча й зменшені), цей попит певною мірою зберігся. Зберігся він і з боку постійних жителів західних областей, але не з боку біженців. Навіть ті, хто має певну подушку безпеки, без розуміння свого майбутнього не витрачатимуть коштів на те, без чого можна обійтися. Отже, найкращі перспективи має налагодження виробництва тих товарів, без яких обійтися вкрай важко чи зовсім неможливо (продукти харчування, ліки, засоби гігієни, білизна, включно із постільною, дитячі іграшки тощо) і що можна доволі швидко зробити у новому місці. Перенесення великих підприємств — це окрема тема, зараз ідеться про малий і середній бізнес. Створення значної кількості робочих місць у так званих трудонадлишкових регіонах сприятиме у подальшому, після повернення біженців до рідних домівок, зайнятості місцевих жителів, на що вони заслуговують хоча б із вдячності мільйонів українців за щирий прихисток у лиху годину.

Видається, що одним із найперших кроків має стати будівництво дешевого збірного житла для біженців, — відповідні технології, обладнання й матеріали є у наших західних союзників. Оскільки це не має жодного стосунку до «ескалації війни», вони зможуть із нами поділитися.

Ніхто не знає дати закінчення війни, ніхто не знає, скільки ще інфраструктурних і передусім житлових об’єктів буде зруйновано. Але вже зараз зрозуміло, що йдеться про тисячі будинків. Тому важливою є можливість швидкого розбирання і нового збирання таких будинків після закінчення війни там, куди повертатимуться люди, які втратили своє житло, — у Харкові, Чернігові, Маріуполі, Бучі, Ворзелі, Ірпіні, Ізюмі, Волновасі (боюся, цей перелік буде значно розширений), у всіх містах і селах, які неодмінно відродяться, але для цього потрібні будуть будівельники.

Будівництво цих збірних споруд варто налагодити через громадські роботи, до яких залучати всіх біженців, а не тільки безробітних. До речі, одночасно Україна отримає багато людей із вкрай потрібною кваліфікацією.

Другий напрям дій, що можуть дуже швидко допомогти мамам ставати до роботи, — це сприяння в організації догляду за дітьми дошкільного й молодшого шкільного віку. Для цього варто використовувати можливості наявної в громадах тимчасового перебування інфраструктури. Але, по-перше, вона часто дуже перевантажена, а по-друге, діти, які пережили страшенний стрес, не завжди готові до спілкування з дітьми, які не зазнали жахіть війни. Взагалі психологи надзвичайно потрібні в осередках біженців, їх вочевидь недостатньо в західних областях, тому слід якомога швидше направити сюди таких фахівців із Києва, Одеси, Дніпра та шукати їх серед біженців.

Вимушене перебування далеко від домівки, позбавлення колишньої зайнятості (навіть за умови збереження частини заробітку) можуть відкрити можливості для набуття нової професії. Зокрема, цифровізація економіки створює велику кількість робочих місць для IT-фахівців, а значна частина біженців має непогану освіту, і цим треба скористатися. Центри зайнятості, всі професійно-освітні заклади повинні негайно долучитися до організації професійного навчання біженців. І, знову-таки, до цієї діяльності неодмінно треба залучати фахівців, які переїхали до безпечних місцевостей, навіть якщо вони зберегли своє місце роботи в Києві чи Харкові. Серед біженців багато лікарів, медичних сестер, вчителів, вихователів тощо.

Необхідно максимально спростити всі бюрократичні процедури, надати можливість біженцям працювати за спеціальним статусом, не звільняючись з основного місця роботи, за гнучким графіком.

Біженців необхідно долучати до роботи в територіальних громадах. Когось до тероборони чи допомоги їй, когось до налагодження допомоги самим біженцям, когось до організації тих видів діяльності, яких, імовірно, тут не було.

Украй важливо не повторити помилок 2014–2015 років.

З огляду на важливість збереження української нації першочергового значення набуває повернення наших людей з-за кордону. До початку війни за кордоном працювали 3–3,5 мільйона наших співвітчизників (працездатних чоловіків і жінок). З початком агресії до них додалися ще майже 3 мільйони, але зовсім іншого статево-вікового складу (переважно жінки з дітьми, менше — осіб похилого віку, чоловіків працездатного віку практично нема). Загальна сукупність тих, хто виїхав після 24 лютого, складається з двох абсолютно не рівних за розміром груп: левову частку становлять ті, хто залишив Україну в пошуках безпечного місця, але є й такі, хто вирішив скористатися можливістю переїхати до більш розвиненої та заможної країни.

Не думаю, що варто намагатися повернути людей із другої групи, вони вибрали саме таку долю. Натомість, безперечно, необхідно прагнути максимального повернення мам із дітьми, а не отримати після війни масовий виїзд за кордон їхніх чоловіків. Наразі, за різними оцінками, прагнуть повернутися до України від 60 до 90%. Але слід зважати на те, що такі наміри висловлюють люди в стресовому стані та на неймовірній хвилі патріотичного єднання. Водночас хотілося б повернення бодай частини трудових мігрантів.

Є багато підстав вважати, що можливість отримувати прийнятну зарплату в Україні, швидке економічне зростання, демократичний розвиток, протидія правовому нігілізму та корупції, від якої ми ледь не захлинулися, багатьох спонукатиме до повернення. Більшості біженців не так просто знайти роботу за кордоном, особливо за наявності малих дітей, а грошова допомога ніде і ніколи не буває достатньою для підтримання середніх стандартів життя. Та й частина трудових мігрантів повернеться, якщо побачить гарні можливості в Україні.

Переконана, що наші союзники допомагатимуть. Не випадково Борис Джонсон заговорив про своєрідний план Маршалла для України, знайдуться і кошти, і потужності для максимально швидкої відбудови економіки та інфраструктури загалом. Отже, робочі місця в Україні будуть.

Сьогодні українці демонструють не тільки небачене єднання, а й підтримку. За даними групи «Рейтинг», 76% опитаних вважають, що країна рухається у правильному напрямку. Безумовно, йдеться передусім про відсіч агресору, і після перемоги така єдність навряд чи повністю збережеться. Але дуже багато українців зрозуміли, що саме вони (не президент, не Верховна Рада, не міністри чи мери) визначають долю не лише своєї родини, а й своєї громади і врешті-решт країни загалом. Власне, це і є справжня демократія, усвідомлена і виборена, за яку сплачено (і, на превеликий жаль, остаточно цей рахунок ще не підбитий, жертви ще будуть) таку величезну ціну.

Громадянське суспільство, яке сьогодні чинить небачений опір загарбнику, яке врешті зрозуміло і свою силу, і свою відповідальність, не стоятиме осторонь і не дасть нікому повернути Україну назад.

Related video

Більше статей Елли Лібанової читайте за посиланням.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК