Дорога завдовжки з життя. Щоденники біженця

14 березня, 2022, 18:12 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Чому не спить евакуйована кішка

Дорога завдовжки з життя. Щоденники біженця
© Червоний Хрест України/facebook

Коли почалася війна, я була впевнена — ми нізащо не виїдемо з Києва. Здавалося, що незабаром усе це закінчиться, ми переможемо й поженемо трикляту русню до самої Москви. А вдома й стіни допомагають. І, можливо, я зможу бути корисною.

Уперше я заплакала наприкінці восьмого дня війни. Повертаючись додому ввечері, проїжджала блокпост. Чоловік середнього віку з тероборони перевірив документи й заглянув усередину машини. «Що-небудь ще треба?» — запитала я. — «Та ні, більше нічого. Добре, якщо скажете «паляниця», — усміхнувся він. Я сказала. Ми обоє розсміялися. Але, від'їхавши від блокпоста на два-три метри, я раптом розревілася так, як від себе не очікувала. А до ночі мене накрило страхом за близьких — маму й доньку. Я весь час працювала, але сконцентруватися на чомусь одному ставало дедалі складніше. Тривога зводила мене з розуму, змушуючи нескінченно моніторити новини. Її підігрівала старша дочка, яка застрягла в Стамбулі ще до війни, збирає гроші на допомогу армії та теробороні й мучиться почуттям провини й страху за нас: «Або ви виїдете з Києва, або я хоч пішки, але повернуся в Київ».

Чесно кажучи, я не знаю, що було страшніше — залишитися вдома чи вирушити в невідомість, ризикуючи застрягти на дорозі з порожнім баком, заїхати не туди або прямо потрапити під обстріл.

До 12-ї години десятого дня війни я вирішила виїхати наступного ранку. Але тут подзвонив друг дочки й сказав: «Є два варіанти. Ви виїжджаєте завтра вранці і я супроводжуватиму вас по телефону. Або збираєтеся прямо зараз і їдете за вантажівкою з волонтерами. Так буде спокійніше». Звичайно, я вибрала другий варіант. І, каюся, у стані паніки я не тільки нікому не подзвонила, але навіть не змогла забрати родину колеги з іншого кінця міста — було мало бензину, часу й місця, і друг дочки пообіцяв допомогти їм виїхати трохи пізніше.

О 14.00 я завантажила в машину всі речі, посадила маму, дочку, кішку й у напівнепритомному стані сіла за кермо. На те, щоб перебратися через міст, нам знадобилося аж три години. Я гналася за волонтерською вантажівкою і ніяк не могла її наздогнати. Коли в кромішній пітьмі на путівці, де не було інших машин, пропадав зв'язок і відключався навігатор, я панікувала. Хотілося зупинитися й закрити очі руками. Хотілося повернутися додому. Але позаду сиділи дитина й мама. Я несла за них відповідальність і гнала машину далі.

Волонтерську вантажівку я наздогнала лише глибоко вночі, коли хлопці зупинилися на заправці, щоб відпочити дві-три години. Ми влаштувалися на ночівлю в машині, й мені навіть удалося ненадовго заснути. Мені снилися «їжаки», бетонні блоки на дорогах, покинуті на узбіччях машини — розстріляні й згорілі майже вщент або ж розбиті в ДТП. Мені снився нескінченний потік людського горя, що стікається в одному напрямку з різних точок країни — Києва, Харкова, Одеси, Чернігова... То тут, то там цей страшний потік застигав у безкінечних годинних заторах. І набував обличчя. З машин, як горошини зі стручка, на нічну трасу висипалися люди з дітьми різного віку, собаками всіляких порід і бігли «освоювати» узбіччя. Всередині залишалися лише кішки, хом'ячки, пташки й не знаю, хто ще...

...Я прокинулася від холоду й вийшла з машини. На заправці не було бензину, але був на диво теплий туалет і привітний черговий, який налив у наш спустілий термос окропу та безплатно поділився двома пакетиками чаю.

Шоста ранку. Настав час вирушати в дорогу. Мій солідний досвід водіння був переважно міським. Я страшенно нервувала і попросила одного з хлопців-волонтерів сісти за кермо моєї машини. Мама пересіла у вантажівку, до Роми. Він — успішний підприємець. Перед війною побудував центр автосервісу, але відкритися доладно не встиг. Відвіз дружину й двох дітей за кордон, а сам кинув усі сили на волонтерство. До місця призначення Рома домчав маму вже до вечора 11-го дня війни. Ми доїхали лише під вечір 12-го.

...Слава вів машину впевнено. І дочка відразу заснула, встигнувши сказати, що з ним набагато спокійніше, ніж зі мною.

Славі 30 років, він зі Стрия. Розмовляє українською, характерний місцевий говір. Але він росіянин. Народився і провів частину дитинства в Росії. Має російський паспорт. В Україні — посвідку про тимчасове проживання. Процедура одержання українського громадянства зайняла дуже багато часу. Слава вже мав одержати український паспорт, але тут почалася війна, й усім стало не до того. Він хотів у тероборону, але не взяли — багато охочих. Волонтерить із початку повномасштабної війни — разом із Ромою розвозить вантажі від кордону Польщі. Хлопець дуже комунікабельний. На кожній нашій зупинці ми знайомимося з багатьма людьми. «Ви мене зупиняйте, якщо я багато балакаю, — сміється. — У мене язик довгий». Але мені подобається його довгий язик. У нього душа українця. І я безмірно йому вдячна.

Цього дня ми проїхали небагато. Більшу частину часу простояли в заторах. Під Вінницею, коли бак машини майже спорожнів, довелося стати у величезну чергу на заправці. Майже через три години перед нами залишилося три машини, і я задрімала. Прокинулася від стукоту у вікно. Стривожений Слава показував пальцем, дивися, мовляв. Я повернула голову й спочатку почула вибух, а потім побачила, як метрів за 300–400 від нас нізвідки виростає величезний чорний гриб і починає палахкотіти полум'ям. Один, другий... Я подивилася на людей. Задерши голови, немов зачаровані, вони проводжали поглядами ракети, що летять небом. Після третьої машини почали швидко їхати з заправки, і ми теж. «Вибачте, я наклав у штани, — сказав Слава. — Я служив у морфлоті. Але такого не бачив ніколи». Ми тікали, а позаду гриміли вибухи. Четвертий, п'ятий... восьмий... Крилаті ракети, як ми потім довідалися. Чи то «Калібр», чи то Х-101. Обстріляли Вінницький аеродром. До нас тільки почало доходити. І Слава все дзвонив близьким, знову й знову захлинаючись розповідав, що ми щойно пережили. Останньою він подзвонив мамі: «Ларисо, все добре. Я скоро буду вдома. Трохи затримався...»

Бензину вистачило ненадовго. І ми змушені були зупинитися. Врятувала місцева самооборона, заливши нам у бак 20 літрів 92-го, якого моя машина на 14-му році свого життя ще не знала. Цього ж дня, пізніше, у заторі ми зустріли жінку, яка в черзі за бензином була перед нами. Вона потім повернулася й заправилася. На заправці при ній зносили трупи...

Пізно вночі ми нарешті змогли дістатися місця ночівлі в Хмельницькому, де нас уже чекала моя подруга, що виїхала раніше.

Для організації притулку для біженців місцеві волонтери обладнали приміщення фітнес-центру. На підлозі в ряд настелили матраци з подушками й ковдрами. Усе було продумано до дрібниць. Це була така тепла турбота від незнайомих людей. Рушники, щоб прийняти душ, і найсмачніший у світі борщ посеред глибокої ночі, зварений із любов'ю і турботою про зовсім чужих людей. Кішці довелося ночувати в машині — в притулку були діти-астматики. Але нам видали для неї переноску й рушничок.

Рано-вранці ми попрощалися з подругою (вона — в Польщу, ми — далі на захід країни, й невідомо, коли побачимося знову) й вирушили в дорогу.

До місця призначення, в Трускавець, ми дісталися ближче до вечора. Слава довіз нас до самого кінця, хоча ми хотіли висадити його в Стриї, біля його домівки. Не знаю, як йому, а нам розставатися з ним не хотілося. За цей час він став нам рідним. Я міцно обійняла його на прощання і змусила записати мій телефон. Ми ж скоро повернемося й будемо раді прийняти хлопців у Києві. А поки що вони, завантаживши машину, знову відправилися в дорогу.

Нас прийняла родина моєї подруги — голови благодійного фонду «Голоси дітей» Лєни Розвадовської. 12-та ніч війни стала першою, коли ми спали спокійно. І тільки вранці до мене дійшло, що ми за звичкою спали все ще одягненими.

Це дорога завдовжки у 50 годин була найстрашнішою в моєму житті. Але, напевно, далеко не найстрашнішою серед мільйонів інших історій змушених переселень. Багато всього було в ці 50 годин. Багато болю, ненависті, страху, любові, тепла, неймовірних людей та їхніх історій. Маленької бабусі з Ірпеня зростом мені по плече, яка вперше заплакала в моїх обіймах. Вона вибралася разом із дочкою й онуками, але два її сини залишилися в облозі під Гостомелем. Учительки української мови та літератури з села Грушоваха на Харківщині, будинок якої склався під обстрілами. Але вона сподівається, що він склався так, що під його завалами хоч щось, та вціліло — залишки колишнього життя, яке родина так довго й ретельно вибудовувала...

...Уже не перший день протяжно й жалібно нявчить ночами наша кішка. Бродить неприкаяна по новому місцю, рветься за двері. Напевно, їй здається, що десь там, за дверима, вона знайде наш дім. Але дім — за сотні кілометрів звідси. І ніхто не скаже, коли ми зможемо туди повернутися. А в когось домівки більше немає. І більше немає близьких...

Хоч би що ми вибрали — виїхати чи залишитися, нам погано. Всім, кому болить за цю країну й небайдуже її майбутнє. Це персональна катівня. Надовго. Неможливо спати, неможливо їсти, неможливо нічим відволіктися. Тому що ворог руйнує наші домівки, стріляє по пологових будинках, гинуть наші діти, їхні батьки й наші старі. Наші родичі не можуть вибратися з обстрілюваних будинків, збирають дощову воду й варять на багатті якісь залишки крупи. Це не вкладається ні в що. Це просто пекло. І я не знаю, чи можна й коли з усім цим упоратися. І всі колишні проблеми здаються дріб'язковими в порівнянні...

Однак потім мій друг з передової викладає відео. Мовляв, повісив труселя сушитися. А вночі їх із «Іскандера» розстріляли. Такі гарні труселя були... Кому заважали? І я починаю сміятися. Я пишу йому: ми купимо тобі вагон найкращих труселів. Мінятимеш їх щогодини. І він сміється. Ми непереможні. От тільки якою ціною...

Related video

Більше статей Алли Котляр читайте за посиланням.

Дивіться спецтему: Українці можуть приєднуватись до колективних позовів проти Прігожина та Путіна навіть після подання їх у суд Для цього правозахисники спільно з урядом України планують створити спеціальну платформу. На Ставці обговорили зменшення бойових можливостей військ РФ Президент провів чергове засідання Ставки. Окупанти вдарили по середмістю Курахового Донецької області: загинули вісім людей Також відомо про поранених жителів міста. В ОК "Південь" пояснили, чому росіяни відновили використання іранських БПЛА саме зараз Виявляється, вони приберегли їх для "закріплюючих ударів" по нашій інфраструктурі.  ЗСУ можуть почати атакувати цілі по всій Росії, навіть в Сибіру – FT Нові українські атаки безпілотниками мають шанс зруйнувати “почуття безкарності”, яке має Росія у зв’язку з відсутністю у України ракет великої дальності.
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК