Вічні істини завжди прості

Місця останнього спочинку до топ-тем у нас не належать. І люди, які відають цією вкрай делікатною сферою людського буття - проводами в останню земну путь, - серед журналістів також не нарозхват. Коли

Зоя Пархомець керувала Хмельницьким обласним відділенням Дитячого фонду чи була директоркою Хмельницького міського дитячого будинку, то медійники називали її господинею будинку доброти, феєю милосердя або знаходили інші, так само приємні вуху, визначення. Та з 2003 року, відколи Зоя Віталіївна очолила спеціалізоване комунальне підприємство «Хмельницька міська ритуальна служба», список красивих епітетів для поля її діяльності вичерпався. Не скажеш же «господиня цвинтарів» - люди не так зрозуміють, та й пані Зоя, мабуть, образиться.

Хоч насправді так і є. Відколи ця жінка взялася за цю непросту і, щиро кажучи, запущену було справу - 150 гектарів одинадцяти хмельницьких кладовищ нарешті отримали дбайливу господиню, а люди, яких, зрозуміло ж, приводить до ритуальної служби горе, - добру порадницю і милосердну помічницю. Хоч підтримати ближнього у стражданні - це не лише вислухати і втішити, а насамперед - полегшити клопоти, які в таких випадках звалюються наче сніг на голову. Невипадково ж кажуть - розчавлений горем. Розуміння й допомога в такі важкі хвилини дорогого варті.

Інколи в буквальному значенні - коштують недешево. Адже людина в біді не рахується ні з чим - тож можна «брати її тепленькою», розгублену й знеможену. І, чесно кажучи, мало хто в нашій країні, де зазвичай благополуччя одних виростає з неблагополуччя інших, уникає спокуси цим скористатися.

- У нас поборів немає, - голос моєї співрозмовниці із лагідного вмить стає жорстким. - Цьому багато хто не вірить, але я відповідаю за свої слова - тим більше, їх легко перевірити, правда ж? Людина, яка організовує похорон, спершу звертається до нас, до ритуальної служби, - і отримує зареєстроване свідоцтво про поховання, де вже вказано цвинтар, сектор, ряд і місце для могили. І ніхто на цвинтарі не має права щось у цьому порядку змінити. Ми довго й непросто йшли до такого результату, взявши на плечі 74 співробітників служби неоплачувану і дуже складну справу: інвентаризацію хмельницьких кладовищ. Крім підрахування кількості похованих людей, перепису могил, потрібно було визначити вільні й залишені місця, впорядкувати сектори тощо. Зате тепер картина як на долоні, і це дуже допомагає у щоденній роботі. Дійсно щоденній, бо ж працюємо без свят і вихідних. За потреби наші агенти приїжджають до клієнтів додому і допомагають організувати весь похоронний процес - аби родичі могли гідно попрощатися з покійним, а не думати про транспорт чи яму. На прохання родини надаємо жалобний зал для прощання. Ось уже чотири роки поспіль гарантований мінімум поховальних послуг у нашій службі не перевищує півтори тисячі гривень, тобто вкладається в мінімальну суму соціальної допомоги на поховання, яку держава виплачує родині небіжчика в розмірі двох його пенсій.

- І цих скромних коштів вистачає для утримання підприємства? Хоч, звісно, у вас специфічна галузь - як сумно жартують, безперервне виробництво: щось люди, надто ж останнім часом, погано тримаються цього грішного світу.

- Статистика якраз щадить Хмельницький: наші втрати - що минулого, що позаминулого років - близько 1800 осіб. Але, хоч підприємство й виборсалося зі збитків, коштів на утримання цвинтарів однаково не вистачає. Адже коли починаєш щось робити - бачиш, що й те треба вдосконалити, і те поліпшити. Тому, безперечно, без підтримки міста не обійтися: щорічне фінансування з міського бюджету становить практично однакову суму - в межах 80-90 тисяч гривень щомісяця. Я й сама пішла в депутати міської ради - спасибі, люди підтримали, - щоб звернути увагу влади на потреби не лише живих містян. Сподіваюся, після ухвалення сесією міськради Положення про надання ритуальних послуг на території міста, розробленого працівниками нашої похоронної служби, діяльність у цій галузі стане системнішою.

- А старий цвинтар на вулиці Кам’янецькій, розташований майже в центрі міста, який люди більше сприймають як парк, - також упорядковано за гроші вашого підприємства?

- Кошти на новий паркан і зелені насадження торік виділило місто - 400 тисяч гривень на оновлення цвинтарних огорож. Понад те, з ініціативи міського голови Сергія Мельника додатково отримали кошти на благоустрій старого кладовища на вулиці Чехова - це теж у місті, воно вже недіюче.

- У Сергія Івановича там родичі поховані?

- Та ні, його рід - на цвинтарі у приміському селі. Але наш голова має рідкісну як для мерів звичку - бувати на кладовищах. Перед Великоднем - у складі комісії з благоустрою, яка перевіряє їхній санітарний стан. А в Провідну неділю обов’язково об’їжджає всі місця вічного спокою, розташовані у Хмельницькому. От торік на Чехова люди йому й наскаржилися на зарості кущів, старі дерева. То він невідкладно доручив розчистити занедбаний цвинтар.

- На Проводи місто живих наче переселяється на один день у місто мертвих. Як ви справляєтеся з потоком відвідувачів? Нинішня активність релігійних конфесій і громади допомагає чи заважає?

- З одного боку, дуже добре, що люди повертаються до віри, згадують про свій рід, дбають про місця останнього спочинку близьких. З іншого - погано, якщо це починається і закінчується лише поминальним днем. Та й самі традиції, пов’язані із цим днем, іще потрібно виробити й упровадити: не все, що прийшло до нас із давніх-давен, доречне сьогодні. Добре, хоч трапези з алкоголем на гробках практично припинилися. Однак ці харчові поклади на могилах - паски, крашанки, які ще до кінця дня мішками виносять із цвинтарів спритники, - невже покійні тих наїдків потребують? Священики різних конфесій помолилися за упокій душ - і цього досить. А зайві харчі краще віддати стареньким сусідам, незаможним родинам, у будинки престарілих, притулки. Але це виховувати в людях треба. І цим повинні займатись як держава - з наймолодшого віку, дитсадків, шкіл упроваджуючи в свідомість майбутніх поколінь свою духовну програму, - так і церква, до якої частіше навідуються люди зрілого віку. А наразі Провідна неділя сама по собі для нас - випробування. Люди перед Великоднем масово прибирають могили, а ми після них - тонни сміття. А ці штучні квіти, які десятиліттями не переробляються живою природою: їх же щороку доводиться машинами вивозити на смітник. Час вимагає змінювати психологію, займатися утилізацією відходів, дбати про екологію, впроваджувати нові технології поховань. Адже міста мертвих займають величезні площі. Найбільший міський цвинтар Шаровечка - це 90 тисяч поховань (населення Хмельницького становить 260 тисяч осіб. - Авт.). Серійних поховань тут уже немає, тож розчищаємо всі придатні для могил площі, практикуємо сімейні поховання. Дуже важливо, щоб люди також підтримували тут порядок.

- Із цим, мабуть, важко, бо ж які у вас засоби впливу?

- Крім власного прикладу - жодних. На жаль, у сім’ях дітям рідко прищеплюють почуття відповідальності за місця спочинку померлих родичів: чомусь поширеною є думка, що дітей слід оберігати від самої згадки про смерть, що це розуміння прийде до них само собою, із часом. Відтак, стикаючись згодом із горем, вони безпомічні й беззахисні перед ним. А ще гірше - коли байдужі до посмертного прихистку своїх рідних. Хоча спостерігаю і зворушливі приклади відповідальності й любові. Зрозуміло, що найдбайливіше доглянуті могили дітей, які аж надто рано пішли з життя. Але є і діти, що свято бережуть пам’ять роду. Скажімо, часто бачу на цвинтарі колишнього інспектора управління освіти Людмилу Кінашевську: вона обходить десь із півтора десятка родинних могил. Це величезна праця, скажу я вам. Ми он торік своїми силами опорядили один із цвинтарів - у мікрорайоні Гречани. А там фронт робіт чималенький. Просто біля цвинтаря був яр, у який скидали все сміття. А поруч - дорога на Тернопіль, Київ: то що думають про хмельничан подорожні? От ми й поставили паркан, засипали яр, вирівняли, зробили газони, посіяли квіти… Європа!

- Пам’ятаю, ви прагнули всі хмельницькі цвинтарі засадити квітами, перетворити їх на парки… А потім обмежилися вічнозеленими туями.

- Ми квіти садили - а хтось їх викопував, і вже не знаю, продавав чи кудись пересаджував. Бог їм суддя. Втім, кожен міський цвинтар має своє обличчя і свої квіти. У мікрорайоні Лезневе, скажімо, майже на всіх могилах ростуть півонії. Коли вони цвітуть - тут справжній рай. Коли обсипаються - тихий смуток. На цвинтарі панує особлива філософія. Квіти відцвітають - і люди теж. Та настає нова весна, і все розцвітає знову. Бо ж справа квітки - бути квіткою і дати насіння. Можливо, свято Воскресіння Господнього таїть у собі набагато глибший зміст, ніж ми формально вкладаємо в нього, - і як поминальний день саме на цвинтарі, і саме навесні. Мабуть, це дається нам для осмислення сенсу власного життя. Може, не варто шукати його аж надто глибоко. Просто, поки живемо, треба бути людьми.