В БІЛОСНІЖНИХ ПОЛЯХ ПІД МОСКВОЮ...

Про тебя мне шептали кусты

В белоснежных полях
под Москвой...

Олексій Сурков

Гітлер панічно боявся флангових атак ще в Польщі та у Франції. Навіть Роммелю в його безоглядній маневреній війні проти англійців у Африці щоразу нагадував берегти фланги, хоч там не було ні лінії оборони, ні лінії фронту, а були відчайдушні рейди від Бенгазі й Тріполі через Сахару аж до Ель-Аламейна. У нас військ з обох сторін було в сотні разів більше, ніж в Африці. Війна велася за класичними зразками стратегії та оперативної майстерності із застосуванням усіх родів військ, а не лише танків, автомашин та бронетранспортерів, і Гітлерові весь час марилися Канни. З самого початку він вимагав найактивніших дій саме флангових армій групи «Центр»: майже на кожному обговоренні обстановки на Східному фронті схиляв фельдмаршала фон Бока, щоб він, ведучи наступ на Москву, одночасно повертав танкову групу Гота на північ, щоб забезпечити лівий фланг, а 2-у польову армію фон Вейхса і танкову групу Гудеріана — на південь, щоб прикрити правий фланг наступаючих військ. Тим самим допомагаючи фельдмаршалу Леєбу наступати на Лугу та Ленінград, а фон Рундштедту — зламати опір наших військ, що обороняли Київ. Так, спочатку забезпечивши фланги групи армій «Центр», він тільки після цього віддав наказ на проведення операції «Тайфун» по захопленню Москви. І хоч на ці флангові рейди витратилося багато часу, сил і засобів, удар на Москву був могутній, досконало підготовлений і забезпечений. Такий удар і успішний наступ потряс би яку завгодно армію і державу, як це й сталося у Польщі та Франції, в Норвегії та Югославії. Не кажучи вже про Бельгію, Голландію, Грецію, Данію. Потряс цей удар і Західний, Брянський, Калінінський та Резервний фронти і призвів до грандіозних оточень під Брянськом і Вязьмою.

Проте Можайська лінія оборони, створена в ході битви за Москву Генеральним штабом і очолена Жуковим, зупинила групу армій «Центр» на два тижні й дала можливість підтягнути для оборони Москви не лише новосформовані резерви, а й кадрові армії Середньої Азії та Забайкалля.

Витримати такий потужний удар і зупинити німців під Москвою вдалося лише тому, що Ставка і особисто Сталін, дбаючи насамперед про оборону столиці, не переставали зміцнювати війська по всьому фронту від Баренцевого до Чорного моря й посилювали їхній опір на далеких флангах.

Саме під час другого, вирішального, наступу на Москву за стратегічним планом операції «Тайфун», що розпочався 16—17 листопада, Південний фронт генерал-полковника Черевиченка завдав потужного контрудару по військах групи Шведлера північніше Ростова і вже не припиняв контратаки, незважаючи на те, що Клейст із своєю 1-ю танковою армією 21 листопада захопив Ростов. Другого ж дня 9-а армія Харитонова й 37-а, сформована замість оточеної в Києві, повели наступ на Ростов з півночі, а 56-а Окрема армія Ремезова — з півдня, підтягнувшись з Північного Кавказу.

В цей найтяжчий для нашої країни та армії період Західним фронтом у центрі командував Жуков, Південно-західним — Тимошенко, Волховським — Мерецков, Калінінським — Конєв. Після багатьох переміщень й варіантів така розстановка виявилася найдоцільнішою. Саме завдяки цим найдосвідченішим, стійким і рішучим воєначальникам було завдано відчутних ударів ворогові таки на флангах і втримано оборону під Москвою. 21 листопада 1941 року начальник Генерального штабу вермахту Гальдер записав у своєму щоденнику: «Наші війська оволоділи Ростовом. Північніше Ростова тривають тяжкі бої з чисельно переважаючим противником, котрий, діючи, очевидно, під умілим керівництвом, веде наступ у щільних порядках кількома групами, по 2—3 дивізії в кожній. Особливої небезпеки для наших військ поки що не існує, однак і командування, і війська будуть достойні високої оцінки, якщо їм вдасться вистояти під цим натиском і досягти вигину Дону». Генерал-полковник Гальдер не помилився: ніякого вигину Дону Перша танкова армія не досягла. Вже другого дня він доповів Гітлерові, що в зв’язку з наступом переважаючих сил противника 1-а танкова армія перейшла до оборони і що їй дуже важко втримати свої позиції. Щоправда, — запевняв він Гітлера, — командування вжило необхідних заходів для відбиття атак противника. Однак не можна сподіватися, що у Першої танкової армії стане сил, щоб зупинити загальний наступ росіян».

Саме це й викликало переполох у ставці Гітлера, коли 23 листопада на ранковому обговоренні обстановки Гальдер знову почав свою доповідь не з розвитку головної операції «Тайфун», а з групи армій «Південь»:

— Становище на фронті Першої танкової армії загострюється. Нашим військам вдалося організовано відійти. Противник переслідує...

— Як це — «відійти»? — здивувався Гітлер. — Що значить «організовано відійти»? — закипав він дедалі дужче. — Бачте, яке досягнення?! Їм «вдалося організовано відійти»! І далеко ж вони відійшли? Без дозволу командування? Хто санкціонував відхід?

— Фельдмаршал Рудштедт дозволив Клейстові вирівняти лінію фронту. Однак для занепокоєння немає ніякого приводу: все це відбувається в тактичній смузі наших військ, і нам на цьому моменті не варто зупинятися, бо в смузі наступу групи армій «Центр» події набувають дедалі серйознішого характеру: нам треба невідкладно дати відповідь фон Боку, в якому напрямі має наступати Гудеріан? Він підтягнув війська правого флангу й наводить в них лад.

— А сам Гудеріан що планує? — спитав фюрер, останнім часом давши танковому генералові повну свободу дій.

— Сам Гудеріан вважає, що він може ще трохи просунутися вперед, але не знає, куди саме.

— Яку ви заготували відповідь? — спитав Гітлер, не відриваючи погляду від карти. — Читайте!

— Відповідь. — Гальдер вийняв з теки телеграфний текст: — «Гудеріанові наступати на Коломну, викинувши бойову охорону на правий фланг, в напрямі на Рязань, а на лівому — до Кашири. Північний фланг 2-ї танкової армії наступає через Оку на Каширу». — Гальдер подав Гітлерові заготовлену телеграму. Той підписав її, не перечитавши, до виконання.

— А друга армія фон Вейхса?

— Друга армія повинна зосередити головні сили на своєму північному фланзі й розпочати наступ сильними групами вздовж залізниць на Єлець та Воронеж і відкинути ворога, що загрожує тут проривом.

— А як склалася обстановка за ніч на північному фланзі групи «Центр»?

— Поки що складається для нас благополучно. Клин зайнято нашими військами. Тепер треба зробити спробу посунути решту частин і з’єднань групи армій «Центр» ударом з півночі.

Це було в неділю 26 листопада, коли Гітлер чекав гостей у своїй ставці в Растенбурзі: Єву Браун і гауляйтера Бормана з Берліна. А вже в середу 26 листопада 1941 року на 158 день війни Гальдер записує в щоденнику: «Північніше Ростова противник підійшов до нашої нової лінії оборони і, очевидно, зайняв висхідну позицію для наступу. З півночі до нього підтягуються нові підкріплення. Таким чином, становище лишається напруженим, тим більше, що наші підкріплення ще не прибули. 6-а армія, як і раніше, стоїть на місці. Противник, очевидно, знімає війська з ділянок перед її фронтом і перекидає їх залізницею на Тамбов і Мічурінськ. Із цих районів противник пішим порядком, а також залізницею переганяє ці частини далі на Рязань. Поки що не ясно, призначаються ці сили для створення оборони на Оці чи вони перекидаються в район Москви», — так помилково думав начальник Генерального штабу вермахту, бо це було і не перше, і не друге: наша Ставка висувала на ліве крило Західного та праве крило Південно-західного фронтів війська нових 10-ї й 61-ї армій, які готувалися до участі в контрнаступі під Москвою.

28 листопада Гальдер записав: «Полковник Хойзінгер (заступник начальника оперативного управління генерального штабу) доповів про те, що в районі Ростова створилось тяжке становище. Противник увірвався в місто. Населення бере участь в боях. Чисельно переважаючий противник сильно тисне з півночі. Очевидно, що наші війська залишать Ростов...

Розмова з Кейтелем: він пропонує використати авіагрупи пікірувальників для полегшення становища в районі Ростова. Оскільки ці авіагрупи треба взяти в Гудеріана, де вони потрібні для успіху подальшого наступу, я змушений відмовлятися від цієї пропозиції. Ростов у крайньому випадку можна віддати і тим самим вийти з тяжкого становища».

І тут в похмурих своїх передбаченнях Гальдер не помилився, бо того ж дня одержує з фронту донесення: «Під тиском переважаючих сил противника, що перейшли в наступ, Клейст евакуює Ростов та район на північ від міста. Наші війська відходять на 15 кілометрів на захід. Цим досягається значне скорочення лінії фронту. Слід чекати подальших масованих атак противника».

Так поступово в ті грізні дні активні дії військ Південного фронту привертають до себе увагу гітлерівського верховного командування, відволікають його від бойових дій під Москвою, що саме й треба було нашій Ставці напередодні підготовлюваного контрудару. А головне — німці не мали змоги маневрувати своїми силами, позбавлятись можливості підсилювати групу армій «Центр» у її наступі на Москву.

В неділю 30 листопада Гальдер на ранковому обговоренні обстановки доповів, щоб не дратувати Гітлера, про становище у смузі групи армій «Північ», де було більш-менш спокійно, і перейшов до головного:

—Група армій «Центр». Північне ударне крило, долаючи впертий спротив ворога, який намагається будь-яким мислимим способом (вводить в бій підкріплення, ставить мінні загорожі) затримати наш наступ, проривається до Москви. Завтра четверта армія розпочне наступ на своїй центральній ділянці. Підтвердились відомості, що противник підтягує сили в район Кашири... Як не дивно, противник в околицях Москви перекидає свої сили з центра на фланги, яким ми загрожуємо.

— Недарма ж і я вам весь час торочу про фланги, — сердито сказав Гітлер. — Фланги перш за все! — рубонув він рукою. — Перед східним флангом другої танкової армії, — після паузи, яка йому здалася пристойною, продовжив Гальдер, — на окремих ділянках в районі Єпіфані противника не виявлено.

— Як? — здивувався Гітлер. — Відступили? Перегрупувалися?

— Невідомо, — сказав Гальдер. — Розвідка ще не донесла нам, що там сталося. В районі оцієї дуги під Тулою, — показав він на карті, — противник, очевидно, відходить. Треба спочатку очистити цей район, перш ніж ставити будь-які нові завдання.

— Правильно, — погодився Гітлер. — А далі?

— Далі на південь противник утримує фронт, ведучи атаки місцевого значення. Від Воронежа.

— Жаль, що ми його досі не взяли, — вирвалось укотре в Гітлера його давнє роздратування, і він з докором зиркнув з-під навислого чуба на Браухіча, якого вважав винуватцем воронезького прорахунку.

Головнокомандуючий сухопутними силами витримав його погляд спокійно. Тільки помітив, що в задерикуватій чілці фюрера немає жодної сивої волосинки, в той час як він сам уже геть білоголовий.

— Велику тривогу викликає становище групи армій «Південь», — продовжував Гальдер.

— Знову «тривога»? — аж скинувся Гітлер. — Що вони там топчуться? Шоста й сімнадцята армії зовсім не вели активних дій цієї осені. Ми їх так і не змусили по-справжньому йти вперед. Вони ж не зазнали ніяких втрат! За що ж їм тривожитися?

— Шоста й сімнадцята армії сьогодні відбили звичайні атаки противника, і становище їхнє й справді тривоги не викликає. Зате є причини турбуватися долею першої танкової армії. Противник переважаючими силами атакував її новозайняту оборону того ж дня, як вони на них закріпилися, спробував охопити армію з флангів та примусив її вже вчора вдень ввести в бій свій армійський резерв — чотирнадцяту танкову дивізію, яку ми планували перекинути під Москву. Завадити новим вклиненням противника, на жаль, не вдалося, і нашим військам довелося відійти ще далі назад.

— Хто дозволив?! — крикнув Гітлер, ударивши кулаком по столу. — На якій підставі?

— Рішення на відхід прийняло командування групи армій «Південь», —спокійно, але твердо доповів Гальдер. — Фельдмаршал Рундштедт в такій напруженій обстановці, яка склалася на Фронті першої танкової армії, дозволив командуванню армії тверезо оцінити обстановку і знайти правильне рішення. В таких випадках варто довіряти підлеглим інстанціям, і генерал-фельдмаршал Рундштедт має право на таке довір’я. Бо Клейст зробив усе, що в його силах. Слід надати, мій фюрере, свободу дій і командуванню групи армій, тоді воно успішніше виконуватиме завдання...

— Це самоуправство! — верескнув Гітлер. — Відступаючи, вони оголюють південний фланг групи армій «Центр», що веде наступ на Москву своїми вкрай вимотаними дивізіями. Я не дозволю зірвати всю кампанію цього вирішального року! — трахнув він знову кулаком по столу, і в його очах спалахнув лиховісний, вовчий вогонь.

— Відхід намічено на рубіж Таганрог, Міус, Бахмутівка, — незворушно показував на карті начальник Генерального штабу, виконуючи свій обов’язок, — на добре підготовлені колишні наші позиції. Тут успішніше можна оборонятися...

— Забороняю! — крикнув Гітлер, втрачаючи владу над собою. — Я чекаю наступу сімнадцятої армії на Ворошиловград!

— Мій фюрере, — сказав Гальдер спокійно, — очевидно, в ОКВ не мають уявлення про справжній стан наших військ, коли вам пропонують плани таких фантастичних операцій, не підкріплених ні силами, ні засобами, ні оперативним становищем армії, яка не може зрушити з місця через бездоріжжя, відсталі тили, через відсутність підвозу. Це повне ігнорування реальної обстановки може нам дорого обійтися...

— Я не маю бажання вас вислуховувати! — обірвав його Гітлер і вилетів із залу засідань у свій бункер повз отетерілих есесівців, що відразу ж зачинили важелезні металеві двері й завмерли з автоматами на грудях. Був полудень — дванадцята година.

О 13.00 головнокомандуючого сухопутними силами генерал-фельдмаршала Браухіча, що мовчав, неначе набрав у рот води, викликано до фюрера самого, без Гальдера.

«Очевидно, — записав у своєму щоденнику генерал-полковник Гальдер, —відбулася більш ніж неприємна розмова, протягом якої говорив тільки фюрер. Він засипав головнокомандуючого сухопутними силами докорами і лайкою та надавав необдуманих наказів.

Головком, потураючи бажанню фюрера, на жаль, віддав наказ не відходити на вищезгаданий рубіж. Фельдмаршал Рундштедт відповів, що не може виконати цього наказу і просив змінити наказ або увільнити його від командування. В зв’язку з тим, що фюрер залишає за собою право остаточного рішення в цьому питанні, відповідь Рундштедта була передана йому дослівно... Полковник Хойзінгер вів неодноразові переговори по телефону з ОКВ та командуванням групи армій «Південь». Фон Рундштедт доповів, що наказ фюрера виконати неможливо.

О 2.00 першого грудня фюрер наказав фон Рундштедтові здати командування групою армій «Південь» Рейхенау, котрому він звелів виконати відданий ним (фюрером) наказ». Гальдер. Воєнний щоденник. Том 3 — с.86. Таким був фінал Ростовської операції — першої наступальної операції наших військ восени 1941 року.

Війська Південного фронту на південному фланзі розгромили 1-у танкову армію Клейста, визволили Ростов і відкинули противника на 60—80 км на захід, на рубіж річки Міус.

А Рундштедт був першим командуючим групою армій, звільненим Гітлером у Другій світовій війні. Найавторитетніший, найвидатніший, найдовіреніший з усіх фельдмаршалів Гітлера. Така ж доля чекала ще багатьох його колег з вищого командування вермахту, бо в грудні 1941 року Східний фронт захитався і затріщав під ударами радянських військ. І особливо в битві, що розгорнеться тими днями в білосніжних полях під Москвою... Війська Волховського фронту увірвались тим часом у Тихвін, бо командирові 65 дивізії, що його штурмувала, полковникові Кошовому, на передній край подзвонив уночі Сталін. Назвавшись Івановим, він коротко наказав: «З Тихвіном пора кінчати, товаришу Кошовий. Бажаю вам успіху».

Сталін знав: його дзвінок на передову підніме й мертвих.

Ні, недаремно Гітлер боявся за свої фланги — вони весь час були під прицілом нашої Ставки, Генерального штабу й Головнокомандуючого. Або, як його називав Жуков, Верховного. Їх зв’язували, постійно атакували, щоб позбавити сторону противника можливості маневрувати військами й підкидати їх на Московський напрям, де вже видихалася група армій «Центр» фельдмаршала фон Бока, а Гудеріан, не зумівши взяти Каширу і Тулу, одвів свою знамениту 2-у танкову армію за річку Зушу і за це був знятий з поста командуючого армією і відправлений в запас.

Мело, мело... Замітало! Не тільки снігом і хуртовиною — змітало ворога нестримним наступом Червоної Армії спочатку під Ростовом, потім під Тихвіном, а згодом і в центрі, під Москвою. Особливо — тут! Наступ із тактичного переростав у оперативний. А в результаті битви під Москвою — і в стратегічний успіх! Бо саме тут було вперше за Другу світову війну на голову розбито найпотужніше стратегічне угруповання, яке мало взяти столицю і похоронити СРСР.

Війна клекотала. Війна розверталась поволі обличчям удачі до нас по всьому фронту від Кандалакші-Мурманська до обложеного Севастополя! Бо раптовість нападу відлетіла з короткими літніми ночами та осінніми журавлями, і невсипущі людські труди і подвиги приносили дедалі помітніші результати, гинучи на полях битв, бійці й командири Червоної Армії розвіювали міф про непереможність вермахту! А з евакуйованих далей Сибіру «неісходимого» йшли все нові й нові війська для поповнення вибитих полків та дивізій, оточених армій. Рухалися танки, гармати, літаки і «Катюші». А у фашистів резерви вичерпувалися, і дальні далі, за якими лишилася їхня батьківщина — Німеччина, все більше гнітили їх.

І вже, крім хваленого фельдмаршала Рундштедта — завойовника Польщі та Франції, знято й не менш уславленого командуючого групою армій «Центр» фон Бока, відсторонено головнокомандуючого сухопутними силами гененерал-фельдмаршала Браухіча. А командуючого 4-ю танковою групою генерал-полковника Гьопнера розжалувано в рядові й віддано для розправи військовому трибуналові. В присутності його підлеглих з Гьопнера есесівці зірвали погони, ордени й відзнаки, заштовхали в «чорний ворон» і повезли в рейх під конвоєм, як найбільшого злочинця. Таким уже нема вороття. Вслід за ним знято й командуючого групою армій «Північ» фельдмаршала фон Леєба — «знаменитого стратега оборони», як прозвали його у вищих колах вермахту.

Ми не знаємо, як покидали нашу землю розбиті першої ж осені й обезславлені завойовники, осоромлені фельдмаршали фон Бок, фон Леєб, фон Рундштедт. Зате основоположник бронетанкових військ Гудеріан сам описав у своїх «Записках одного солдата», як він, знятий Гітлером, їхав з-під Москви через розташування німецьких військ і бачив розбиті й спалені нашими артилеристами свої танки, своїх побитих солдат, занесених білими снігами Підмосков’я: трупи, трупи, трупи, що, й замерзлі, здіймали руки, ніби проклинали його за те, що він їх привів сюди —«в білосніжні поля під Москвою». Через розбомблені та розбиті артилерією колони, через спалені міста і села, через засніжені поля і дороги пробивався він на Брянськ, Смоленськ і Мінськ, через Брест, який брав у польській компанії 1939 року. Тобто тим самим шляхом, яким вдирався до нас, сіючи смерть і спустошення. І все, що зробили за його наказом солдати другої танкової групи, згодом перетвореної й перейменованої на армію, поставало перед його очима, перед його сумлінням і совістю страшним, вражаючим попелищем. Морок і спустошення супроводжували його по всьому шляху, і не було йому пристанища на розтерзаній його військами завойованій землі. І безславний фінал завойовництва був нічим іншим, як втечею з цієї сплюндрованої його військами землі. І всі його роздуті й розтрублені пресою почесті й слава завойовника Польщі та Франції облітали з нього в тій подорожі в нікуди, у відставку, в запас, і це в розквіті сил, досвіду й розуму, падали в сніги Підмосков’я, що заносили й заносили трупи його солдатів.

Мело, мело... Замітало й заносило сліди завойовників на нашій политій кров’ю і сльозами землі. Білі дороги. Білі ліси. Білі згарища міст і сіл. Все біле-біле, мов саван. І біла летюча заметіль, хуртовина над розбитими, відступаючими військами, на які ні Рундштедтові, ні фон Боку, ні Гудеріану не хотілося дивитися, не хотілося бачити їх...

А наступ Червоної Армії, що почався контрударами під Ростовом і Тихвином, а вилився в розгром групи армій «Центр», продовжувався й на інших ділянках безмежного фронту.

В штормову гаспидську ніч під Новий, 1942, рік морська піхота полковника Осипова подолала збурене штормове море і здійснила дерзновенний десант на Керч, Феодосію і все узбережжя між ними. А з Федосійської затоки вдарили на північ до Арабатської стрілки, перерізаючи Керченський півострів у найвужчому місці, а з ним і шляхи відходу кільком дивізіям корпуса Корцфлейша. І генерал-полковник Манштейн, розбуджений серед ночі в своєму штабі під Севастополем, помчав через увесь Крим, скований ожеледдю, рятувати становище на Керченському півострові.

На командирському танку він увірвався не в саму Керч, а доїхав лише до Семи колодязів, де вдалося закріпитися вибитим з узбережжя дивізіям. І тут же допитав командира дивізії, яка залишила Керч.

Генерал стояв перед Манштейном білий, як стіна, постарілий за одну ніч так, що той ледве пізнав його, і благав у присутності підлеглих:

— Пане генерал-полковнику, я виправлю становище!

— Де ви були, як вони висаджувалися? — кричав на нього Манштейн, тупаючи ногами. — Чому не скинули в море?

— Ми сподівалися, що під час шторму десант неможливий, — виправдовувався генерал. — До того ж в новорічну ніч... Неймовірно! — Мундир на ньому розхристаний, погони й ордени зірвані — таким, як оцей генерал Гьопнер, вороття вже немає, щоб вони не казали, як би не виправдовувалися. За розстебнутим шорстким коміром мундира іскриться святкова строката краватка на білій, як сніг, сорочці, зодягненій заради Нового року. Вона дратувала Манштейна найдужче.

— Ми ж разом в академії вчилися! Згадайте, пане генерал-полковнику. Манштейн одвернувся від колишнього однокашника, змахнув рукавичкою своїй охороні. За шляховою сторожкою Семи колодязів коротко диркнула автоматна черга.

Мело, мело. Замітало...

У «Вовчому лігві» під далеким Растенбургом біснувався Гітлер, намагаючись зупинити розбиті війська групи армій «Центр», а в теплій хаті десь під Юхновом спав вкладений майже силоміць у широке ліжко з перинною командуючий Західним фронтом міцний бритоголовий і ще зовсім молодий генерал армії Жуков. Спав уперше вдень від самого початку війни — висипався за довгі безсонні ночі відступів, контратак під Єльнею, вистражданого й скипілого кров’ю контрнаступу під Москвою, що саме успішно розвивався. По всій ширині фронту. Наступали також Калінінський, Брянський, Південно-західний під командуванням генерал-лейтенанта Костенка, що застрелиться потім у травні сорок другого в оточенні під Харковом. Віддавши всі відповідні розпорядження, вирядивши у довготривалі рейди по тилах 2-ї танкової армії
I кавалерійський корпус Бєлова, Жуков спав уже другу добу, і спокійний голос Сталіна ставав ще спокійнішим, коли Верховному доповідали, що командуючий фронтом спить і не може прокинутись.

— Нехай спить, — скаже він тихо після довгої паузи, покладе трубку й сам собі усміхнеться у вуса. — Недарма ж він стільки і сам не спав, і всім нам не давав спати ні в Генеральному штабі, ні під Єльнею, ні в Ленінграді, ні тут, під Москвою.

Жуков спав, ніби набирався сил на наступні роки тяжких боїв, відступів, наступів, проривів і перемог, яких на його долю випаде чи не найбільше за всіх маршалів і генералів Другої світової війни. Але все це ще буде попереду. А зараз війська його Західного фронту рвуться вперед в білосніжних полях під Москвою, звільняючи села й міста, сплюндровані ворогом. А Бок, Леєб, Рундштедт і Гудеріан тікали з нашої землі, щоб не повернутись сюди більш ніколи, і густими білими снігами заносилися їхні криваві сліди, білим мороком ненависті й ганьби вкривалися їхні імена в болючій пам’яті людства.