«СЛОВ’ЯНСЬКІ ТАНЦІ» ДВОРЖАКА

Валентині Данилівні Гончар —
з давньою приязню
і глибокою шаною.

— Приїздіть у Херсон. Я вилітаю зараз туди й матиму вільний вечір, — у незвично квапливу мову Олеся Гончара вривається команда диспетчера:

— Прибрати трап херсонського рейсу!

— Їду! — встигаю крикнути в телефонну трубку.

І одразу ж — короткі й часті гудки відбою.

У Миколаєві сутеніє. Падає лапатий сніг. Хапаю зі столу щойно передруковану новелу, мчу на автовокзал. В автобус вскакую в останню хвилину. Двері тут же з гуркотом зачиняються. І ми рушаємо.

Вільних місць немає — всю дорогу стоятиму. Це мене влаштовує — зараз я не здатен сидіти: сам Гончар кличе!

У салоні тепло й затишно. Пасажири дрімають. А з водійської кабіни лунають «Слов’янські танці» Дворжака — м’яко й тихо, ніби вкутані снігом, що падає за вікном. Мріє заштрихований його пеленою вечоріючий і принишклий степ, ніби перелитий у милі мелодії, і душа моя мліє й розчиняється в них, мов у забутій маминій ласці. Й тихо та тепло мені їхати до Олеся під цю чудову музику і думати: «Що його спонукало покликати мене? Самотність серед людей? Набридливі одвідувачі в Спілці? Бажання перемінити обстановку? Чому ж мене? Щось значу для нього?»

А «Слов’янські танці» Дворжака надривають душу рідними мелодіями, навівають тугу й захоплення, навертають сльози на очі.

Багато віддав би за те, щоб лунали вони водночас і в салоні літака для Олеся. А чому б ні? Радіохвилі ловлять і на лайнерах у піднебессі.

Музика ж єднає людські душі найліпше. А мені ж так хочеться того єднання! Та й кому з нас не хотілося зблизитися з Гончарем у зеніті його творчості й слави. Кожна нова книга його окутана відблисками її, і лірична мрійливість випромінюється з його іскристих карих очей, і скупа тиха усмішка осяває його зосереджене й вічно замислене обличчя.

«Слов’янські танці» Дворжака супроводжуватимуть всю дорогу від Миколаєва до Херсона. В тому концерті вони пролунають усі: перша серія, написана 1878, та друга серія — 1886 року. Геніальна обробка чеських, словацьких, польських та українських танців розкриває глибинну своєрідність кожного з них, і впізнавання знайомих мотивів хвилює і навіть мучить, навіває спрагу недосяжного, омріяного щастя...

Виходжу з автобуса, переповнений рідними мелодіями та передчуттям жаданої зустрічі з Гончарем. А застаю у вестибюлі готелю Петра Рєзникова — редактора «Наддніпрянської правди». Він тихо й загадково всміхається й веде у замовлений номер — мовчки, без жодної інформації.

— Олесь теж поселився тут?

— Ну, ні-і-і! Олесь Терентійович ночує в палаці Потьомкіна. Зараз він у Кочубея. У Першого. Але обідатиме з нами, — Рєзников озирається й переходить на шепіт, хоч коридор порожній, мов бубон, напівзатемнений — не віриться, що тут є ще хтось, крім нас. — Шеф-кухар обіцяє почастувати нашого гостя свіжою осетриною, — звіряє мені, мов найбільшу таємницю, обережний Рєзников, так само оглядаючись на всі боки довгого й похмурого коридору.

Ну, ви й самі знаєте, які занедбані провінційні готелі в перехідну пору від зими до весни, як оце зараз.

— Незабаром прийде, — поглядає на годинник Рєзников, усівшись у низенькому фотелі напівпорожнього номера.

— Якщо його не забере ваш Перший.

— Ну, ні-і-і! Олеся так просто не забереш. Раз обіцяв, то буде. Я вже знаю... — і знову мовчить мій Рєзников, ніби береже таємницю.

Незабаром і справді енергійно входить Гончар, міцно тисне руку, пильно дивлячись в очі, ледь усміхається кутиками губів.

— Добре, що приїхали. — І враз суворішає: — Щось написалося?

— Так. Новела «Зеєловські висоти».

— Привезли? Чи забули вдома?

— Не забув, — дивуюся й подаю згорнутий вчетверо рукопис.

Дивуюся, бо захопив новелу механічно, не маючи й гадки показувати її Гончареві. Просто звик перечитувати й правити щойно написане навіть у дорозі.

Не розгорнувши й навіть не глянувши на текст, Гончар кладе новелу в бокову кишеню.

— Погано сплю на новому місці. Тому перша ніч саме для читання, — і обертається до Рєзникова: — Все владнали?

— Як домовлялися.

— Тоді рушаймо. Обідатимемо по-англійськи: в сутінках.

Ресторан ще порожній. А в віддаленому кутку біля вікна — гарно сервірований стіл: червоніють свіжі помідори, рожевіє напівпрозора сьомга, на цьому тлі святково голубіє майстерно відкрита банка чорної ікри, переливаються кришталеві чарки й фужери, і «Столична» прозориться посеред столу на білій-білій, свіжо випрасуваній скатерті.

Як тільки сідаємо, високий сухорлявий офіціант у чорних штанах, білому піджаці з вишневим метеликом на рипучій сорочці наливає Гончареві горілки. Не забуває і нас.

— Осетрову солянку подам пізніше, — нахиляється до Гончара.

— Несіть зараз — буде саме вчасно. — Олесь піднімає чарку. — Наразі будьмо здорові, — цокається зі мною, потім з Рєзниковим. — За зустріч. Хай їх буде побільше!

Протягом усього вечора — уважний до обох нас, вправно й ґречно орудує ножем і виделкою, красиво п’є, ще краще й акуратніше їсть. Мимоволі милуєшся ним за цим пам’ятним першим застіллям.

— Вранці з Кочубеєм їдемо до виборців на той бік Дніпра. В Таврію. О дев’ятій нуль-нуль. На роботі будете? — питає Рєзникова.

— Приходжу рано. Мій кабінет на першому поверсі.

— Занесу Сашкову новелу, бо завтра з ним не побачимося. Ніколи. Потім він забере її у вас. Зайдете? — питає мене, опромінюючи приязним поглядом. — У Миколаїв же встигнете? Маю на увазі — на роботу…

— Авжеж. Автобуси — щогодини.

Мене гріє думка, що новела у нього в кишені, що Гончар першим прочитає її. Але й бентежно: якою вона здасться йому? Його вимогливість до власних рукописів вражає: редакторам нічого робити в текстах Гончара. Тож і до інших він невблаганний.

Ікра й сьомга зі свіжими помідорами наприкінці довгої зими, шинка і краби — все неймовірно смачне. Солянка ще смачніша. І вечір — тихий-тихий і милий — синіє за вікном, вкутується снігом. Бувають же отакі вечори, як сьогодні! Коли все лагодиться й лагідніє до вас. Дуже рідко, але бувають. Чи бували. Тільки за нинішніми днями й роками забуваю, яке щастя вони приносять. Немає вже тих, кого знав і любив, як свою душу...

Провівши Рєзникова, лишаємося удвох. Лапатий сніг густішає, обоє білішаємо на очах — це єднає й зближує, і ми довго мовчимо: нам гарно й приємно йти мовчки засніженим пізнім містом і думати, що все життя ще попереду, що нас чекає література з її успіхами й невдачами. І цьому, здається, не буде кінця.

— Ходімо до Дніпра та погляньмо, який він тут о цій порі.

Спадистою вулицею, підковзуючись на пухкенькому снігу та підтримуючи одне одного, спускаємося до річкового вокзалу й виходимо на порожній дебаркадер. Він лунко озивається під нашими кроками.

Дніпро тут, у пониззі, вже скрес — грізно темніє на всю широчінь. Звідси не видно протилежного берега. За сніжною пеленою не видно й самого Дніпра. Лиш частка його вгадується в нічній каламуті, і тому здається: велика ріка одвертається від нас у зажурі чи скорботі.

Від потужної течії на видимому просторі схоплюються брижі, вивергаються десь із дна опуклі гнівливі кола. А під дебаркадером, під річковими катерами, поромами й баржами, пришвартованими вздовж берега, лунають сплески й сумні зітхання, ніби хтось там прощається навіки, не сподіваючись вороття...

— Сердиться Дідуган, — киває на ріку Гончар. — Що ж, неси свої води до моря... Знаємо: тектимеш вічно, коли й нас не стане. Єдина втіха... Що хоч ти, Дніпре, безсмертний... Як наша Земля…

Вітер налітає несподівано, як завжди в південних краях. Сніг б’є в обличчя, засліплює очі, гуде у вершечках тополь, яких ми досі ніби й не помічали. А коли приходимо до білого палацу зі смугастою будкою варти біля воріт, розгуляється справжня хуртовина.

Зупиняємося в затишку під високим парканом, і Гончар під завивання вітру розповідає про недавній конфлікт із Твардовським:

«Запрошує у редакцію «Нового мира», прочитавши переклад роману «Людина і зброя».

— У тебя дача есть? — питає, не виходячи з-за столу і не вітаючись.

— Є, — не тямлю, яке це має відношення до роману.

— А сад?

— Що ж то за дача без саду?

— А вот у меня в Красной Пахре — лес. Только лес и ничего больше! У тебя в саду земля мягкая?

— Самий пісок.

— Так ты возьми лопату, выкопай яму поглубже, положи в нее вот это, — кидає мені через стіл рукопис, — и зарой.

І так люто дивиться на мене синіми, холодними, як лід, очима, ладен убити. Мені аж моторошно стає.

Стовбичу приголомшений перед його столом, а він:

— В твоем романе воюют одни хохлы. Где это видано? И вообще, что это за студбат? Что за бойцы с полными пазухами яблок на поле боя? Постоянно комплексующие, вечно копающиеся в своем интеллигентском нутре. Достоевщина да и только! С такими горе-солдатами драпали бы до самого Урала. И за Урал. Советую тебе: забудь об этом романе, будто и не писал его.

Такої люті не сподівався від нього. Адже ми обоє секретарі всесоюзної Спілки, часто зустрічаємося по роботі. Він не раз друкував мене у своєму журналі. Але цього разу переді мною сидів зовсім інший Твардовський — він ніби ніколи не те що не знав, а й не бачив мене!»

Гончар помітно хвилюється, і мені боляче за нього.

Вартовий уже вкотре виходить з будки, підозріло поглядає на нас.

— Зараз іду, — Гончар подає мені руку.

Не втримуюсь — обнімаю його, а сказати нічого не зважуюсь. Зблизька помічаю в темряві вологий зблиск його очей. Обличчя під козирком нерп’ячої шапки здається блідим і змарнілим.

— Стережіться снобів! Особливо московських.

— Знаю їх і по Миколаєву. Але ж Твардовський?! Справжній талантище! А талант не може бути ні лихим, ні жорстоким. Дивуюся...

— Не дивуйтесь... На жаль, вони там, у Москві, вважають нас провінціалами. Йому щось не сподобалось? Припускаю: весь роман його не влаштовує? Так скажи по-людськи. Ні... Конче треба показати свій норов і владність. Ніхто мене так не ображав за все життя, як він. Це — твардовщина… Зверхність і зазнайство! Ціла епоха в радянській літературі…

Підходимо до воріт. Вартовий відчиняє перед Гончарем хвіртку. Стає поміж нами, мовби відтинаючи його від мене і блокуючи вхід. Зачиняє хвіртку перед моїм носом. Олесь зникає за нею, а я лишаюсь наодинці з темрявою, хуртовиною в чужому місті глухої опівнічної пори.

Як тільки минаю високий паркан, вітер з-за рогу люто жбурляє снігом в обличчя, рве одяг, гоготить над дахами, гуде у вітах дерев і мчить через нічний Херсон у безвість, у холодне степове безмежжя. Піднімаю комір вище, бреду заметами до готелю і ніяк не можу збагнути, чому так розгнівався на Олеся Твардовський? Аж доки й сам незабаром не отримаю розгромну рецензію від нього на роман «Білі хмари»: Олександр Трифонович у вимогливості безоглядний і невблаганний. Всі знають, що авторитетів для нього не існує. Про це свідчить і його передмова до п’ятитомного Буніна, якого він любить. А все ж...

Довго не сплю, вслухаюся в телесування вітру за вікном та уявляю їхню розмову в подробицях, і вона крає мені душу: такий характер? Така сувора прямота?

Але якою дорогою вона здається мені тепер!

На ранок хуртовина вщухає. Над засніженим містом блакитніє небо. В ньому вгадується подих недалекої весни — її ніби принесла саме ця завірюха. Бо вчора була ще зима.

А в душі моїй і пам’яті оживають «Слов’янські танці», нагадують: «Гей, слов’яни! Ви ж браття! Будьте толерантнішими між собою!»

Здаю номер і йду до Петра Рєзникова. Як тільки заходжу, вибігає назустріч з-за столу:

— Слухай-но, чуєш? Отут ось кілька хвилин тому ходив по кабінету Гончар і хвалив твою новелу. «Засилайте, — каже, — в номер. Сашкова новела прикрасить вашу газету!» Я прочитав і заслав. Нічого не правив... Тільки абзаци позначив. Зараз її набирають — незабаром принесуть гранки, і ти вичитаєш її, перш ніж їхати в Миколаїв. А Олесь у Кочубея...

— Хіба вони не поїхали? Вже пів на десяту!

— Мабуть, чекають, доки розчистять дорогу. Снігу ж навалило стільки, що й не проїдеш. За всю зиму стільки не випадало. На врожай, Сашко, на врожай! — високий, поважний Рєзников радо метушиться біля принесених із друкарні перших шпальт.

А мені теж радісно — радісно й край! Гончареві сподобалася моя новела! Самому Олесеві!

— Обіцяв навідатися перед від’їздом, — каже з-за столу Рєзников. — Просив затримати тебе. Роздягайся та вішай пальто отам біля батареї, нехай протряхне. Бо, бачу, й досі мокре від снігу. Ви що, цілу ніч отакою негодою по місту блукали? Ото, мабуть, розмова була!

— Та не всю ніч. А довгенько...

Цієї миті двері відчиняються, входить Олесь — свіжий, гарно поголений, в доброму настрої. Сьогодні він знову гордий і незалежний. Сонце б’є у високі вікна, яскраво освітлює його лице. Карі очі золотяться, повнуваті губи ламаються привітною усмішкою, на щоках виграють ямочки.

Гончар наділений смаглявою суворою вродою, такою принадною для жінок. Зізнаюся: жду похвали новелі, а наражаюсь на сердите зауваження:

— У вас надто балакучий генерал, — з ходу докоряє Гончар. — Запевняю вас: вони дуже мало й неохоче говорять. Ще менше думають. — Гончар, заклавши руки за спину, прогулюється кабінетом. Потім зупиняється переді мною, пильно дивиться у вічі. — Звикли всіма командувати і коверзувати, вередливі й самовпевнені. Поміркуйте над цим. А взагалі новела написана так, як ви спромоглися написати зараз. Іншого нікому з нас не дано. Будьте здорові, — подає нам обом міцну й гарячу руку. — Машина чекає...

Швидко виходить. А я тільки зараз згадую: не спитав його про щось дуже важливе! Кидаюся вслід і бачу спину, що квапливо вглибає в затемнений коридор.

— Олесю Терентійовичу! — гукаю до непристойності гучно.

На мить він обертається. Але з ліфта виходить по-дорожньому вбраний у сіру бекешу зі смушевим коміром вродливий та сивий Кочубей, бере Гончара під руку, веде на вихід. Олесь махає мені прощально, зникає за вигином коридору.

А я й досі гукаю, не встигнувши, навздогін:

— Ви вчора слухали «Слов’янські танці» Дворжака?

Не спитав його про це тієї довгої ночі. Не встиг спитати і вранці. Хоч мені здавалось тоді, здається й тепер: це дуже важливо!

— Ви слухали «Слов’янські танці» Дворжака? — питаю, гукаю, кричу.

Та він мене вже ніколи не почує...

Конча-Озерна, 1998—2001 рр.