СТЕПОВИЙ НАШ ГАЙЯВАТА

10 сiчня, 2003, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 1, 10 сiчня-17 сiчня 2003р.
Відправити
Відправити

Здається, в нас у степу, в колишньому Дикому Полі, були написані вірші з добірки «Димар», уперше опу...

Микола Вінграновський

Здається, в нас у степу, в колишньому Дикому Полі, були написані вірші з добірки «Димар», уперше опубліковані 7 квітня 1961 року в «Літературній газеті» за редакторства Павла Загребельного з підзаголовком, даним самим редактором: «Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої». І перша збірка «Атомні прелюди» писалася теж, мені здається, неначе у нас на городі, над ставом, у батьковому вишневому саду.

І друга збірка «Сто поезій» з автографом «Дорогому моєму Сашкові з любов’ю, 1967 року», і третя — «На срібнім березі» (1978), і четверта «Київ» (1982), і п’ята — «Губами теплими і оком золотим» (1984), і шоста — «Цю жінку я люблю» (1990), і сьома — «З обійнятих тобою днів». І остання — «Любове, ні! Не прощавай!» — усі вони, як і улюблена моя поема Миколина «Світ без війни» та сценарій під цією ж назвою, який я не зумів «пробити» на кіностудії імені його вчителя Олександра Довженка, — все-все, що вийшло з-під пера Вінграновського, писалося, побий мене Бог, здається, якщо не у нашому селі, не під нашою хатою на призьбі, то вже, напевно, у душі моїй.

Забриніло, і незчувсь,

Як відбриніло,

Обпалило душу і пішло,

Все, що мало, все і оголило,

І душа вже дзеленчить,

як шкло.

...Рання ніч,

і небо прокололось,

Вирізнилось, мов дитя мале,

Й озива овечий мене голос,

Мекає Миколою мене,

Що воно від ніжності

збриніло,

Щезло ненадовго, не зовсім,

Лиш в туманну барву

перебігло

Подихом із іменем моїм,

Що воно від розпачу

щасливе,

Там, де кінь, лошиця і лоша,

Щоб в провалля хмарне

та звабливе

Сторчма

не звалилася душа...

1990

Я щасливий із того, що Микола читав мені першому щойно написану поему «Світ без війни». І моя дружина, стримана та сувора Галина Дмитрівна, сміялася, коли Вінграновський скоріше «грав», а не читав «Хор Президентів». У 1962 році ніби заглянув на тридцять років уперед:

Ми — милиці,

ми — мильниці, ми-ми...

Сусіди, сало, гуси і пшоно...

Ми — Гітлери,

ми — Геббельси, ми-ми-ми,

Ми-ми-ми-ми,

ми-ми, ми-ми-ми...

Отак тепер самовеличаються многії випадкові президенти, яких розвелося з розпадом СРСР та Варшавського Договору — хоч греблю гати. Ми-микають, величаються і нічого не роблять. Як Микола Вінграновський побачив це з такої великої історичної відстані, залишається великою тайною його зрячої душі й прозірливого таланту.

Я потім десь читав цю поему — в журналі чи в збірці — і не знайшов там «Хору Президентів». Цензура лютувала тоді, бо зі зняттям Хрущова «відлига» вже скінчилася. Хотів запитати Миколу, та не запитав — у кожного з нас свої біди, клопоти й трагедії. 1963 року в мене померли майже одночасно батько й мати, а Микола знімав в Одесі свій перший фільм «Ескадра іде на Захід», і ми довго не бачилися.

Потім він знімався у Володі Денисенка в якомусь фільмі, щодня приносив у великій шапці, лисячій чи вовчій, «Сонячну машину» Винниченка, не ховаючись, лякаючи партнерів по знімальному майданчику, починаючи з режисера-постановника, що відсидів у таборах десять років, і до абсолютно благополучного освітлювача.

— Скажіть йому хоч ви, — приводив Володя до мене в кабінет Вінграновського, — щоб припинив цю браваду. Бо обоє загримимо аж на Колиму.

Пізніше я взнав, що обоє вони не лише вчилися одночасно у ВДІКу, а й жили у свого «Майста», як називали тоді в кіношних колах викладачів кіноінституту, на повному пансіоні. Миколу «виловив» Олександр Петрович аж із глухого Первомайська на Миколаївщині, а Денисенка прийняв у свою майстерню одразу ж по звільненні з місць «не столь отдаленных».

Так що були вони — як брати, і, як брати, не корилися один одному й трохи ревнували один одного до Довженка та його пам’яті. Микола, як ближчий по духу, складу характеру і темпераменту до Олександра Петровича, ніж прагматично-врівноважений Володя, ніс на собі більший і помітніший тягар Довженкових впливів: рвійність, патетика, висока риторика вчуваються в його ранній поезії, а також в авторській грі — на екрані це особливо помітно.

Мене потрясла «Повість полум’яних літ» і особливо образ Орлюка, створений Миколою. Пам’ятаю, перед одним із всесоюзних з’їздів письменників Юлія Іполитівна запросила нас на перший перегляд картини і ми опинилися перед широкоформатним екраном, з якого буквально ринула, мов весняна Десна, Довженкова поезія.

— Ну, як вам фільм? — звернувся до мене Гончар після перегляду.

А побачивши, що я плачу, різко розвернувся й пішов геть, збентежений, шокований і навіть, здалося мені, невдоволений: мужчини не плачуть, якщо вони справжні мужчини, та ще й колишні солдати. Але я плакав, переповнений емоціями, вражений у саме серце рідною, суто національною поетикою, якої ніколи не було і не буде в кіно після Довженка. Микола Вінграновський — Орлюк із тієї країни Довженкової Правди, Поезії, Мудрості та Краси.

На тому перегляді його не було. Можете уявити, як мене потрясли його вірші — п’ятнадцять поезій у згаданому числі «Літературної газети» за 7 квітня 1961 року. Коли я розгорнув газету й побачив демобілізованого Орлюка в якомусь недбало накинутому респектабельному та вельми модерному плащі, з похиленою в задумі чи в сумі головою, я вже прийняв у серце його поезії, не читаючи. А коли прочитав... Ну, ви самі знаєте, яке вибухове враження справили на всіх нас ті вірші. З них, саме з отих п’ятнадцяти віршів Вінграновського, почалося шістдесятництво у нашій літературі, кінематографі, науці, живопису, в публіцистиці. Маніфестом шістдесятництва, його стратегічною програмою, поза всяким сумнівом, стала праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Але почалося воно з «Димаря» Вінграновського, продовжилося «Ножем у сонці» та «Соняшником» Драча, «З матір’ю на самоті» Симоненка, «Сивою ластівкою» та «Дорогою» Олійника, «Білим конем Шепталом» та «Колесом» Дрозда, «Оленем Августом» Гуцала, добіркою з трьох новел Шевчука.

Оті п’ятнадцять віршів у «Літературній газеті», як і поема «Світ без війни», вперше прочитана в моєму готельному номері, і роль Орлюка, що так потрясла мене у Москві, — все це я подумки згадував над маминою, а потім і над батьковою домовинами. І з тих похоронів я повернувся зовсім іншою людиною. Там, над могилами моїх скромних і роботящих батьків, я по-справжньому збагнув, що означають для мене спілкування й спільна праця на кіностудії з Павличком, Драчем, Вінграновським, Денисенком, Параджановим, Іллєнком, як збагачують вони мене кожною зустріччю, кожним днем спільної роботи.

А життя йшло собі та йшло. З усіх втрат і доріг повертався на кіностудію до своїх друзів, серед яких з’явилися вже й зовсім молоді: Леонід Осика та Михайло Бєліков, Іван Миколайчук — студент театрального інституту, що зіграв одночасно роль Шевченка в Денисенковому «Сні» та Івана в «Тінях забутих предків» Параджанова. А тут ще й Леонід Биков переїхав до нас із «Ленфільму», буквально вирваний звідти Миколою Зарудним. У вільні від праці хвилини режисери, особливо Денисенко й Параджанов, розігрували у моєму чи Земляковому кабінетах епізоди своїх фільмів, що саме знімались у павільйоні, вимагали порад і обговорень у вузькому колі, щоб врахувати їх на знімальному майданчику.

Оглядаючись у минуле, бачу його щасливим: яке добірне товариство зібрав тоді на кіностудії Довженка Микола Зарудний! Лишилися тільки згадки про те, як читали мені свої поезії мої геніальні й красиві товариші і друзі. Найчастіше читав Вінграновський: на кіностудії, на алеї вздовж Довженкового саду, в приймальній директора перед тим, як зайти в чорні дерматинові двері, в коридорах, де плелися студійні інтриги й плітки, в сьомій проекції перед переглядом відзнятого матеріалу, привезеного з одеської експедиції. Микола знав, відчував, як я люблю його поезію, і читав її мовби самому собі.

Я б тебе заховав

за коня чи могилу.

Та могилі й коню

де сховатись самим?

Я б тебе заховав

за Дніпра тиху спину,

Та Дніпрові самому

сховатись за ким?

Я б тебе заховав,

та за що і за кого?

Чи за серце своє,

що в груді цій гуде?

Я б тебе заховав

серед неба у Бога.

Але небові

й Богу сховатися де?

Цей вірш, так само прекрасний та сумний, як вродливий і шляхетний Микола, степовий наш Гайявата, він читав мені на високих сходах нашого під’їзду, коли ми поверталися із засідання президії Спілки на Коцюбинського, 2, поряд з гамірним гастрономом, а мені здавалося, що ні гастроному, ні галасливого люду в ньому, ні машин, ні вуличного гомону немає, — наче ми з Миколою десь у степу, на високій забур’яненій могилі, з якої видно далеко-далеко, і все Дике Поле у нас під ногами.

Коли ж мені випало побувати за океаном, я зрозумів, що поезія Вінграновського не вміщається у степу ні під Баштанкою, ні під Первомайськом, ні в усьому безмежному Дикому Полі — вона розлилася, розпросторилася по всьому світу, по всіх континентах: у США, Канаді, Аргентині, Бразилії, Австралії, по всій Європі — скрізь, де є українці.

Там вона бентежить українські серця дивом роду-родства й пізнавання, як пароль, як поклик рідної землі, що завжди вабить і кличе. Як сльоза чи усмішка України, якої не забути, поки світу й сонця, хоч би де ти жив, хоч би чиїм громадянином став.

У Старостинцях з лободою,

Де гуси в сірім кімоно,

Де молодою ще любов’ю

Щебече літо у вікно,

Де з гарбузами таракуца

Пригріла боки на горбку,

Де мак об вітер лобом буца

І діжка мокне у ставку,

Де стежка оббігає хату

Попід криницю в споришах,

Де у відро нетямкувато

На себе дивиться лоша,

Де хмар — одна

за одну вища —

Іде обвіяна теплінь,

Де липа й дуб,

де клен і вишня

Не розберуть, чия де тінь,

Там дід із прадідом на пару,

Напившись

з медом кисляку,

Сидять удвох і під гітару

Співають тихо в холодку...

Послухаємо, про що ж співають Миколині дід і прадід «у парі, попивши з медом кисляку», і це вже не забудеться ніколи.

ПІСНЯ ДІДА

Ти приплинь, приплинь,

моя прилиненько,

Розкажи

про себе і як звати.

Сядемо з тобою

на часиноньку —

Нам віка з тобою вікувати.

Бачиш, рибонько,

з гаю вечір йде,

В зорях золотих

виходить небо,

А над ними хмаронька

дощиком пряде

На моє гаряче,

на моє лице до тебе...

Бісової віри Микола! Наче це й не він, такий шляхетний, інтелігентний, славетний на 113 країн своїм довженківським кіно-Орлюком, своєю поезією та головуванням у пен-клубі. Ну, отакий красень, як на обкладинці. Наче це не він, аристократ, написав оту дідову пісню, а проспівав нам якийсь дід Мусій Пасічка з моєї Новоолександрівки чи якийсь дід Савка з Орлика, їхні голоси, їхні й слова.

Та послухаймо ж і прадіда — йому, напевне, вже недовго ряст топтати. То вслухаймося ж уважно в кожне його слово-словечко та й запам’ятаймо їх, щоб не забути, бо перепитати вже не доведеться.

ПІСНЯ ПРАДІДА

Ой маю я, маю,

оту дівку, що скраю,

Що скраєчку сиділа,

як шовковиця спіла.

Буду знати я зиму,

ще й судьбу зловорожу,

Та я твій до загину,

моя руженько-рожо!

Покладу свої руки

на твої білі плечі —

Нам немає розлуки,

нам нема уже втечі...

Але це ще не все. Наш характерник Микола заставляє діда й прадіда об’єднатися в дует. От тільки не зрозуміло: чи написав слова для дуету, чи записав їхні, підслухавши? Піди добери, що тут до чого.

ДІД І ПРАДІД РАЗОМ

Не журбою,

не смутко-засмутком,

Не гіркими очима-слізьми...

Сизий голуб і сиза голубка,

Так з тобою укупочці ми...

Не спитаю

цей світ, не спитаю,

Де кінець і початок його?..

Бо кохання —

нема йому краю,

Ге-йо-гей, гой-йо-гой,

ой-йо-йой.

Слухаймо і вслухаймося: може, це їхня остання пісня? А може, єдина за весь довгий вік? Що ж ми, їхні онуки та правнуки, з оцього спільного та й отих окремішніх словоспівів візьмемо? І чи візьмемо щось?

А треба ж, треба взяти в свою душу кожне їхнє слово. Щоб і наші онуки й правнуки розуміли слова пісні дідів наших і прадідів. Бо за комп’ютерами чи чужомовною рекламою та піснями вже забувають свою ідентичність, своє походження, причетність до народу свого і роду...

А Микола Вінграновський щось там робить-поробляє — веде нас далі та й далі у глибінь своєї поезії, завершуючи, обрамляючи цю дивовижну притчу рефреном. А може, не рефреном — нагадуванням? Хтозна...

У Старостинцях з лободою,

Де гуси в сірім кімоно,

Де молодою ще любов’ю

Говорить літо у вікно,

Де дітлашня

чека гостинця, —

З базару мама он, дивись!..

У тих веселих

Старостинцях,

Де вперше плакав я колись...

1985

У кого з нас не було своїх Старостинців! І хто з нас не плакав — колись, тепер, давно й недавно? Може, саме через це поезія Вінграновського так хвилює, так глибоко западає в душу і так легко запам’ятовується?

Сеньйорито акаціє,

добрий вечір.

Я забув, що забув був вас,

Але осінь зійшла по плечі,

Осінь, ви і осінній час,

Коли стало любити важче

І солодше любити знов...

Сеньйорито, колюче щастя,

Що воно за таке, любов?

Вже б, здавалося, відболіло,

Погоріло у тім вогні,

Ступцювало і душу, й тіло,

Вже б, здавалося,

нащо мені?

У годину суху та вологу

Відхилились усі мости,

І сказав я: ну, слава Богу,

І нарешті перехрестивсь…

Коли ж — здрастуйте,

добрий вечір.

Ви з якої дороги,

пожежо моя?..

Сеньйорито,

вогонь по плечі —

Осінь, ви і осінній я…

…Я прийшов у майже забутий «Український письменник» погожої ясної днини шукати притулку щойно завершеній книзі «Не вбиваймо своїх Пророків!» і нічого там не впізнавав. Директора виселили з його кабінету на перший поверх — майже до передпокою. Решту помешкань здали в оренду, щоб сплачувати комунальні послуги та платити хоч сяку-таку зарплату обмалі працівників, і я відчув, що повернувся в сорок шостий повоєнний рік, коли все було розбите війною, розграбоване фашистами.

У книгарні-складі «Українського письменника» ще й досі лежить книжка Миколи Вінграновського — вона жде вас, щоб дати вам справжню радість від зустрічі зі справжньою поезією. Вона абсолютно сучасна, хоч у Париж, на Єлисейські поля з нею!

Портрет її автора на обкладинці вражає гіркою задумою й тугою, аж стає лячно. Можна подумати, що йому заздалегідь відкрилася доля власної книги, у якій, мов у сповіді, відкривається його бентежна душа. Бо де ж вона перебуває, як не в ліриці? Та ще й вибраній?

Об «Гайявату», наштовхнувшись в епіцентрі книжки, ріжеш душу, немов бритвою, і чуєш, як заходиться вона у захваті й радіє:

Над лиманом білять синім,

Білять білим над лиманом.

Над лиманом кукурудза

Світлі вуса опустила.

У цій строфі — увесь Вінграновський з його бароковою поезією! Віртуозна алітерація впадає не лише в око — ще більше в душу, й віддаєшся цим образним і фонетичним чарам, як неофіт. Тебе обступають і лукавий рудий Панько з нашого ж таки хутора, і величавий Лонгфелло, придибує сюди аристократ Бунін, прозваний Чеховим «господин Букишон», і промайне Еней зі своєю ватагою у Трої, і респектабельний Котляревський гордо поверне свою голову у наш бік, а потім всміхнеться й одвернеться, зрозуміє «Свої! Мої! Рідні!»

І лиманський Гайявата

Щось там робить-виробляє,

Душить гроно винограду —

Зимувати цілу зиму.

Дві дитини плачуть

в люльці —

Тато з мамою сміються.

А під хатою з лиманом

Дід із прадідом бухика...

Пасе кози над лиманом

В сіре вдягнена прабаба.

Баба — та копа картоплю

Й відганя бджолу від вуха...

А тим часом над лиманом

Чорт зубами тягне хмару,

Другий ззаду підпихає,

Тягнуть хмару на прабабу

І над нею виливають.

Та, тікаючи, прабаба —

Зі своїми кізьми в скирту —

З хлібом синю цибулину

На пеньках жує чорненьких!

Засміялись чортенята

і на бабу потягнули,

Потягнули та й линули

в пелену їй чорну хмару:

«Дай нам, бабо,

картоплину, бо тебе залиєм

з дідом,

І не буде вам ні бринзи,

ані грона винограду»!

Підхопився прадід з дідом —

мокра курка їм під ноги, —

А чорти кричать

їм з хмари:

«Загинайтесь, дідугани,

Та лягайте в домовину,

а там далі видно буде!..»

А тим часом над лиманом

наче щось замаячіло,

Щось дорогу перебігло,

холодком перейнялося, —

І за руку старе щастя

веде щастя молоденьке,

Веде щастя попід гору,

від лиману полинами.

І говорить старе щастя

молоденькому на вухо:

Що лишилось нам робити,

як ми з горем помінялись!

Цей Микола Вінграновський,

несерйозний чоловік цей,

Душить гроно винограду

і все плутає на світі!

1975

Тут контрапункт, повний контраст між зображенням на книжці та оцим безпідставним закидом. Щоправда, закид той від чорта. Та ще й старого. На те ж він і чорт, щоб брехати і казати на біле чорне.

Пам’ятаю, Микола читав мені цей вірш ще тоді, як у ньому замість «І лиманський Гайявата» було «І Микола Вінграновський щось там робить-виробляє, душить гроно винограду — зимувати цілу зиму...»

Сам себе назвав, а тепер поміняв ім’я? Хай собі як знає, а я називаю його степовим Гайяватою. Біди тут — ніякої: що на лимані, що в степу — Миколиному талантові є де розгулятися. Щось робити-виробляти. І не лише «душити гроно винограду», а й писати отакі вірші, отаку Поезію «робити-виробляти» і дарувати нам. Хоч би де він був, хоч би що робив: чи в ООН засідає за океаном, чи ловить рибу в Синюсі та на Південному Бузі у своєму рідному Орлику, перейменованому в Первомайськ, — скрізь він лишається улюбленим сином України та улюбленим нашим поетом.

І рибалячи, і полюючи, і гостюючи в родичів, Микола все одно пише вірші — в думках, в уяві, в душі. А душа його належить Україні. Про це — вся його поезія. Ще дужче видно це в кіно. Там Довженкові впливи ще відчутніші: тільки істинний учень і послідовник Довженка, справжній його духовний син міг так блискуче втілити на екрані образ Івана Орлюка — найулюбленішого героя Олександра Петровича. А також зняти документальні фільми на такому високому рівні «Довженко. Щоденники 1941—1945 рр.», «Галич — столиця князя Данила Галицького», «Чигирин — столиця гетьмана Богдана Хмельницького», «Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи». Уявляється: якби Довженко дожив до Дня Незалежності, він обов’язково зняв би саме ці фільми.

Степовий наш Гайявата щось там робить-виробляє в ріднім краї нашім мирнім, бо всі ракети стратегічного значення, розташовані під Первомайськом, ліквідовані, і підірвані, і знищені їхні пускові установки-шахти — диво найсучаснішої науки та техніки. І там знову, кажуть, почали сідати на скіфських бабах та кам’яних могилах під Мигією степові орли і яструби, передаючи Вінграновському вітання від отого кібця, який у його химерному романі «Наливайко» летить з Очакова на Хортицю — летить довго й красиво і з висоти свого польоту бачить усю тогочасну Україну. Микола показує його, кібцевими, зіркими очима всю красу і всю муку покріпаченої тоді України. Ми її ще ніколи такою не бачили. Такою вона постає й з цієї ліричної книжки — неповторна, Миколина і наша водночас, Україна задумливого й суворого степово-лиманного Гайявати, що пізнає і кібців, і яструбів, і орлів, лебедів і журавлів, які пролітають над Україною або навідують її.

А найкраще та найближче знає її людей, в душі яких приходить своїми поезіями, роздумами, фільмами, своєю вечоровою і вранішньою зажурою-журбою.

МАРІЯ

На базарі рученьки ісклала,

В білій хустці,

в сірім піджаці,

На хлібину голову поклала,

Задрімала в хліба на щоці.

У чоботях, в темній

спідничині,

В білому горосі-фартусі,

Спить собі в базарній

хуртовині,

А оса тим часом на осі

Гомонить по сливах…

Задрімала…

Промінь сонця гасне у косі,

На хлібину

голову поклала, —

Продає ті сливи уві сні.

Оце вам і «Сеньйорито акаціє», і «Наш лиманський Гайявата»: хоч би про що писав, співав, знімав свої фільми — всі думи, всі його печалі отам, біля свого народу, що, наробившись, задрімає з перевтоми навіть на галасливому базарі.

Микола за все своє життя ні з ким не лаявся — слова кривого нікому не сказав! Не ображав нікого. Поганого чоловіка мовчки обійде. З гарним чарку вип’є, усміхнеться, але й за чаркою нікого не осудить, нікому не дорікне. Довженкової толерантності школа! А скоріше — та народна моральність, ота, що живе у нього в крові: ґречність, великодушність, милосердя. Погляньте ще раз на обкладинку, на отой портрет у степовому інтер’єрі з соняшником за плечима, немов з янголом. Журба й тяжка задума облагороджують тонке його обличчя та елегантну поставу — йому б у Париж, на Єлисейські поля, в Канни та Венецію на всесвітні фестивалі! А він, бачте, в степу. Біля соняшника, у соняшничинні. І з’являється у душі поезія за поезією: «Стояла баба, руки склала», «Ні жінки, ні хати тієї нема...», «Забриніло, і незчувсь, як відбриніло», «Сумні без батька двоє діток цих», «Поїхали на Сквиру по гриби», «Лошиця нюхає туман», «Димів долинних вечорове стлище», «У лісі вже нічого не цвіте...», «Минулося. І вже не треба...», «Лошиця з довгими і гордими ногами», «Рябко, і дощ, і з вітром цвіт», «У синьому небі я висіяв ліс», «Качки летять! Марієчко, — качки!», «Це ти? Це ти. Спасибі… Я журюсь».

Як ви зрозуміли, це «зміст» — тільки перші рядки неозаглавлених поезій. Але скільки ж тут уже готової поезії! Вона аж бринить і проситься в душу. І обіцяє настроєві й емоційні відкриття ще глибші й проникливіші. На моє глибоке переконання, поезія найповніше та найяскравіше відбиває внутрішній світ, натуру, характер автора. Можливо, навіть повніше й глибше, ніж музика. Отож поезії Миколи Вінграновського такі ж шляхетні, як він сам.

Коли шістдесятники заволоділи увагою громадськості, щоб не сказати — суспільства, стали агресивними, звинувачували своїх попередників у ретроградстві й консерватизмі, як їх самих звинувачують зараз постмодерністи, — саме тоді, влітку 1962-го, коли замахувалися навіть на рвійного й сміливого Малишка, Вінграновський гордовито мовчав, не вступав у суперечку, а просто надрукував пам’ятного вірша «Мій Малишко!». І цим самим не лише засвідчив свою любов і повагу до одного з найяскравіших і найталановитіших своїх попередників, а й відбив охоту у своїх ровесників паплюжити імена достойних наших патріархів.

«Не руш мене. Я сам сумую», — відкриває свою книжку лірики Вінграновський. Облишмо його — хай у сумі своєму й самотині дозріває до відкриттів ще більших, до повного розкриття духовного багатства і краси, закладених у ньому генами роду свого і народу, батьками і вчителем його великим — Олександром Петровичем Довженком. Та й степами нашими, отим колишнім Диким Полем, що дрімає в кожному з нас кіньми, списами, гаківницями, бунчуками й тулумбасами Запорозької Січі та похідних кошів: «Військо йде, хоруговки мають...»

«Любове, ні! Не прощавай!» — називається ця прекрасна книжка, що лежить і смиренно чекає свого благородного й сердечного читача, затурканого злиднями, безробіттям, безгрошів’ям, отим проклятущим виживанням, яке нам хтось нав’язав замість справжнього життя.

Миколо, будьте! З Вами якось певніше й затишніше серед цієї «скурвленої ери», як назвав її Ваш молодший побратим і послідовник Дмитро Кремінь. Доки ви є, степовий наш Гайявата, не змаліє духовно народ наш, і наш рідний край — сонячний південь України — лишатиметься наструненим на поезію давнини, сучасності й будучини.

Нехай яструби і орли сідають на ваші притомлені плечі...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК