Цей день 19 вересня

Все менше залишається киян старшого віку - цих носіїв історичної пам’яті, - аж надто «розчинених» серед прибульців, уперто байдужих до історії захопленої ними столиці, та й усієї України. Але нагадувати про минуле все одно слід усім нам і, особливо, новим киянам.

Цього разу дата не «кругла».

Отже, про 19 вересня 1941 року.

Після 70-денної героїчно-трагічної оборони Києва рештки 37-ї армії під командуванням генерал-майора Андрія Власова (майбутнього героя оборони Москви, а потім - зрадника) поспіхом відійшли на лівий берег Дніпра, вже перебуваючи в оточенні. Того ж дня на вулиці покинутого напризволяще Києва ступили передові підрозділи німецької 6-ї армії під командуванням генерал-фельдмаршала Вальтера фон Рейхенау. Із цього приводу дехто не втомлюється нагадувати, що кияни зустрічали окупантів із хлібом-сіллю на вишитих рушниках як «визволителів від більшовизму». Так, один-два випадки були. Але наведемо інший приклад: як бідний єврей з Лук’янівки теж стояв того дня з тарілочкою та солоним огірком, щиросердо пропонуючи його німецьким воякам, а через десять днів пішов зі своїми численними діточками у Бабин Яр… Було й таке.

Німці входили в Київ з кількох напрямків - з півночі, заходу й півдня. На Куренівці їм довелося подолати, щоправда, слабкий, але ж таки опір останнього ар’єргарду. Про це свідчать кадри німецької кінохроніки та документальні фото, зроблені біля мурованого двоаркового залізничного віадука поблизу теперішнього Зооринку. На початку листопада 1943 року німці, відступаючи, висадили віадук у повітря. По війні на тому місці збудовано новий.

19 вересня ще ніхто не міг знати, що буде далі. Звичайно, на побутовому рівні для киян скінчилася війна з бомбардуваннями, стріляниною та смертельною небезпекою. Того дня над Цитаделлю, на Великій дзвіниці Успенської Києво-Печерської лаври переможно замайорів прапор Вермахту. Не жахаймося слова «переможно» стосовно ворога, бо то була справді їхня перемога - до прапора над рейхстагом було ще дуже далеко. Але мирний спокій на тому ж побутовому рівні для киян не настав. Тепер уже ніхто не міг знати про долю своїх синів, чоловіків, батьків, які перебували в лавах Червоної армії, віддалені лінією фронту від Києва на довгі два роки. Як жити? Продовольчі запаси радянська влада вивезла «в глиб країни». Що не встигли - потопили в Дніпрі, решту з крамниць і складів за два дні безвладдя (свої відходили, а німці ще не ввійшли) розграбувало населення. Залишені більшовицькі диверсанти вивели з ладу електростанції та водогін. Відтоді для 400 тисяч киян настав новий відлік часу, який тривав 778 діб нацистської окупації. Спробуймо простежити хронологію подій, що ввійшли до народної пам’яті як чорні дні. Хоча було всяке…

Разючі прорахунки вищого політичного та військового керівництва СРСР на чолі зі Сталіним, зокрема у проведенні так званої Київської стратегічної оборонної операції липня-вересня 1941 року, завершилися окупацією ворогом величезної частини вже й Лівобережної України, здачею у полон понад 660 тисяч бійців і командирів Червоної армії та втратою тисяч одиниць бойової техніки, військового спорядження, продовольства. Додамо: і втратою довіри до радянської влади.

А далі пішли одна за одною трагедії Києва. У Дарницькому концтаборі за час окупації загинуло понад 130 тисяч військовополонених та мирного населення, ще 25 тисяч - у Сирецькому таборі. Тепер про це нагадують меморіал та пам’ятні знаки.

Ввійшовши в Київ, німці почали розміновувати всі громадські споруди, підготовлені «червоними» до висадження в повітря з допомогою радіокерованих фугасів. Німці врятували для прийдешніх поколінь основні урядові та громадські будівлі, але знали вони не про всі замінування.

На п’ятий день окупації здригнувся від вибухів і запалав Хрещатик, замінований за злочинною сталінською настановою: «наша земля повинна горіти під ногами окупантів». Що ж до населення, то вже німці попереджали киян про небезпеку. Вогонь знищив майже весь непарний бік Хрещатика до Бессарабки, правий бік - від теперішнього майдану Незалежності до вулиці Богдана Хмельницького, нижню половину Прорізної, обидва боки кварталу Пушкінської від Прорізної, правий бік Інститутської до Ольгинської, а далі - вулиці Ольгинську, Архітектора Городецького, Заньковецької, нижню частину Лютеранської.

Тепер про те лихо нагадує тільки фасад будинку колишнього Наркомату фінансів, а нині - Київголовархітектури на Хрещатику, 32. Придивіться: гранітні оздоби над вітринами й вікнами злизані вогнем саме тоді - 24 вересня 1941 року. Неушкодженими лишилися тільки прорізи парадного входу та брами, бо там нічому було горіти.

На десятий день окупації тисячі киян-євреїв та члени їхніх родин від змішаних шлюбів рушили в бік Лук’янівських кладовищ, щоб… не бути розстріляними. Бо за підступно складеним окупантами розпорядженням смертна кара загрожувала саме за неявку. А насправді 29 і 30 вересня 1941 року в Бабиному Яру нацисти розстріляли 33771 людину. За наступні два роки окупації Бабин Яр став братською могилою для понад 100 тисяч киян. Окрім майже 40 тисяч євреїв там лежать радянські військовополонені, більшовицькі підпільники та тисяча заручників за чотири диверсії підпільників, сотні українських патріотів, роми і всі, хто вважався ворогами Третього рейху. Про це нагадують пам’ятні знаки обабіч теперішньої вулиці Олени Теліги (десь там лежить і вона, розстріляна нацистськими окупантами).

У жовтні один з керівників більшовицького підпілля видав окупантам усіх, кого знав як залишених для диверсійно-підривної діяльності. Запрацював другий склад підпілля: 1 листопада було спалено будинок колишньої міської думи (перед війною - міськком та обком КП(б)У) на теперішньому майдані Незалежності. За цю безглузду акцію, що так само, як і знищення Хрещатика, ніяк не вплинула на хід війни, окупанти 2 листопада розстріляли 300 заручників.

3 листопада потужним вибухом було зруйновано Успенський собор Успенської Києво-Печерської лаври - невдовзі після того, як його відвідав президент Словаччини Йозеф Тісо. Хоч би хто що вигадував про винуватців цього варварства, зазначимо: якби собор не замінували «совєти» (а цього вже ніхто не заперечує!), німцям руйнувати собор не було потреби. Принаймні жодної культової споруди в Києві вони не підірвали ні при відступі, ні, тим більше, при вступі в місто, яке завоювали назавжди (так їм тоді уявлялося).

Міська управа, сформована похідною групою ОУН за підтримки киян зі свідомої української інтелігенції, намагалася налагодити мирне життя, зокрема створила дитячі будинки (в одному з них перебував і автор цих рядків) та будинки для немічних старих. Усе це - під контролем Штадткомісаріату.

Перша окупаційна зима видалася надзвичайно лютою і голодною. Вона забрала життя тисяч киян.

З початком 1942 року почалася масова депортація молоді на примусові роботи до Німеччини. Тільки з Києва впродовж окупації туди вивезли 100 тисяч працездатних - кожного четвертого з тих, хто залишився після здачі міста. По війні повернулися не всі: хто помер, хто назавжди залишився на Заході. Невідомо, чи є підрахунки того «балансу».

А як жили кияни? Насамперед - підкоряючись «новому порядку», який передбачав смертну кару за невиконання будь-яких розпоряджень нацистської влади. Всі мусили дотримуватися комендантської години і ховатися від облав (щоб уникнути відправки до Німеччини) тощо. Працювали за мізерну платню передусім на своїх довоєнних місцях. Тому в театрах ішли вистави, було влаштовано дві художні виставки. Влітку 1942 року поновився пляжний сезон на Трухановому острові, проводилися футбольні матчі між місцевими командами та з окупаційними частинами (до речі, ніякого «матчу смерті» насправді не було - про це вже достатньо сказано, а новий фільм московського виробництва - то просто черговий невдалий прояв холодної війни Кремля проти України). Святкувалося й 1 Травня, адже в гітлерівській Німеччині правила націонал-соціалістична робітнича партія.

19 вересня 1943 року окупанти відзначили другу річницю «визволення Києва від більшовизму», а через тиждень мусили оголосити в місті «заборонену зону» для киян, бо йшлося вже про оборону міста від наступаючої Червоної армії. Тоді й почалася друга евакуація: якщо в 41-му одні кияни тікали від німців на Схід, то в 43-му інші кияни тікали від «червоних» на Захід. Виїжджали і ті, хто відкрито співпрацював з окупантами, і ті, хто пережив репресії 1937-го і здогадувався, що за перебування на окупованій території радянська влада не похвалить. Їхали також ті, хто мусив працювати на німецьких підприємствах і кого окупанти вивозили примусово як досвідчених фахівців. Місто знов спорожніло більш як наполовину.

26 вересня 1943 року окупанти спалили селища на Трухановому острові та Передмостовій слобідці, щоб позбавити червоноармійців підручних засобів для форсування Дніпра. Тепер про це нагадують пам’ятні знаки у парках відпочинку на лівому березі. А тоді тривала друга битва за Київ - не менш трагічна, ніж перша, хоча й завершилася перемогою вже Червоної армії. Цього разу знову «за ціною не постояли»: щоб визволити столицю України до чергової річниці більшовицького жовтневого перевороту 1917 року, поклали життя 417 тисяч бійців та командирів. Вони не віддали своє життя, як про це досі вперто твердять на офіційних заходах, у них його забрали недолугі політики та командувачі. А окупанти, залишаючи Київ, також вдалися до тактики «випаленої землі»: горіли найкращі житлові будинки, горів червоний корпус університету.

Вважається, що восени 1943 року визволених киян налічувалося заледве 180 тисяч - більш як удвічі менше, ніж загиблих визволителів (і то не рахуючи поранених!).

Отак тривали 778 днів нацистської окупації, відлік яким почався 19 вересня 1941 року.