Київ восени 1943-го: як нас визволяли

Недавно "Дзеркало тижня. Україна" опублікувало спогади учасників та сучасників оборони Києва 1941 р. ("Сон напередодні війни", № 29 від 21.08.2014 р.).

Настала осінь, і знову спливають у пам'яті епізоди вже 1943 р. - визволення Києва після дворічної нацистської окупації. Це - записи спогадів киян, які пережили ті 2 роки. Минав час, ці люди, згадуючи дитинство, осмислювали й аналізували власні спогади вже розумом і життєвим досвідом дорослих. Це свідчення й подробиці, яких уже не вигадають ніякі письменники. Тим часом це якісно й психологічно, морально й історично зовсім інший рівень: і думок, і самих фактів, - ніж маємо сьогодні.

Історія визволення Києва істотно відрізняється від аналогічних подій в інших великих містах України. Не торкаючись військових дій, нагадаємо, що ніде, крім Києва, окупанти не евакуйовували масово місцеве мирне населення напередодні боїв. Попри те, що Червона армія вела наступ південніше і північніше Києва, німецьке командування не виключало можливості форсування Дніпра й навіть лобового штурму, хоч би яким безглуздим це здавалося, адже за 2 роки війни німці неодноразово бували свідками безглуздих операцій свого противника. Ось рядки з доповіді начальника оперативного штабу Герхарда Утікаля: "24 вересня 1943 р., за наказом військового коменданта, було утворено заборонену зону, яка проходить приблизно за 3 км на захід від Дніпра. Все цивільне населення цього району, включно з невійськовими установами, мусило залишити цю зону до 21 год. 26 вересня 1943 р."

25 вересня було визволено Бровари.

26 вересня "Нове українське слово" вмістило звернення генерал-майора і бойового коменданта Вірова:

"До населення міста Києва.

Західний берег Дніпра і м. Київ усіма засобами буде захищатися німецькими військами. Райони м. Києва, що знаходяться поблизу Дніпра, стануть бойовою зоною.

Німецькі війська в ці дні розміщують там свої позиції. Щоб запобігти непотрібним жертвам серед населення і щоб гарантувати бойові дії без перешкод, бойова зона в місті має бути звільнена…

Я сподіваюся, що у власних інтересах населення виконати це розпорядження без опору.

Всіх, хто після зазначеного часу без особливої перепустки перебуватиме в забороненій зоні, чекає сувора кара…"

Що означають останні слова, кияни добре засвоїли за 2 роки окупації: розстріл! Але, порівняно з тим, що і якими методами чинять на сході України російські агресори, дії нацистських окупантів видаються прямо гуманними: "Щоб запобігти непотрібним жертвам серед населення…" З Києва тоді було евакуйовано понад 100 тис. мирних жителів, включно з вихованцями й персоналом дитячих будинків та старими і немічними, утримуваними в "богадільнях" (так-так: ці заклади утворила в окупованому Києві міська управа, організована похідними групами ОУН ще восени 1941 р.). Отже, підкоряючись розпорядженню окупантів, місто заворушилося, як стривожений мурашник, і рушило на захід від Дніпра.

Втім, послухаймо спогади киян.

Георгій Малаков. «Экипаж машины боевой…» і діти війни над братською могилою. Букринський плацдарм, осінь 1943 року. Ескіз. 1961, олівець. Публікується вперше.

Киянка Ірина, якій у
1943-му було 7 років, згадує:

"Німці вигнали нас із нашої Обсерваторної вулиці,16, і ми знайшли тимчасовий притулок на Лук'янівці, на Овруцькій вулиці, в маленькому будиночку біля огорожі так званої "дачі Хрущова". "Ми" - це дідусь і бабуся та я . Але невдовзі й звідти нас витурили, і ми опинилися в житловому будинку Політехнічного інституту. В тому помешканні було все: меблі, речі та, що мені найбільше запам'яталося,- багато гарних іграшок. Таких у мене ніколи не було. Дідусь категорично заборонив щось узяти з собою. Вранці з'явився німець у касці й з автоматом на грудях і написав на стіні олівцем: "12.00" та мовив: "Гевек". Ми вийшли. Німці гнали усіх по Борщагівській до залізниці, де стояв товарняк і двовісних вагонів ("8 лошадей или 40 человек"). Нас натовкли так, що можна було тільки стояти, закотили двері і ламаною російською пояснили, що за спробу відчинити двері - розстріл. Потяг рушив, і, коли люди зрозуміли, що везуть на захід, зчинився лемент: той-таки бездротовий телеграф давно доніс відомості про табори смерті в Польщі. (Звісно, про все це я дізналася й зрозуміла потім). Згодом ми почули вибухи, і потяг став. Хтось торкнув двері… В усіх близьких стріляють, відкотили трохи - не стріляють. Тоді двері відчинили, і всі кинулися врозтіч, тому що радянські літаки продовжували бомбардувати ешелон. Ми сховались у печері від викопаної глини. Бомби, на щастя, в ешелон не влучили, але розбили рейки перед паровозом.

Виявилося, що ми в Мотовилівці. Пішли до села шукати притулку. В усіх ближчих хатах уже були біженці. Прийняла нас одна господиня досить далеко від станції. Вона розповідала, що коли наші пішли, селяни розвели з ферми всю худобу по домівках. Німці, прийшовши, вивісили наказ: повернути худобу, за невиконання - розстріл. Ферма знову працювала.

В нашої господині залишилося теля. Воно паслося за городом на леваді, біля невеличкої річечки. Я вважала, що допоможу хазяйці, якщо буду пасти теля, але моє випасання полягало в тому, що я просто ганяла теля з місця на місце.

Одного разу я бігала за телям на тій леваді, аж раптом з'явився літак-біплан з хрестами на крилах, який з крутого віражу спікірував прямо на мене. В мене душа в п'яти сховалася - ось зараз застрочить кулемет (діти війни все знали!), але літак злетів угору і вдруге пішов у піке на мене, і я побачила обличчя пілота в шоломі. Після третього піке він зник за лісом. Так і не знаю, що його цікавило.

Стоп-кадр: уся вулиця в селі зайнята безладно скупченою німецькою технікою, кинутою ворожими солдатами, що повтікали. Селяни безстрашно залазять всередину і тягнуть звідти все, що можна поцупити. Я перейнялася загальним збудженням і теж почала шукати що-небудь для нашої хазяйки. Але спізнилася, знайшла тільки на дні самохідки совок (такими потім розважували в магазинах борошно, крупи, цукор) і принесла його хазяйці. Моя здобич викликала в неї сльози: "Ой, дитино, та борошна ж немає!" - "Ще буде"- казала я.

Наступного дня все населення висипало на вулицю і дивилося в той бік, де над лісом здіймалися оранжево-чорні клуби диму, - горіла смолокурня. Всі боялися вітру з того боку, бо хати були під солом'яними стріхами - вистачило б одної іскри.

Ще через день вулиці села заповнила маса незрозумілих для мене військових. Німці були в одностроях, а тепер я бачила людей у шинелях, ватниках, кожухах; на головах були каски, пілотки, кашкети, вушанки; на ногах - чоботи, черевики з обмотками; на плечах - гвинтівки, автомати. Не одразу сприйняла цих людей за регулярну армію. Це були "червоні".

Один із солдатів, що зайшов до нашої хати, вийняв алюмінієвий кухоль, прикрашений візерунком, прошкрябаним ножем (потім бачила, як це робиться), насипав пів кухля цукру й попросив окропу. Він налив його в цукор, вийняв з-за халяви ложку і став їсти цю "кашу". На дитину, яка давно не бачила цукру, це видовище справило незабутнє враження. Тоді ми дізналися, що Київ визволено.

Невдовзі ми склалися і рушили додому. Довелося йти пішки. В кожного з нас був саморобний наплічник із торби й мотузки. Вона нестерпно різала мені плечі, але мусила терпіти.

У дідуся через усі лихоліття війни збереглася півлітровка "Московської" горілки - остання надія в скруті. Тепер вони з бабусею вважали, що найскрутніші часи минули і можна спробувати заплатити за проїзд цією пляшкою, бо дитина плаче від утоми. Але... виставлена в простягнутій руці пляшка жодну машину не зупинила. Тоді дідусь ліг впоперек дороги з тою пляшкою. Якась машина нарешті загальмувала, і нас посадили в кузов. Отак ми доїхали до Святошина, а далі мусили йти пішки до нашої Обсерваторної. Місто було порожнє, лише один раз бачили людську постать. Наближаючись до нашого будинку, ми очікували чого-завгодно: будинок міг згоріти, могла влучити бомба... Незважаючи на втому, я побігла вперед і, побачивши, що будинок цілий, радісно закричала своїм. Двері було виламано, шибки вибито, речі частково вкрадені, частково загиджені, подушки розпороті, на матраці лежала чиясь кішка, яка миттю вискочила в розбите вікно, покинувши на підлозі задушеного пацюка. Але ми були вдома!"

Георгій Малаков. Кияни залишають «заборонену зону». Вересень 1943 року. Рисунок з автобіографічного альбому. 1956, туш, перо.

Киянинові Ігорю Денисенку тоді було 13 років, і він мешкав на вулиці Володимирській,
79-б. Він пише:

"Серед німців зустрічалося чимало хороших людей - і солдатів, і, навіть, офіцерів, - але тон задавали не вони, а негідники. Мені часом згадується випадок, що трапився восени 43-го р., коли фронт уже стояв під Києвом. Німці відселили всіх мешканців східної частини міста за лінію вулиці Саксаганського - на Солом'янку, Деміївку і т.п. Нас теж відселили, і ми опинилися неподалік нашого дому - на розі Тарасівської і Жилянської. Будинок зберігся. Квартир було навалом, і зайняти будь-яку було легко, інша річ - як жити… Але якось тягнули цю лямку й животіли…

Дехто ховався по старих місцях і, щомиті ризикуючи життям, якось існував, але навіть вступати в ту зону, що відразу стала забороненою, було смертельно ризиковано. Про це всі знали, скрізь були розклеєні накази з лютим попередженням, та час від часу прокочувалися чутки про те, що когось убили. Ми ж - хлопчаки - туди часом ходили й одного разу нарвалися на патруль. Німці наставили на нас автомати, потім опустили і почали кричати, крутячи пальцем коло скроні. Потім крутнули за вухо і прогнали. Спочатку ми кипіли від обурення, потім заспокоїлися від думки, що їм скоро кінець. Пізніше я зовсім забув про цей випадок і, через багато років згадавши, зрозумів, на яких хороших людей ми нарвалися, - адже їхнім обов'язком було вбивати, "але вони повелись як Люди".

Далі наведемо розповідь старшого на той час (17 років) киянина - Сергія Барашкова (ми про нього писали в попередній публікації в DT.UA). Щоб не забрали до Німеччини, він прилаштувався працювати в аптеці. Отже, пряма мова:

"По [вулиці] Саксаганського було загородження, і туди вже нікого не пропускали. Якщо побачать когось - "Хальт!"- стій; не зупинився, значить стріляють без попередження - не в повітря, а прямо! А ми вивозили на підводах аптеки - з Печерська та інші. Ну, а я перш за все накрав аспірину "баєрського" [BAYER - німецька фармацевтична фірма, відома й тепер.- Д.М.], насовав у кишені. Були в мене 2 баклаги, отож із кожної ходки я брав 2 баклаги спирту чистого, ректифікату. Він нам добре потім прислужився. Вдома в мене було вже 12 півлітрових пляшок спирту - 6 літрів. Коли вже почали всіх виганяти і з нашої частини, з Жилянської, в мене ще був той самий аусвайс, де щодня ставилася маленька печатка: тобто я працюю. Так от, ще 2 листопада 1943 р. я мав би піти до праці. Аж ось о 6-й ранку загін есесівців заходить у двір, батька побили, погнали нас на вантажний трамвай. Але в нас давно вже були заготовлені торбинки з усім необхідним. Я з собою мав ще 6 пляшок спирту. Вигнали нас і повезли на вокзал. А там - з нагайками оті самі, заганяють у пломбовані вагони, ми це вже знали. Що ж робити? В моєї мами був золотий хрест з діамантами, вона його носила. Підходимо ми з нею до німецького офіцера, я кажу, що в мене вчорашня печатка, сьогодні я ще не встиг піти на працю, нас помилково забрали. "Ну то й що, поїдете до Німеччини! Все одно всіх виганяють!" Тоді мама розстібує комірець, показує йому цей хрест. Він зрозумів, забрав хрест і відпустив нас. Ми пішли тоді до аптекоуправління, на розі Саксаганського, де був раніше ЮРОТАТ [до 1917 р.- Южно-русское общество торговли аптекарскими товарами.- Д.М.]. А там-таки опинилася наша завідувачка аптеки з двома дітьми, чоловік - на фронті. Вона каже, що завтра йде ешелон, і ми будемо нібито добровільно евакуюватися до Вінниці. Дорогою, можливо, втечемо. Завантажили нас у состав, товарняк, спокійно, навіть на наші 2 родини дали цілий вагон. Батько мій каже: "Візьму 2 пляшки спирту, піду до машиніста, спитаю, може, десь вони зупинять. Одну дам, а другу - побачу!" - Батько теж німецьку знав ще з гімназії. Але я знав краще. Батько повернувся, каже, що їх там троє та ще есесівець з автоматом. Дізнався тільки, що перша зупинка - Фастів. Поїхали. О 2 год. ночі приїжджаємо у Фастів. Темно, затемнення. Раптом - прожектори, зенітки: наліт нашої авіації на Фастовець, на Фастів-ІІ. А тут уже розбомблений вокзал. Темно. Відчиняємо двері і вивалюємось із вагона. Тоді німці з автомата вдарили, добре, що не влучили. Хапають нас, світять ліхтариком, дивляться в документах. А там - Вінниця! "Ага, хотіли ушитися!?" - і ведуть нас у цей розбомблений вокзал, поставили вартового і показують, що завтра вранці нас знову завантажать, запломбують і - нах Дойчлянд! Що робити? Холод, морозець. Ковточок спирту, сальце, окраєць хліба. Порядок, не пропадемо! Батько пішов подивитися. Пішов - нема десь із годину! Приходить, каже: "От цікаво, зустрів свою ученицю колишню по інституту. Отам у кінці станції блимав вогник, я туди, дивлюся: сидить старенький німець, есес і жінка, знайома чи незнайома? Вирішив зайти. Вона на мене подивилась: "Костянтин Костянтинович, ви? Як ви сюди потрапили?" Я розповідаю, вона каже: "Треба вам тікати. Адже зараз не сорок перший рік, а сорок третій. Можуть і розстріляти, щоб не возитися. Кілька днів тому одну родину отак розстріляли, з дітьми. Тут же всюди есес". Почали ми Богу молитися. Аж тут спустився туман, та такий густий, що за 10 м нічого не видно. А тая студентка колишня батькова сказала, що вартовий дуже змерз, піде трохи раніше, а другий прийде пізніше. От у цю перерву треба тікати. Справді, вартовий трохи одійшов убік, тоді ми - попід вагонами й опинилися на вулиці Фастова. Туман почав розвіюватися. Аж тут підходить до нас німець і поганою російською каже: "Що Гітлер робить! І все це - на нашу голову! А вам треба звідси тікати, бо побачать - і все!" Я йому по-німецьки: "А як?" - "Отам, за 4 будинки, є такий заможний хазяїн з возом, він, можливо, вас відвезе. У вас є чим заплатити?" - Є - кажу.- А ви звідки?" - "З Австрії" - "Ну то привіт Відню, як живим залишитесь!" Він пішов, а батько побіг до того хазяїна. Буквально через п'ятнадцять хвилин - віз із двома могутніми кіньми. І поїхали ми до Снітинки. Це вже було 4 листопада. Мати каже: "Піду на базар". А там на колишньому Турецькому валу стоять десь 100 німецьких зеніток, які могли бити і по танках. Ми повз них проїжджали, але німці на нас не звернули уваги. Зупинилися ми біля крайньої хати. Мати пішла на базар, але раптом повертається й каже: "Там аеродром, але літаки, що мали б сісти, пролетіли на захід, а тоді ті, що стояли на землі, почали злітати і теж - на захід. Тобто вони вже драпають! Який тут базар, треба сидіти в хаті!" Справді, ввечері 6 листопада німці почали тікати. А тут розвезло, то вони постромки пообрубували і стали тікати верхи. Надвечір сьомого прийшли наші, сіли святкувати. Спершу на нас косилися, та коли виявилося, що один з них із Ленінграда, а в мами там двоюрідні, потеплішало. Це була 51-ша танкова бригада, з нею - протитанкова батарея. Ще підійшло 5 "катюш", стали прямо проти нашої хати на городі. Раптом у ніч на восьме листопада - стрілянина! "Катюші" стали гатити по Фастівцю, звідти - теж. Командир бригади каже нам: "Ховайтесь у льох!" - "Та ні,- мати каже, - ми ніколи не ховалися, як поцілить снаряд, то все одно де сидіти!" Аж тут приходить розвідка (десь близько 3-ї години ночі), щось вони там поговорили, і командир нам каже: "Ось що, кияни, тікайте на Київ!" - А мати: "А що трапилось?" - "Та нічого, Фастовець захопили німці, там ціла танкова дивізія "СС". У мене "катюші", моя бригада, а піхоти ще немає, протитанкова батарея і все - проти цілої дивізії! Що від вас залишиться? Я не гарантую, що через 2 години тут не будуть німці. Якщо не підійде підкріплення, вони прорвуться сюди. Отже, йдіть!" Ми зібралися й пішли по дорозі. Підмерзло. Розвиднілося. А назустріч іде піхота, танк тягне вантажівку. Отже, йде підкріплення. Тут якась "полуторка" нас наздоганяє. Підібрала. Лейтенант з кабіни пересів до нас у кузов. До Мотовилівки, каже, підвезу. Чудово - ближче до Києва. Аж раптом лейтенант як закричить: "Воооздух!" Ми вискочили з машини, торбинки на голову, в рівчак. А "мессер" розстріляв машину, водій не встиг вискочити, загинув, машина згоріла - в неї ж бензобак прямо перед вітровим склом. Лейтенант його витягнув, узяв документи... Пішли ми з лейтенантом разом, прийшли до Мотовилівки: він у штаб, ми - на станцію. Там уже зібралися такі, як ми, кияни. Ввечері, це вже було 9 листопада, підходить ешелон з трофейних німецьких вагонів, платформ. І поїзд повільно пішов на Київ. На вокзалі - порожньо, темно, тиша повнісінька. Пішли по Жилянській додому. Бачимо, наріжний будинок підірваний, а наш вцілів. Двері вибито, все пограбовано, навіть подушки. Щоправда, книги залишились, у мене й досі вони є, навіть дитячі. Отак ми дісталися Києва".

Дідусеві Василю з Переяславщини восени 1943-го теж було 8 років, коли до їхнього села наблизився фронт:

"Восени 1943-го, коли вже долинав далекий гуркіт гармат, у нашій хаті оселився німець, кулеметник-мотоцикліст. Поводився він досить чемно, видно, в нього був син, він мене іноді пригощав, а на мою сестричку не звертав уваги. Мати пильнували, щоб ми, діти, нічого не чіпали з його речей. Я як чоловік у хаті (батько був на фронті) йому пояснював українські слова. Часом німець сідав на свій мотоцикл, брав кулемет і кудись їхав воювати. Бувало, й проти ночі їхав, повертався вранці страшенно стомлений, падав на ліжко і засинав. Одного дня він закотив мотоцикл у сарай, зверху насипав мокрих конопель і словами та знаками пояснив мені: коли виростеш, це буде тобі - мотоцикл. І пішов.

Потім на горб над селом заїхала наша розвідка на "полуторці". Німці всіх перебили, їх було 12 - то вже потім, коли їх ховали, довідались. А тоді, не дочекавшись відповіді від тої розвідки, стали наступати танки. Німці перестріляли й ті танки - 9 стояли розбитих та спалених і край села, і в полі.

А вже як нас визволили, хтось доніс про мотоцикл, до нас прийшли з сільради і забрали. Батько загинув у Польщі".

* * *

За цими спогадами простежуються людські долі, обставини давно минулих часів. А те, що сьогодні коїться на сході України, колись теж згадуватимуть діти цієї безглуздої, набагато жорстокішої і підступної, брутальної з боку агресора війни…

Як із роками, через десятиліття згадуватимуть сироти українських патріотів і антиукраїнських "сепаратистів" своє дитинство, згадуватимуть - що, які випадки?

Р.S. Київ було визволено від нацистської окупації у ніч на 6 листопада 1943 р. Дуже дорогою ціною.