24 способи тортур, яких ми досі не позбулися

Знаряддя тортур... Як може раса, що створила їх, вважати себе розумною?

Майкл Муркок, англійський письменник-фантаст

Коли пересічна людина сьогодні чує слово «катування», перед її очима постають образи Середньовіччя чи картинки диких племен, які живуть десь в африканській пустелі.

Нам важко уявити, що в цивілізованому світі людей досі мордують, нівечать та катують. І йдеться не про маніяків-психопатів, а про дитячі притулки, геріатричні пансіонати, поліцейські відділки чи місця позбавлення волі. На жаль, в Україні ці явища досі не викоренені, а тема катувань в українському суспільстві все ще табуйована й замовчувана. Але почнімо з історії.

Візьмімо, наприклад, XVIII століття. В Європі це епоха Просвітництва, «століття розуму». Тим часом у Російській імперії, до складу якої входила частина українських територій, катування є нормою й частиною державної політики. За часів правління Петра І масово використовували тортури на вертикальній дибі, причому до політичних в’язнів тортури застосовувалися жорстокіші, ніж до кримінальних злочинців. У часи Єлизавети практикувалося виривання язиків. За офіційними даними, за роки її царювання язики було вирвано більш ніж одинадцятьом тисячам осіб, здебільшого так карали за образу цариці. Тільки в 1918 році в Росії юридично скасували покарання різками разом із майже всією системою страт і тортур.

А далі був «червоний терор», який за кілька років убив до пів мільйона людей. Згідно з відомостями з розсекречених архівів та спогадами свідків, «червона влада» нещадно катувала своїх жертв. «Один із варіантів тортур, які використовували ці люди: брали щура, запускали його в трубу, один кінець якої був прив'язаний до живота. Голодна тварина прогризала собі шлях, тому людина розповідала все, що знала і не знала», — такі шокуючі дані повідав старший науковий співробітник Інституту історії України НАН Роман Подкур. Тортури були офіційно санкціоновані й рекомендовані як метод ведення слідства у 1937 році. В січні 1939-го Сталін спеціальною шифротелеграмою сповістив регіональних керівників партії й НКВС, що «застосування фізичного впливу в практиці НКВД було допущено з 1937 року з дозволу ЦК ВКП(б)».

Це все відбувалося і за часів Голодоморів, організованих радянською владою. Внаслідок катування голодом, за даними Інституту національної пам'яті, загинуло близько семи мільйонів українців.

Не завадить додати, що сучасна ФСБ Росії є офіційною правонаступницею Всеросійської надзвичайної комісії (ВНК), створеної Феліксом Дзержинським для «боротьби з ворогами революції і прибічниками прихованої протидії влади». ВНК багато разів змінювала назву: ГПУ, НКВС, КДБ, ФСБ. Саме тому День працівника органів безпеки (День ФСБ) збігається з днем заснування Всеросійської надзвичайної комісії. І методи сучасних «кадебістів» відтоді майже не змінилися, судячи з розповідей про жорстокі катування, які можна почути від звільнених українських політв’язнів чи кримськотатарських активістів. Вочевидь, такі ж методи використовує і білоруський КДБ до критиків режиму Лукашенка.

В сучасній Україні фізичні та психологічні катування є кримінальним злочином, за вчинення якого передбачено позбавлення волі на термін від трьох до п'яти років. Але, наприклад, у в’язницях тортури досі використовуються як засіб «перевиховання», про це неодноразово говорив колишній в’язень, а нині правозахисник, голова правління ГО «Альянс Української єдності» Олег Цвілий. Під час відбування покарання його неодноразово піддавали катуванням. «До мене застосовували тортури «заплив». Кладеться на землю мокрий матрац, туди кидають людину лицем донизу, зверху вилазить якийсь бугай і тобі викручує руки. Він тобі виламує їх у неприродну позицію. Руки можуть узагалі так виламати, що вони випадуть із суглобів. Це страшний біль, нестерпний біль», — розповів Олег Цвілий в інтерв’ю під час зйомок документального циклу «Проти катувань».

Європейський комітет з питань запобігання катуванням виявив непоодинокі випадки катувань у колонії №25 у Харкові. В доповіді наводяться свідчення, записані від засуджених, що утримувалися або вже звільнилися з колонії № 25. Зокрема йдеться про побиття, часто в поєднанні з обливанням водою під тиском з брандспойта або коли ув'язнений одягнений у гамівну сорочку; занурення голови у воду аж до стану задухи; застосування наручників, по яких потім б'ють молотком, щоб змусити їх піднятися до передпліч; сексуальне насильство, підбурюване персоналом.

Директор Харківської правозахисної групи Євген Захаров нагадує, що застосування тортур практикувалося в усьому СРСР, було легальним у роки Великого Терору. 24 способи тортур, відомих відтоді, передавалися з покоління в покоління і досі є основним способом розслідування злочинів у Росії. «Україна хоче піти від «русского міра», від старих радянських рудиментарних практик, але вони знову й знову виникають у роботі правоохоронних органів України, це ніби закарбовано на ментальному рівні. Є доповідь Місії ООН з прав людини, і я повністю довіряю їхнім даним. На жаль, там ідеться про те, що тортури в Україні використовуються на тому ж рівні, що і в ОРДЛО. Деякі жертви тортур, яких катували обабіч лінії розмежування, стверджують, що на підконтрольній Україні території їх катували навіть жорстокіше, ніж на непідконтрольній», — зазначає Євген Захаров.

Невдовзі друга історія — «Заґратовані», з циклу «Проти катувань», — буде презентована на екрані одного з національних телеканалів України. В ній ідеться про катування в місцях несвободи, а головним героєм виступає правозахисник Олег Цвілий. Наступна історія — «Притулок несвободи» — про катування дітей в Одеському притулку «Світанок», а також про непоодинокі випадки катувань у поліцейських відділках. Перша історія — про відомого журналіста й письменника Станіслава Асєєва, який 2,5 року провів у полоні незаконних збройних формувань в окупованому Донецьку, має назву «По той бік Ізоляції». Її вже успішно показують на різноманітних майданчиках в Україні та за кордоном. Автор циклу «Проти катувань» — громадська організація «Форпост», яка надає послуги у сфері ментального здоров’я людям, котрі пережили тортури, жорстоке або таке, що принижує гідність, поводження, та людям, котрі пережили потенційно травматичні події внаслідок військових дій.

Хочеться вірити, що після перегляду таких тяжких, але потрібних фільмів, побудованих на правдивих історіях жертв катувань, Україна все ж таки розвиватиметься в напрямі, в якому йдуть цивілізовані європейські країни, а не наш північний сусід, для якого катування — одвічна традиція і привід для гордощів.

Більше статей Оксани Коновець читайте за посиланням.