Не про квіти

Коли мова йде про домашнє насильство, відразу пригадуються моторошні історії жінок, яких систематично б’ють чоловіки.

На початку лютого у Верховній Раді був зареєстрований законопроєкт, яким запропоновано посилити відповідальність за вчинення насильства у сім’ї. Вірогідно, що невдовзі народні обранці проголосують за ці зміни. Тож особи, що наважуються на насильство, працюватимуть від 120 до 140 годин на суспільно корисних роботах; покарання наздожене порушників протягом 6–25 місяців; гроші від суспільно корисних робіт отримають постраждалі; порушники можуть бути арештовані на термін до десяти діб; адміністративні справи про домашнє насильство розглядатимуться без обов’язкової присутності порушника.

Однак, окрім фізичного насильства, в українському законодавстві прописано поняття «психологічне насильство»: «Форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров’ю особи».

Не всі здатні адекватно оцінити цю загрозу, списуючи агресивну поведінку члена своєї родини на особливості характеру чи поганий настрій. Нерідко за зачиненими дверима на перший погляд цілком благополучних родин відбуваються справжні драми, здатні глибоко травмувати психіку людини. Бути домашніми тиранами можуть і жінки, хоча в українському суспільстві про це не заведено говорити.

«Серед усіх постраждалих унаслідок домашнього насильства в Дніпропетровській області чоловіки становлять 10–12%. Ця статистика незмінна і в цілому по Україні, і по всьому світові», — розповідає ініціаторка проєкту«Пані патронеса» Ганна Карпеченкова. Ця ініціатива об’єднує активні жіночі організації Дніпра щодо підтримки жінок і дітей, постраждалих від домашнього насильства. За дев’ять місяців існування до організації надійшло 68 звернень, два з них — від чоловіків.

«Перший випадок — 18-річний хлопець, який постраждав від домашнього насильства з боку батька. Вони потерпають разом із матір’ю. Практично все його життя присутнє фізичне і психологічне насильство. Його запит був таким: захистить маму і мене, допоможіть мені переїхати в гуртожиток. Хлопець є студентом технікуму, але не може отримати кімнату в гуртожитку через те, що місцевий. Він хоче знайти підробіток, жити окремо від батька, але дуже боїться за маму. Ми зі свого боку дали йому базові стратегічні знання, як діяти в тій чи іншій ситуації. Вони з мамою тепер знають, що при екстреній ситуації можуть нам зателефонувати.

Друге звернення було від 64-річного чоловіка, який проживає в сільській місцевості Дніпропетровської області. Він страждає від домашнього насильства з боку своєї співмешканки. Там відбувається економічне і психологічне насильство. Вона у нього забирає гроші, кричить, лається. Жінка створила такі умови, що під психологічним тиском він віддає їй свої гроші. Хоча це його будинок, і вони неодружені. Вигнати її йому складно, він відчуває провину, що вона може опинитися на вулиці, бо їй нікуди йти. Чоловік навіть викликав поліцію, але заяву не зважився написати. Коли він отримав консультації від нашого психолога, відчув себе більш впевнено, зрозумів, що не винен у тому, що відбувається. І ті дії, які здійснює його співмешканка, — це правопорушення. Після цього звернень від чоловіка не було», — поділилася своїм досвідом Ганна Карпеченкова.

Ще один важливий юридичний аспект. Хоча домашнє насильство і вважається одним із видів гендерно зумовленого, не завжди це так. Наприклад, якщо взяти вікову категорію чоловіків, то найчастіше це літні люди. Вони потерпають від дій не лише дружин, а ще й дітей, онуків, братів, інших родичів. Чоловіки похилого віку передусім страждають від економічного насильства, але буває насильство і психологічне, і фізичне. Наприклад, обмеження переміщень. Закрили в кімнаті старого дідуся та заборонили йому звідти виходити.

Насильство щодо чоловіків не така вже і рідкість, але домашнє насильство — явище занадто стигматизоване. Жінці з огляду на її біологічні особливості важче розраховувати вплинути на чоловіка з допомогою фізичного побиття або залякування, адже чоловік від природи сильніший (це не означає, що вона цього не намагається робити). Ще й зважимо на культурну особливість нашої ментальності та життєвих реалій — фінансову залежність «слабкої статі» від чоловіка щонайменше на період народження та виховання малих дітей. Бо ця функція, як правило, лягає здебільшого на жінку, яка в цей час не має можливості розвиватися професійно, набувати експертності в своїй галузі та мати фінансову незалежність (на щастя, цей стереотип зараз змінюється, бо дедалі більше чоловіків вважають важливим для себе бути більш залученими до дорослішання своїх дітей і розподіляють багато обов’язків із жінками чи взагалі оформлюють на себе відпустку по догляду за дитиною).

Чоловік може стидатися звертатися по допомогу навіть після того, як жінка здійснила проти нього фізичне насильство. Вона систематично б’є, а він не намагається це зупинити і соромиться в цьому комусь зізнаватися через ті ж стереотипи маскулінності. На чоловіків навішено соціальний ярлик — «ти мужик, ти сильний». Коли він звертається до поліції і каже черговому: «Прийміть у мене заяву, мене побила дружина», поліцейський просто сміється над ним. Тому масштаб цієї проблеми складно оцінити.

Нездатність контролювати власні агресивні імпульси може бути притаманна людині незалежно від статі. Це може бути проявом емоційної неграмотності, елементарним невмінням розпізнавати і виражати свої почуття конструктивно та вчасно, коли вони ще не накопичилися так, що ладні спалахнути великим багаттям від найменшої іскри. Це може бути вивчена поведінка, бо в оточенні, в якому розвивалася людина з дитинства, агресивні прояви були нормою, і вона не знає інших засобів реагування, коли відбувається щось, відмінне від її очікувань. Це також може бути проявом зміщеної агресії: активно злитися на об’єкт, що її викликає, небезпечно, і злість виливається на ту людину, від якої загрози не відчувається. Або людина невдоволена собою, відчуває злість до себе та провину перед іншими до такої міри, що не може вмістити це в собі, і тоді, щоб витримати, цю агресію виміщає на тих, хто поряд. І це далеко не всі ситуації, коли психіці важко впоратися зі злістю, яка буквально затоплює. Така людина дійсно потребує професійної допомоги психолога. Але найперше — це розуміння, що прояв агресії щодо іншої людини порушує її фізичні та психологічні особистісні кордони, а відтак, є злочином.

Як зрозуміти, що партнер вчиняє над вами психологічне насильство? Якими можуть бути наслідки систематичного тиску та як цьому запобігти? На ці запитання дає відповідь психотерапевтка Центру психічного здоров’я та травматерапії «Форпост HELP» Олеся Ольховик: «У моїй практиці фізичне насильство з боку жінки зустрічалося вкрай рідко (можливо, через ті ж стереотипи чоловіків: потерпати від насильства жінки та соромитися в цьому зізнатися навіть собі, не кажучи вже про запит на допомогу). Що відбувалося у той момент із жінкою? Імовірно, через постійні спроби придушити в собі ситуативну злість вона дійшла до якогось піку (через дрібницю, що стає останньою краплею), і розгортається типовий жіночий сценарій агресії: вона бере в руки сковорідку (або інше знаряддя) і кидається на свого партнера. Або виганяє його з квартири, і не важливо, кому та належить і хто та скільки в неї вклав, це — емоційний порив заподіяти образу та зробити боляче. У такому стані жінки вже не можуть «екологічно» відреагувати на своє емоційне напруження і потребують професійної допомоги: щонайменше психоедукації щодо розгортання емоційних процесів і реакцій, краще — психотерапевтичної роботи, а можливо, і медикаментозної підтримки.

Найчастіше я стикалася з психологічним насильством стосовно партнерів як з боку чоловіка, так і з боку дружини. Але тут є ще один нюанс. Жінки більш схильні вчиняти психологічне насильство знову ж таки завдяки особливостям виховання жіночого стилю реагування. Якщо хлопчик когось ударить, то його швидше насварять, аніж здивуються такій поведінці, або підтримають, якщо ця дія буде оцінена як справедлива. А якщо дівчинка так зробить, то їй скажуть: «Як так можна, дівчатка так не поводяться!». Таким чином, у дівчат ще з дитинства закладається заборона на прямий прояв агресії. Щоби себе захищати та відстоювати свої інтереси, їм доводиться вчитися маніпулювати — ображатися, не розмовляти, «надимати губки». В свою чергу в хлопчиків може бути гірше з розумінням і називанням своїх почуттів, тому що їм з дитинства розповідали, що «нічого нюні розводити». Також загальною для всіх є проблема домовленостей про те, що для кого є важливим і чи може партнер це задовольнити.

Здебільшого люди пострадянської епохи не навчені говорити про свої очікування, потреби та взагалі просити про щось без відтінків вимоги. Всі чекають, що партнер або партнерка самі здогадаються і зроблять. Або не відпрацьованим є апарат розпізнавання справжніх власних потреб. Наприклад, чоловік може забороняти жінці спілкуватися з іншими чоловіками та дуже різко реагувати на порушення заборони.

Домовленість щодо цього може лежати в іншій площині. Можливо, чоловік почувається дуже вразливо і боїться втратити дружину. Тут домовленість може стосуватися взаємної довіри. А ще корисним для чоловіка буде розібратися з психологом у тому, чому ця тема така болісна для нього і як можна себе підтримати.

Для жінки може бути характерною ситуація: він не допоміг сумки важкі донести, не помив посуду, не купив якоїсь прикраси, і вона все це робить сама та відчуває глибоке невдоволення. «Мені потрібна допомога, давай розподілимо домашні обов'язки», — це про чесний договір. А функція самопожертви передбачає очікування відплати, яка зазвичай так і не настає, бо ніхто не знає про мету та істинну потребу. Спочатку вона відпрацює день, потім піде в магазин, притягне, як ломовий кінь, сумки з продуктами, приготує вечерю на всіх. А потім ображається, що її не цінують. Іноді чоловік пропонує допомогу, але жінка відмовляється, аргументуючи тим, що він зробить гірше. І все одно чекає особливої відплати. А потім відбуваються нервові зриви, пасивна та активна агресія в бік чоловіка. Те ж саме стосується і деяких чоловіків-маніпуляторів, які не підуть на фізичне насильство, але «затиранять» дружину в інший спосіб. Не потрібно маніпулювати або шантажувати, якщо можна про все домовитися. А домовлятися треба також вчитися всім, незалежно від статі чи віку. Але для цього потрібна сміливість від обох сторін. Часто ми (і чоловіки, і жінки) не можемо вербалізувати тілесні й емоційні «плями» всередині себе.

Психологічне насильство викликає найсильніший дискомфорт у тілі. Насильство — це завжди про порушення наших кордонів, яке призводить до неприємних відчуттів у тілі, це може бути і біль у грудях, наприклад. Це ознака насильства в разі, якщо у людини ще не втрачений зв'язок із відчуттями. Ще одна підказка — вас завжди вважають у чомусь винуватим/винуватою і культивують почуття сорому. Це токсичне відчуття, що дуже виснажує психіку. Пряме психологічне насильство більш-менш зрозуміло: це обзивання, приниження. Якщо говорити про пасивну агресію, то це, швидше, про маніпуляції. Їх не завжди можна вчасно розпізнати. Що мається на увазі? Образи, мовчання, бойкот, ігнорування. Так буває, коли ми домовляємося, що робимо щось разом із партнером, але він не виконує домовленості. У підсумку всередині родини не виходить спиратися на домовленості, їх просто немає.

Якими можуть бути наслідки психологічного насильства? Втрачається зв'язок із собою, із своїми відчуттями, розмивається картина «Я», віра в себе, в свої судження, в свою оцінку ситуації, розвивається залежність.

При постійному повторенні такої ситуації втрачається здатність спиратися на свої відчуття, правила, свою систему цінностей. Не треба забувати, що найсильніших ударів по психіці завдає не начальник на роботі, а емоційно значущі люди — рідні та близькі. Якщо кожен день я стикаюся з тиском від людини, яку обрав собі в партнери, відбувається руйнування особистості. Це може призводити до тяжких депресивних, тривожних станів та інших психічних проблем, які вже потрібно буде лікувати.

Що робити, якщо ви не хочете розлучатися? В ідеалі — написати шлюбний контракт, але в наших реаліях це ще не таке поширене явище і на це треба наважитися. Другий варіант — піти до сімейного психолога, який виступить медіатором у ваших розмовах. Або кожному звернутися до свого психолога, що допоможе вирішувати власні проблеми, також вивільнюватиметься простір і з’являтиметься можливість для того, щоб чути партнера і обговорювати власні потреби. Третій — виводити в усвідомлювану площину всі недомовленості та образи. Потрібно вміти говорити одне одному: «Стоп, що зараз відбувається? Давай обговоримо проблему!».