Тонка стіна між нами і війною

Волонтери Тамара і Святослав їздять у зону АТО удвох. На старенькому легковику. Самі, без супроводу. Просто навантажують усе, що змогли дістати (салон машини зазвичай забитий настільки, що доводиться присувати впритул до керма водійське сидіння), і їдуть туди, де гаряче. Кому саме потрібна допомога, дізнаються з новин або повідомлень у соцмережах. Якщо треба, їдуть аж на передову - туди, де рідко ступає нога цивільної людини.

Нещодавно Святослав Бойко отримав нагороду від УПЦ КП - медаль "За жертовність і любов до України". Тамара Дуда - грамоту від мера Києва.

І він, і вона були на Майдані. Святослав - у Самообороні, навіть отримав поранення в лютому. Вона, як і всі небайдужі, допомагала Майдану, чим могла. Але до війни вони не зустрічалися. Тамара мала маленький бізнес і займалася перекладами. Свят - рокер, соліст гурту "Широкий лан". "Ми вийшли зі своєї звичної зони існування, - розповідає Тамара. - Жили в різних світах, їли в різних закладах, відпочивали в різних місцях. І ніколи б не перетнулися. Та війна нас усіх перемішала. І коли ми тепер виїжджаємо в зону АТО, я помічаю, як на лінії вогню Свят стає так, щоб мене прикрити..."

До того, щоб зайнятися волонтерством, їх спонукала однакова причина.

Тамара відвідувала поранених у госпіталі. Звернула увагу на те, що багато хто має осколкові поранення очей. Маючи бізнесові зв'язки за кордоном, почала закуповувати там тактичні окуляри. Спочатку вкладала власні гроші, згодом почали допомагали сусіди, друзі, знайомі й незнайомі люди. Тамара Горіха Зерня - так називають друзі волонтерку. Так підписала і свою сторінку в Facebook.

Святослав спочатку їздив в АТО з концертами у складі гуманітарного каравану, організованого друзями з Самооборони. Якось на позиції частини, де ночували гості з Києва, напала диверсійна група. Бойовики підійшли впритул. На очах у волонтерів зав'язався важкий бій. "Питаю в хлопців: "Як же це сталося?" - пригадує Свят. - Вони відповідають: "У нас немає приладів нічного бачення, ми просто не бачили сепарів. Їх вів місцевий, вони обійшли розтяжки". І мене після того перемкнуло: я зробив пост на своїй сторінці в Facebook: так і так, починаю волонтерську діяльність. Люди трохи знали мене по сцені і відразу почали активно закидати на банківську картку кошти. Були поповнення і по 5 гривень, і по 5 тисяч. Я почав "врізатися" в цю політику - де що можна купити. Через треті руки познайомився з Тамарою".

Тепер Свят дає благодійні концерти і всі виручені кошти вкладає у волонтерство. Каже, коли потрібно, колеги-музиканти ніколи не відмовляються виступити разом. Фірма, що займається звуком, дала 90-відсоткову знижку на оренду апаратури. Поліграфічна фірма зголосилася друкувати рекламу за собівартістю. Тамара вкладає у спільну справу свої гонорари за переклади. Щось перераховують люди. Вантаж у кожну поїздку допомагають збирати десятки помічників.

"Коли волонтерам приписують усі заслуги й почесті - це неправильно, - каже Свят. - Бо вони дають лише поштовх. Усе інше роблять самі люди. Ось нещодавно Тамара знайшла волонтерів, які шиють шкіряні рукавиці (це набагато дешевше, ніж купувати). Ви не уявляєте, скільки людей почало зносити свої шкіряні речі: спідниці, плащі, модні куртки. Пенсіонери несли халяви від старих чобіт, ридикюлі, обрізки шкіри з автомобільного салону. Люди хочуть бути корисними. Хоча, звісно, є такі унікуми, яким на все наплювати. Я з такими стикався".

Спочатку і Свят, і Тамара допомагали волонтерським фондам. Та потім вирішили все робити самі. "Я приватний підприємець, звикла доводити продукт до найпершого споживача, а купувати тільки у виробника. У мене було відчуття, що роблю не все, що можу. Так, до речі, і виявилося. Якось ми зі Святом побачили коробки, які збирали власноруч, на тиловій базі у Сєверодонецьку. Вони там простояли місяць! А в коробках були американські протизапальні ліки. Часто організації завозять волонтерські передачі не на передову, а в тилову службу батальйонів. І все залишається на складі".

Так і почали їздити вдвох. Хоча ні, втрьох. "Третій член екіпажу, - жартують волонтери, - це навігатор Соломон Самсонович. Є навігатори, які обирають найдовші шляхи. Є - навпаки. А Соломон Самсонович вибирає місця, де гарно. Він постійно вступає з нами в дискусії, ніколи не обирає прямих шляхів, тільки обхідні, а в критичні моменти взагалі виключається".

У зоні АТО краєвиди гнітючі. Тамара розповідає: "Заправки, гаражі, будинки, дороги - все розбомблене і перерите. Там дуже щільна забудова - міста переходять у села й містечка. І дуже часто там самі каркаси стоять замість хат". "Людей на вулиці рідко побачиш. Розбиті вікна, вітер фіранку витягнув - і вона тріпотить над дорогою. А господарів немає. Це Чорнобиль. Тільки в цьому Чорнобилі ще й стріляють", - каже Святослав.

На фронті волонтерський екіпаж уже знають. Навіть Новий рік волонтери провели у військових. "Нас чекали, - каже Тамара.- Солдати зсунули столи, приготували салат з тушонки і "мевіни", якісь нехитрі страви. А ми везли величезне замовлення до святкового столу - усе, про що мріяли наші військові. Сіли, Свят узяв гітару. Хлопці так його слухали, так співали! Питали: а ту пісню знаєш? А цю? Святослав їм: "Усі знаю. Давайте, замовляйте, що вам хочеться". "Червону руту" попросили. Я сиджу, плачу . Вони такі молоді і так радіють, наче у найкрутішому клубі Новий рік зустрічають. А вже за кілька тижнів ми ховали одного з них. Снайпер поцілив".

Святослав пригадує інший випадок з того ж Нового року: "Перше січня. Близько 20 градусів морозу. Ми приїхали до бійців знайомого батальйону, привезли спальники. А хлопці кажуть: "Краще відвезіть танкістам, вони стоять на самісінькому передку за 200 метрів від сепарів". Заїжджаємо до танкістів. Нас зустрічають з автоматами напоготові. А ми їдемо помаленьку на аварійці. Видно, що пацани знервовані й реально злі. Підходить до нас один, Дід Мазай, як я його назвав. У ватних штанях, валянках, дідівському довгому кожусі, шапці-вушанці, рукавицях хутряних. І автомат тримає навпереваги. Я виліз з машини: "Ми волонтери". Вони розгубилися. Виходить командир: "Що сталося? Кого шукаєте?" Пояснюємо. Пішла розмова. І тут Дід Мазай каже до командира: "От бачиш, я тобі казав, що вони існують. А ти мені - немає ніяких волонтерів!" Ми вивантажуємо маскхалати, взуття, спальники, одяг. "Це що, все нам? Просто так?" - питають. Хотіли гостинців нам дати з собою. Бідкалися, що не мають чого передати".

Але волонтерів зустрічають не завжди гостинно. Тамара і Свят пригадують, як одного разу пробиралися до нашого взводу через дуже небезпечну "сіру зону". У ній запросто можна натрапити на диверсійну групу. Ввечері і вночі навіть військові намагаються не їздити там без особливої потреби. Але у волонтерів графік напружений, тому пізно ввечері вони ризикнули прорватися до наших, щоб заночувати, а вже зранку поїхати далі. "Заїжджаємо на КПП, стоїть черговий, який уже давно нас знає, - розповідає Святослав. - Він зв'язується по рації з командиром: "До ... (позивний командира взводу) волонтери. Ті, що завжди". І чую в рації відповідь командира: "Скажи цим придуркам, нехай заїжджають, 10 хвилин на вивантаження і нехай забираються геть". Ми заїхали, хлопців у взводі було душ семеро. Решта - хто в лікарні, хто у відпустці. З тих семи тільки двоє ходили рівно. Всі інші - п'яні. Ми з Тамарою все вивантажили і сказали собі, що більше ніколи до них не поїдемо".

"Хоча в кожному підрозділі є люди, які викликають захоплення своєю позицією, відповідальністю, готовністю до самопожертви, - розповідає Тамара. - Хлопці щоразу, збираючись на бойовий виїзд, розуміють: можуть не повернутися. В останній поїздці ми заночували в одному з підрозділів і вночі довгенько розмовляли з хлопцями. Наскільки глибоко люди все розуміють! Вони бачать гнилий бік війни, втрачають друзів... Один солдат сказав: "А нам нема куди вертатися. Ми з Донецька. Будемо воювати за свою землю, бо це наша Україна". "І це каже оперативник, донецький мент, який пропрацював не один рік, - додає Свят. - А його дружина і діти підтримують "ДНР". Відписали бойовикам квартиру і виїхали в Росію. Там таких історій можна наслухатися! - продовжує Свят. - На нашому блок-посту стоїть хлопець. Його старший брат воює за "ДНР", а батьки активно підтримують бойовиків грошима. Питаємо: "Ти батьків бачив хоч раз?" А він: "Якось батько їхав повз мене на підконтрольну українській владі територію по пенсію. Я йому свої рукавиці віддав, у нього руки мерзли". - "Стосунки підтримуєте?" - "Ні, рідні мене не визнають".

Іноді волонтерам доводиться їздити в дуже віддалені місця, куди важко дістатися. Тамара розповідає: "Глушина. Когось ми знайшли, до когось інші волонтери доїхали. В одній з попередніх поїздок ми передали хлопцям продукти, а вони кажуть: "Це ми зайцям передамо!". Дивуюся: "Яким зайцям?" - "У нас поблизу, - розповідають, - є маленький блокпост, троє людей. Вони там усю зиму сиділи, про них забули, то хлопці на полі капусту їли". Святослав додає: "Є такі підрозділи, які зиму пережили на вівсянці. Без м'яса, без хліба".

Розповідаючи історії про війну, волонтери весь час наголошують: вони бачать, що є дуже багато проблем, які можна розв'язати тільки адміністративним шляхом. Але їх не розв'язують. "Наприклад, хлопці скидаються грішми, їдуть у найближче прифронтове місто, винаймають квартиру чи номер у готелі, аби просто помитися,- розповідає волонтерка. - Якщо там, у маленьких містах, мери сидять і не можуть організувати солдатам лазню - нехай тоді пускають їх до власної ванної. Нема порядку, нема бажання. Держава спить і не хоче прокидатися. Мовляв, робіть що хочете. От такий цинізм".

Святослав продовжує: "Як це може бути, що розвідникам привезли на передову БМП, яка стріляє, але не їде. Її замінили іншою - та уже їде, але не стріляє. Нарешті привезли третю машину, яка і їздить, і стріляє. Але ж змарновано цілий місяць! Для лагодження несправної техніки в АТО немає ремонтної служби. Хлопці ремонтують машини самотужки. Нещодавно ми допомагали своїм підопічним дістати евакуатор. Шукали всі можливі й неможливі варіанти. Звісно, ближче до лінії зіткнення ніхто їхати не хоче. Один власник евакуатора погодився виручити військових за дві тисячі гривень".

Тамара: "Хлопці витягають гроші зі своєї кишені і роблять. Волонтери звезли "мотлох" з
усієї Європи. То хоч допоможіть обслуговувати його! Знову ж таки виходить: нехай хто привіз, той і ремонтує. Чому? Чому не організувати службу технічної допомоги у кожному секторі?!"

Волонтери показують мені СМС із проханнями від солдатів. Там про все: від вологих серветок і засобів гігієни до кількох тонн овочів. Це ненормально, коли волонтерам надсилають такі прохання, дорікають державним службам мої співрозмовники. І розповідають, що везти в АТО доводиться навіть топографічні карти: "У розвідників вони були за 1982 рік. За цей час виросли ліси, змінилися русла рік, з'явилися новобудови. Ми привезли їм карти станом на 2014 рік. Там є і сітка наведення вогню. Центр підтримки добровольців друкує ці карти безплатно на одному з підприємств, яке зголосилося допомогти. Чому ми цим займаємося?"

Тамара і Свят розповідають, що раніше вони їздили в зону АТО частіше, приблизно раз на десять днів. Тепер трохи рідше. "Стало важко збирати вантаж, немає грошей,- журиться Тамара. - Дуже довго на людей перекладають цей тягар. Скільки вони ще так витримають - рік чи два?". Свят дивується: "Скільки державі потрібно часу на розкачку?".

"Ми вже рік працюємо в такому режимі, - каже Тамара. - Важко, але разом з тим ми знайшли щось важливе для себе. Утворилася мережа небайдужих людей. Те громадянське суспільство, про яке ми раніше тільки читали. Нас пов'язує наша спільна біда. І ми завжди будемо співпрацювати. Ця мережа вже нікуди не зникне".

Свят додає: "Попри труднощі й ризик, після кожного нашого рейсу є відчуття задоволення від виконаної роботи. Ми зустрічаємо розуміння і допомогу наших співгромадян. З'являються нові контакти, зав'язуються знайомства з хорошими людьми, з якими буде приємно зустрітися після війни: попити чаю, згадати, поговорити, щось запланувати".

Поруч із кафе, де ми розмовляли за філіжанкою кави, припаркована машина волонтерів. Мені вдалося висмикнути їх у гарячу пору підготовки до чергової поїздки. Запитую, як рідні ставляться до справи, якій вони віддають увесь вільний час. У Тамари двоє дітей, у Свята - батьки. Тамара і Свят усміхаються: "Звісно, дуже хвилюються. Але тепер показують це менше. Сподіваються на наш здоровий глузд".

…Ми сиділи у київському кафе. Навколо кипіло життя - сновигали офіціанти, смажилися шашлики, гриміла музика. Тамара сказала: "Насправді захисна стіна між нами і війною дуже тонка. І це торкається нас більше, ніж здається".