ТАЄМНИЦІ НАЙДРЕВНІШОГО ХРАМУ ВОЛИНІ

Старовинний кам’яний храм привертає увагу кожного, хто приїжджає у тисячолітнє місто Володимир-Волинський. Білі, з ледве відчутним бірюзовим відтінком, високі стіни яскраво виділяються поміж сучасними будовами, приваблюють оригінальністю і довершеністю архітектурних форм. Це — Свято-Успенський кафедральний собор. Велична і прекрасна ця споруда. Багата і цікава історія храму. Вона сягає у глибину віків.

«В літо 6668 князь Мстислав розписав святу церкву у Володимирі»

Між колись повноводними ріками Лугою і Смочем, недалеко від того місця, де вони зливалися, височіло два мальовничих пагорби. На одному з них красувався замок, оточений високими земляними валами, а на другому — величний кам’яний храм.

У Никонівському літописі зазначено, що в літо 6668 (1160 року за новим літочисленням) князь Мстислав Ізяславович «розписав святу церкву у Володимирі і прикрасив її дивними святими й дорогими іконами та книгами, і речами багатьма дивними, і священним посудом золотим і срібним з бісером, і каменем дорогим». Дослідники роблять висновок, що мова йде про храм щойно побудований. І тому часом спорудження Успенського собору вважають 1156—1160 роки, початок князювання Мстислава Ізяславовича, правнука Володимира Мономаха.

Успенський храм — назва не випадкова. У другій половині ХІІ століття так була названа соборна церква Києво-Печерської лаври і храми, присвячені Успінню Богородиці, почали зводити в багатьох столицях князівств.

Під керівництвом Мстислава 1167 року об’єднані руські загони розгромили половців, і на деякий час їхні напади припинилися. Цього ж року Мстиславу вдалося силою зайняти Київський престол, змусивши інших родичів відмовитися від нього. Але з цим не могли змиритися Ольговичі і Ростиславичі, особливо син Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський. Його війська 1169 року взяли Київ, а Мстислав втік назад у Володимир.

Через рік, маючи сорок літ від роду, він помер. «І поховали тіло його з почестю великою і з співами голосопохвальними», — зазначено в Іпатіївському літописі під 1172 роком. І положили «у святій Богородиці в єпископії, яку сам сотворив у Володимирі». Про поховання князя Мстислава у Володимирському соборі говорять й інші джерела, а також усні перекази.

Нащадки Мстислава, які міцно утвердилися у Волинському князівстві, турбувалися про прикрашення і збагачення храму, вважали собор своєю родовою святинею. Тут вслід за засновником храму був похований 1195 року його третій син Всеволод, який спочатку князював у Белзі, а потім, коли його старший брат Роман зайняв Галич, — у Володимирі.

Окрім богослужбового собор мав велике державне значення. У ньому складали присягу піддані князів. Тут приймалися важливі історичні рішення, підписувалися і скріплювалися клятвою на Євангелії міждержавні угоди, проводилася коронація багатьох волинських князів. Тоді стольний град Володимир викликав захоплення у сучасників. Як свідчить Іпатіївський літопис, коли 1231 року до міста наблизився із своїм військом угорський король Андрій, він був настільки здивований красою і могутністю Володимира, що в захоплені вигукнув: «І в німецькій землі я такої фортеці не бачив. Бо стояли озброєні воїни, і виблискували щити і військо, як сонце». Король так і не наважився наступати на місто, яке мало такі міцні укріплення.

Та попереду були тяжкі часи. Зі сходу хлинуло нашестя татарів. На початку 1241 року полчища хана Батия, спустошивши волинські міста, підійшли до Володимира. Дружинники і озброєні жителі міста боролися до кінця, а коли впали останні бастіони оборони, зачинилися у церквах. Велика кількість людей зібралася під куполом головного храму. Але це не врятувало їх. Військо хана не щадило ні старого, ні малого. Церква Пресвятої Богородиці, як і всі інші храми міста, була заповнена трупами.

1259 року на Волинь і Галичину посунула орда під проводом Бурундая, який відзначався особливою жорстокістю. Як оповідає літописець, князь Василько справляв весілля своїй дочці Ользі, котра виходила заміж за князя Андрія з Чернігова. Саме в розпалі гуляння надійшла звістка, що йде із своїм військом проклятий Бурундай. У брата на весіллі був і галицький князь Данило з синами Левом і Шварном. Вони не були готові швидко організувати оборону і дати відсіч завойовникам. Хан поставив вимогу, щоб його зустріли з почестями і зруйнували укріплення міста. Не знайшовши іншого виходу, Василько наказав підпалити дерев’яні оборонні стіни. Постраждали укріплення, але місто продовжувало жити.

Князь Василько користувався великою повагою серед місцевих бояр. 1265 року померла його дружина княгиня Олена і була похована у соборі. Невдовзі, 1269 року, помер і сам князь «і поклали його в церкві святої Богородиці», писали літописці.

Наступником Василька став його син Володимир — князь добрий, набожний і високоосвічений, який правив двадцять років. Галицько-Волинський літопис розповідає, що «Володимир Василькович був книжник великий і філософ, якого не було у всій землі і після нього не буде». Він будував і прикрашав храми, постійно дбав і про соборну церкву, де покоїлися його предки, озолотивши ікони і прикрасивши їх дорогим камінням. Коли князь захворів, то подарував церквам краю 36 фоліантів. Були то книги «оковані сріблом і деякі поверх шкіри прикрашені золототканим матеріалом і металевими накладками із зображеннями».

Страждаючи важкою хворобою і не маючи дітей, перед смертю князь Володимир вибрав собі наступника — двоюрідного брата Мстислава Даниловича, князя Луцького. На останку днів Володимир виїхав, щоб відпочити від нелегких мирських справ у своє улюблене місто Любомль. Там і помер 10 грудня 1288 року. Тіло його привезли до міста Володимира і поховали поруч з батьком — Васильком Романовичем.

Князь Мстислав засів на столі свого брата Володимира якраз на Великдень року 6797-го (1289), у місяці квітні. Він зробив Успенську церкву настільки «дивною і славною всім навколишнім краям, подібної якій не було у всій північній землі від сходу до заходу».

Фортечні вали навколо храму

Понад три віки, незважаючи на війни і лихоліття, вистояв древній храм, зберігши свою велич і славу. Але далі на нього чекали руйнування. Як розповідає Супрасльський літопис, 1491 року татари десятитисячним військом напали на Волинь і багато горя завдали. Ввійшовши у Володимир, вони попалили всі будівлі і церкви, багато людей порубали шаблями, а хто залишився живим і не встиг втекти, забрали в полон. Значних пошкоджень зазнала і головна церква міста. Єпископ Вассіан доклав немало зусиль для її відбудови. Щоб захистити храм від завойовників, жителі міста обгородили його фортечним валом, збудувавши за три роки невеличкий оборонний замок.

У ХІV столітті Волинь стала провінцією Литви і потрапила під володіня Польщі. Приблизно в середині ХVІ століття почавсь відкритий наступ польських властей на українське православ’я. Король одержав повноваження від сейму на свій розсуд розпоряджатися єпископськими і монастирськими посадами, міг поставити будь-кого за вірну службу чи за щедрі подарунки. Так на Володимирську кафедру потрапив Іоан Борзобагатий — світська людина, яка головною метою свого єпископства бачила дальше збагачення за рахунок церкви та парафіян.

Борзобагатий був на єпископській кафедрі 17 років, аж поки у 1565 році єпископ Холмський Феодосій Лозовський випросив у короля грамоту на місто Володимир. Під собор він прибув з двома сотнями кіннотників та трьома сотнями піхотинців. Почалася боротьба за володимирське єпископство. Резиденція Борзобагатого перший штурм витримала. Тоді кількість нападників була збільшена до двох з половиною тисяч. Розставивши зі всіх сторін гармати, Лозовський дав команду відкрити пальбу по церковному замку. Було вбито багато людей, пошкоджень зазнала і церква. Борзобагатий кілька днів витримував облогу, але, коли підпалили будівлі, змушений був утікати.

1593 року єпископську кафедру у Володимирі очолив Іпатій Потій, який, перебуваючи під впливом католиків, невдовзі разом з Луцьким єпископом Кирилом Терлецьким став ініціатором створення унії. 1596 року у місті Бресті була підписана церковна унія.

В історії храму, який понад чотириста років був православною святинею, наступає період двохсотлітнього уніатського панування. Собор стає кафедрою уніатських єпископів і митрополитів. Замість крилоса за католицьким взірцем організували капітулу, до якої входило 12 духовних чиновників. Вони на чолі з Потієм стали чинити розправу над православними, яких примушували приймати унію, а хто не підкорявся, били палицями, тримали голодними в льосі, брили бороду і стригли голову під католицьких ксьондзів, піддавали іншим тортурам.

Іпатій Потій помер 18 липня 1613 року і був похований, згідно із заповітом, у соборній Успенській церкві «перед вратами царськими, між амвоном і дверима».

У часи правління уніатів древній храм зазнавав змін і перебудов. Наступник Іпатія Потія єпископ Іоаким Мороховський укріпив свою резиденцію і кафедральний двір кам’яними стінами з вежами, на яких стояло чотири невеликих гармати і три гаковиці — довгі фортечні рушниці. Після нього єпископ Іосиф Мокосій-Боковецький побудував новий кам’яний архієрейський дім на місці колишнього дерев’яного. Під південним вівтарем собору він розпорядився збудувати кам’яний склеп для поховання єпископів.

Страшна пожежа 1683 року спопелила місто. Сильно постраждав і Мстиславів храм, на ньому згоріла покрівля, потріскали верхні куполи. А невдовзі і стіни стали руйнуватися. Капітально відбудував храм єпископ Лев Зеленський. Навколо владичого замочку він звів нову кам’яну стіну, а також спорудив нову дерев’яну дзвіницю.

Це була не остання пожежа. 1715 року собор знову згорів і був відремонтований. У 1753 році був капітально перебудованийпід католицький костел. Із західної сторони добудували новий фасад, у декорі якого форми бароко поєднувалися з елементами класицизму. Архітектори вказують, що цей фасад був схожий на браму грецького міста Мілета (ІІІ ст. до н. е.). Очевидно, майстри взяли за зразок будівлю, схожу до мілетської. Було також покладено нову підлогу з кам’яних плит, прорубано в стінах нові і розширено старі вікна. Значні зміни зроблено і всередині. На горішньому місці зведено підвищення з величним балдахіном, який підтримувався двома позолоченими колонами.

Численні ремонти і перебудови порушили стійкість масивної споруди. Та й зрештою час робив свою справу. Коли 1782 року останній з уніатських єпископів Симеон Млодський розпорядився прорубати з північної сторони новий вхід до проповідницької кафедри, не витримав один із шести стовпів, обвалився, впала і частина склепіння, яка трималася на ньому, поволі стала тягнути за собою інші. Храм став аварійним, богослужіння припинилися. Майно перенесли в домову Успенську церкву, влаштовану 1765 року в трапезній єпископського замку, де воно зберігалося до 17 серпня 1812 року. В той день церкву пограбував один із загонів армії Наполеона.

У храмі зробили склад сіна та дров

1795 року Волинь увійшла до складу Росії, і в краї відновилася православна віра. Був момент, коли Успенському собору загрожувало знищення. 1802 року надійшла пропозиція «колишню уніатську кам’яну церкву разом з будовами, які належать їй, передати в казенне відомство». Врятував храм тодішній єпископ Волинський і Житомирський Варлаам. Але спроби відновити собор були невдалими через нестачу коштів, і він все далі приходив у запустіння. Там розмістили склад сіна, дров і господарських речей, а в прибудові зробили приміщення для утримання худоби.

Вслід за склепінням упав купол. Після кількох чергових обвалів храм залишили напризволяще під відкритим небом. Майже сотню літ він стояв у руїнах. У місті часто розповідали про таємниче світло, яке ночами осявало руїни, про чудесні церковні співи, які нібито чути із забутих храмових стін.

Саме в останні роки ХІХ століття з усією серйозністю постало питання про відбудову собору. У 1886 році була створена спеціальна комісія. Для дослідження руїн храму було запрошено відомих вчених того часу професорів Володимира Антоновича і Адріана Прахова, секретаря Київської археологічної комісії Ореста Левицького.

Собор перебував у жахливому стані. Кругом — гори сміття і уламків, які поросли травою та бур’яном. На місці, де стояв іконостас, виросло дерево. Ще одне закріпилося на одній з високих стін. На «горному» місці у вівтарі ріс кущ бузини. Над входом звили гніздо лелеки. Стіни поросли мохом.

Під час розчищення будівлі храму та його території вивезли кілька тисяч возів сміття. Усі об’єкти були обміряні, сфотографовані і описані, складено плани відбудови. У головному вівтарі, де були закладені вікна, дослідники знайшли давні фрески. Всередині собору відкрили гранітний поміст із широких кам’яних плит зеленуватого й фіолетового кольорів, подібних до плит у Почаївській лаврі. Покладені вони були 1753 року під час однієї з перебудов. Нижче був товстий шар сміття, у якому валялися людські скелети. Під ним дослідники наткнулися на значно давнішу підлогу із цегли, яку можна було віднести до доби спорудження храму.

Далі приступили до обстеження поховань. У західній частині храму склеп був вщент заповнений домовинами: кам’яними, цинковими, у вигляді дубових видовбаних колод. Труни були з дощок, просмолені зверху або оббиті шовковими тканинами, стояли рядами, одна на одній в кілька поверхів. На скелетах збереглися залишки одягу з дорогих тканин — парчі, оксамиту, шовку. Стало очевидно, що тут протягом століть поховано чимало державних мужів, багатих і знатних людей Волині.

Особливий інтерес у вчених викликали князівські поховання, розміщені з обох боків біля входу у північній і південній стінах. Померлого князя клали в кам’яну домовину з гранітних плит або в саркофаг, який ставився на підлозі. В деяких склепіннях-переділках були спеціальні врізи в стіну, так звані аркасолії, у які ставили домовину. Таких місць знайшли п’ять, але саркофагів у них не було. Один відділ був замурованим. Після того як було його відкрито, виявили чотири скелети — два чоловічі, жіночий і дитячий. Один чоловічий скелет був великих розмірів, і череп мав тільки ліву половину нижньої щелепи, почорнілі краї якої свідчили про якесь патологічне прижиттєве руйнування кістки. На думку вчених, то могли бути останки князя Володимира Васильковича. Письмові згадки свідчать, що то був чоловік «плечима великий» і помер від раку нижньої щелепи: «почали йому гнити зі споду уста... і опало йому все м’ясо з бороди, і зуби знизу випали всі, і щелепа бороди перегнила...» Другий чоловічий кістяк міг належати батькові цього князя — Василькові Романовичу (адже, згідно з літописом, Володимир Василькович був похований у родинному склепі батька). Жіночий скелет, ймовірно, — його дружини княгині Олени.

Під нішею, в якій знайшли князівські скелети, виявили дерев’яну осмолену труну з розбитим віком, у якій лежав скелет жінки. На голові збереглися кучерики русявого волосся, були також залишки туфель, розбите дзеркало в шовковій рамі, шматки грубої шовкової тканини, великий комір з тонкого мережива, шматки чорного оксамиту, шитого золотом, шовковими нитками і крупним бісером. Візерунок шиття зображав оленів, що біжать. Окремо знайдено два золотих персні. Посередині церкви знайшли розбиту на декілька частин велику плиту з червоного граніту, на якій висічено герб Гедеміновичів, а напис вказував, що похована тут княгиня Анна Сангушко-Каширська. Це була дружина князя Сапіги, воєводи Вітебського.

У соборі було чимало єпископських поховань. Домовини стояли під стінами. В одній з них знайшли «скуфію», але при скелеті не було хреста, Євангелія чи інших ознак єпископського сану. Напевно, ці поховання пограбували татари, або злодії, які шукали коштовностей. Друга усипальниця виявлена внизу між амвоном і царськими вратами. Археологи прийшли до думки, що то склеп Іпатія Потія. Адже у заповіті 1609 року він наказав поховати його тіло саме в цій частині храму. До гробниці вели невеличкі цегляні сходи. В похованні з розписаними кахлями було повно сміття. Коли його розчистили, на дні знайшли декілька списів, шматки напівзотлілої повсті, глиняні люльки для куріння тютюну і велику кількість порожніх пляшок. Очевидно, це були залишки пиятики військових. У кутку вдалося знайти декілька срібних монет — катериненських гривеників, які вказували на час перебування тут компанії, що влаштовувала бенкети.

Царська сім’я пожертвувала на відбудову храму 12 725 рублів

Після детального вивчення і дослідження залишків собору прийняли рішення відновити його у первісному вигляді. Звичайно, повної точності гарантувати ніхто не міг. Але будівничі мали зразки численних церковних будівель часів Київської Русі. Реставрацію доручили академіку архітектури Григорію Котову. Православне братство почало збір коштів. Щоб підняти авторитет братства почесними членами обиралися царські чиновники та багаті люди. Імператор Микола ІІ взяв цю справу під свою опіку. Для відбудови храму «по височайшому повелінню» виділили 30 тисяч з державної казни. Надійшло пожертвування від «августійших осіб імператорського дому» в сумі 12 725 рублів. Надходили гроші від Волинської духовної консисторії, церковних парафій. У день Успіння Божої Матері встановили збір коштів у всіх церквах імперії. Протягом кількох років було зібрано 127 550 рублів.

Документи розповідають про початок відбудови. На риштування із церковного лісу вирубали 1000 дерев діаметром внизу не менше 25 см. Будівельні роботи проводилися швидко, але дуже старанно. Налагодили виробництво плитчастої цегли, яка повторювала форму старовинної плінфи. Підбиралися спеціальні розчини для її укладки. Трудилося багато справжніх майстрів. На початку 1900 року відбудову храму закінчили. Влітку виконали внутрішнє оздоблення і спорудили дзвіницю, а 3 вересня в урочистій обстановці на куполі собору встановили великий позолочений хрест.

На світанку 16 вересня у Володимирі-Волинському зустрічали процесію з іконою Почаївської Божої Матері, усі церкви міста, вулиці і майдани були заповнені народом. Чудотворну ікону встановили перед царськими вратами. В полудень почалася панахида за тих покійних, що зводили храм, за благодійників і єпископів, тлінні останки яких покояться у його стінах. Богослужіння здійснювали чотири святителі в оточенні величезного сонму духовенства.

«Велич храму так і приковує увагу кожного, — писав у «Волинських єпархіальних відомостях» священик Костянтин Левицький, — не хочеться і залишати. На що не глянеш, все так і манить, і полонить. Іконостас кам’яний з червоного пісковика, низький, масивний. Царські північні і південні врата різьблені, дерев’яні, золочені. Вівтар та іконостас — точна подібність вівтаря київського Софіївського собору. Зображення Божої Матері — Непорушна Стіна і фігури апостолів на рисунку ті ж, що і в Софії. Підлога з харківських кам’яних плит, красивого за кольорами поєднання, в алтарі — паркетна. Опалення храму — водяне, за системою професора Лукашевича... Світла і простору багато, всюди смак, гармонія ліній, чіткість архітектурного рисунку, краса!»

На освячення о 6-й годині вечора прибув член царського дому Романових, великий князь Костянтин Костянтинович. Місто прикрасили прапорами. Біля спорудженої арки князя вітала депутація із хлібом-сіллю — архієпископ Модест в оточенні духовенства, місцеві чиновники, поміщики і багато народу.

Вдарили у всі дзвони. Всеношну з благословіння Архіпастиря розпочав архімандрит Лаврентій. Тільки закінчилася всеношна — зблиснули в небі блискавки, загуркотів грім і через деякий час полився дощ.

Вранці 17 вересня по омитих дощем вулицях з усіх сторін до храму йшов люд. О 8-й годині з собору вирушив хресний хід до річки Луги на освячення води, за ним з пагорба спостерігали тисячі людей. На протилежному березі стояли гармати і щоразу, коли хрест занурювався у воду, лунали залпи салюту.

Архієпископ Модест з трьома єпископами здійснив освячення храму і з численним духовенством відправив першу літургію.У будівлі замочка готувався обід для іменитих гостей. Столи накрили на 130 персон. Біля кожного прибору разом з меню лежала коротка брошура «Мстиславів храм Успіння Божої Матері у місті Володимирі-Волинському». Трапеза закінчилася о 5-й годині.

Невдовзі великий князь відбув у Ковель. На станції Турійськ йому вручили телеграму Миколи ІІ, яка надійшла із Севастополя, де перебував імператор. У посланні царя говорилося: «Щасливий, що освячення відновленого Мстиславового храму відбулося. Дякую Тобі і всім, хто потрудився при цьому святому ділі. Миколай».

Закінчилось свято поверненням чудотворної ікони Божої Матері у Почаївську лавру. За скромними підрахунками в урочистостях взяло участь понад 25000 людей.

Через віки відродженим з руїн, оновленим і величним увійшов Мстиславів храм у ХХ століття, але донині ховає в собі багато віковічних таємниць, які, мабуть, уже ніколи не будуть розгадані. Ще привабливішим став він в останні роки, коли Україна здобула незалежність і стали відроджуватися славні традиції нашого народу, духовність і віра. Церковній громаді було передано навколишні будівлі, зокрема єпископські палати, в яких раніше був краєзнавчий музей.

Споглядаючи собор, задумуєшся над минулим і сьогоденням, над тим, що зникає і що залишається на віки, не лише на землі, а й в людських душах. Тут не лише відчуваєш подих століть, зв’язок багатьох поколінь, гордість за своїх предків, а й сміливіше і оптимістичніше починаєш дивитися у прийдешнє.