СЛОВО ПРО БАБИН ЯР

28 вересня, 2001, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 38, 28 вересня-5 жовтня 2001р.
Відправити
Відправити

Чим є трагедія Бабиного Яру? Як бачить її світ? Як бачать її не тільки в Києві, в Україні, а й у Росії і Німеччини, у США й Ізраїлі?..

Чим є трагедія Бабиного Яру? Як бачить її світ? Як бачать її не тільки в Києві, в Україні, а й у Росії і Німеччини, у США й Ізраїлі?

В Указі Президента України від 29 лютого 2000 р. сказано: «У зв’язку з наближенням скорботної дати в історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років — 60-ї річниці з початку масового знищення фашистськими загарбниками жителів Києва й військовополонених у Бабиному Яру і з метою увічнення пам’яті жертв геноциду ухвалюю...»

Так, у Києві, у Бабиному Яру, починаючи з вересня 1941 р. знищували жителів міста й військовополонених, але це були спочатку й передусім жінки, діти, літні люди, меншою мірою чоловіки. Їх розстрілювали суто за етнічною ознакою, лише тому, що вони євреї, що підлягали, відповідно до расової теорії Гітлера, тотальному винищенню.

Офіційна радянська пропаганда й історіографія всіляко замовчували єврейський за головним своїм змістом характер трагедії Бабиного Яру, у чому значною мірою проявилася сталінська політика дискримінації євреїв. Ось яким було перше повідомлення НДК про злочини німецько-фашистських загарбників у місті Києві (документ підписано членом Політбюро ЦК ВКП(б) Миколою Шверником і направлено наркому закордонних справ В’ячеславу Молотову): «Гітлерівські бандити скоїли масове звіряче винищення єврейського населення. Вони вивісили об’яву, в якій усім євреям пропонувалося прибути 29 вересня 1941 року на ріг Мельникової та Доктеревської вулиць, узявши з собою документи, гроші й цінні речі. Євреїв, що зібралися, кати погнали до Бабиного Яру, відняли в них усі цінності, а потім розстріляли».

А ось яким повідомлення НДК стало після його обробки наркоматом закордонних справ: «Гітлерівські бандити зігнали 29 вересня 1941 року на ріг Мельникової та Доктеревської вулиць тисячі мирних радянських громадян. Тих, що зібралися, кати повели до Бабиного Яру, відібрали в них усі цінності, а потім розстріляли».

21—22 вересня, тобто за тиждень до масових антиєврейських акцій у Києві, розпочався терор проти євреїв. Облави на них проводилися щодня. Німці й поліцаї зупиняли євреїв на вулицях, знущалися зі старих і хворих, за будь-який прояв непокори вбивали на місці.

Наталія Феодосіївна Петренко, українка за походженням, згадувала: «Я живу на вулиці Тираспольській, 55, неподалік Бабиного Яру. 22 вересня 1941 р. я бачила, як німці вивозили у вантажних машинах людей у Бабин Яр. 22 вересня таких автомашин пройшло, як я підрахувала, 35. Я бачила, як із машин виводили людей, роздягали до білизни, змушували лягати на землю, після чого їх били гумовими кийками, а потім по троє передавали їх іншим німцям, а ті, у свою чергу, тим, що стояли біля самого Бабиного Яру, де й розстрілювали цих людей».

Надія Трохимівна Горбачова, росіянка, на допиті 28 листопада 1943 р. свідчила: «22 вересня я бачила, як протягом усього дня до Бабиного Яру пішло понад 40 вантажних машин, переповнених єврейським населенням — чоловіками, жінками й дітьми. Декотрі жінки тримали на руках малят.

Я та ще декілька жінок, щоб не бачила німецька охорона, підійшли до того місця, де зупинялися машини. Ми побачили, що за 15 метрів від початку Бабиного Яру німці змушували роздягатися привезених євреїв і наказували їм бігти вздовж яру, розстрілюючи їх з автоматів і кулеметів. Я особисто бачила, як німці кидали малят у яр. У яру були не лише розстріляні, а й поранені та живі діти».

25 вересня 1941 р. у Київ прибули рейхсфюрер Генріх Гіммлер і Адольф Ейхман. 26 вересня відбулася нарада вищих військових чинів у Києві, у якій узяли участь військовий комендант генерал Ебергарт, один із вищих чинів СС генерал Еккельн, командуючий айнзацгрупою «Ц» д-р Раш і командир айнзацкоманди 4-а Блобель. Вину за вибухи 24 вересня на Хрещатику та прилеглих вулицях вирішили покласти на київських євреїв і страчувати їх. Відповідне завдання одержав Пауль Блобель. На допомогу його айнзацкоманді 4-а (150 есесівців і гестапівців) направили 45-й, 118-й і 303-й поліцейські батальйони, «буковинський курінь», українську допоміжну поліцію, а також добровольців із відщепенців, підібраних окупантами. У масовому знищенні київських євреїв із 29 вересня до 3 жовтня 1941 р. брали участь 1200 убивць.

Військовий юрист Ю.Шульмейстер у своїй книжці «Гітлеризм в історії євреїв» писав: «Акцію зі знищення єврейського населення було організовано блискавично й фундаментально. Місцем злочину обрали Бабин Яр — колишнє військове стрільбище з глибокими ярами, де могли поміститися сотні тисяч трупів. До Бабиного Яру зручні підходи, відразу залізнична станція Лук’янівка-товарна, що дозволяло переконати приречених, що їх чекає не смерть, а переїзд на нове місце проживання».

У Києві нацисти спочатку навіть не планували створювати єврейське гетто за прикладом Варшави чи Львова для повільної, але неминучої загибелі його мешканців. Тактика Голокосту на переважній частині України була інакшою: вона полягала в одномоментному тотальному знищенні єврейського населення відразу після окупації.

Захар Трубаков у мемуарній книзі «Таємниця Бабиного Яру» згадував: «Існує така думка, що всі євреї Києва пішли за вказаною адресою. А звідти в Бабин Яр. Я з цим твердженням не згоден. І сам не пішов, й інших відмовляв, як міг... Люди слухали, але, як часто буває, не чули. На мої вмовляння вони відказували, що їм нікуди подітися, особливо тим, хто з маленькими дітьми. А багато хто просто не вірили в найгірше...»

Раннього ранку 29 вересня 1941 р., напередодні Судного дня, євреї з різних районів Києва, виконуючи нацистський наказ, ішли, здавалося, нескінченним потоком у район Лук’янівського кладовища. Уже неподалік стрімчаків Бабиного Яру вони потрапляли до своєрідного коридору, створеного двома шеренгами кремезних гітлерівців із собаками. Автори видання «Без терміну давності... Трагедія Бабиного Яру» пишуть: «Під вигуки «Шнель! Шнель!», під голосний регіт «цивілізатори» спускали собак, жорстоко били приречених, підганяючи до місця, де з них зривали одяг, забирали коштовності, продовольство, документи. Цілком голі чоловіки, юнаки, жінки, дівчата, літні люди й діти під наглядом охоронців ставали на край глибокого рову й розстрілювалися з кулеметів».

У минулому акторка, Діна Пронічева дивом уціліла під час розстрілу й спромоглася вночі вибратися з Бабиного Яру. У своїх показаннях вона свідчила: «На моїх очах роздягали, били: люди істерично сміялися, певне, божеволіли, ставали за кілька хвилин сивими. Грудних дітей виривали в матерів і кидали нагору через якусь піщану стіну, усіх голих шикували по двоє-троє і вели на височину до піщаної стіни, у якій були прорізи. Туди люди входили і не поверталися... З протилежного боку їх розстрілювали з кулеметів, люди падали вниз у дуже глибоку прірву».

Сторож Лук’янівського кладовища Сергій Іванович Луценко, котрий був очевидцем страшного злочину, розповідав: «Століттями ховали на Лук’янівці мерців, але кляті фашисти за один тиждень поховали в Бабиному Яру стільки, що й на трьох кладовищах не вкладеш... Зі сторожки на кладовищі було добре видно, як людей роздягали догола, як з автоматів і кулеметів розстрілювали поставлених над прірвою, як хапали дітей за ніжки, піднімали й кидали живцем у яр».

Свідчення очевидців дають різноманітну картину ставлення місцевого населення до долі та розстрілу євреїв у Бабиному Яру. Шеля Поліщук (дівоче прізвище Старосельська) разом із матір’ю, лікарем-гінекологом, не виїхали з Києва до окупації. Вони не пішли 29 вересня в Бабин Яр, але на них донесли. Їх заарештували й доставили на Володимирську, 15 до слідчого Ігнатовського. В опублікованих спогадах Ш.Поліщук читаємо: «Мама почала доводити Ігнатовському, що вона українка. Він говорить, що «на вас надійшла заява, що ви єврейка». Мама виставляє свідків... Це доктор Бувайлик, доктор Інода, сусідка наша Довбиш, хатня працівниця Тереза й мамина пацієнтка — Михайлова Євдокія Григорівна. Наступного дня їх викликали в поліцію. Доктор Інода не прийшов, не кожен мав силу волі ризикувати життям. Доктор Бувайлик прийшов і заявив, що знає маминих сестер, багато працював із ними на селі, бачив їх. Він упевнений, що мама — українка. Довбиш сказала, що приїжджала до мами на лікування зі Звенигородки, вона, мама, українка. Михайлова теж знає, що мама — українка. А Тереза сказала, що ми — євреї. І от коли слідчий сказав мамі, що ваша хатня працівниця говорить, що ви — євреї, мама сказала, що кожна служниця не любить свою хазяйку. Він нас протримав кілька днів... відпускав додому, але знову викликав на завтра... Четвертого чи п’ятого дня... в обід, коли всі пішли, він ввійшов у вестибуль і говорить мамі: «Йдіть, щоб я вас тут не бачив. Я однаково вам не повірив, але ви така жінка, що я вирішив вас відпустити». І велів на пропускник «видати документи». «Я, — говорить, не шукатиму вас дві доби. Йдіть на схід». Ці кияни не переховували в себе вдома приречених євреїв, але своїми «свідченнями» та своїми діями вони, по суті, врятували життя Шели Поліщук і її матері.

У романі-документі Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр» є фрагменти, які було виключено з журнального варіанта радянськими цензорами або загалом уперше побачили світ у книжковому виданні, що вийшло 1970 р. у Франкфурті-на-Майні. Один із них реально відбиває ставлення певної частини місцевих жителів до долі євреїв, що переховувалися від окупантів. Письменник Анатолій Кузнєцов хлопчиком пережив окупацію на одній із київських околиць і в 14 років по гарячих слідах записав усе побачене й почуте про Бабин Яр. Він свідчить: «Вони переховувались у підвалах, комірках. Одна російська родина врятувала сусідів євреїв, відгородивши цегельною стінкою частину кімнати, і там у темряві, у вузькому простінку, майже без повітря, євреї сиділи два роки. Але це рідкісний випадок. Тих, хто переховувався, зазвичай знаходили, позаяк знаходилося чимало охочих заробити гроші чи корову. Біля нашого куренівського базару жила, приміром, Парасковія Деркач. Вона вистежувала, де переховуються євреї... Вони віддавали їй, що мали. Потім вона заявляла в поліцію та вимагала ще й премію. Її чоловік Василь був біндюжником, зазвичай на його ж площадці й везли євреїв у Яр. Парасковія з чоловіком по дорозі зривали з людей одяг, годинники: «Вам воно вже не треба!..»

Накази німецького командування в жовтні-листопаді 1941 р. проголошували: «Якщо хто-небудь пустить єврея на нічліг або проживання, буде негайно розстріляний не тільки він сам, а й уся родина», «За кожного виданого єврея, комуніста і працівника НКВС — німецьке командування платить по 1000 рублів». Але, всупереч таким наказам, знаходилися люди, котрі, ризикуючи життям своїм і своєї сім’ї, рятували, переховували євреїв, підпільників, партійців, котрі не реєструвалися. Родина київського священика Олексія Глаголєва врятувала за роки окупації одинадцятьох євреїв. За неповними даними під час трагедії Бабиного Яру за допомогою місцевих жителів було врятовано близько ста євреїв і сорок дітей від змішаних шлюбів. Літня няня-українка Надія Хоменко пішла на розстріл у Бабин Яр із трьома єврейськими дітьми.

Після масового вбивства київських євреїв і тих некиян, котрі сподівалися знайти в місті притулок і захист, трагедія Бабиного Яру не закінчилася. У жовтні-листопаді 1941 р. тут знищили хворих психіатричної лікарні ім. Павлова, тисячі військовополонених бійців і командирів Червоної Армії, декілька циганських таборів. У січні 1942 р. сюди вели на розстріл близько ста моряків Дніпровської військової флотилії. Протягом двох років по вівторках і п’ятницях у Бабин Яр привозили людей у машинах і розстрілювали, а потім везли задушених по дорозі в душогубках супротивників гітлерівського «нового порядку» різних національностей, полонених і підпільників, заручників — чоловіків і жінок. Бабин Яр перетворився на величезну братерську інтернаціональну могилу.

Автори згаданого видання «Без терміну давнини» історики Г.Мігрін, В.Король, В.Кучер пишуть: «Бабин Яр поглинав свої жертви регулярно — 103 тижні поспіль. Перші п’ять днів фашисти та їхні прислужники знищували тут євреїв — до 160 тисяч». Автори вважають, що загалом, за неповними даними, як свідчать документи, Бабин Яр став могилою понад 220 тисяч людей різних національностей.

У серпні-вересні 1943 р. гітлерівці намагалися приховати сліди масових поховань своїх жертв і спалити трупи. Для цього вони використовували в’язнів Сирецького табору в Києві. В’язні були приречені, але 29 вересня 1943 р. частина приречених зуміла вирватися з печери-землянки, де їх закрили на ніч, на волю (серед них згаданий у статті Захар Трубаков). Троє з уцілілих виступили свідками на Нюрнберзькому процесі. Світ дізнався про злодіяння нацистів у Києві, але протягом майже всіх повоєнних років правду про трагедію євреїв у Бабиному Яру замовчувала радянська влада. 1959 р. письменник Віктор Некрасов виступив із закликом замість того, щоб створювати стадіон на місці розстрілів, як планувала міська влада, побудувати в Бабиному Яру пам’ятник.

Лише перед самим розпадом Радянського Союзу, а головним чином зі створенням суверенної, незалежної України ситуація змінилася. За десять років незалежності щось уже зроблено для увічнення пам’яті десятків тисяч безневинних жертв Бабиного Яру. Але багато чого ще слід зробити, приміром, створити Музей Голокосту України «Бабин Яр».

На поставлене на початку написаного запитання, чим є трагедія Бабиного Яру, відповімо: це трагедія України, це трагедія всього людства, якому нацизм готував подібні полігони для знищення неугодних народів.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК