ЩЕДЕКІСТИ І ЩО-ДЕ-КОЛИКИ

…А ще ж так недавно ми були командою. Молодою, зухвалою, сміливою. Могли кавалерійським наскоком ввірватися в столичну вищу лігу, на рік наперед забезпечивши розмови про наше блискуче майбутнє. Могли, втім, і скромно пасти задніх, виступаючи поза заліком, зате на всеукраїнському турнірі. Могли залишити всіх далеко позаду у першому турі — і осісти посередині турнірної таблиці, безславно «зливши» другий. Та все одно було добре.

Тепер ніхто з нас не живе в гуртожитку, де ми тренувалися вечорами в когось у кімнаті. У кожного — своя робота, у когось — уже своя сім’я... Загалом, життя, а не гра. Іноді передзвонюємося, іноді зустрічаємося за чиїмось — не ігровим — столом. І щоразу в розмові неодмінно спливає: от би знову зібратися всім разом, вшістьох, — і зіграти!

Всемогутнє ЩДК

Програма Володимира Ворошилова «Що? Де? Коли?» уперше з’явилася на телеекранах восени 1975 року. Глядач ще не був розпещений «полями чудес» і «слабкими ланками»; інтелектуально-ігрова передача стала явищем цілком унікальним. Перші знавці, якщо ви пам’ятаєте, грали на суто символічні призи, в основному на книги. «Інтелектуальне казино» зі слоганом «лише тут можна заробити гроші власним розумом» виникло значно пізніше — і, до речі, припало до душі далеко не всім давнім шанувальникам «Що? Де? Коли?». Адже мотив швидкого збагачення — основний у численних нинішніх ігрових шоу — у цій грі не превалював ніколи.

За чверть століття програма неодноразово коректувала формат і правила, на роки зникала з ефіру і з’являлася знову. Змінювався «зоряний склад» знавців — хоча найяскравіші особистості (хто не знає Олександра Друзя?) вже стали «обличчями» цієї гри. Пережила вона і свого творця Володимира Ворошилова. І, як і раніше, не здає позицій у рейтингах.

Феномен популярності телевізійного «Що? Де? Коли?», а потім і його молодшого брата «Брейн-рингу» заслуговує окремої розмови. Однак ще більший феномен полягав у тому, що придумана Ворошиловим інтелектуальна гра виявилася не просто несучим елементом телешоу, а саме ГРОЮ — самодостатньою, азартною. Тому вона й заволоділа умами. Дуже швидко стало зрозуміло, що всі бажаючі зіграти в неї «у телевізор» аж ніяк не помістяться.

І тоді виник рух під умовною назвою «спортивне «Що? Де? Коли?». Серед своїх коротше — «ЩДК». Рух, географія якого — весь пострадянський простір. Плюс більш-менш солідні діаспори «наших» за рубежем. Із великим розмахом він розмістився в Інтернеті. Запустіть будь-яку пошукову систему, введіть усього три літери — ЩДК, і комп’ютер видасть вам незліченну кількість спеціалізованих сайтів. Тут і хроніка турнірів, і історія окремих клубів, і календар ігор, і банки запитань, і різноманітні форуми... Адже завоювання віртуального простору — найкращий показник того, що рух молодий, сучасний і всерйоз націлений у майбутнє. Втім, і знамениті «старики» постійно шліфують ігрову форму за межами телестудії.

«Спортивне ЩДК» успадкувало від телевізійного основний малюнок гри. За столом — команда із шести чоловік. Після обговорення, на яке давалася одна хвилина, вони відповідають на запитання, що вимагає від гравців не лише знань, а й логічного, асоціативного тощо мислення. Одне слово, ерудиція в комплекті з розумом як таким.

Різниця в тому, що грати може одночасно необмежена кількість команд (пам’ятаєте, колись такий варіант пробували і на телебаченні? Але швидко від нього відмовилися — нетелегенічно). Гра проходить в один чи кілька турів, традиційно по 15 запитань кожний. Немає рулетки з кінським іржанням — ведучий ставить запитання в тому порядку, у якому вважає за потрібне. Відповідь знавців не озвучує хтось із команди, а записують на аркушику, який треба встигнути здати до закінчення хвилини. І найголовніше: немає суперників — телеглядачів. Авторство запитань анонімне, а команди змагаються між собою, хто дасть більше правильних відповідей; усе фіксується в турнірній таблиці.

Правда, уже схоже на спорт? Хай поки що й не олімпійський. Але спортивна структура в русі ЩДК однозначно присутня і досить добре організована. Починаючи з внутрішньошкільних та вузівських турнірів (у столиці в цьому плані особливо вирізняється Києво-Могилянська академія), потім міські, обласні, всеукраїнські — аж до тих, що раніше були всесоюзними, і навіть чемпіонатів світу! Крім того, маса турнірів, організованих тими чи іншими спонсорами, дитячі і юнацькі ігри, «цехові» змагання — наприклад, серед журналістських команд.

Статус цих ігор, як і у великому спорті, різний. Існує спортивна градація і серед команд: одні ігри визначають склад першої ліги, інші — вищої, що, у свою чергу, дає допуск до того чи того турніру. «Новенька» команда може взяти участь у будь-якому з них і навіть теоретично виграти, але при цьому залишиться «поза заліком».

Система складна, зі своїми підводними рифами і ходами-виходами. Команді, яка вирішила грати «по-дорослому», кровно потрібен спонсор — хоча б для того, щоб роз’їжджати вшістьох по всій країні. Фірма платить, знавці називають свою команду її ім’ям і чесно носять футболки і кепки з фірмовим логотипом.

Однак по-справжньому великі гроші у системі спортивного ЩДК не крутяться. І, можливо, тому головною залишається все ж таки гра. Чесна гра.

Що-де-колику-початківцю

Як я вже згадувала, ми свого часу були дуже перспективною командою. І якось один маститий знавець зі стажем узявся нас тренувати. Ось тоді я й дізналася, що ЩДК — штука значно серйозніша, ніж гадають усілякі «чайники».

Виявилося, що, як і в будь-якому спорті, тут існує ціла «наука перемагати». Необхідний чіткий розподіл ролей серед знавців. Має значення навіть те, у якому порядку вони розсядуться за столом: дідусь Крилов уже не актуальний. У команді має бути «несуча трійка» (другу половину «шістки» ми відразу охрестили «сущою трійкою») — ті, хто бере на себе основний «мозковий штурм». Має бути ерудит, котрий викладає всю інформацію, що стосується заданого питання. Мають бути «генератори версій». Має бути той, хто відсіває явно хибні з цих версій, рубаючи їх на корені... І все це, не забувайте, протягом однієї хвилини!

Хоча, можливо, я щось і плутаю. На тих тренуваннях, зізнаюся, я почувалася класичною стоногою, навченою марширувати. І, боюся, усі ми мало що винесли з цих уроків, залишившись гравцями «з натхнення», сильною, але вкрай нестабільною командою. А хтось же, напевно, грає справді «за наукою». І стабільно виграє. Схиляюся, але не заздрю.

Однак деякі практичні поради знавцям-початківцям можу дати з усією відповідальністю.

По-перше, хоча б хтось один у команді обов’язково має «конспектувати» запитання. Інакше відразу ж після команди ведучого «хвилина пішла» ви якщо не геть усе забудете, то вже ж найголовнішого напевно не згадаєте. По-друге, уважно дослухуйте ведучого до кінця. Недосвідчені гравці, «викупивши», скажімо, зашифровану цитату з класика марксизму-ленінізму, вважають запитання вже «взятим» і починають хизуватися один перед одним ерудицією — ризикуючи прослухати, що запитують про собачку президента США.

По-третє, точно знаючи правильну відповідь уже на першій секунді, не викрикуйте її на всі лади: адже за якийсь метр (вільного простору на турнірах зі спортивного ЩДК рідко буває багато) — стіл ваших суперників! Без жартів: у деяких командах справді тримають «слухача», котрий відстежує версії сусідів. Тут корисно якомога гучніше пустити «дезу»: ми, наприклад, у таких випадках традиційно протягом хвилини відміняли прізвище ні в чому не винного художника Васнєцова.

По-четверте, ніколи не здавайте порожній папірець. Навіть якщо у вас немає нічого схожого на версію — пишіть перше, що спаде на думку. Уявляєте, як буде прикро, коли ви посоромитеся написати відверту дурницю, а виявиться, що це і є правильна відповідь?! З нами й таке бувало. І потім, на деяких турнірах засновують приз за найкумеднішу відповідь. Дивися, хоч тут пощастить!

Своя специфіка є у «брейна». Втім, «Брейн-ринг» на телеекранах помітно демократичніший, аніж «Що? Де? Коли?», у спортивному варіанті поширений значно менше, ніж ЩДК. Деякі знавці його просто не люблять: запитання тут на порядок легші і занадто багато що вирішує банальна швидкість реакції. По-друге, у «брейн» можуть грати одночасно лише дві команди. По-третє, необхідне технічне оснащення — горезвісна «кнопка». Іноді її по-дилетантському заміняють плесканням у долоні, але в таких випадках пів-гри йде на з’ясування того, хто ж перший плеснув... Взагалі, головне в «брейні» — вдало підібрати «кнопочника»: людину із залізними нервами, швидким розумом і твердим пальцем. Коротше, справжнього що-де-колика!

То у чому ж кайф?

Усе вищевикладене (сподіваюся) викличе зацікавлення тих, хто любить телевізійне «Що? Де? Коли?», але й гадки не має про масовість цього руху, і розуміючі усмішки тих, хто хоч раз сидів за ігровим столом. А якщо хтось саму тему статті сприйняв із легким подивом, а її зміст навіяв на нього нудьгу, — я, слово честі, не здивуюся.

Одна моя подруга, котра з її інтелектом, нестандартністю мислення і швидкістю реакції могла б стати знахідкою для нашої, та й для будь-якої команди ЩДК, затято допитувалася у мене: навіщо вам усе це потрібно? У чому кайф?

Справді, іноді це досить важко зрозуміти. Наша команда, на жаль, розпалася, подорослішавши. Однак не кваптеся робити висновок, що ЩДК — суто молодіжно-студентський рух. Основний контингент київської вищої ліги становлять ті, кому вже за сорок: солідні люди, у яких є і сім’ї, і робота. Здавалося б, скільки можна грати? А молодь — вона міцно окупувала першу лігу, але й у вищій наступає на п’яти «старикам». І з особливого блиску в очах більшості молодих можна безпомилково прогнозувати: у них це теж надовго.

Матеріальної зацікавленості, як ми вже з’ясували, практично немає. Навіть у телевізійному «Що? Де? Коли?» тепер заробляють лише телеглядачі. А головним призом, скажімо, столичного «спортивного» турніру вищої ліги може бути пляшка коньяку чи ваза із сувенірного магазину. За пляшку? Не смішіть мене.

У чому кайф? Насамперед, звісно, у самому процесі «гімнастики розуму». Про те, що мозок без неї іржавіє, казав ще Шерлок Холмс. Дати йому, мозку, потрясіння, поворушити всмак звивинами — заняття і корисне, і приємне. Хтось із цією метою розгадує кросворди. Я волію зайти на якийсь «щедекістський» сайт і «прогнати» пакет запитань. Але так, самій, перед монітором, — це, звісно, не те...

ЩДК — азартна гра; усі без винятку знавці — азартні люди. Справжній азарт не має нічого спільного з прагненням грошей — дорога перемога як така. Причому перемога не в результаті сприятливого збігу обставин, талану, фортуни (хоча й ці речі, як і в будь-якій грі, важать дуже багато!), — а зароблена власним розумом.

ЩДК — надзвичайно потужний психологічний чинник самоствердження. Що вкрай важливо для молодих: у юному віці мало хто з мислячих людей обходиться без непевності в собі, сумнівів і комплексів. А говорячи про старше покоління знавців, не можна забувати про соціальний аспект: потягом останнього десятиліття багато представників саме інтелектуальних професій різко понизилися в суспільному і матеріальному статусі. Та якщо при цьому усвідомлювати, що ти визнаний одним із найрозумніших людей у місті!.. Точніше, ти і твоя команда.

Останнє теж дуже важливо. ЩДК — командна гра. Ви помітили, як часто в цій статті трапляється займенник «ми»? Справжній кайф отримуєш не тоді, коли відразу знаєш правильну відповідь і тримаєш на столі піднятий палець в очікуванні команди «хвилина пішла». Справжній кайф — це коли правильна версія народжується на останній секунді, спалахом осяяння, що вінчає потужний «мозковий штурм».

«Умный в одиночестве гуляет кругами, Он ценит одиночество превыше всего. И его так просто взять голыми руками…», — співав Булат Окуджава. Справді, індивідуалізм майже завжди супроводжує інтелект. І ЩДК — один із небагатьох, і, мабуть, найяскравіший спосіб для розумних людей відчути справжню солідарність. Дух і силу Команди, здатної протистояти дурням, котрі, за словами барда, «обожают собираться в стаи».

P.S. Нещодавно п’ять чоловік із нашої команди знову зустрілися... на весіллі. Я чула, як деякі гості перешіптувалися за спиною нареченого і нареченої: «А ви знаєте, як вони познайомилися? — Здається, на якійсь грі...»

Ми, троє, усміхалися. Адже ми це знали точно.