Самураї жінок уперед не пропускають!

Схід є Схід, Захід є Захід, і численні послідовники Кіплінга вже привчили всіх до думки, що нам ніколи одне одного не зрозуміти. Мабуть, тому тихо, по-білому, але до нестями заздриш людям, які — розуміють.

Вчений-японіст і перекладач поезії професор Іван Бондаренко написав понад сотню наукових праць, укладав посібники з японської, підручники і перші українсько-японські та японсько-українські словники. Тривалий час жив і працював у Японії, обіймаючи посаду професора факультету міжнародної культури університету Тенрі (префектура Нара) — одного з найстаріших лінгвістичних університетів країни.

Упорядник і перекладач «Антології японської поезії. Хайку. XVII—XX ст.» («Дніпро», 2002) та «Антології японської класичної поезії. Танка, ренга. VIII—XV ст.» («Факт», 2004). Готує до друку нову книжку українських перекладів японських пісень.

— Іване Петровичу, ваш фах і на сьогодні досить-таки рідкісний, а за радянських часів він був узагалі екзотичним. Чому і як ви його обрали?

— Ви маєте на увазі японістику? Взагалі, починав я не як японіст. Я закінчував відділення російської мови як іноземної на філфаку Ленінградського університету, а японську мову вивчав як четверту факультативну — після французької, німецької та польської. А вже потім, коли у 1990 році потрапив до Японії, то згадав те, що колись учив, пішов на вечірнє відділення в один з тамтешніх приватних університетів, тож більш-менш опанував мову. Зацікавився літературою, почав перекладати…

— А як ви потрапили до Японії?

— Це сумна історія… За радянських часів викладачі російської як іноземної були потрібні скрізь. Я працював чотири роки в Алжирі, рік у Франції, і настала черга їхати в якусь країну на триваліший термін. Мені пропонували на вибір Бельгію або Японію. Саме тоді в мене тяжко захворів дворічний син, чорнобильське дитя, 1986 року народження. Японські колеги, з якими я був заочно знайомий, пообіцяли допомогти врятувати йому життя. Тому я шукав шляхи, щоб поїхати до цієї країни. В Москві мені пішли назустріч, але, на жаль, дитина померла в Шереметьєво…

З виїздом виникли і політичні проблеми. Ще 1987 року, коли я працював в Одеському університеті, колектив запропонував мене, молодого викладача, доцента, на посаду завідувача кафедри. Перебудова, Горбачов, перші паростки демократії… Але я був безпартійний, і коли дійшло до парткому, він одноголосно виступив проти, і на цьому все зупинилося. Через два роки, коли я почав оформлятися до Японії, до мене раптом підходить парторг і каже: «Іване Петровичу, до нас надійшла ваша анкета, вступайте в партію». 1989 рік, партія розвалювалася на очах. Я кажу: «Вибачте, але я не був членом партії і вже, мабуть, не буду». — «Тоді ви не поїдете до Японії».

Уявіть мою ситуацію: дитина помирає, а мені ставлять таку умову! Звичайно, я був у шоці. Однак розумні люди порадили: «Вступай, але однією ногою. Адже вступають не одразу в партію, а спочатку в кандидати. А поки будеш за кордоном, тебе у партію не візьмуть, ходитимеш у кандидатах весь термін перебування там». А потім — розвал Радянського Союзу, референдум про незалежність України… Ми розпрощалися, слава Богу, з радянським консульством в Осаці, яке нас щомісяця тягало на політінформації та партзбори, і зажили самостійним життям, почали підписувати контракти, як це роблять нормальні люди з інших країн. Я сподобався японцям, мабуть, тим, що активно займався японістикою, і вони мене тримали довго, майже десять років.

— Ви їхали вже людиною підготовленою. А чи був усе ж таки культурний шок від зіткнення з Японією?

— Було захоплення. Ніби ти з ХІХ століття потрапив у ХХІ. Ішов 1990 рік, коли у нас за кефіром доводилося з сьомої ранку займати чергу, а на вітринах магазинів лежали кістки, так звані «супові набори». Мої дружина з донькою десь півроку ходили в японські супермаркети, як у музей, дивитися на речі, про саме існування яких вони доти навіть не здогадувалися.

Вразила надзвичайна делікатність японців. Звісно, наша людина в Японії — все одно що негр в українському селі: всі бачать, що ви іноземець, діти реагують досить безпосередньо. Але дорослі японці жодним чином не виказували зайвої уваги, хоча, якщо ми зверталися до них, відразу допомагали. По-друге, впадала у вічі освіченість японців: уся країна постійно чогось навчається! Хтось за великі гроші, хтось безплатно, задля задоволення. Навіть жінки-домогосподарки обов’язково відвідують різні клуби чи гуртки: кухні, шиття, ікебани… Всі вчаться музики. У нас це справа небагатьох талановитих людей, а там грати на музичному інструменті — все одно що навчитися мити руки.

— Чи відчули ви різницю менталітетів, про яку тепер багато говорять? Мовляв, європейська і східна людина не можуть зрозуміти одна одну…

— На це запитання можна відповідати двояко. Я читаю студентам лекції на тему «Захід і Схід», у якій саме й розглядаю особливості менталітетів, світосприйняття, філософії. Це наукова тема, глибока, варта багатьох докторських дисертацій, із нею пов’язані проблеми перекладу художніх текстів, коли менталітет справді треба враховувати.

А коли ти просто у повсякденному побуті спілкуєшся з японцями… Сучасне суспільство настільки нівелює всі ці розбіжності між людьми різних національностей, що проблем у спілкуванні немає, особливо якщо ти знаєш мову. Так, як і ми, японці люблять випити, закусити, посміятися, пожартувати, люблять жінок, дітей, люблять відпочивати, якщо є можливість.

— Не потрапляли часом у кумедні ситуації (на кшталт анекдоту про туриста, який просив блискавку для куртки, а отримав меч для харакірі)?

— Цікавих випадків було безліч. Мені мова допомагала, тому я більш-менш орієнтувався, але… Наприклад, якщо я поступався бабусі місцем в автобусі, то вона, перш ніж сісти, довго кланялася, дякувала. Бо поруч сидить, розвалившись, молодий японець: він заплатив сто йєн, і вона заплатила сто йєн, тож чому він має вставати? Мене це спочатку шокувало, потім змирився.

Коли я, за радянською звичкою, пропускав даму вперед, японці, попри свою делікатність, дивилися на мене як на інопланетянина — в них таке не заведено. Мені пояснили, в чому річ: це ви, європейці, з давніх-давен узяли за звичку жінок попереду себе пускати. В печеру, мовляв, ви колись спочатку запускали жінку, щоб перевірити, чи там ведмідь не живе. А ми — самураї, ми маємо йти першими, переконатися, що жінка в безпеці, і вже потім вести її за собою.

— Японські самурайські традиції — живі чи, швидше, «музейні»?

— Вони живі і житимуть, мабуть, ще дуже довго. Філософія бусідо, тобто «шлях самурая», пронизала японське суспільство в абсолютно всіх галузях, увійшла в освіту, у виховання дітей… Скажімо, на свято хлопчиків п’ятого травня дитині обов’язково мають подарувати самурайське знаряддя, бодай іграшкове: меч, шолом, нагрудник. Його ставлять на спеціальну підставку посеред кімнати.

У районі, в якому я жив, рідко бували сніг чи морози, але мінусова температура чи близька до нуля траплялася. Уявіть собі: діти шкільного віку, починаючи з першого класу, не мають права одягати довгі штани! Лише на Хоккайдо вони мають на це право. Тобто за будь-якої погоди хлопчики йдуть до школи в шортах і в шкарпетках, дівчатка — в гольфах і спідничках. Я запитував: «Навіщо мучити дітей?» — «Ні, це гартування, спосіб нашого виховання».

У мене син народився в Японії — до речі, був першим громадянином незалежної України, народженим там, це сталося в 1995 році. Він пішов у японський дитячий садок, потім до школи в перший клас, японську добре знав, тепер, правда, почав забувати. І — тьху-тьху-тьху! — самурайське виховання далося взнаки, ми не маємо жодних проблем із нежитем та застудами.

— Ви багато подорожували Японією?

— Так, мені в цьому плані поталанило, бо, по-перше, я обіймав посаду професора університету Тенрі поблизу Нари, це практично центр Японії: звідти було зручно їхати у будь-який куточок країни. По-друге, в Японії проводиться безліч наукових конференцій у різних куточках країни, а я займався історією російсько-японських мовних взаємозв’язків ХVІІІ століття і їздив із доповідями на цю тему. Бував і на Хоккайдо, і на Хонсю, і на Сікоку, і на Кюсю, і навіть на Окінаві! Японці казали, що я — друга людина з колишнього СРСР після Путіна, яка побувала там, адже раніше Окінава була закрита для іноземців, бо на ній розташована американська військова база. А ми вільно все фотографували, милувалися, купалися поблизу цієї бази… Об’їздив усю країну.

Я загалом побачив світ, і мені здається, що Японія — одна з най-, якщо не найгарніша країна на планеті.

— Як ви, науковець, укладач посібників і словників, звернулися до перекладів поезії?

— Я колись і сам писав вірші українською та російською мовами. Коли зрозумів, що не буду Шевченком чи Пушкіним, а на менше я не погоджувався, вирішив облишити цю справу і зайнявся суто філологією, але поезію любив усе життя. Захоплювався Ліною Костенко, Стусом, Маяковським, Єсеніним… Коли я відкрив для себе японську поезію — а я почав відкривати її російською мовою, — то зрозумів, що це щось виняткове. А згодом, розбираючись (спочатку це був справді розбір, дуже кропіткий) у японських оригіналах, я зрозумів, що в українських перекладах вони звучатимуть не гірше, ніж у російських, а то й краще. Адже фонетично наші мови дуже споріднені.

— Японська поезія дуже лаконічна: кожне слово, кожен склад на своєму місці. З чого ви починаєте роботу над перекладом?

— Я читаю теорію і практику перекладу студентам, і вони теж мене запитують: як це робиться? Я мрію колись написати книжку, почав збирати матеріал… Назву принаймні вже придумав: «Блиск і злидні японської поезії». Злидні — маю на увазі форми. Приблизно 99 відсотків японської поезії — це всього дві поетичні форми: танка (п’ять рядків, 31 склад) і хайку (три рядки, 17 складів). Решта вміщається в той єдиний відсоток. Навіть сьогодні японський поет, коли хоче писати про кохання, вибирає жанр танка. Якщо його тягне на лірично-філософські роздуми, він пише хайку. І при цій бідності форм — така глибина, такий внесок у світову поезію!

А переклад… Знаєте, чіткої схеми немає. Іноді вхоплюєшся за якесь словечко, а тоді воно обростає іншими словами. Іноді одразу речення тобі формулюється. Важко сказати. Це підсвідомий процес. І коли підходиш до перекладу без оцієї структури, без математичного плану, воно краще виходить. Уже тисячу разів переконувався: коли, прочитавши оригінал, відразу вловлюєш у душі відповідну українську фразу — потім і весь вірш завершується набагато краще.

У 1971 році вийшла цікава збірка Омеляна Мацикевича «Місяць над Фудзі», сто віршів хайку. Він переклав їх за японським взірцем: п’ять складів у першому рядку, сім у другому і знову п’ять у третьому. Це намагання підігнати українські слова, без віршованого розміру, без рими, — видається штучним, не справляє враження поезії. До речі, Микола Лукаш спочатку теж пробував перекладати саме так, але потім відійшов від цього, навіть використовував риму. І переклади, які ближчі до українських форм, мені здається, в нього набагато кращі.

У японців, до речі, теж проблема: як перекладати наші вірші, поеми? В них існує два віршованих розміри, і європейську поезію вони перекладають довгим білим віршем, що сприймається неорганічно, як підрядник. Вони звикли, але це проблема.

— Це правда, що в Японії вірші складають не тільки поети, а й пересічні люди — для концентрації думок тощо?

— Так. Те, що я казав про музику, стосується і поезії. В Японії виходить дуже хороший літературний журнал «Сонце», розрахований на широкого читача. Отож, за підрахунками головного редактора цього журналу, в Японії три з половиною мільйони людей пишуть вірші! Зокрема в жанрі хайку. Існує безліч клубів хайку, і, звичайно, з цього велетенського масиву лише перлинки потім викристалізовуються у справжню поезію. Загалом, писати вірші — це японська традиція. В епоху Хейян, тобто у ІХ—ХІІ ст., листування між коханими відбувалося виключно у віршованій формі: кавалер, провівши ніч із жінкою, повертався додому і мусив обов’язково написати вірша й передати їй, — а вона вже або відповідала, або ні, — це було її право.

— Ваша «Антологія японської класичної поезії», кажуть, дуже непогано продається, хоча, здавалося б, розрахована на вузьке коло поціновувачів. Як ви гадаєте, чому? Японська поезія — це модно?

— Так, мені було приємно саме в «Дзеркалі тижня» прочитати в інтерв’ю з директоркою книгарні про те, як за цією антологією приходили ще до відкриття магазину. По-перше, існує мода на Японію — в різних галузях, і в літературі теж. По-друге, у нас було дуже мало перекладів японської поезії. А стомившись від політики, конкретики, шукаючи притулку для душі, можливо, люди справді дедалі більше звертатимуться до поезії, зокрема японської. Ну і, сподіваюся, мої переклади теж певною мірою прилучилися до цього, хоч я й далекий від думки, що вони досконалі.

— У середовищі з претензією на інтелектуальність дуже популярна і японська проза. Чи не хотіли б перекладати, приміром, того ж таки Муракамі?

— Розумієте, я все життя намагався робити те, що мені подобається. Мені не подобається сучасна японська проза, але я в захопленні від японської поезії, і давньої, і сучасної — це як хронопис.

Порівняйте Шевченкове «Садок вишневий коло хати» і вірш Басьо, теж про вечір:

Засохла гілка —

Крука притулок.

Осінній вечір.

Шевченко ставить мене поруч із собою і пропонує подивитися на те, що він змальовує, його очима, відчути те, що він відчув. Басьо привернув мою увагу: подивись у той бік! — і все. Він дає поштовх для моєї уяви, мого настрою, моєї душі, мого досвіду. Чим хороші хайку: кожен їх сприймає по-різному. Я іноді студентів запитую: як ви це розумієте? Тридцять студентів — тридцять різних думок. А коли читаєш геніальний Шевченків вірш, практично всі кажуть одне й те ж саме. Ось у чому привабливість японської поезії.

— А проза чому вам не подобається?

— Не знаю. Може, тому, що в душі я теж поет?

— Багато для популяризації Японії у колишньому СРСР зробив ваш колега Григорій Чхартишвілі (він же — Борис Акунін). Ви часом не знайомі?

— Я одного разу зустрічався з ним на конференції, коли він ще був японістом і тільки починав свої перші літературні спроби під псевдонімом. Чудовий японіст і чудовий письменник.

— Японія в Акуніна — справжня чи трохи «попсова»?

— Вона справжня, адже це пише людина, яка знає Японію. Але він розумний письменник, він знає, для кого пише, і тому уникає багатьох деталей, які були б незрозумілі російському читачеві, нівелює певні речі — це художній засіб, його не можна засуджувати.

Чхартишвілі колись написав книжку «Письменник і самогубство», в якій проводив паралелі між самогубством японських і російських письменників (про українських не йдеться, влада не давала їм можливості самим вирішити навіть це питання). У зазначеній книжці він виступає як чудовий літературознавець і японіст. А коли пише художній твір, там, звичайно, зовсім інший підхід.

— Ви плануєте поїхати ще до Японії?

— Японці постійно мене запрошують, є можливість їздити на конференції, але я лише третій рік працюю в Інституті філології, де вперше створено кафедру китайської, корейської і японської філології і ще дуже багато суто організаційних справ. У нас діє китайський культурний центр, нещодавно відкрили центр корейської мови та літератури, на черзі відкриття японського центру. Японці дали грант на півмільйона доларів на обладнання лінгафонних кабінетів, комп’ютерного класу навчання. Тому, чесно кажучи, ніколи їздити… Хоча кілька місяців тому був на святкуванні річниці Тенрійського університету, але це вже, швидше, туристична поїздка.

— Ви читали лекції і японським студентам, і нашим. Різниця є?

— Знаєте, я не хочу образити японців, але мені здається, що заможність японського суспільства певною мірою розбестила молоде покоління. Якщо порівнювати, то, як на мене, наша молодь набагато талановитіша, активніша, отож залишається тільки дивуватися: якщо ми такі розумні, чому ми такі бідні? (Сміється.)

Студентами я надзвичайно задоволений. Десь половина з них їздить до Японії за різними програмами на півроку, на три роки. За бажання чудово оволодівають мовою. Наші студенти отримують дві спеціальності: японська мова та література і англійська мова та література. Багато хто потім працює саме за другою спеціальністю, оскільки за першою складніше знайти роботу. І коли я запитую:«Навіщо ж ви тоді обирали японістику?» — вони кажуть: «Англійська — то для роботи, а японська — для душі».