«Розв’язати остаточно українське питання в Польщі»

«Велика операція проти УПА та решти українського населення Польщі (бл. 150 тис. осіб) була підготовлена ще у 1946 р. За зразок було взято сталінську практику «розв’язання національних проблем»... Метою акції було передовсім виселення українського населення і лише пізніше — знищення українського партизанського руху. Виселення відбувалося надзвичайно брутально, супроводжувалося численними вбивствами. Виселених вивозили на західні й північні землі — з наміром (безперечно умисним) розірвати парафіяльні, сусідські і навіть родинні зв’язки. Принагідно були ліквідовані всі форми залишків українського національного життя. Важко заперечувати висновок, що прихованою метою цього розселення була ліквідація української громади в Польщі засобами вимушеної полонізації modo sovietico». Ці слова зі статті польського історика Тадеуша Анджея Ольшанського, автора виданої у 1990-х «Історії України ХХ ст.», дуже влучно характеризують військову операцію, яку під криптонімом «Акція «Вісла» здійснено у квітні—липні 1947 року.

Була це водночас остання великомасштабна подія в історії кількасотрічного українсько-польського «недобросусідства», яке започаткувалося в першій половині XIV ст., коли розпалася Галицько-Волинська держава. На початку ХХ ст. воно призвело до свого роду українсько-польської «тридцятирічної війни» (яка завершилася саме в 1947 році), бо коли в ході Першої світової в українців з’явився черговий шанс на політичне відродження, виявилося, що ворогом відновлення української державності в етнографічних межах є не лише постімперська Росія (як «біла», так і «червона»), а й Польща. Сталося це тому, що наслідком півтисячолітньої відсутності українсько-польського державного кордону було таке собі сіамське зростання — землями, які, на думку українських політиків, мали б стати суверенною територією України (бо українські хати стояли), а в переконанні їхніх польських візаві — Польщі (бо стояли тут і двори польських землевласників).

Як відомо, розділення справжніх сіамських близнюків — це суперточна, навіть ювелірна операція. В умовах першої половини ХХ ст. розділення етнополітичних «близнят» було швидше рубанням сокирою. У збройному українсько-польському конфлікті за територію та «межу», який восени 1918 року почався «від Сяну» — у Галичині, а навесні 1919 року охопив і Волинь, міцнішою стороною виявилася Польща, яка не лише відстояла свою державність, а й виборола її кордон, який на Рівненщині був ближчим до Дніпра, аніж до Бугу.

Друга світова війна показала, однак, що зафіксований у статтях Ризького договору успіх польської боротьби за східний кордон був скороминущий. Насаджена червоноармійськими багнетами нова, «народна» влада Польщі — Польський комітет національного визволення (ПКНВ), мусив задовольнитися польсько-радянським кордоном, накресленим у липні 1944 року на основі «Лінії Керзона». Проте на захід від цього кордону все ж таки залишилася чимала територія (18 тисяч квадратних кілометрів — ненабагато менша, ніж територія, скажімо, Словенії), на якій проживало близько 700 тис. українських автохтонів — від Лемківщини на півдні, через перемишлянсько-ярославське Надсяння і Холмщину, до Підляшшя на півночі (інколи цю територію називають «Закерзонням»).

Як одну з переваг нової, «народної» Польщі над довоєнною польські комуністи проголосили її планований однонаціональний характер (у «санаційній» Польщі національні меншини становили третину населення). Це збігалося з інтересами Сталіна, який побоювався, що західні союзники, з якими мав узгоджувати майбутню карту Європи, можуть не погодитися на кордон по «лінії Керзона», адже проти цього голосно протестував польський уряд в екзилі, визнаний тоді США і Великобританією як єдиний легальний представник інтересів Польщі. Тому вже у вересні 1944 р. ПКВН підписав із урядами Української, Білоруської і Литовської РСР договори про обмін населенням, внаслідок чого цей свіжонакреслений політичний кордон мав перетворитися на етнографічний (у первісному варіанті переселення мало завершитися вже 1 лютого 1945 року, тобто ще перед початком конференції в Ялті). Поляки з Галичини, Волині й Полісся мали переселитися до Польщі, а українці із Закерзоння до УРСР. На цій підставі між жовтнем 1944-го і серпнем 1946 року із Польщі виселено 482 тисячі українців (водночас з УРСР до Польщі переселено 788 тис. людей).

Переселення із Закерзоння було переважно насильницьким, оскільки лише протягом кількох перших місяців цієї акції, названої «репатріацією», її польські виконавці більш-менш дотримувалися принципу добровільності, а вже влітку 1945 року, на вимогу радянської сторони, почали систематичне виселення силами трьох військових дивізій. До залишання кордонів Польщі неабияк спонукав також організований «народною» владою кривавий терор. Саме тоді, у перші дні березня 1945 року, сталося масове вбивство у надсянському селі Павлокома, де в травні минулого року президенти Польщі і України відкрили пам’ятник на могилах понад 350 трагічно загиблих українців.

Згідно з обрахунками переселенських комісій, восени 1946-го на південно-східній території Польщі мало залишитися близько 20 тисяч українців. Але й це символічне число не давало спокою польським військовикам, і вже в листопаді 1946 року в документах, що їх надсилали партійному керівництву та уряду, з’явилися «пропозиції» щодо вирішення питання шляхом примусового переселення на так звані возз’єднані території — тобто на землі, які до 1939 року належали Німеччині (тут доречно згадати, що вже в липні 1945 року, під час конференції у Міністерстві публічної адміністрації представникам української громади було заявлено: особи, які не виїдуть до УРСР, будуть переселені на західні землі). Ширше філософію, якою керувалися ініціатори акції «Вісла», виклав заступник голови генерального штабу Війська польського генерал С.Моссор. У лютому 1947 р. у звіті міністрові національної оборони та голові державного комітету безпеки він писав, що українці, які уникнули виселення, створюють «небезпеку іреденти в майбутньому». Оскільки вже не було можливості відправити їх до СРСР, «видається необхідним навесні провести енергійну акцію переселення цих людей поодинокими родинами — в розпорошенні по возз’єднаних територіях, де вони швидко асимілюються». Зрозуміло, для здійснення подібної операції потрібна була згода політичного керівництва, тому на проведеному 27 березня 1947 року засіданні Державної комісії безпеки ухвалили передати це питання на розгляд ЦК Польської робітничої партії (ПРП).

До цього часу точно не встановлено, чи це був збіг обставин, чи свідома провокація комуністичних органів безпеки, але днем пізніше, 28 березня, у сутич­ці, скоріш за все із підрозділом УПА, загинув віце-міністр національної оборони генерал Кароль Свєрчевський. Його смерть стала офіційною причиною ухвалення комуністичною владою Польщі рішення про виселення українців. «У рамках репресивної акції супроти українського населення, — читаємо у протоколі засідання політбюро ЦК ПРП, яке відбулося одразу після повідомлення про смерть генерала, — вирішено: 1. Швидкими темпами переселити українців та змішані родини на возз’єднані терени (передусім у північну Пруссію), без утворення компактних груп і не ближче ніж за 100 км від кордону».

Згодом переселення стали виправдувати також твердженням, що це був засіб, необхідний для ліквідації діючих на Надсянні і в південній Холмщині сил УПА. Насправді підрозділи УПА, які навесні 1947 року налічували всього лише близько 1,5 тис. бійців і після завершення переселення до УРСР практично не проводили жодних акцій проти польської міліції та сил безпеки, особливої загрози для безпеки Польської держави вже не становили. Виселенням були охоплені всі місцевості, в яких проживали українці (окрім Більського повіту в Білостоцькому воєводстві, де місцевих українців влада вважала... білорусами), — навіть ті, де УПА чи інших підпільних структур ніколи не було. Виселяли навіть українців, які були членами Комуністичної партії.

16 квітня 1947 року, за підписами міністрів публічної безпеки та національної оборони, з’явився «Проект організації спеціальної акції «Схід», у котрому як завдання визначено: «Розв’язати остаточно українське питання в Польщі». Згодом акція отримала криптонім «Вісла», а для її практичної реалізації створено оперативне угруповання «Вісла» у складі 17,5 тис. солдатів. Його комаднувачем став генерал С.Моссор.

Акція «Вісла» розпочалася 28 квітня 1947 року. Військові частини вночі оточували села, щоб запобігти втечі мешканців, які вранці отримували наказ протягом кількох годин (найчастіше двох, а то й менше) бути готовими до виїзду — із завантаженим на підводи майном (ті, в кого не було підводи, мусили нести свій скарб на спині). На першому етапі, який охопив територію довкола Сянока і Перемишля, де УПА та ОУН справді мали свої розвинуті структури, виселення мало характер брутальної пацифікації, яку супроводжували підпали будинків, знущання з родин членів підпілля та масові арешти. Виселенці потрапляли до збірних пунктів, де скупчувалося по кілька тисяч людей, які по багато днів перебували просто неба. Тут відбувалася попередня селекція, після якої виселенці вирушали на виділені залізничні станції, де формували потяги в місця нового поселення.

Офіційно акція «Вісла» тривала три місяці — до 28 липня 1947 р. (деякі переселення під криптонімом «Вісла» відбувалися й надалі — навіть у 1950 році). В її ході виявилося, що українців набагато більше, ніж вважали на зламі 1946/1947 років. За даними генерального штабу, виселено 140,5 тис. українців та членів змішаних родин, які проживали у 22 повітах трьох воєводств — Ряшівського (85,3 тис.), Люблінського (44,7 тис.) і Краківського (10,5 тис.). Розселено їх на території в кілька разів більшій — у 71 повіті возз’єднаних територій, у воєводствах: Ольштинському (56,6 тис.), Кошалінському (31,2 тис.), Вроцлавському (15,5 тис.), Щецинському (15,1 тис.), Зеленогірському (10,9 тис.), Гданському (5,3 тис.), Опольському (2,5 тис.), Познанському (1,4 тис.) та на півночі Білостоцького (1 тис.).

Деякі з виселенців, запідозрені у належності до підпілля, а згодом і ті, котрі намагалися повернутися на рідні землі, потрапили до Центрального табору праці у місті Явожно — колишньої філії нацистського Аушвіца. За колючим дротом спецтабору для українців, який проіснував до січня 1949 року, опинилося 3,9 тис. людей, зокрема понад 700 жінок та дітей і майже 30 священиків. Унаслідок жахливих умов проживання та фізичних знущань загинуло не менше ніж 160 осіб, які поховані в безіменних могилах (у 1998 р. президенти Польщі і України відкрили тут пам’ятник замордованим українцям).

На місцях примусового поселення українці отримували господарства із зруйнованими будинками, з яких давно вже порозкрадали залишене колишніми німецькими власниками майно, бо найкращі оселі зайняли поляки зі суміжних регіонів та «з-за Бугу». Оскільки число українців, яких тут офіційно називали «поселенцями «В», виявилося в кілька разів більше від очікуваного, подекуди, передусім в Ольштинському воєводстві, виникли досить компактні їхні поселення. Це суперечило розпорядженню центральної влади, згідно з яким переселенці мали становити не більше ніж 10% загального населення повіту.

У таємній інструкції для місцевої адміністрації від листопада 1947 р. було зазначено: «Основною метою переселення поселенців «В» є їхня асиміляція у новому польському середовищі; треба докласти всіх зусиль, щоб цього досягнути. Не вживати щодо цих поселенців означення «українець». У випадку, коли з поселенцями на возз’єднані території потрапить інтелігентський елемент, треба таких беззастережно розміщувати у віддалі від сільських громад, у яких проживають поселенці з акції «Вісла». Ці «рекомендації» промовисто доповнює і той факт, що таку практику щодо української інтелігенції використовували ще в міжвоєнній Польщі, коли шкільна адміністрація не дозволяла приймати на роботу вчителів-українців у Галичині чи на Волині, «люб’язно» пропонуючи їм можливість професійної кар’єри у центральній Польщі.

Про справжню мету акції «Вісла» свідчать і юридичні акти, ухвалені в 1949 році. Ними українців позбавили права власності на залишені на рідних землях господарства і все нерухоме майно, а також забрано у власність держави майно Греко-католицької церкви та українських установ і організацій (між іншим, у Народному домі в Перемишлі, за повернення якого українська громада міста бореться вже багато років, має проходити частина заходів, запланованого на 27—30 квітня відзначення 60 роковин акції «Вісла»).

Другою метою акції «Вісла» була ліквідація українського зброй­ного підпілля. За офіційними даними командування оперативного угруповання «Вісла», у квітні—липні 1947 року підрозділи УПА мали втратити 1,3 тис. бійців — убитими, полоненими та засудженими до страти чи ув’язнення. Сьогодні ці дані важко верифікувати, але, на думку багатьох істориків, вони завищені — переважно через те, що в криваві жорна тут потрапило багато цивільного населення, яке було заарештоване і засуджене за обвинуваченням у співпраці із підпіллям. Адже коли б ці дані стосувалися підпільників, які діяли зі зброєю в руках, — відбулася б майже цілковита фізична ліквідація українських збройних загонів у Польщі, чисельність яких полковник Мирослав Онишкевич («Орест»), командир військового підрозділу УПА «Сян», оцінював у 1,4 тис. вояків. Насправді, попри чималі втрати в сутичках із удесятеро більшими силами польського війська, повстанські сотні і надалі зберігали свою боєздатність, але після майже повної депортації українського населення, яке упівці намагалися захищати, подальша боротьба в Закерзонні втрачала сенс. Отже, на зламі вересня і жовтня 1947 року полковник М.Онишкевич видав наказ демобілізувати діючі ще загони і звільнив їхніх вояків від присяги. Так закінчилося збройне українсько-польське протистояння, яке спалахнуло 1 листопада 1918 року у Львові.

В історіографії «народної» Польщі епізод боротьби комуністичного війська та органів безпеки з УПА виріс до розмірів мало не визвольної війни проти «хижих українських націоналістів». Це, з одного боку, давало змогу представляти «народну владу» як борця за цілісність держави, а з другого відвертало увагу польського суспільства від справжніх поневолювачів Польщі — господарів Кремля та їхніх «історичних досягнень» на кшталт пакту Молотова– Ріббентропа, депортації польського населення в Сибір та масовий розстріл польських офіцерів у Катині. Про все це в підручниках історії та пресі писати було не можна, зате можна, і навіть треба, було писати про злочини українських націоналістів.

Таким чином, запущений у момент підготовки акції «Вісла» маховик антиукраїнської пропаганди не зупинявся до 1989 року, досить успішно продукуючи викривлений образ українців та атмосферу ворожості до них, у якій жертви цієї ж акції мусили будувати своє життя та виховувати дітей на чужині. На жаль, і сьогодні — попри те що в 1990 році акцію «В» засудив польський сенат, а в 1997 році у такому ж тоні висловився президент Александр Квасьнєвський — польський політикум не налаштований на те, щоб бодай мінімально посприяти виправленню кривд, заподіяних українцям 60 років тому.

Втішним, однак, є те, що нині про тонус українсько-польських відносин промовляє не так історія, як практичні справи сьогодення. Коли завершував цю статтю, надійшло повідомлення, що Польща і Україна будуть співорганізаторами футбольного чемпіонату Європи у 2012 році. Це черговий доказ того, що взаємну, інколи ірраціональну, ворожнечу минулого поступово змінюють прагматичні спільні дії заради майбутнього.