Підляшшя борцям за Україну

130-річчя від дня народження Симона Петлюри, відзначене, між іншим, і на сторінках 17-го номера «Дзеркала тижня», — це, по-моєму, нагода не лише ще раз пригадати постать Головного отамана, ім’я якого стало символом українських визвольних змагань 1917—1921 років, а й відновити пам’ять про його соратників, чиї могили розкидані по багатьох країнах світу. Особливе місце тут належить Польщі, в якій після 1921 р. опинилися десятки тисяч українських офіцерів і солдатів. Багатьом із них саме в країні-сусідці судилося знайти вічний спочинок. Пам’ятники «Тим, що вмерли, але не зрадили України» (деякі впорядковані вже з участю молоді з України), можна надибати передусім там, де розміщувалися табори інтернування (Перемишль, Каліш, Олександрів-Куявський), на цвинтарях у Варшаві, Кракові та Любліні, а інколи — й на звичайних сільських могилках, як-от у селі Дубини поблизу підляського містечка Гайнівка.

Зараз Гайнівка, районне містечко у Підляському воєводстві Республіки Польща, широко відоме завдяки сусідст­ву з Біловезькою пущею та фести­валям церковної музики, започаткованим ще у 1980-х роках, на яких успішно виступають і хорові колективи з України. Ще 100 років тому було це зви­чайне село у Пружанському повіті Гродненської губернії Російської імпе­рії, славне хіба що залізничною станцією. Але влітку 1915 року, під час Першої світової війни, тут стала господарювати німецька окупаційна адміністрація. «За царя» Біловезька пуща була свого роду заповідником, у якому зі своїми коронованими гостями полювали російські імператори (в Біловежі для царських потреб побудовано спеціальний палац). Натомість німці вбачали в ній передусім величезний резервуар сировини і вже у 1916 р. масово вирубували дерево, потрібне як у промисловості, так і на фронті.

Гайнівка, як і більша частина Біловезької пущі, розміщена на етнографіч­но українській території. У 1918 році, під час мирних переговорів у Бересті, українська делегація вимагала провести кордон УНР за етнографічним принципом, але німці не погодилися на включення цієї території до складу Української держави. Причиною було їхнє прагнення й надалі володіти тутешньою сировиною. Посилена експлуатація Біловезької пущі тривала й після 1919 р., коли ця територія опинилася у межах нововідродженої Польщі (Біловежу і Гайнівку приєдна­но тоді до Більського повіту Білостоць­кого воєводства).

Швидкий розвиток деревообробної промисловості в Гайнівці, який на певний час звів цю місцевість у ранг майже «польської Америки», приваблював багато мігрантів із усіх-усюд. Окрім місцевих, були це передусім поляки, проте невдовзі з’явилися й ветерани Армії УНР, популярно звані «петлюрівцями», що, залишаючи табори інтернування (зліквідовані остаточно у 1924 р.), роз’їжджалися в пошуках заробітку. Як стверджує Омелян Вішка, автор недавно виданої польською мовою книжки «Українська еміграція у Польщі 1920—1939», 1922 року сюди прибула організована група колишніх вояків Запорізької та Київської дивізій, до того ж мешкали тут і українці, які воювали проти більшовиків у іншого роду формуваннях, отож невдовзі Гайнівка зажила слави «великого осередку розселення української еміграції».

Як писав 1924 р. у своєму звіті білостоцький воєвода, «більшість з українців, які перебувають у Більському повіті, — це люди з середньою та вищою освітою, які ніколи фізично не працювали». Тому своє перебування у Гайнівці чи Біловежі, де їм довелося працювати звичайними робітниками, вони трактували переважно як хвилинну необхідність, шукаючи можливості виїхати у багатші держави, такі як Чехо­сло­ваччина чи Франція. Дехто думав про повернення в окуповану більшовиками Україну (провадилася й агітація за виїзд на «радянську батьківщину»). Ситуацію ускладнювало й те, що українці не отримали польського громадянства, залишаючись на непевних правах. Саме тому чисельність українців-емігрантів у Більському повіті зменшувалася: скажімо, якщо 1928 р. у повітовому з’їзді УЦК брало участь близько 320 його членів, то вже у 1934 р. відділ у Гайнів­ці налічував усього лише 140, а у Біловежі — 70 членів УЦК.

Незважаючи на матеріальну скруту, гайнівський осередок виявляв чималу активність на культурній ниві. Вже у 1924 році тут працював україн­ський драматичний гурток, вистави якого давали чималий прибуток, що йшов, зокрема, й на під­тримку найбідніших членів відділу. Згодом відділ придбав власну світлицю, назвавши її «Хатою козака», і облаштував бібліотеку-читальню, в якій проводилися лекції з географії, історії та культури України, а в середині 30-х років діяв садок для дітей. Як і в інших відділах УЦК, у Гайнівці відзначалися національні свята і збиралися кошти на пот­реби, важливі для всієї еміграції: побудову та утримання бурси ім. С.Петлюри у Пере­мишлі та бібліотеки ім. С.Петлюри в Парижі. Засновано тут також відділ Товариства ім. С.Петлюри.

Зараз Гайнівка має три православні парафії, але у міжвоєнний період вона належала до Успенської парафії, що в сусідньому селі Дубини. Там емігранти молилися поруч із місцевими віруючими, а своїх покійників ховали на сільському цвинтарі. Стараннями управи відділу УЦК та членів Укра­їн­ської церковної ради, в дубинському храмі інколи влаштовувалися богослужіння українською мовою, зокрема у дні національних свят — вшанування пам’яті Тараса Шевченка та Симона Петлюри.

Після того, як гайнівські ветерани української армії звідси повиїжджали (дехто у 1939—1941 роках був вивезений совєтами в Сибір) чи просто повимирали, цей пам’ятник залишився, власне, єдиним знаком їхньої присутності тут. Знаком, тривалий час прихованим, адже цвинтар, на якому він стоїть, був закритий для нових поховань ще у 1930-х рр. і, як кожний сільський некрополь, став швидко заростати кущами. Дерев’яні хрести порохнявіли й падали. Помалу руйнувався і пам’ятник та могили навколо нього.

Повернення із забуття розпочалося у 1990-х роках, коли з місцевої етнографічно української сти­хії виросла національно орієнтована молодь, яка заснувала Союз українців Підляшшя. У 1993 р. тут уперше побував посол України в Польщі Геннадій Удовенко, який був гостем Фестивалю української культури. Згодом територію довкола пам’ятника очистили, 2003 року відновлено тризуб та хрест. Тепер це — ще одне місце вшанування пам’яті борців за Україну.