РОБІН ГУД АБО СОЛОВЕЙ-РОЗБІЙНИК

І якщо стати велять

нам героєм,

У нас героєм стане будь-хто.

Так вже влаштоване життя: розкриті злочини стають історією, нерозкриті — легендою. Здавалося б, чого вже простіше — смерть усіх рівняє. Але тільки не в більшовиків. У тих був своя табель про ранги. Навіть своя посмертна номенклатура. Одним — вічний й безугавний фіміам. Іншим — вічне анафемування. І це при тому, що нерідко за життя всі вони були легендарними більшовиками-ленінцями.

Сталін любив героїв. Особливо мертвих. З ними спокійніше. Жодних турбот. Жодних несподіванок. Жодних амбітних домагань. Інакше кажучи, щоб стати героєм, треба було вчасно піти з життя.

Таємниця високого призначення

Ім’я Григорія Котовського з самого початку було покрите непроглядною таємницею. Нашарування міфів і легенд робило його загадково героїчним. Від народження і до самої смерті. Катапультував же у безсмертя «легендарного героя» відразу після його загадкової загибелі, як це було заведено, сам Сталін. Ще до офіційного зарахування його до «лику святих» у «Короткому курсі ВКП/б/» його було визнано гідним найвищої честі. Сам керманич в українській республіканській газеті «Комуніст» опублікував короткий лист «Про тов. Котовського». У ньому він писав: «Я знаю т.Котовского як зразкового партійця, досвідченого організатора і вправного командира. Я особливо добре пам’ятаю його на польському фронті 1920 року, коли т.Будьонний прорвався до Житомира в тилу польської армії, а т.Котовський вів свою бригаду на відчайдушно сміливі нальоти на київську армію поляків. Він був грозою білополяків, бо він умів «кришити» їх, як ніхто, як казали тоді червоноармійці. Найхоробріший серед скромних наших командирів і найскромніший серед хоробрих — таким я пам’ятаю т.Котовського. Вічна йому пам’ять і слава».

Слово Сталіна — закон для країни. Поле для міфотворчості було розчищено. За ритуалом йому відводилася відповідна біографія, котра свідчила, що з юних літ він був переконаним марксистом- ленінцем, непримиренним ворогом царату.

Так перед народом постав образ безстрашного Робін Гуда, котрий ще в дореволюційні роки в ім’я найвищої справедливості експропріював багатства поміщиків-кровопивць і щедро роздаровував усе це знедоленому люду. При цьому був — це вже святе! — незламним більшовиком, непримиренним борцем за народну справу.

Безумовною ж вершиною міфотворчості про нього став фільм «Котовський», що вийшов на екрани 1942 року. Ми, діти війни, були в невимовному захваті від екранного Котовського, створеного блискучим Миколою Мордвіновим. Це було наше кіно! І куди вже далі, коли невдовзі під враженням саме цього фільму ваш покірний слуга школярем п’ятого класу зробив, щоправда невдалу, спробу втечі з Оренбурга на фронт...

Тому-то цілком зрозуміле моє хвилювання, коли через роки, в Москві, де я тоді працював, удалося з якоїсь нагоди роздобути в букініста тоненьку пожовтілу від часу брошуру С.Серебрякова «Г.Котовський», видану в «Дешевой библиотеке» журналу «Каторга и ссылка» 1925 року «Издательством Всесоюзного общества политкаторжан и ссыльных поселенцев». Мене розпирало від гордості, що вдалося роздобути такий раритет. Чи жарт, про Котовського — кумира мого дитинства. Хотілося негайно вихлюпнути свої емоції на того, хто міг би, із моєї точки зору, гідно оцінити цю бібліографічну рідкість. Я поспішив у кафе «Національ», яке було тоді на розі вулиць Горького і Мохової, де в ті роки збиралася московська творча еліта. Був переконаний, у цей час там неодмінно застану за столиком біля вікна одного із найзнаменитіших одеситів, прекрасного письменника Юрія Карловича Олешу. Познайомилися ми з ним приблизно за рік до цього. Він-то вже, як здавалося мені, напевно оцінить знахідку. Тим більше, що Котовський — це трішечки й Одеса.

Я показав йому своє придбання. Він обережно погортав ту тридцятисторінкову брошуру. Потім впився в мене своїми яскраво-блакитними очима з-під волохатих брів. Відсьорбнувши неодмінно із чарки горілки, тихим голосом вмить остудив мій захват: «Звісно, кожний раритет гідний поваги... Але Котовський?.. Як би вам поточніше сказати... Знаєте, мені розповідали, що на початку 1918 року відбулася сходка найавторитетніших кримінальників Росії. Вони прийняли рішення підтримати революцію... Мабуть, ніколи б революція по-справжньому не відбулася, якби не підтримали її кримінальники... Вам щось говорить ім’я Мишки Япончика? То він же був рідним братом Котовського по ремеслу. І теж від грабунків пішов у революцію. Звісно, легально грабувати не так романтично, але безпечніше. Він же, здається, навіть якийсь орден заробив. Щоправда, потім кулю заробив. Хлопці вони були хвацькі. Стара Одеса їх добре пам’ятає... Але ви не засмучуйтеся. Все ж раритет...». — І, відсьорбнувши із чарки ще ковток, усміхнувся. Зізнаюся, я був ошелешений.

Перші кроки

Про Котовського за радянських часів написано чимало. Та й нині рецидиви його оспівування непоодинокі. Особливо останнім часом. Призначеного партією в «легенди», його перетворили не просто на символ, але на функцію. Прорватися крізь нашарування легенд і міфів важко. Адже його сутність намагалися пізнати й закордонні дослідники. І не завжди успішно. Дуже вже привабливою постаттю він був. Мабуть, найближчим, із моєї точки зору, до розуміння Котовського, як особистості, виявився емігрантський письменник Роман Гуль. У своїй книзі «Червоні маршали», виданій ще 1933 року в Берліні, він досить точно сформулював суть «легендарного героя»: «Спритність, сила, звірине чуття поєднувалося в Котовському з великою відвагою. Собою він володів навіть у найризикова-ніших випадках, коли бував на волосок від смерті. Це, мабуть, відбувалося тому, що «дворянин-розбійник» ніколи не був корисливим бандитом. Це було не притаманне Котовському. Його вабило інше: він грав у «небезпечного бандита», і грав, треба сказати, майстерно». До цього, мабуть, із повною на те підставою, можна додати безсумнівну артистичність, любов до красивої пози і, судячи з автобіографії, написаної ним 1916 року в одеській в’язниці, безмежну самозакоханість і незламну віру у свою винятковість. Саме це, здається, і стало тією рушійною силою, яка піднесла його в передреволюційні роки на вершину слави «дворянина-розбійника». Такого собі бессарабського Дубровського.

З дитинства він жадав бути першим. У всьому й завжди. Хлопчаком із захватом зачитувався романтичною літературою. Його улюбленими героями були Овід, Стенька Разін, Омелян Пугачов, відважні гайдуки. Щоб стати їм рівнею, він із недитячою одержимістю «качав силу». До знемоги катуючи себе гирями й штангою. Захоплювався верховою їздою.

Ще навчаючись у реальному училищі, а потім у сільськогосподарському, він, як і багато його однолітків, зацікавився есерівською літературою. Саме есери-терористи здавалися йому справжніми безстрашними героями, що відповідають його літературним ідеалам. Спочатку далі читання справа не йшла. Хоч воно, безсумнівно, вплинуло на його ставлення до життєвих реалій. І його було виключено із реального училища не лише за бійки й прогули, а, головним чином, за нешанобливе ставлення до педагогів і зайву волелюбність. Він перевівся в сільськогосподарське училище. Закінчив його першим. Вирішив стати не просто агрономом, а як виходець із дворянської сім’ї — найреспектабельнішим фахівцем. Для цього ще слід було пройти піврічну практику. Отримати диплом. І вирушити до Німеччини вчитися. А щоб не виглядати там необтесаним провінціалом, завзято вдосконалювався в німецькій мові і музиціював на скрипці й гітарі.

Але чомусь, уже бувши уславленим комкором, відзначеним найвищими нагородами і почестями, 1924 року, у своїй новій автобіографії омолодив себе на шість років. Почав своє «літочислення» не з 1881-го, як це було насправді, а з 1887 року. Викинувши зі свого життя дуже примітний і бурхливий період. Чи випадково?

Як уже говорилося, Котовському потрібно було пройти піврічну практику. І 1901 року він почав стажуватися в маєтку Мечіслава Скоповського. Але, як то кажуть, лихий попутав, і дуже симпатичний практикант став коханцем молоденької красуні — дружини поміщика. Природно, вибухнув скандал. Григорія вигнали, але на цьому його халепи не закінчилися. Він перейшов на роботу в маєток А.Якушина. І знову скандал. Цього разу пов’язаний нібито з розтратою хазяйських грошей. А незабаром сплив ще один конфлікт із Скоповським. Теж через гроші. Сьогодні важко сказати, наскільки ці фінансові колізії відповідали істині, але Котовський знову опинився на задвірках. Йому вдалося влаштуватися на роботу до поміщика Д.Семиградова. Але той зажадав характеристику з попереднього місця. І Котовський вручає йому власноручно зварганену фальшивку. Його обвинувачують у підробці. У справу втручається поліція. До того ж виникає обвинувачення в ухилянні від військової повинності. Як зацькований звір, без роботи, без грошей він метається по Бессарабії. Проти нього порушують кримінальні справи. І за розтрати. І за підроблені документи.

Так вже сталося, що практично майже два роки — 1902 і 1903 — він то в бігах, то в короткочасних тюремних відсидках. Про навчання годі й думати. Лиха слава біжить поперед нього. Ось тоді, як він потім напише 1916 року, і «почала оформлюватися моя особистість протестанта проти існуючого порядку речей. Ці протести виливалися в стихійні й неорганізовані форми». Пізніше, вже в радянський час, доповнить, що «стихійна революційна психологія сформувалася під впливом есерівських ідей, що на практиці виродилося в невгамовний потяг до невтримного насильства, яке стає самодостатнім».

Так, 1903 рік — це той рубіж, зробивши крок через який, за його словами, він перетворився на «бунтаря й месника». Задля справедливості варто наголосити, саме тоді вперше й з’явилися чутки про його вигадані й справжні здирства, про загадкові романтичні пригоди з дружинами поміщиків. Вихований на образах шляхетних розбійників, він, судячи з усього, не міг опуститися до примітивних карних злочинів. Йому необхідний був ідеологічний флер. І на рубежі I903—I904 роки Герш Зальцман залучає його в партію есерів. З початку ж 1904 року, відкараскавшись від мобілізації в армію, він повністю перейшов на нелегальне становище. Всі шляхи назад було відрізано. До того ж есери поставили його на чолі невеликої бойової групи, котра помчала по Бессарабії і півдню України, займаючись дрібними здирствами. Об’єктами нальотів стали різноманітні питущі заклади, магазини, крамниці й просто екіпажі з пристойно одягненими людьми. Захоплені гроші й цінності — нерідко досить великі — здавалися в партійну касу. Нібито на народні потреби. Насправді ж усе йшло на закупівлю зброї для організації нових нальотів, на переїзди есерівських бойовиків і на закордонні поїздки керівництва.

Потім сам Котовський напише про це так: «1905 рік і наступні роки починаю терор проти поміщиків, фабрикантів і взагалі багатих людей». І тоді ж повідомить, що, займаючись терором, забираючи цінності й гроші в багачів, робив це з єдиною метою — роздати все біднякам. Годі. Лукавив, ох, як лукавив Григорій Іванович. Якщо називати терором нальоти й здирства, не погрішив проти істини. Що ж стосується добродійності, то це, скажемо так, явне перебільшення. У серйозних дослідників ця версія досі викликає глибокі сумніви. Зате відомо, що в складі групи есера-бойовика Дорончана 19 серпня 1905 року він пограбував у Кишиневі будинок дворянки Марії Яманди. Здобич була вагомою. Котовському навіть довелося виїжджати в Одесу, щоб збути знайомому ювеліру дуже дорогі прикраси. Незабаром після цього в складі тієї ж групи зробив наліт на кишинівську квартиру свого старого кривдника. Семиградова. І тут здобич була відмінною.

Його університети

Котовський остаточно повірив у свої лідерські можливості. Зібрав незалежну від есерів групу й почав промишляти в околицях Кишинева. По-ліцейські архіви тих часів зберегли відомості, що лише наприкінці 1905 року він пограбував декількох дворян і купців, переважно на заміських дорогах, де нападав на екіпажі з двома-трьома заможними пасажирами. Ще якийсь час підтримував зв’язок з есерами. Незабаром йому набридло ділитися з ними. І він рушив у самостійне плавання.

Його група перетворилася на справжню банду, лиха слава про яку пішла гуляти по всій Бессарабії. На початку 1906 року вони зробили кілька нальотів на магазини, квартири заможних городян. Дійшла черга і до поліції, щоб розжитися зброєю. Власті сполошилися. Було дано наказ діяти жорстко. Всю агентуру жандармерії поставили на ноги. І 18 лютого 1906 року, коли Котовський виходив з конспіративної квартири, його було заарештовано. Злі язики подейкували, що зрадили його колишні товариші по партії, незадоволені тим, що він перестав із ними ділитися.

Котовського помістили в спеціальну камеру тюремного замку, яка знаходилася на висоті приблизно нинішнього десятого поверху. Він кілька разів спробував втекти, але безуспішно. 31 серпня, як повідомляла газета «Бессарабская жизнь», йому таки поталанило. Щоправда, на свободі пробув недовго. 5 вересня пристав Хаджи-Колі, котрий полював за ним довгий час і раніше, вистежив і заарештував Котовського. Його повернули в той же тюремний замок. Посилили охорону.

13 квітня 1907 року почався суд над Котовським і його сподвижниками-розбишаками есерами Дорончаном, Пушкарьовим і Дем’янишиним. На той час його популярність досягла свого піку. Адже протягом декількох років, а особливо останніми місяцями, усі газети Бессарабії без утоми тільки й змальовували його нальоти — про те, як він артистично дурив поліцію своїми перевдяганнями й умілим гримом.

Такого суду Кишинів ще не знав. Зал був переповнений. Підсудні з пафосом просторікували, що вони не примітивні здирники, а ідейні борці за права пригноблених і бідних. І чинили вони, звісно ж, не здирства, а «справедливу експропріацію». Захист, уникаючи слова «здирство», робив акцент на те, що все добуте вони роздавали біднякам. Присутні в залі аплодували. Прокуратура ж доводила, що матеріалами слідства добродійність не встановлена.

Суд засудив Котовського до 10 років каторги. Вирок було негайно опротестовано. Котовського відправили у в’язницю до нового розгляду його справи. А він починав готувати чергову втечу. Цього разу разом із бандитами-анархістами. На жаль, невдача. Хтось видав. Режим — ще більш жорстокий. Охорону — посилили. 23 листопада 1907 року почалися нові слухання. Але цього разу на додаток до всіх його старих гріхів додали напад на поліцейський конвой і звільнення кримінальних злочинців у січні 1906 року. За сукупністю скоєних злочинів його засудили до 12 років каторжних робіт. Закували в кайдани. До чергового етапу його помістили в камеру з суворою охороною. І 3 лютого 1908 року з особливими запобіжними заходами відправили в Миколаївську каторжну в’язницю. Потім у Казаковську каторжну робочу в’язницю на золотоносні шахти. Далі були Нерчинські рудники і, нарешті, будівництво Амурської залізниці. І весь цей час його не покидає думка про втечу. Нарешті 27 лютого 1913 року здійснилося.

Об’їздивши всю Росію, Котовський знову влаштувався в Бессарабії. Зібрав нову банду. До неї спочатку входило до десяти чоловік. Залучив старих товаришів. З’явилися й нові. Охочих до чужого добра за всіх часів було більш аніж достатньо. Слід сказати, тюремний досвід і спілкування з професіоналами-кримінальниками пішли йому на користь. Він став не тільки краще гримуватися й змінювати костюми, у чому і раніше мав успіхи, але — і це головне — ретельніше готувати свої нальоти. Проводити їх без зайвої театральності. Саме в цей час він робить найрезонансніші пограбування. В одну ніч очистив маєток Івана Назарова, винокурний завод Фукельмана. Потім Бендерське казначейство. У березні 1915 року влаштував наліт на арештантський вагон у Бендерах, який перевозив ув’язнених. І 60 кримінальників опинилися на свободі. Частина з них, вирішивши не спокушати долю, примкнула до його банди, котра виросла до 30 чоловік.

Всю поліцію було поставлено на ноги. Котовський вирішив перебазуватися з Бессарабії в багатолюдну Одесу. Тут легше було загубитися. До того ж місто з давніх-давен славилося своїм криміналітетом. На його тлі легше було не засвічуватися. Але незабаром місто було вражене пограбуванням квартири купця-мільйонера Якова Бломберга. Трапилося це напередодні нового 1916 року. При нальоті було поранено дружину купця. За цим прийшла черга й інших іменитих городян. У тому числі й найвідомішого одеського лікаря Леона Бродовського. «Почерк» банди поліція встановила без труднощів. Адже всі ці нальоти супроводжувалися незмінними вимогами видати гроші й цінності «для народу». Преса обурювалася. Колишня популярність Котовського різко пішла на спад. Особливо після того, як газетярі дізналися, що «Робін Гуд» займає найшикарніші апартаменти в одному з кращих одеських готелів «Бессарабія». Найзавзятіші репортери кинулися на пошуки тих, кого облагодіяв Котовський. Таких не виявилося.

У лютому 1916 року начальник Одеського жандармського управління полковник Заверзін змушений був звернутися в Петербург до міністра внутрішніх справ із проханням про допомогу. Незабаром поліція все ж вийшла на слід банди. Було заарештовано декількох чоловік. Михайло Афанасьєв, Арон Кіціс і Михайло Івченко — найвідоміші бандити — опинилися за гратами. Котовський разом із товаришами терміново залишив Одесу. Почали шастати по містах і селах Бессарабії й півдня України. І ледь не кожне найменше пограбування приписували саме йому. Лиха слава здирника- відчайдуха бігла поперед нього. Місцеві газети, охочі до сенсацій, від яких холонула в жилах кров, змальовували його пригоди.

Саме в цей час кишинівський поліцмейстер Словінський розіслав у всі відділки Бессарабії циркуляр, який вимагав негайно покінчити з бандою «легендарного героя». Але тут сталося неймовірне — Котовський зник. Повідомлення про його демонстративні провідини злачних місць Кишинева, Тирасполя, Бендер перестали надходити в поліцію. Всі були розгублені. Начебто Котовського немає, а здирства з його почерком продовжуються.

Річ у тім, що в березні 1916 року за підробленими документами на ім’я міщанина Івана Ромашкана він улаштувався на роботу до поміщика Георгія Стоматова в Бендерському повіті. Туди ж прилаштував і своїх бойовиків. Тільки-но ставало темно, як вони, використовуючи чудових стоматовських коней, чинили свої навальні набіги на сусідні маєтки. Але в червні поліція все ж вийшла на них. І ввечері 24 червня, після ретельної попередньої розвідки, сам Словінський із загоном поліцейських на автомобілях виїхав у Канади, де базувалася банда. Як і належить в по-дібних ситуаціях, були перестрілка й переслідування. Котовського поранили, схопили й доставили до Кишинева.

На півшляху до слави

Котовського закували в кайдани, відправили в міську в’язницю, де для нього підготували особливу камеру. Жодного ув’язненого в місті не охороняв такий конвой. Його супроводжували 13 чоловік. Звістка про те, що його ведуть у в’язницю, миттєво облетіла місто. Вулиці були загачені натовпами зівак. Місцеве начальство прийняло рішення етапувати його в Одесу. Про все це, захлинаючись, писали місцеві газети.

Ледь опинившись в Одеській в’язниці, він негайно почав готувати втечу. То хотів із милиць змонтувати драбину, то збирався зробити підкоп, який вивів би з в’язниці на сусідній католицький цвинтар. Марно. 4 жовтня 1916 року довелося стати перед військово-окружним судом. Свій захист він побудував на найдокладнішій розповіді про своє тяжке життя. На тому, чому дійшов рішення почати боротьбу за справедливість. Все це супроводжувалося закликами до суду, до публіки, яка переповнила зал, зрозуміти його шляхетні пориви.

Майже три години суд змушений був вислуховувати потік його самовихвалянь. Особливого враження все це не справило. Занадто великі вже були його гріхи. І суд виніс вирок: «Підсудного Григорія Котовського, 35 років, як уже позбавленого всіх прав стану, стратити через повішення». Голова суду полковник Гаврилиця поцікавився у Котовського, чи не хоче той подати прохання про помилування». Але у відповідь він лише гордо негативно хитнув головою.

Одеська інтелігенція, особливо творча, і студентство буквально вибухнули обуренням. Почався масовий рух за скасування смертного вироку. Газети зарябіли статтями на його захист. Із властивим жителям півдня темпераментом у пресі створювали образ шляхетного «дворянина-розбійника». Його порівнювали із шіллерівським Карлом Мором, пушкінським Дубровським, бессарабським Зелім-Ханом і, звісно ж, у першу чергу, із Робін Гудом. Жалісливі екзальтовані одеситки вишиковувалися в чергу, щоб відвідати тюремника в камері смертників.

Та й сам Котовський дурно часу не гаяв. Річ у тім, що в умовах військового часу вирок суду мав затвердити командуючий Південно-західним фронтом генерал А.Брусилов. І «безкомпромісний Робін Гуд» зважився на розпачливий крок: послав лист генеральській дружині. У ньому барвисто описав своє життя. Особливо підкреслюючи, що все воно було спрямоване на утвердження справедливості в суспільстві. Своє зворушливе послання завершив словами, що хотів би й надалі боротися за справедливість, а не бути повішеним. Лист передав через письменника А.Федорова, котрий незадовго до цього опублікував у місцевій пресі статтю «Сорок днів засудженого до смерті», у якій хвалив одеську інтелігенцію.

Чутлива генеральша була вражена. Вона відразу обдзвонила все місцеве начальство аж до генерал-губернатора. Кожного просила дати їй час зв’язатися з чоловіком. «Читаючи цей лист, — пізніше писала Н.Брусилова, — вперше в житті я усвідомлювала, що від мене залежить життя й смерть людини». Їй вдалося переконати одеських чиновників відкласти страту. Сам же генерал, отримавши лист дружини, теж проявив співчуття. Негайно зателефонував до Одеси зі свого фронтового штабу, де тоді перебував і, користуючись правом командуючого, наказав замінити страту довічною каторгою.

А незабаром приспіла Лютнева революція. І вже 16 березня створений у в’язниці «комітет арештантів» направив у міську Раду робочих депутатів послання, у якому зажадав на найближчому засіданні «порушити питання про заслухання представників наших про вимоги ув’язнених тюрми і також про поточні потреби останніх». Цей текст був скріплено підписами голови комітету В.Фейгеля і двох його заступників — А.Альпе-ріна і Г.Котовського. Не встигла Рада зайнятися тим посланням, як міністр юстиції Тимчасового уряду О.Керенський оголосив амністію, оскільки самодержавство впало.

Слід віддати належне Григорію Івановичу. Він одразу вирушив до Н.Брусилової, щоб висловити подяку за свій порятунок. Природно, цю зустріч у дрібних деталях описали всі одеські газети. Особливо акцентуючи увагу на бездоганності манер Котовського і на його заяві, що, мовляв, відтепер для нього особистого життя не існує й «у дні звільнення народу він хоче жити для інших». Після цього він, звісно ж, залишив в’язницю, щоб «спокутувати кров’ю, — як заявив він пресі, — усе те нехороше, що за мною значиться». Почав брати участь у засіданнях Ради. Підключився до Червоної гвардії, котра самочинно проводить у місті арешти, обшуки й реквізицію «неправедно нажитого добра». Щоправда, незабаром у місцевій пресі стали з’являтися статті, котрі дорікали йому в потуранні і явній прихильності до звільнених із в’язниці кримінальників, які повернулися до звичних занять.

Сам же Котовський тим часом у червоних гусарських чикчирах із позлітками, у легких, немов панчохи, чоботах зі шпорами шпацірував по одеських бульварах, бенкетував у найшикарніших кафе і ресторанах. Там, як потім згадував Леонід Осипович Утьосов, який служив в ті роки у відомому кафе Фонконі, вони й здружилися з Котовським. Вже тоді популярний співак допоміг йому організувати аукціон, на який виставили ручні кайдани «засудженого до смерті». Продали їх за неймовірні на той час гроші — 783 карбованці. А перед цим, як повідомляли одеські газети, Котовський продав теж на аукціоні, але вже в міському театрі, свої кайдани для ніг. За три тисячі карбованців. Торг був запеклий. Бажаючих придбати ці екзотичні реліквії виявилося чимало.

Незабаром ця вольниця підійшла до кінця. Адже, як і раніше, все ще йшла війна. І начальник штабу Одеського військового округу генерал Н.Маркс розпорядився направити Г.Котовського в одну з військових частин. Так він став солдатом команди пішої розвідки 136-го Таганрозького полку. Врахували, слід гадати, його «героїчний» досвід. Але реальної участі у війні Котовському так і не довелося взяти. Армія, змучена трьома роками виснажливої війни, розвалювалася буквально на очах.

Пройде зовсім трохи часу і Котовський знову об’явиться в Одесі. Але вже захопленій білими військами. Цього разу в личині респектабельного поміщика Золоторьова. Приїде сюди для встановлення зв’язків із місцевим більшовицьким підпіллям. І ось тут на всю губу згадає старе. Одеса відразу ж впізнала його «почерк». Усе та ж винахідливість, усе та ж схильність до авантюрного артистизму і красивої пози, усе та ж невтримна сміливість. Одеських кримінальників давила жаба чорної заздрості. Їм таке й у сні привидітися не могло. Одне за другим пограбування трясли місто. Нальоти на банки чергувалися з пограбуваннями квартир найзаможніших одеситів. Коли ж він «узяв» денікінське казначейство й сейфи колиш-нього державного банку, Одеса ахнула. Паніка охопила поліцію та контррозвідку. За видачу Котовського і його спільників власті обіцяли величезні винагороди. А він то офіцер, то священик, то поміщик віртуозно ховався від переслідувань. Він купався в своїй стихії — стихії артистичного авантюризму, професійного криміналітету.

P.S. Григорій Котовський був членом Союзного, Українського й Молдавського ЦВК — предтеч Верховних Рад. За активну участь у придушенні антонівського, точніше селянського, заколоту на Тамбовщині був нагороджений почесною золотою зброєю. За розгром повстанського руху селян України, котрі піднялися проти безжалісної ленінської продрозкладки, був визнаний гідним третього ордена Червоного Прапора — вищої державної нагороди тих років.