ДЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ЦИВІЛІЗАЦІЯ

У Харкові пішли на експеримент. У школах провели уроки з Голокосту. Потім учням запропонували написати анонімні твори про їхнє ставлення до цієї трагедії. Одна з десятикласниць написала: «Гітлер знищив багато євреїв — молодець!!! Я терпіти їх не можу. Євреїв занадто багато. Вони розселилися по всьому світу й нав’язують людям свої цінності... Їх треба остерігатися... Я жалкую, що йому не вдалося передушити всіх євреїв.

Я вважаю, що методи Гітлера були виправданими. Їх усіх треба вивести під корінь. Вони — ніщо, гірші від звірів. Я жалкую, що в наш час так мало нацистів. Це все жиди!!! У них усіх огидні характери, вони намагаються придушити інші раси. Я думаю, що не можна залишати цю заразу, яка розповзається по всьому світу, без уваги — треба знищити».

Газета «Сільські вісті» опублікувала антисемітський пасквіль професора Національного київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка Василя Яременка, який вимагає поставити під невсипущий контроль влади всі єврейські організації України, як такі, що загрожують державній безпеці країни.

Усе це мимоволі пригадалося, коли прочитав у «ДТ» №26—27 за нинішній рік статтю Володимира Кучерявого під претензійною назвою «Цивілізоване святотатство». Привід нібито невинний — полеміка навколо будівництва єврейського общинно-меморіального центру «Спадщина». Фактично під цим прикриттям опубліковано відверто антисемітський маніфест.

Методика пана Кучерявого проста: немає гідних аргументів — у хід іде пересмикування фактів, відверта брехня й несамовита демагогія. І коли вже пан Кучерявий приводом для полеміки обрав центр «Спадщина», то з нього й почну.

Всупереч його твердженню, насправді планується створення не якоїсь міфічної культурно-розважальної споруди з піснями й танцями на кістках жертв Бабиного Яру. Планується створити общинно-меморіальний комплекс із музеями, у яких, до речі, передбачено спеціальні розділи, що розповідатимуть про трагедію не тільки євреїв, а й українців, циган, інших народів, чиї сини й дочки почивають у бездонних відгалуженнях Бабиного Яру. Тут буде й науково-дослідний центр, архіви, фільмотека з переглядовими залами, конференц-зали, спеціальні приміщення, оснащені досконалою технікою, для проведення конференцій, семінарів, лекцій. Така правда.

Не хотілося б полемізувати з авторами інших публікацій у «ДТ», не згодних із будівництвом комплексу. Багатьох із них я знаю особисто й ставлюся до них із великою повагою. Зважаючи на все, думаю, їх просто ввели в оману ті, хто хотів добряче нагріти руки на будівництві меморіалу. І, будучи відлученими, розвинули у ЗМІ верескливу кампанію протесту. Можу лише з повною відповідальністю запевнити, що практично всі єврейські організації Києва й України підтримали ідею створення общинно-меморіального центру «Спадщина». І вважають справою честі гідно увічнити пам’ять жертв Бабиного Яру. А стосовно «Джойнта», що його так старанно демонізує пан Кучерявий, то, поруч із тими добрими справами, які він уже багато років робить в Україні, він не більше ніж надійний і щедрий помічник.

Місце, відведене для будівництва, лежить приблизно за півкілометра від Бабиного Яру. Тут нікого не вбивали й не ховали. Правда, свого часу тут стояв закладний камінь меморіалу, який так і не було збудовано в радянські роки. І щороку в поминальні дні сюди стікалися тисячі євреїв, аби вшанувати пам’ять полеглих. І саме тут КДБ відловлювало й заарештовувало десятки юнаків і дівчат, котрі приходили з вінками, на жалобних стрічках яких були написи на ідиш та івритом. Заарештовували їх за те, що вони запалювали свічки й читали поминальні молитви. Тож місце саме по собі знаменне.

І, нарешті, найнеприємніше. Про відверті антисемітські випади пана Кучерявого. Історичні екскурси займуть занадто багато місця. Та й чи зрозуміє щось людина, котра не знає різниці між словом «іудей», яким він безперервно користується в своїй статті, і словом «єврей». Яка не розуміє, що «іудей» — це прибічник релігії, а «єврей» — національність. Адже вбивали гітлерівці не просто іудеїв, а всіх євреїв, незалежно від віросповідання. Але не виключаю, що слово «іудей» він застосовує свідомо, оскільки саме воно тішить його слух. Адже воно співзвучне «юде», яким користувалися німецькі нацисти.

Марна річ обговорювати і його одкровення про необхідність вказати євреям їхнє місце в Україні. Це ми вже проходили в радянські часи. Коли антисемітизм був державним. Повернення до цього не буде. У нинішній Україні він опустився на маргінальний рівень. І не більше. Та й загалом складно полемізувати з людиною, котра досі ставить питання: «Яка різниця між Бабиним Яром, Биковнею і меморіалом полеглих воїнів?»

Ще недавно після публічної заяви першого президента України Л.Кравчука 1991 року в поминальні дні 50-річчя трагедії Бабиного Яру, який на місці розстрілу від імені українського народу вибачився перед євреями за історичні образи, думалося, що країна поступово виходить на новий моральний рівень. Нехай навіть той мужній учинок декому видавався незрозумілим. Навіть неприйнятним. Але тоді здалося, що Бабин Яр, Голокост усе-таки стають для України уроком історії. Нехай і не так швидко, як цього хотілося б. І не тією мірою, як могло б бути. На жаль. Помилився. Жорстоко помилився.

Пан Кучерявий, посилаючись на публікації в газеті «День», стверджує, що в країні немає ніяких проблем із ксенофобією загалом і з антисемітизмом зокрема. Свою статтю, треба гадати, він не враховує. Так, міжетнічний мир в Україні — незаперечна реальність. Але так вже історично склалося, що антисемітизм властивий багатьом країнам. Україна, на жаль, — не треба лукавити, — не виняток. І в ній ще чимало тих маргіналів, котрі перебувають у моральному середньовіччі. Як свідчать дослідження Інституту соціології НАНУ («ДТ» №33, 2002 р.), 2002 року зафіксовано «стрибок» від національної толерантності до ксенофобії. При цьому питома вага толерантних громадян в Україні за минулі десять років знизилася більш ніж у три з половиною рази. Їхні колеги з Київського міжнародного інституту соціології останніми роками теж проводили моніторинг ксенофобії в Україні. І свідчать, що від 30 до 40 відсотків населення країни мають стійкі етнічні упередження на межі відвертої нетерпимості. 80% із них висловили більшою чи меншою мірою своє негативне ставлення до євреїв. Сильно виражений антисемітизм, аж до небажання бачити євреїв громадянами України, висловила третина цих респондентів-юдофобів. І динаміка спрямована аж ніяк не у бік зменшення. Ксенофобія та шовінізм не бувають мирними. Вони агресивні за своєю суттю. То що, змиритися з розгулом ксенофобії, шовінізму? Приймати як даність, як недоліки демократії?

Роки, що спливли після трагедії українського єврейства, на превеликий жаль, як свідчать реалії нинішнього буття, мало чого навчили декотрих їхніх земляків. Для них історія не стала історією. Вона досі живе в їхньому сьогоденні. І антисемітизм не канув у Лету. Чи не тому для євреїв України геноцид не просто невгамовний біль, вічно криваві рани, а й життя в чорній рамці жертовної пам’яті?

Куди вже далі, якщо — і це найганебніше — останнім часом трагедія Бабиного Яру стала предметом спекулятивних зазіхань певних кіл України. Адже нині стало модно чіпляти на себе личину історичного мученика. Це стало навіть своєрідною політичною чеснотою, ознакою респектабельності. Чи не тому з’явилися політикани, яким в ім’я цього закортіло хоч якимось боком долучитися до цієї планетарної трагедії. Не просто впхатися в неї, а монополізувати. Пристосувати до своїх не найшляхетніших цілей. Ось і шматують, гвалтують, перекроюють історію. Полеміка з ними безглузда. Вони глухі до голосу розуму. До неспростовних доказів документальних аргументів. Для цієї категорії людей понівечена ними ж історія — покірна служниця їхніх непомірних амбіцій.

Український народ у своїй історії пережив чимало кривавих трагедій. Серед полеглих в у Бабиному Яру чимало й українців. Тих справжніх патріотів, котрі не змирилися з рабством нацистської окупації. Але в багатостраждальності українського народу Бабин Яр далеко не на чільному місці. Чи не тому в радянські часи у поминальні дні я бачив там Віктора Некрасова, Івана Дзюбу, але не випадало зустрічати тих, хто нині величає себе «націонал-патріотами». А либонь я тут буваю щороку, починаючи з 1944-го. Годі. Будь-які спекулятивні спроби новоявлених «націонал-патріотів» пристосувати трагедію Бабиного Яру до своїх сумнівних політичних цілей навряд чи сприятимуть доброму іміджу України у світовому співтоваристві.

Нагадаю, Бабин Яр як місце масових страт проіснував рівно два роки. День у день. З 29 вересня 1941 року по 29 вересня 1943 року. У перші п’ять днів нацисти знищили тут приблизно 150—160 тисяч чоловік. Переважно євреїв. І не тільки киян та жителів його передмість. Убили десятки тисяч євреїв-біженців із західних областей України, Буковини, Польщі, навіть Німеччини, котрі опинилися на самому початку війни в Києві. Сюди ж привозили на смерть євреїв-військовополонених із фільтраційного концтабору на Керосинній. А потім, 103 тижні поспіль, щовівторка і щоп’ятниці з непохитною методичністю гітлерівці везли сюди людей на знищення вже незважаючи на національність. Українців і росіян, циган і євреїв. Усіх, хто не вписувався в їхні расові критерії. Усіх, хто не хотів схиляти голову, перетворюючись на покірних рабів. А це приблизно ще 50—60 тисяч.

І ще. Про це теж слід пам’ятати. З 1200 катів Бабиного Яру перших п’яти днів лише 150 було з розстрільної ейнзацкоманди СС 4-А. Решта нелюдів — із 45-го, 303-го поліцейських батальйонів, сформованих із колабораціоністської погані, головорізи з «Буковинського куреня» та криміналізована потолоч, підібрана німецькими спецслужбами в перші ж дні окупації. Ні, язик не повертається назвати цю нечисть суспільства українцями. Це ненаціональні нелюди. Нестерпно тяжко про це писати. Хоча б тому, що ця погань заплямувала народ, який протягом століть переживав і знущання, і приниження тільки тому, що не хотів бути іншим, крім того, що йому було дано від народження, — українським.

...Голгофа дволика. На ній було розіп’ято й тих, що розпинають. І про це слід пам’ятати.