ЇЇ ЗВАЛИ «СВІТЛО ЗОРІ»

Зоріло. Одинадцять французьких солдатів комендантського взводу удосвіта шикувалися на подвір’ї Венсенської в’язниці. Їм належало зробити те, чого кожен із них завжди страшився. Втім, вони ще не знали, кого сьогодні розстрілюватимуть. До того ж начальство, аби не обтяжувати їхню совість, заздалегідь попередило, що в одного з них карабін заряджений холостим зарядом — і кожен потай сподівався, що щасливий жереб випаде йому. У двір вивели високу струнку жінку в довгій сукні й у крислатому капелюсі з вуаллю. Поруч із нею дріботів тюремний священик отець Арбо. Позаду йшла група офіцерів. Жінці не сказали, де слід стати, вона сама вибрала місце перед строєм солдатів. Один з офіцерів мовчки простягнув їй чорну пов’язку. «Це так необхідно?» — здивувалася жінка. «Ні, що ви, якщо мадам не бажає, — зніяковіло відповів офіцер, — пов’язки не буде...»

Зачитали вирок. Абат Арно пробурмотів молитву. Пролунала команда. Залп. Жінка повільно опустилася на коліна, потім упала обличчям на землю. Тюремний лікар схилився над нею. І тихо шепнув офіцерові, котрий стояв поруч із ним: «Ваші солдати препаскудно стріляють, мон шер. Усього три влучення. На щастя, одне прямо в серце...»

Так удосвіта 15 жовтня 1917 року закінчився життєвий шлях голландки Маргарет Целле, відомої у світі під ім’ям Мата Харі...

Навколо її імені й досі не вщухають пристрасті. Їй присвячувалися історичні дослідження, книги, фільми, п’єси. Яких лише небилиць не нагородили за минулі роки навколо імені цієї жінки. Писали, що їй із незвичайною легкістю вдалося зіштовхнути лобами дві наймогутніші європейські секретні служби. Добалакалися навіть до того, що саме вона була головною винуватницею невдач Франції у Першій світовій війні. Та було чимало й таких, хто намагався довести її невинність. Один із них, Гастон Роше — колишній солдат комендантського взводу, який брав участь у розстрілі Мата Харі, — повідав 1968 року римському телебаченню не лише подробиці розстрілу, а й те, що «для спокутування гріхів присвятив своє життя збиранню документів, які доводять її невинність».

То ким же насправді була Мата Харі?

Повне ім’я — Маргарет Гертруда Целле. Народилася 7 серпня 1876 року в сім’ї розбагатілого голландського капелюшника Адама Целле. Мати була красунею-яванкою, яка працювала на плантаціях її батька. Сім’я Целле опиралася шлюбові, була незадоволена ним. І одразу ж після раптової смерті Адама Целле поспішила через суд визнати шлюб недійсним, а заодно позбавила вдову з дитиною спадщини. Залишившись без коштів, мати помістила дочку в буддійський храм. Там дівчинка довго проходила суворе навчання. Там же опанувала мистецтво ритуальних танців.

Уже п’ятнадцятирічною Маргарет вражала всіх своєю надзвичайною вродою. У 19-річному віці вийшла заміж за капітана колоніальних військ Алекса Макліда. Після відставки він оселився в Індії. Попри кошти, яких не шкодував для неї чоловік, незавидне становище жінки-метиски, до того ж дружини відставного офіцера, обтяжувало Маргарет. Її екстравагантна яскравість незмінно приваблювала чоловіків. Маклід же був неймовірно ревнивий і від безсилля щось змінити потихеньку спивався. Нескінченні сцени ревнощів і скандали вимотували нерви. Зрештою, вона пішла від чоловіка.

Отримавши розлучення, 1903 року Маргарет вирушила до Парижа. Грошові запаси скоро почали танути. Перспектив жодних. Що з того, що вона дуже вродлива жінка? Скільки таких у Парижі, не на панель же йти. Залишалося одне — спробувати заробляти на життя у доступний їй спосіб. Вона стала танцівницею, виконавицею ритуально-еротичних танців, яких навчилася в монастирі. На жаль, перша спроба виявилася безуспішною: Париж її не визнав. Честолюбні мрії розсипалися в прах. І Маргарет вирішила спробувати щастя в Іспанії. Йшла Перша світова війна, а Іспанія залишалася нейтральною країною.

У Мадриді їй пощастило. Випадково познайомилася з дуже спритним імпресаріо, котрий одразу зрозумів, яку чудову знахідку дарувала йому доля. Щоправда, справжнє ім’я Маргарет було непридатним для сцени, важкуватим. Потрібне було інше, екзотичне, загадкове, вражаюче. Так вона стала Мата Харі — що арабською означало «світло зорі».

Слава впала на неї відразу. Навколо зароїлися незліченні шанувальники, один другого багатший та іменитіший. Але ця сліпучо вродлива жінка, що купалася у промінні загального захоплення, зупинила свій вибір на зовні непоказному офіцері з німецького посольства, капітан-лейтенанті Вальтері Вільгельмі Канарісі.

Вона нетямилася від нього. Не виключено, що Канаріс її теж кохав, але по-своєму. Він одразу ж оцінив її переваги: розумна, вродлива, артистична, у міру авантюристка. Як голландська піддана могла жити в будь-якій європейській країні, вільно і безперешкодно переїжджати з однієї в іншу. До того ж, безперечно, перспективна для входження у вищі кола. Для вербування Канаріс використав свого найнадійнішого агента Єлизавету Шрагмюллер, відому у певних колах під різними іменами: Анна Лессер, «доктор Єлизавета», «блондинка з Антверпена», «фрау Доктор».

Канаріс пообіцяв Мата Харі одружитися з нею по війні. Понад те, обіцяв зробити все можливе, аби її артистична слава пішла далеко за межі Іспанії. І, зрештою, вона погодилася стати агентом німецької секретної служби. Справу було зроблено. У картотеці керівника німецької військової розвідки, знаменитого полковника Ніколаї з’явився новий агент під кодовим позначенням Н21... Латинська літера Н означала країну походження агента — Голландія, цифри — порядковий номер.

Невдовзі випала приголомшлива удача. Імпресаріо Мата Харі, до речі, теж агент Канаріса, організував їй паризький контракт. Збулася її мрія. Мадрид у табелі про ранги артистичної еліти значився провінцією. Визнання ж Парижа означало світове визнання. Окрилена надіями, вона приїхала до Парижа. Зупинилася у фешенебельному «Гранд готелі» — уже під своїм новим ім’ям.

Нове ім’я — нові шанувальники. Найславетніші. Серед них виявився жагучий прихильник східної екзотики ліонський мільйонер Гуїме. Потрібна була реклама. Аби протегувати своїй новій дамі серця, він зібрав в одному з найшикарніших паризьких залів вершки столичної еліти і представив їм новоявлену зірку ритуальних східних танців. Втім, що спільне мало її мистецтво з релігійними ритуалами, важко сказати. Особливо танок під назвою «сім покривал». У ньому танцівниця у фіналі поставала оголеною... Навіть для Парижа тих часів це було більш ніж сміливо. Успіх оглушливий. Сенсація!..

Не минуло й кількох тижнів, як Париж був біля її ніг. Гроші потекли рікою. Таких гонорарів паризькі імпресаріо не платили ще нікому. Мата Харі купалася в розкоші. У своїх шикарних апартаментах або у вбиральні театру вона приймала міністрів, депутатів французького парламенту, генералів, молодих офіцерів і власників військових заводів. Любителі екзотики буквально ломилися на вистави, штурмом брали каси театрів. Її фотографії заполонили перші шпальти газет і журналів. Журналісти складали про неї такі небилиці, що перехоплювало подих. Її величезні афіші прикрашали всі рекламні тумби міста. Мата Харі стала артистичною сенсацією Парижа. І хоч до міста вже долинав гуркіт німецьких гармат, веселе паризьке життя йшло своєю чергою.

Але ніщо не вічне під місяцем. Пересичений видовищами Париж поступово байдужів до «світла зорі». Збори впали. Наставали тяжкі часи. І Мата Харі переїхала до Берліна. Манірна столиця Німеччини не шаленіла, побачивши екзотичну красуню та її танці, але й там слава не відвернулася від неї. Знову успіх. Як і раніше, аншлаги та шанувальники.

У квітні 1916 року Мата Харі знову в Парижі. І знову в моді. Як і колись, фурор і гігантські гонорари. Вона невтомно танцювала, але в серпні того ж року лікарі порадили їй підлікуватися на курорті у Віттеле. А це вже була військова зона, на в’їзд у яку треба було неодмінно одержати спеціальний дозвіл. Виникли деякі ускладнення. Ось тоді й відбулася фатальна зустріч Мата Харі з капітаном Ладу, одним із керівників французької контррозвідки. Капітан оцінив її чесноти і запропонував співробітництво. Не роздумуючи, вона погодилася. І невдовзі вирушила за його дорученням на пароплаві «Голландія» у Бельгію.

Доїхати туди не вдалося. Дорогою англійська військова поліція несподівано провела перевірку документів пасажирів судна. Вважаючи Мата Харі якоюсь злочинницею, розшукуваною Скотланд-Ярдом, затримала її. На першому ж допиті вона розповіла слідчому, що працює на французьку секретну службу. Англійці, не бажаючи псувати взаємин із союзниками, відразу її відпустили. Проте англійська контррозвідка МІ-5, дізнавшись про це, була у відчаї. Адже Мата Харі давно перебувала у полі її зору. Річ у тому, що, гастролюючи в Парижі, вона чомусь регулярно навідувалася в Голландію. І якщо Франція мирилася з тим, що «близький друг» паризької еліти, навіть багатьох керівників країни, час від часу здійснює вояжі в країну своїх предків, то англійців це не могло не насторожити. Союзницький розвідувальний центр у Кале, яким керували офіцери англійської «Сікрет інтелідженс сервіс», зацікавився танцівницею. За нею встановили стеження. З’ясувалося: щоразу по приїзді в Голландію вона неодмінно зустрічалася з людьми, котрі у британській секретній службі значилися німецькими агентами. І розгнівані англійці, після того злощасного нездійсненого арешту, негайно сповістили своїх французьких колег про те, що, за наявними у них даними, Мата Харі підозрюється в співробітництві з німецькою розвідкою. Нехай, мовляв, самі розбираються зі своєю агентурою. Ладу зажадав її повернення в Париж. Але вона, підозрюючи щось лихе, зневажила цим категоричним наказом. І поїхала до Мадрида — столиці нейтральної Іспанії.

Мата Харі чудово розуміла: подвійна гра, та ще й на такому примітивному рівні, не може не закінчитися повним провалом. У Мадриді вона спробувала зустрітися з Канарісом, який затято уникав щонайменших контактів із нею. Зрештою зустріч відбулася. Мата Харі просила Канаріса дозволити їй вийти з гри. Жити на одному місці, поруч із ним, якщо вже не як дружина, то принаймні як коханка. Але той був несхитний. Він пояснив їй, що не слід плекати ілюзій. Шпигунство — це контракт на все життя.

Прагнучи хоч якось догодити йому, вона погодилася продовжувати роботу. Але у жодному разі не в Парижі. Запропонувала Лондон — місто, де при певному вмінні можна почерпнути багато важливих даних. Канаріс погодився. Поїздку було доручено організувати її імпресаріо. Він день у день засипав власників лондонських розважальних закладів пропозиціями запросити Мата Харі в британську столицю. Висилав їм відгуки преси, рекламу. Та всі одностайно, всупереч її очевидній європейській славі, чомусь засумнівалися в потребі запрошувати знамениту танцівницю на гастролі в Лондон. Англійська секретна служба не дрімала.

Канаріс зрозумів — це провал. Повальні відмови свідчили, що англійська секретна служба вже добре знала про Мата Харі. Вона ставала зайвим тягарем, її треба було якнайшвидше позбутися, і бажано чужими руками. Канаріс вирішив здати Мата Харі контррозвідці противника. Звісно ж, він чудово розумів, чим це загрожувало для неї у військовий час: розстрілом. Та іншого виходу не було. Нехай це стане своєрідним громовідводом. Її голосне ім’я на час відверне увагу контррозвідок противника від його ціннішої агентури. Тим більше, окрім явних дрібниць, їй і розказувати нічого.

Для провалу Канаріс використав ту ж таки надійну «фрау Доктор». Вона через своїх людей передала французькому «Другому бюро» і Сюрте насьйональ матеріали, яких було достатньо, щоб віддати Мата Харі під суд військового трибуналу. Залишалося небагато: виманити танцівницю у Францію. І Канаріс, застосувавши весь свій вплив, наполіг, аби вона ще раз спробувала щастя в Парижі.

Щойно Мата Харі з’явилася в місті, як була арештована. Слідство тривало кілька місяців. Доказів було явно недостатньо, обвинувачення розсипалося. Тоді основою обвинувачення зробили кілька телеграм німецького військового аташе в Мадриді фон Калле в Берлін, перехоплених і дешифрованих французькою контррозвідкою. Та й вони аж ніяк не могли слугувати вагомим доказом вини: у них йшлося лише про те, які гроші одержував агент Н21 від німецької розвідки і чого для неї так і не зробив. Незаперечним було лише те, що Мата Харі одночасно числилася агентом як німецької, так і французької секретних служб. Числилася, і не більше. Одержувала від них значні суми грошей. Жила для власного задоволення. Виїжджала в різні країни з «особливими завданнями». Гроші витрачалися, завдання не виконувалися. І все... За весь цей час вона так нічого і не зробила ні для німецької, ні для французької розвідок.

Можливо, французький трибунал не став би вдаватися до крайньої міри у вирішенні долі Мата Харі. Але невдачі на фронті йшли чергою. У країні й армії наростало невдоволення. Необхідно було відвернути увагу громадськості від найгостріших проблем. Арешт Мата Харі став дуже доречним. Гучний процес над «німецькою шпигункою» — саме те, що допоможе випустити пару невдоволення. Стараннями преси навколо процесу роздмухали ажіотаж. Марними були розпачливі зусилля численних шанувальників Мата Харі та її давнього друга, славетного паризького адвоката Клюне хоч якось полегшити її долю. Смертний вирок, винесений 25 липня, виконали 15 жовтня 1917 року.

Невдовзі по закінченні Першої світової війни Єлизавета Шрагмюллер — «фрау Доктор», відійшовши від активної агентурної роботи, опублікувала мемуари. Про трагічну долю Мата Харі вона писала: «Це не було юридичною помилкою. Вирок відповідав букві закону і духові часу. Але французький трибунал усе ж таки помилився, коли гадав, що, ліквідувавши агента Н21, завдав дошкульного удару німецькій службі інформації. У тому-то й річ, що агент Н21 не заподіяв жодної шкоди Франції, адже вся інформація, яку вона передавала нашій службі, ніколи не була використана. Вона не становила інтересу — ні економічного, ні політичного, ні військового. І в цьому сенсі доля Мата Харі може вважатися трагічною. Вона марно ризикувала своїм життям».

У серпні 1934 року «фрау Доктор» померла від туберкульозу в одному з санаторіїв Швейцарії. Перед смертю зізналася, що видати Мата Харі їй наказав сам Канаріс. Але, коли з’явилося це сенсаційне повідомлення, Канаріс уже був начальником абверу — німецької військової розвідки третього рейху. Природно, це зізнання «фрау Доктор» уже не могло його особливо тривожити. Хіба що нагадало йому молодість і його чарівну Герші, як він називав Мата Харі в найніжніші хвилини їхнього життя.

Абверівська агентура про всяк випадок зробила все можливе, щоб принаймні швейцарська преса проігнорувала передсмертні одкровення фрау Шрагмюллер. І коротенька замітка про це, промайнувши в деяких газетах, не стала сенсацією. Адже на війні як на війні. До того ж Мата Харі була міфом, хай навіть і гарним. А ось адмірал Канаріс — суворою реальністю.